Як визначити ціну договору доручення, якщо вона прямо в ньому не вказана — ВС
Аби не пропустити новини судової практики, підпишіться на Телеграм-канал «ЗіБ». Для цього натисність на зображення.
Договір доручення є безоплатним тільки в тому разі, якщо про безоплатність прямо вказано сторонами договору або вона передбачена законом для певного виду договору доручення.
На це звернув увагу Касаційний цивільний суд, частково скасовуючи попередні рішення у справі №344/3988/22, інформує «Закон і Бізнес».
У цій справі особа подав позов до ФОП про стягнення моральної шкоди, стягнення пені, відшкодування майнових збитків та стягнення майнової шкоди за непоставлений вчасно із США автомобіль AUDI Q7 2011 р.в.
Суд першої інстанції в позові відмовив, зазначивши, що тривалість виконання послуги з доставки автомобіля, спричинені об’єктивними обставинами, зокрема, введенням воєнного стану на території України. Апеляційний суд частково задовольнив позовні вимоги, стягнувши на користь позивача понад 82 тис. грн. пені за прострочення виконання договору.
У касаційній скарзі відповідач наголошував, що кошти в розмірі $7108, які передавались в якості витрат, необхідних для виконання доручення, не є платою виконавцю за надані послуги.
Своєю чергою, КЦС зазначив, що договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає із суті договору (ч.5 ст.626 ЦК). Якщо ціна у договорі не встановлена і не може бути визначена виходячи з його умов, вона визначається виходячи із звичайних цін, що склалися на аналогічні товари, роботи або послуги на момент укладення договору (ч.4 ст.632 ЦК).
Якщо в договорі доручення не визначено розміру плати повіреному або порядок її виплати, вона виплачується після виконання доручення відповідно до звичайних цін на такі послуги (ч.2 ст.1002 ЦК).
З огляду на це, касаційний суд зауважив, що законодавець в такому універсальному регуляторі приватних відносин як ЦК не кваліфікує розмір плати повіреному як істотну умову договору доручення. Для тих випадків, коли сторони не вказали про розмір плати повіреного, він визначається з урахуванням того інструментарію (спосіб визначення плати), що міститься в ч.4 ст.632 ЦК та ч.2 ст.1002 ЦК. Тому навіть у разі, якщо сторони не домовилися про розмір плати у договорі доручення, це не «знищує» такий договір.
Натомість, у цій справі суди не звернули уваги, що пеню треба рахувати від суми, що складає грошовий вимір відплатності відповідного договору, тобто базою для її нарахування за договором доручення є плата повіреному. Водночас кошти в розмірі $7108 є платою за транспортний засіб та його транспортування, а не платою повіреного, тому не може вважатися загальною вартістю замовлення у розумінні ч.5 ст.10 закону «Про захист прав споживачів».
Оскільки розмір плати повіреного в договорі доручення на придбання та транспортування автомобіля не встановлений, то він визначається з урахуванням того інструментарію (спосіб визначення плати), що міститься в ч.4 ст.632 та ч.2 ст.1002 ЦК. Тому КЦС скасував рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду в частині позовної вимоги про стягнення пені та передав справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції.