Закон і Бізнес


Денис Невядомський:

Стовідсотковий компроміс та паліатив КС провокуватимуть порушення прав громадян


Денис Невядомський - голова всеукраїнської Асоціації суддів у відставці.

8173

У своєму інтерв’ю суддя КСУ І. Сліденко, який отримав у спадщину після незаконного звільнення судді КСУ Станіслава Шевчука справу за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень пунктів 4, 7, 8, 9, 11, 13, 14, 17, 20, 22, 23, 25 розділу XII „Прикінцеві та перехідні положення“ Закону України „Про судоустрій і статус суддів“ від 2 червня 2016 року № 1402–VІІІ повідомив “цікаві”, як для судді головного органу конституційної юрисдикції речі.


А саме (пряма мова): “Рішення, яке ухвалив КСУ щодо подання ВСУ, стовідсотково було компромісно-паліативним та обумовлено тими обставинами, які склалися на момент винесення рішення. Проблему ВСУ породила сама ж реформа 2016 року. Тоді ініціатори реформи говорили про те, що ВСУ потребує перезавантаження. Для такого перезавантаження були розроблені відповідні заходи та запровадженні спеціальні процедури, відбувся конкурс на посади суддів нового ВС. На мою думку, такі дії фактично мали люстраційну природу. Про це, наприклад, свідчить те, що велика увага вже під час конкурсу в новий Верховний Суд приділялась питанню доброчесності. Потім виявилось, що новий Верховний Суд створили, а старий ВСУ не ліквідували, оскільки чистого правового рішення тут не було. Судді ВСУ не всі звільнилися у відставку або пройшли у склад нового ВС. Ситуація з часом стала просто абсурдною: у нас досі є два Верховні Суди, один з яких працює, а інший — ні. Тому далі так продовжуватися вже не могло. Я вважаю, що у 2020 році у КСУ вже не було іншого варіанту, окрім як прийняти те рішення, яке і було прийняте 18 лютого. Фактично рішення КСУ стосується переважно тих дев’яти суддів ВСУ, які ще залишаються його суддями на даний час. В цілому, коли КСУ приймав це рішення, його судді виходили з того, щоб рішення суду нанесло судовій системі як можна менше шкоди.

Таким чином, суддя-доповідач зізнався, що метою винесення цього рішення КСУ було не встановлення відповідності оспорюваних норм вищевказаного Закону, не утвердження верховенства права в державі, не відновлення конституційного порядку, порушеного неправомірними, (а, можливо, і злочинними діями попередньої влади, щодо чого наразі Офісом Генерального прокурора розслідується кримінальне провадження), а досягнення «стовідстокового» компромісу та паліативного (зменшення шкідливих наслідків) ефекту. Слід нагадати, що складаючи присягу судді КСУ, суддя присягає “бути незалежним, чесним, сумлінним при виконанні обов’язків судді Конституційного Суду України, забезпечувати верховенство Конституції України, захищати конституційний лад держави, утверджуючи права та свободи людини”. Як бачимо, у тексті присяги немає жодного слова про компроміси та паліативні синдроми, натомість є слова про верховенство Конституції та захист конституційного ладу, прав і свобод людини. Отже маємо справу із порушенням присяги щонайменше 10-ма суддями КСУ, які і ухвалили вказане рішення. Звичайно, що за наслідками конституційної та судової реформ Порошенка суддів КСУ не можна звільнити за порушення присяги (це є підставою звільнення для звичайних суддів, а не “олімпійців), проте, вказаний факт є таким, що виносить “професійний вирок” цьому складу КСУ, як конституціоналістам та правникам.

Вивчивши ж це рішення я вирішив проаналізувати його, особливо після такого “щиросердного каяття” судді-доповідача, який вже раніше був поміченим у дивних, як для судді КС, висловлюваннях (чого тільки варте його твердження в інтерв’ю щодо рішення КСУ про визнання неконституційними положень частини п’ятої статті 176 КПК України, мовляв, “навіщо потрібні права людини, якщо загине держава”)  та вважався одним з найголовніших заколотників проти Голови Суду Станіслава Шевчука.

Отже, визнаючи, відповідно до принципу континуїтету (інституційної безперервності влади), що Верховний Суд України не міг бути ліквідованим простим законом, у своєму рішенні КСУ не звернув уваги на наступне:

Застосування будь-яких ліквідаційних процедур до найвищої судової інстанції у спосіб, не передбачений Основним Законом України, руйнує баланс між гілками влади, систему взаємних стримувань і противаг, як запоруку їх єдності і стабільності та є порушенням норм Конституції України, зважаючи що це призводить до появи загроз щодо поділу влади, демократії та верховенства права.

