Закон і Бізнес


Імунітет агресора в українському суді


Фото: Дивись.інфо

18.04.2022 15:33
ВІКТОР ЗАЛІЗНЮК, радник, адвокат ADER HABER
6722

Для українського суспільства, що звикло жити в рамках правової держави, цілком природньою реакцією на порушення майнових прав є судовий захист. І здавалося б справа про стягнення збитків з винуватця наближена до безспірної.


Адже усі знають хто руйнує наші міста і села, не потребує доведення протиправність таких дій агресора,  безспірним є факт порушення, зокрема, майнових прав громадян.  Зрозуміло також, що стягувати завдану шкоду слід у порядку визначеному цивільним процесуальним законодавством або через механізм цивільного позову у кримінальному провадженні. Здавалося б все зрозуміло, окрім одного невідомого у цьому рівнянні: хто є відповідачем. А якщо ще конкретніше, то чи може бути країна-агресор  відповідачем у національному суді України. Ось тут і вступає в юридичну гру поняття «судовий імунітет держави».

У загальному розумінні «імунітет» –  це «звільнення»  або «захист» когось від чогось.

Судовий імунітет держави має своє історичне коріння та логічне обґрунтування. Головний зміст судового імунітету держави полягає в тому, що будь яка держава, як суверен, не може бути підпорядкована судовій юрисдикції іншого суверена (іншої держави) окрім випадків, коли держава з власної волі погодилась підпорядкувати себе юрисдикції іноземних судів. У міжнародному праві цей принцип сформульований як «par in parem non habet imperium»  - рівний над рівним не має влади. При чому, цей принцип поширюється як на прямі позови (безпосередньо до держави – in personam) так і не непрямі позови – in rem (коли вимога пов'язана з діяльністю органів влади іноземної держави, або з майном, що їй належить).

Цей принцип знаходить своє певне відображення у Віденській конвенції про представництво держав і їх відносини з міжнародними організаціями універсального характеру від 14 березня 1975 p., Віденській конвенції про консульські зносини від 24 квітня 1963 p. , Віденській конвенції про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 p., Конвенції про спеціальні місії 1969 p.

На сьогоднішній день, існують два види (дві  теорії) розуміння судового імунітету держави:

- абсолютного;

- функціонального (обмеженого).

Абсолютний імунітет передбачає, що пред’явлення позову до іноземної держави, забезпечення позову і звернення стягнення на майно іноземної держави може бути допущено виключно за згодою цієї держави.

Функціональний (обмежений) імунітет передбачає, втрату судового імунітету державою у випадках, коли вона є стороною правовідносин, як приватна особа. Здебільшого це договірні правовідносини зовнішньоекономічної діяльності.  Однак, у випадках діяльності держави як суверена зберігаються все той же абсолютний імунітет.

Важливим фактором є законодавче установлення судового імунітету держави у національному законодавстві. У більшості країн світу включаючи Україну на законодавчому рівні врегульовано порушене питання. До прикладу:   Акт про імунітет держави (Великобританія, 1978 р.), Акт, що надає імунітет державі у канадських судах (Канада, 1982 p.), Закон про імунітети іноземної держави (США, 1976 р.), Акт про імунітет держави (Сінгапур, 1979 р.), Акт про імунітет іноземної держави (ПАР, 1981 р.), Акт про імунітет іноземної держави (Австралія, 1984 p.).

В Україні питанню судового імунітету держави присвячена лише одна стаття (79) Закону України «Про міжнародне приватне право». І зміст цієї статті у нинішній редакції не дозволяє визнати Росію належним відповідачем за завдані збитки. Відповідно до частини першої зазначеної статті, пред’явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.

Однак, як бачимо, останнє речення навіть у чинній редакції передбачає можливість виключень, якщо вони будуть передбачені на рівні закону. Приймаючи цю правову норму 18 років тому законодавець, вочевидь, як і суспільство, не припускав можливості розв’язання та ведення агресивної війни в центрі Європи у 21 столітті.  Тому і шлях виправлення цієї прогалини зрозумілий – внесення законодавчих змін. При чому законодавчі зміни мають стосуватися не лише статті 79 а і в цілому розширити коло правового регулювання зазначеного  Закону за межі приватноправових відносин. На сьогодні в Україні уже напрацьовується така законодавча ініціатива.

Міркуючи над дотриманням принципів міжнародного права, зокрема і принципу судової незалежності суверенів (судового імунітету держави) слід враховувати, що його природа базується на рівноправ’ї та непорушності прав суверенів. І судовий імунітет держави є одним із проявів таких базових цінностей. Тому, вести полеміку про порушення  принципу непідсудності суверена в умовах, коли він веде агресивну війну націлену на повне знищення суверенітету іншого суб’єкта міжнародного права, по меншій мірі недоречно. Як і інші питання законодавчої імплементації основ та міжнародних принципів позбавлення агресора судового імунітету є питанням політико-правовим, оскільки залежить від ставлення та політичної волі правлячих еліт, що у значній мірі обумовлюється історичними реаліями, у яких живе конкретна країна.

Ще одним аргументом на користь позбавлення агресора судового імунітету у нашій державі є те, що розв’язавши агресивну війну країна-окупант свідомо де-факто увійшла у правове поле нашої держави: здійснює злочини на території держави, знищує майно, перешкоджає діяльності законно сформованій структурі влади та місцевого самоврядування.  Злочинець ніколи не прагне стати стороною договору з потерпілим в момент скоєння злочину до поки вірить у власну безкарність, це можливо лише на відповідній процесуальній стадії, коли злочинність його дій уже фактично доведена у досудовому порядку.

Тому позбавлення агресора судового імунітету вважаю цілком обґрунтованим з точки зору права і з точки зору закону. Такий крок законодавця дозволить потерпілим від злочинної діяльності РФ звертатися за захистом своїх прав та законних інтересів до судів у загально визначеному порядку.

Що правда, у даному випадку рішення національного суду, на моє переконання, не буде кінцевим документом для його звернення до виконання. Таке твердження обґрунтовується низкою правових аргументів, що не є предметом дослідження цієї статті: відсутність Росії у договірних міжнародних юрисдикціях, перебування активів на які може бути звернено стягнення у володінні чи розпорядженні інших держав та багато інших нюансів. Наявність таких нюансів пов’язана із виключними обставинами, які не передбачені у існуючих міжнародно-правових конструкціях, що виявилися неадаптованими до середньовічної дикості агресора.

Але у будь якому випадку – судове рішення це визнання факту порушення права, а отже і елемент гарантії його відновлення.

Закон і Бізнес