Місце відкриття виконавчого провадження: чому претензії до приватних виконавців?
Значна частина подань про притягнення приватних виконавців до відповідальності стосується питань дотримання територіальності при відкритті виконавчих проваджень.
Про це свідчить практика роботи Дисциплінарної комісії приватних виконавців, звернув увагу член Дисциплінарної комісії приватних виконавців, радник Адер Хабер Олексій Соломко, коментуючи для видання «Закон і Бізнес» постанову Верховного Суду від 31.03.2021 у справі № 380/7750/20.
На це рішення окремо звертало увагу приватних виконавців Міністерство юстиції.
О.Соломко наголосив, що Закон «Про виконавче провадження» передбачає, що приватний виконавець приймає до виконання виконавчі документи за місцем проживання, перебування боржника - фізичної особи, за місцезнаходженням боржника - юридичної особи або за місцезнаходженням майна боржника.
Часто, у виконавчих документах, які видаються судами та іншими уповноваженими особами зазначається кілька адрес знаходження боржника чи його майна, що дає право стягувачу пред’явити виконавчий документ за будь-якою із вказаних адрес.
Відкриття виконавчого провадження за місцезнаходженням майна боржника неодноразово підтверджувалось рішеннями Верховного Суду - навіть у разі, коли адреса майна не зазначена у виконавчому документі. Щоправда, Мінюст своїм наказом встановив для стягувачів обов’язок надавати підтвердження знаходження майна на певній території. І хоча багато стягувачів вважають, що Мінюст не має право встановлювати обов’язки, які не передбачені законом, однак ніхто з них цей наказ не оскаржив. А тому наказ залишається чинним і, за мовчазною згодою, має виконуватись всіма стягувачами.
Відносно постанови Верховного Суду від 31.03.2021 № 380/7750/20, то справа стосувалась прийняття приватним виконавцем міста Києва виконавчого напису нотаріуса, у якому зазначалось дві адреси боржника - місця проживання (м. Київ) та місця реєстрації (Львівська область). В ході розгляду справи, боржник довів суду, що він не проживає на території міста Києва.
Суд дійшов висновку, що сама лише вказівка на місце проживання у виконавчому документі, не може вважатися достатньою підставою для прийняття виконавчого документа приватним виконавцем, територіальний округ якого охоплює місце виконання, визначеного за цією адресою. На думку суду визначення місця виконання має відбуватися за зареєстрованим місцем проживання боржника.
Як зазначив суд, будь-яка інша адреса місця проживання чи відомості про місце перебування особи-боржника можуть слугувати лише додатковою інформацією і сприяти примусовому виконанню рішення, але не використовуватися як юридичний факт.
Про неоднозначність такого трактування судом норм Закону «Про виконавче провадження» свідчить наявність окремої думки до даного рішення суду.
Крім того Мінюст також вирішив не коментувати дане рішення і не звертати на нього увагу державних виконавців. І це зрозуміло - у останніх на виконані перебуває більше півмільйона виконавчих документів про стягнення аліментів, які в більшості випадків пред’являються до виконання та виконуються не за місцем реєстрації боржника. Застосування до аліментів правила реєстрації боржника може призвести до реального соціального вибуху.
Варіантом вирішення питання можливо визначити застосування висновку Верховного Суду лише при виконанні виконавчих написів нотаріусів, адже у рішенні суду йдеться саме про цей вид виконавчого документа.
На думку юриста, такий варіант матиме логічне обгрунтування. В іншому випадку, застосування правила місця виконання реєстрації боржника до всіх видів виконавчих документів просто паралізує існуючу систему примусового виконання (на прикладі тих самих аліментів).
Ще небезпечнішим варіантом широкого застосування висновку Верховного Суду може бути аналогія щодо визначення місця виконання рішень відносно юридичних осіб. Наприклад, велика кількість підприємств на території Дніпра, Одеси, Харкова та інших міст зареєстровані у м. Києві. За такою аналогією стягувати з таких підприємств можуть тільки виконавці міста Києва, за місцем їх державної реєстрації.
Сам зміст поняття законності обумовлює необхідність існування простих та чітких правил поведінки. Тому, переконаний О.Соломко, при наявності норми закону з однієї сторони та постанови Верховного Суду з іншої, хтось із суб’єктів регулювання має прийняти на себе відповідальність та визначитись до яких випадків має застосовуватись висновок Верховного Суду.
«Якщо це не може зробити Мінюст, такий крок може зробити Рада приватних виконавців України, рішення якої є обов’язковими до виконання всіма приватними виконавцями», - задає риторичне питання О.Соломко.