Хоча змінами до Конституції України в частині правосуддя було забезпечено інституціональний континуїтет Верховного Суду України як найвищого судового органу (суду) України з новою назвою, однак про його ліквідацію і утворення нового найвищого суду в системі судоустрою не йшлося.

У Конституції України (чи у її перехідних положеннях) відсутня норма стосовно припинення діяльності та порядку ліквідації Верховного Суду України, як судового органу з конституційним статусом, оскільки зважаючи саме на його статус, який існував до внесення змін до статті 125 Основного Закону України Законом № 1401, припинення його діяльності та ліквідація мали бути безпосередньо визначені у Конституції України після внесення до неї відповідних змін.

Застосування будь-яких ліквідаційних процедур до найвищої судової інстанції у спосіб, не передбачений Основним Законом України, руйнує баланс між гілками влади, систему взаємних стримувань і противаг, як запоруку їх єдності і стабільності та є порушенням норм Конституції України.

Звичайний закон не може встановлювати положення стосовно припинення діяльності та порядку ліквідації Верховного Суду України, без їх попереднього закріплення виключно у Конституції України.

Частина 5 пункту 16-1 Перехідних положень Конституції визначає особливу процедуру для випадків реорганізації чи ліквідації окремих судів, утворених до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)». Порядок реорганізації чи ліквідації Верховного Суду України повинен бути визначений самою Конституцією.

В той же час, прийнявши Закон № 1402-VIII згідно з повноваженнями, передбаченими пунктом 1 частини першої статті 85 Конституції України, Верховна Рада України здійснила функцію установчої влади та у розділі XII «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону детально закріпила порядок ліквідації найвищого судового органу (у зв’язку із семантичними змінами в назві) у спосіб, не передбачений а ні основними положеннями Конституції України (щодо правосуддя), а ні Перехідними положеннями до неї.

Вказаними діями Верховна Рада України вийшла за межі своїх повноважень як єдиного державного органу законодавчої влади. Так, згідно з принципом поділу влади, судова влада є самостійною (частина перша статті 6 Конституції України). Порушення її самостійності суперечить загальній системі державного устрою України. Руйнування побудованого на такому устрої розподілу основоположних функцій держави між окремими гілками влади призведе до правової невизначеності. Крім того, порушення самостійності судової влади, юридична залежність її від законодавчої, створює загрозу ефективності судового захисту прав і свобод людини та громадянина, гарантованого статтею 55 Конституції України. Саме дотримання балансу між гілками влади, урівноваження їх системою стримувань і противаг є запорукою їх єдності, важливою передумовою стабільності. Відсутність у Конституції України положень щодо підстав і порядку припинення діяльності Верховного Суду України й вищих спеціалізованих судів України та закріплення цього порядку виключно на законодавчому рівні є фактором самообмеження єдиного законодавчого органу під час реалізації його повноважень щодо прийняття законів - недопустимості закріплення законодавчого положення про ліквідацію єдиного найвищого судового органу з конституційним статусом.

За відсутності відповідних спеціальних положень у внесених до Конституції змін, не можна дійти іншого висновку, аніж той, що Верховний Суд України продовжує функціонувати під новою назвою «Верховний Суд» і не підлягає ліквідації в порядку частини 5 пункту 16-1 Перехідних положень.

Таким чином, можна говорити лише про «утворення Верховного Суду» шляхом «реорганізації (злиття) судів» - Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів (пункт 5 статті 19 Закону № 1402- VIII).

Разом з тим, в пункті 7 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402- VIII вказану вище процедуру законодавець визначив як ліквідація Верховного Суду України, незважаючи на виключно семантичні зміни в назві найвищого судового органу та його незмінний конституційно-правовий статус, чим порушив, зокрема, і частину другу статті 19 Конституції України. Крім того, створення трирівневої структури судової системи з одночасним припиненням діяльності (ліквідація) вищих судів і Верховного Суду України при їх фактичній реорганізації (злиття в один найвищий судовий орган) призводять до порушення конституційного принципу щодо поділу влади в Україні (стаття 6 Конституції України).

