Про способи захисту інтересів іпотекодавця розповів суддя ВС

Норми закону про державну реєстрацію речових прав є процедурними, не містять способів захисту і не можуть всупереч принципу диспозитивності зобов’язувати поєднувати якісь позовні вимоги, котрих приватно-правова норма не передбачає.

Про це зауважив суддя Касаційного цивільного суду Василь Крат під час цивілістичних обговорень, на яких він виступив із доповіддю «В ракурсі lex commissoria: рефлексія щодо захисту інтересів іпотекодавця», інформує «Закон і Бізнес».

Учасники заходу пропонували подумати про скасування можливості позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки взагалі. В.Крат зауважив, що таке вже мало місце в історії: у 320 або 326 році (за різними джерелами) римський імператор Костянтин Великий видав едикт, яким проголосив конструкцію lex commissoria (застереження в договорі про можливість звернення стягнення кредитором на заставне майно в разі прострочення сплати боргу) нікчемною. «Це найбільш радикальний варіант. Хоча в деяких правопорядках міркують саме в такому ракурсі», — сказав суддя.

Також він акцентував, що відповідно до ст.4 ЦК основним регулятором приватноправових відносин є Цивільний кодекс. Тож і застосування конструкції lex commissoria, хоч вона й передбачена в законі «Про іпотеку», має відбуватися відповідно до норм ЦК.

Доповідач навів постанову об’єднаної палати КЦС від 18.04.2022 у справі №520/1185/16-ц. У ній звертається увага, що право іпотеки є правом на чужу річ, і такий підхід дав змогу вирішити спір, що існував саме між іпотекодавцем та іпотекодержателем.

У ч.4 ст.37 закону «Про іпотеку» вказано, що рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно може бути оскаржено іпотекодавцем у суді. Постало питання, чи може таке оскарження розглядатися як «інший спосіб захисту», передбачений у ст.16 ЦК, і чи містить ст.26 закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» приватноправові способи захисту.

Суддя вважає, що вказана норма закону «Про іпотеку» передбачає інший спосіб захисту (абз.12 ч.2 ст.16 ЦК). При цьому він зауважив, що ст.26 закону про державну реєстрацію речових прав є публічною, процедурною нормою і не містить та й не може містити приватноправових способів захисту і всупереч принципу диспозитивності зобов’язувати суб’єкта (позивача) поєднувати якісь позовні вимоги, котрих приватно-правова норма не передбачає. Зазначена стаття закріплює, як у цій ситуації має діяти чи-то державний реєстратор, чи-то суд, який відповідно до п.1 ч.7 ст.265 ЦПК визначає порядок виконання рішення. «На мою думку, слід міркувати саме в такому контексті», — сказав суддя.

Також він припустив можливість кваліфікувати ухвалення рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки як односторонній правочин. Одразу постає питання про застосування конструкції недійсності до такого правочину. В.Крат зауважив, що конструкція недійсності застосовується не до всіх правочинів. Є спектр правочинів, які навряд чи «піддаються» недійсності.

На думку судді, в ситуації, що обговорюється, вона й не потрібна. Оскільки при оскарженні рішення реєстратора перевіряється порядок, підстави для звернення стягнення (чи направили повідомлення іпотекодавцю та ін.). Натомість для визнання правочину недійсним перевіряється додержання вимог ст.203 ЦК, принципу добросовісності, чи не відбулося зловживання правом тощо. 

Закон і Бізнес