Інституційний стандарт
Доброчесність як частина системи управління державним бізнесом
.
КАТЕРИНА ДАЦКО, виконавча директорка ГО «Фундація інституційного розвитку», експертка з антикорупційного комплаєнсуСуспільство очікує максимальної чесності від держави, але резонансні скандали, зокрема в енергетичному секторі знову оголюють болюче питання: чи здатні державні підприємства працювати так, щоб не руйнувати довіру, яка стала стратегічним ресурсом для країни у війні.
Війна триває та корупція ще досі має шанс
Сьогодні країну рятують не лише інституції, а ще й журналісти-розслідувачі, активісти, аналітики та небайдужі люди, які не мовчать. Саме вони першими помічають проблему, розкривають приховане, привертають увагу суспільства, створюють тиск, який змушує систему реагувати. Разом з тим, ціль не в тому, щоб вічно боротися зі скандалами. Першочергова мета — створити середовище, де скандали будуть малоймовірні або неможливі, бо працює система доброчесності, чіткі правила, прозорі процеси й контроль, що не дають нікому «обходити» закон чи використовувати ресурси не за призначенням.
Державний бізнес — це частина обороноздатності, економічної стійкості та міжнародної довіри. Разом з тим, аналітичний центр StateWatch, який системно досліджує ефективність роботи державних підприємств, нещодавно презентував дані останнього аналізу роботи державних компаній, що вчергове демонструє масштаб проблеми. Станом на 2024 рік із 2579 державних підприємств лише 612 (23,8%) працюють, 1714 (66,4%) фактично не здійснюють діяльності, а про 253 (9,8%) підприємства взагалі відсутня будь-яка інформація. Ефективність державних підприємств залишається нерівномірною, а масштаб збитковості державних підприємств підсилює ризики корупції, неефективного управління та втрати державних активів у воєнний час.
Корупційні скандали в держсекторі — це втрати не лише фінансові, а й стратегічні. За даними OECD Fifth Round Anti-Corruption Monitoring Follow-Up Report (2025), Україна отримала 68.8 балів за індикатором Business Integrity Performance — високий рівень, що показує: антикорупційні інструменти працюють, але потребують посилення верифікації даних і управлінських стандартів, особливо державних підприємств.
Розглянемо які наразі інструменти доброчесності вже запроваджуються в державному бізнесі, і що необхідно, щоб перетворити наявні стратегічні здобутки на конкретні практики доброчесності державних підприємств.
Комплаєнс та антикорупційний менеджмент переходить від «тренду» до інституційної норми
Ще кілька років тому комплаєнс у державних підприємствах сприймали як щось іншомовне й виключно для міжнародних партнерів, не зовсім релевантне українським реаліям. Сьогодні це фундаментальна частина антикорупційної реформи в частині запобігання корупції. Україна вже зробила те, що недавно видавалося недосяжним у цій сфері:
- державні підприємства мають антикорупційні програми та впроваджують стандарти доброчесності;
- затверджено Професійний стандарт уповноваженого з антикорупційної діяльності з чітким визначенням компетенцій та повноважень;
- створено перший сертифікаційний центр, який проводить атестацію антикорупційних фахівців та підтвердження їхньої кваліфікації;
- в університетах з’явилися магістерські програми з антикорупційного менеджменту, зокрема на базі спеціальності «Менеджмент»;
- формується професійна спільнота антикорупційних менеджерів, яка працює в держсекторі, громадах, держкомпаніях та приватному бізнесі.
Це означає, що комплаєнс перестав бути просто «модною темою». Він стає інституційним стандартом, який вимагає професійності, а не формальних політик. Головний виклик — перетворити систему комплаєнсу на щоденну практику, а не на набір методичних рекомендацій, що є лише для звітування міжнародним партнерам. Для цього потрібно розвивати професійну мережу комплаєнс-офіцерів та антикорупційних уповноважених на національному рівні, підвищувати статус антикорупційної роботи та включати розбудову доброчесного середовища до стратегічних цілей діяльності підприємства.
Корупційні ризики державних підприємств — не додаткова бюрократія, а стратегічна оцінка середовища
Тривалий час оцінка корупційних ризиків у державних підприємствах сприймалась як формальність: норму закону виконали, галочки поставили, звіт подали. Ризик-реєстр — це не лише документ, це діагностика середовища організації, її процесів, та того, де саме система може дати збій. Це може виявити: непрозорі закупівлі; політичний тиск на менеджмент; уразливі активи; не обґрунтовані рішення; некоректні індикатори ефективності; слабкий внутрішній контроль.
Разом з тим, доброчесні та ефективні керівники не повинні боятися цього розкривати, бо наявність системи ризик-менеджменту дає організації можливість зупинити невидимі процеси, які знищують державні активи та довіру до всієї системи державного управління.
Водночас структурні ризики в управлінні державним сектором залишаються, особливо через непрозорий конкурсний добір керівників. Адже відсутність конкуренції сприяє політичному впливу як на самих керівників, так і на представників наглядових рад державних кампаній.
Відкриті дані, дата-моніторинг і прозорість
У перші місяці повномасштабної війни багато державних підприємств закрили фінансову звітність через безпекові ризики. Україна була змушена тимчасово зменшити рівень відкритості звітності компаній з метою безпеки. Це створило інформаційний вакуум. Проте сьогодні держпідприємства знову зобов’язані оприлюднювати: річну фінансову та управлінську звітність; інформацію про активи й зобов’язання. Наразі майже 10% державних підприємств, взагалі не мають публічної інформації про свій стан.
Це критично для довіри, тому що завдяки цьому:
- суспільство може перевіряти управлінські рішення;
- журналісти можуть аналізувати витрати державних компаній;
- громадські організації контролювати економічну ефективність.
Але з відкритістю даних виникає нова вимога — професійність громадськості. Дані стали доступними та тепер важливо вміти їх інтерпретувати відповідально та компетентно. Інакше ми отримаємо вирвані з контексту цифри, які можуть стати фейковими сенсаціями, а неправильні висновки шкодять розбудові доброчесності на всіх рівнях. Прозорість та комунікація — це спільна відповідальність держави та громадськості.
Викривачі корупції: інструмент є, а культури викривання досі немає
Україна запустила Єдиний портал повідомлень про корупцію — важливий системний крок, але культура викривання все ще слабка. Люди не розрізняють такі поняття як викривач, заявник, інформатор, джерело в медіа. Це різні ролі, і кожна має свої інструменти захисту.
Поки це нерозуміння існує, працівники державних підприємств боятимуться говорити про несправедливість та порушення антикорупційних та етичних норм. Тому нам потрібні як масштабні комунікаційні кампанії, які пояснюють хто такий викривач, як працює їх захист, так і комунікація на регіональному рівні про те, чому повідомлення про корупцію — це професійна дія направлена на соціальні зміни та покращення середовища підприємства, підвищення економічної ефективності. Без цієї комунікації навіть найкращі інструменти працюватимуть лише частково.
Етичні кодекси: формально існують, реально не працюють без сформованої культури
У багатьох держпідприємств давно є етичні кодекси. Проблема в тому, що більшість працівників або не знають про їхнє існування, або не розуміють їхнього змісту. Етичний кодекс без комунікації — це мертва норма. Етичний кодекс із внутрішнім корпоративним навчанням — це культура, яка є першим бар’єром для корупції. Тому що там, де не спрацьовує антикорупційне законодавство, там спрацює відповідальність за порушення вимог етичного кодексу.
Щоб етика працювала, потрібне:
- регулярне навчання персоналу та пояснення принципів та видів відповідальності за їх порушення. Таке навчання має відбуватися на основі розбору типових ситуацій, притаманних саме вашій організації;
- інтеграція етики в кадрові та управлінські рішення організації через внутрішні положення та порядки, перевірку кандидатів на посади на дотримання принципу доброчесності, етичних стандартів;
- визначення каналів для повідомлень про порушення етичних стандартів та реагування, зокрема через притягнення до відповідальності за порушення норм етичного кодексу. Без цього не буде розуміння як саме працюють етичні стандарти.
Україна вже має значну інституційну базу для того, щоб побудувати доброчесний і ефективний державний бізнес. Антикорупційні програми, стандарти доброчесності, професійний комплаєнс та сучасні механізми контролю закладені й розвиваються навіть у період повномасштабної війни. Але цей потенціал стане реальністю лише тоді, коли з’явиться достатня політична воля та сформується справжня культура доброчесності.
Доброчесність — це не про те, щоб постійно реагувати на скандали. Це про те, щоб створити середовище, де скандали не виникають раптово, де працівники державного сектору і суспільство відчувають свою відповідальність за дотримання та моніторинг правил, а держава гарантує захист, прозорість і довіру.
Через воєнний стан досі не відновлений повноцінно конкурентний добір керівників, а саме призначення CEO відбувається без відкритих процедур, що посилює ризики політичного впливу — одного з найнебезпечніших чинників корупційних загроз.
Це означає, що навіть за наявності якісних програм, політик і комплаєнсу, система залишається вразливою, якщо управлінські рішення ухвалюються не на основі конкуренції, прозорості та професійності. Тому сьогодні як ніколи важливо працювати над глибокою соціальною зміною: впроваджувати культуру доброчесності в усі рівні управління країною, формувати відповідальність за їх порушення, посилювати контроль, захищати викривачів, забезпечувати відкритість даних і відновлювати конкурентні процедури в державному секторі. Без цього жодна антикорупційна реформа не зможе модернізувати систему управління державним бізнесом.