Закон №1401-VIII і Закон № 1402-VIII не містять жодного посилання на конкретну підставу, передбачену законом, для припинення діяльності та ліквідації Верховного Суду України й вищих спеціалізованих судів. При цьому запропонована модель їх ліквідації (з моменту початку роботи Верховного Суду після призначення до нього за конкурсом 65 суддів, створення ними організаційного комітету та скликання Пленуму, який прийме відповідне рішення) не відповідає визначеному законом порядку ліквідації (а саме: проведення консультацій Президента України з Вищою радою правосуддя, повноваження якої має здійснювати Вища рада юстиції, та внесення у Верховну Раду України відповідного законопроекту про ліквідацію Верховного Суду України) і фактично запроваджує передачу (делегування) функції ліквідації одного суду суддям іншого суду, що є прямим порушенням статті 8, частин першої і другої статті 55, частин першої, п’ятої та шостої статті 126 Конституції України. Водночас Президент України відповідно до підпункту 6 пункту 16-1 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України в редакції Закону № 1401-VIII тимчасово наділений повноваженнями ліквідовувати суди, проте в нього відсутнє повноваження ліквідовувати найвищий судовий орган із закріпленим на рівні Основного Закону України конституційно-правовим статусом.

Припинення діяльності та ліквідація парламентом Верховного Суду України – конституційного органу, що закріплений у Конституції України, та, після внесення до неї змін, має назву Верховний Суд, порушує принцип інституційної безперервності (континуїтету), принцип поділу влад, руйнує існуючий баланс між гілками державної влади, систему взаємних стримувань і противаг як запоруку їх єдності і стабільності та вимоги принципу верховенства права в аспекти найвищої юридичної сили Конституції України. Отже, положення пункту 7 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402 у частині припинення діяльності та ліквідації Верховного Суду України, суперечать вимогам статті 6, частин першої, другої статті 8, частини другої статті 19 Конституції України.

Таким чином, пункт 7 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону № 1402-VIII про ліквідацію Верховного Суду України (у зв’язку із семантичними змінами в назві) та одночасне існування двох найвищих судових інстанцій в Україні свідчить про невідповідність його частинам статті 6, частинам першій та другій статті 8, частині другій статті 19 Конституції України.

Вказане свідчить про очевидне перевищення Президентом України та Верховною Радою України вимог статей 8, 19 Конституції України, що може тлумачитися, як узурпація влади.

Крім того, у своєму рішенні КСУ проігнорував очевидне порушення положень статей 125 і 129 Конституції України змістом пункту 4 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII стосовно складу та структури Верховного Суду.

Так, Верховний Суд України поставив перед Конституційним Судом України питання відповідності конституційності положень пункт 4 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII стосовно складу та структури Верховного Суду, зокрема, щодо призначення на посаду суддів Великої Палати Верховного Суду, конкурс на заміщення посад яких не оголошувався і не проводився.

Здійснюючи перевірку вказаного положення на відповідність Основному Закону України, проаналізуємо положення статті 37 Закону № 1402-VIII про склад та структуру Верховного Суду, зокрема, частину другу цієї статті, згідно якої:

У складі Верховного Суду діють:

1) Велика Палата Верховного Суду;

2) Касаційний адміністративний суд;

3) Касаційний господарський суд;

4) Касаційний кримінальний суд;

5) Касаційний цивільний суд.

Згідно пункту 4 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII конкурс оголошувався й проводився на посади суддів відповідних касаційних судів Верховного Суду (рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів України від 7 листопада 2016 року № 145/зп-16 зі змінами внесеними 15 листопада 2016 року № 152/зп-16), за результатами якого переможців конкурсу було призначено на посади суддів у касаційних судах, що зазначені у пунктах 2-5 статті 37 Закону № 1402-VIII.

Конкурс на зайняття посад суддів Великої Палати Верховного Суду рішенням Вищої кваліфікаційної комісії суддів України не оголошувався і не проводився.

Відповідно до положень статті 45 Закону № 1402-VIII Велика Палата Верховного Суду є постійно діючим колегіальним органом Верховного Суду, до складу якого входить двадцять один суддя, що здійснює повноваження судді Великої Палати Верховного Суду протягом трьох років (крім Голови Верховного Суду), але не більше двох строків поспіль. Судді Верховного Суду обираються до Великої Палати зборами суддів відповідних касаційних судів з числа суддів цих касаційних судів.

Суддя Верховного Суду, обраний до Великої Палати, (а також Голова Верховного Суду) не здійснює правосуддя у відповідному касаційному суді.

Повноваження Великої Палати Верховного Суду щодо здійснення перегляду судових рішень у касаційному порядку з метою забезпечення однакового застосування судами норм права лише у визначених законом випадках; як судом апеляційної інстанції у справах, розглянутих Верховним Судом як судом першої інстанції, аналізу судової статистики, вивчення та узагальнення судової практики, обрання Секретаря Великої Палати Верховного Суду, підтверджують її організаційну і процесуальну самостійність, як окремого судового органу, що одночасно функціонує з окремими касаційними судами (пункт перший частини другої статті 37 Закону № 1402-VIII).

