Акт приймання-передачі: правочин чи доказ — питання для ВП ВС
Аби не пропустити новини судової практики, підписуйтеся на Телеграм-канал «ЗіБ». Для цього натисність на зображення.
У судовій практиці як у справах господарської, так і цивільної юрисдикції, існує правова проблема щодо визначення правової природи акта приймання-передачі — чи-то як правочину, чи як доказу в справі.
На таку розбіжність звернула увагу колегія суддів Касаційного господарського суду в ухвалі від 28.07.2022 у справі № 916/546/21, інформує «Закон і Бізнес».
Як зазначають судді КГС, господарські суди вважали, що акт приймання-передачі частки в статутному капіталі за відсутності доказів існування інших правочинів, сам виступає правочином, на підставі якого відбулось відчуження частки в статутному капіталі. При цьому, встановивши порушення вимог статуту та норм чинного законодавства щодо отримання згоди іншого учасника на відчуження своєї частки, суди попередніх інстанцій вважали наявними правові підстави для визнання його недійсним з урахуванням приписів стст.203, 215 Цивільного кодексу.
З урахуванням фактичних обставин справи, а також доводів касаційної скарги, одним із питань, яке підлягало вирішенню, було таке: чи існують правові підстави для визнання недійсним акта приймання-передачі на підставі стст.203, 215 ЦК як правочину.
Зазначається, що правочин — це такий юридичний факт, який є належною правовою підставою виникнення, зміни або припинення цивільних прав та обов`язків.
В свою чергу, акт приймання-передачі розглядається як письмовий документ, який містить найменування сторін, предмет самої передачі (наприклад, майно або майновий комплекс) і фіксує факт такої передачі.
З огляду на наведене, колегія суддів вважає, що цю справу слід передати на розгляд Великої палати ВС для вирішення виключної правової проблеми щодо правової природи акта приймання-передачі.
При цьому колегія суддів виходить з доведеності існування кількісного критерію, а також якісного критерію, з огляду на відсутність усталеної судової практики застосування одних і тих же норм права (стст.11, 202, 203, 215 ЦК). Зокрема, наявність правових висновків судів касаційної інстанції, які прямо суперечать один одному; встановлення глибоких та довгострокових розходжень у судовій практиці у справах з аналогічними підставами позову та подібними позовними вимогами, а також наявність обґрунтованих припущень, що аналогічні проблеми неминуче виникатимуть у майбутньому.