На таке вказують і процесуальні повноваження Великої Палати Верховного Суду, визначені Законом України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» від 3 жовтня 2017 року № 2147–VIII (відомості Верховної Ради України, 2016 р., № 31, с. 45), опублікованим у газеті «Голос України», (далі – Закон № 2147-VIII), яким внесено зміни до процесуальних кодексів.

Так, згідно Закону № 2147-VIII у частині другій статті 356 Кодексу адміністративного судочинства України, частині другій статті 315 Господарського процесуального кодексу України, частині другій статті 416 Цивільного процесуального кодексу України, частині четвертій статті 442 Кримінального процесуального кодексу України передбачено повноваження Великої Палати Верховного Суду як найвищого судового органу давати висновок про те, як саме повинна застосовуватися норма права, із застосуванням якої не погодилася колегія суддів, палата, об’єднана палата відповідного касаційного суду.

Положеннями частини дев’ятої статті 45 Закону № 1402-VIII передбачено лише звільнення з посади судді Великої Палати Верховного Суду, та припинення його повноважень внаслідок закінчення строку, на який суддю обрано до Великої Палати.

Відсутність у Законі № 1402-VIII положення, яке б давало судді Великої Палати Верховного Суду після припинення його повноважень, відновитись на посаді судді відповідного касаційного суду, додатково підтверджують окремий статус цього судового органу.

Суддів, згідно з Конституцією України (статті 127, 128) та Законом № 1402-VIII, призначають лише на вакантну посаду судді до конкретного касаційного суду як юридичної особи.

Законом № 1401-VIII внесено зміни у статтю 128 Конституції України, згідно якої призначення на посаду судді здійснюється Президентом України за поданням Вищої ради правосуддя в порядку, встановленому законом.

Отже положення статті 45 та пункту 4 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII щодо обрання суддів Великої Палати Верховного Суду зборами суддів відповідних касаційних судів з числа суддів цих касаційних судів, без проведення конкурсу на заміщення вакантних посад суддів Великої Палати Верховного Суду та призначення їх на цю посаду не Президентом України за поданням Вищої ради правосуддя, не відповідає вимогам частини першої і другої статті 128 Конституції України.

Як уже зазначалось, Законом № 1401-VIII внесено зміни до Конституції України в частині правосуддя і статтею 125 Конституції України визначено «Верховний Суд, як найвищий суд у системі судоустрою України». При цьому частина третя статті 125 Конституції України (за аналогіями статей 75, 113 Конституції України), не містить у визначенні назви і статусу Верховного Суду як єдиного судового органу, структурних підрозділів з окремою назвою «касаційний суд» і «Велика Палата Верховного Суду», які є самостійними судовими органами і одночасно з Верховним Судом діють від його імені, здійснюючи касаційні повноваження.

Конституційний Суд України у підпункті 16 пункту 3 мотивувальної частини рішення від 23 грудня 1997 року № 7-зп уже зазначав про неконституційність такого законодавчого врегулювання при прийнятті Закону України «Про Рахункову палату», коли Верховна Рада України по суті наділила своїми повноваженнями здійснення парламентського фінансово-економічного контролю створену нею Рахункову палату, що «означало б перерозподіл конституційної компетенції шляхом прийняття Закону, що можливо тільки шляхом внесення змін до Конституції України відповідно до розділу XIII Конституції України».

Наголошуючи на виключних повноваженнях Верховної Ради України (пункт 14 частини першої статті 85 Конституції України), «які Верховна Рада України має здійснювати самостійно, за допомогою парламентського контролю у межах, визначених Конституцією України (пункт 33 частини першої статті 85 Конституції України), Конституційний Суд України у підпункті 18 пункту 3 цього рішення вирішив, що «делегування цих повноважень іншому органу Конституція України не передбачає». А тому, делегування конституційних повноважень, якими наділена Верховна Рада України, Рахунковій палаті – органу який створено Законом, визнано такими, що не відповідають Конституції України.

Відповідно делегування Верховною Радою України конституційних повноважень Верховного Суду, як найвищого суду у системі судоустрою України, іншим судам: Великій Палаті Верховного Суду, Касаційному адміністративному суду; Касаційному господарському суду; Касаційному кримінальному суду; Касаційному цивільному суду не відповідає вимогам частини третьої статті 125 Конституції України.

Наведене підтверджується положеннями частини другої статті 129 Конституції України про те, що «судочинство провадиться суддею одноособово, колегією суддів чи судом присяжних», здійснюється Верховним Судом, як єдиним найвищим судом у системі судоустрою України (стаття 125 Конституції України), а не палатою, об’єднаною палатою касаційного суду чи Великою Палатою Верховного Суду.

Внесеними змінами Законом № 1401-VIII у статті 125 Конституції України ліквідовано систему судів загальної юрисдикції і передбачено Верховний Суд, як найвищий суд у системі судоустрою України, повноваження якого узгоджуються з основною засадою судочинства, передбаченою пунктом 8 частини другої статті 129 Конституції України - «забезпечення права у визначених законом випадках на касаційне оскарження судового рішення».

Зміна назви «Верховний Суд України» на «Верховний Суд» не змінює його конституційного статусу; йому Законом № 1402-VIII лише повернуто повноваження суду касаційної інстанції, виходячи зі змін до статті 125 Конституції України, внесених Законом № 1401-VIII.

Отже, згідно з Конституцією України Верховний Суд України, зазнавши лише семантичних змін у назві, але не змінивши свого конституційно-правового статусу, залишається найвищим судовим органом. Разом з тим,  частина третя статті 125 Конституції України не містить у визначенні назви і статусу Верховного Суду як єдиного судового органу, структурних підрозділів з окремою назвою «касаційний суд» і «Велика Палата Верховного Суду», які є самостійними судовими органами і одночасно з Верховним Судом діють від його імені, здійснюючи касаційні повноваження, а тому зміст пункту 4 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII стосовно складу та структури Верховного Суду є неконституційним, оскільки не відповідає положенням статей 125 і 129 Конституції України.

Іншими словами, маємо факт, що всупереч Конституції України судова система за Законом № 1401-VIII очолюється неконституційним органом “Великою Палатою Верховного Суду”, який тільки за назвою є частиною Верховного Суду, а за функціями та компетенцією є окремим від Верховного Суду судом, який виступає як суд вищої порівняно з Верховним Судом інстанцією, судді якого призначаються у порушення єдиного статусу судді за  непередбаченою у Конституції України процедурою.

Крім того, у своїх попередніх рішеннях Конституційний Суд України неодноразово зазначав, що конституційний принцип незалежності суддів забезпечує важливу роль судової влади в механізмі захисту прав і свобод людини і громадянина та є запорукою реалізації права на судовий захист, передбаченого частиною першою статті 55 Основного Закону України; положення Конституції України стосовно незалежності суддів, яка є невід’ємним елементом статусу суддів та їх професійної діяльності, пов’язані з принципом поділу державної влади та обумовлені необхідністю забезпечувати основи конституційного ладу й права людини, гарантувати самостійність і незалежність судової влади; гарантії незалежності суддів як необхідні умови здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом встановлені у базових законах з питань судоустрою, судочинства, статусу суддів, мають конституційний зміст і разом з визначеними Основним Законом України складають єдину систему гарантій незалежності суддів та повинні бути реально забезпечені (рішення від 1 грудня 2004 року № 19-рп/2004 у справі про незалежність суддів як складову їхнього статусу).

Здійснюючи перевірку положень пунктів 13, 14 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII на відповідність Основному Закону України, Конституційний Суд України мав виходити з того, що Законом № 1401-VIII внесено зміни в Конституцію України (розділ VIII Правосуддя) щодо процедур забезпечення добору суддів, їх професійної підготовки, оцінювання, розгляду справ щодо їх дисциплінарної відповідальності, фінансового та організаційного забезпечення судів (пункт 10 статті 131 Конституції України).

Наведені конституційні положення пункту 10 статті 131 Конституції України щодо процедур: забезпечення добору суддів конкретизовано у статті 127, частині другій статті 128, частині першій статті 131 Конституції України; розгляду справ щодо їх дисциплінарної відповідальності міститься у статтях 126 і 131 Конституції України.

Згаданими нормами Конституції України визначено органи, до компетенції яких віднесено дотримання конституційних гарантій суддів, які перебувають на посадах – це Президент України і Вища рада Правосуддя.

Статтею 126 Конституції України передбачено, що незалежність і недоторканність судді гарантуються Конституцією і законами України, зокрема, що «суддя обіймає посаду безстроково» (частина п’ята).

Відповідно до статі 52 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» судді в Україні мають єдиний статус, тобто є рівними незалежно від часу призначення на посаду та часу виконання ними функції професійного судді.

Розділом ХV Перехідних Положень, який доповнено пунктом 16-1 згідно із Законом № 1401-VIII додатково передбачено, що «судді, які обрані суддями безстроково, продовжують здійснювати свої повноваження до звільнення або до припинення їх повноважень з підстав, визначених Конституцією України (підпункт 3).

Крім того, Закон № 1402-VIII передбачає, що принцип незмінюваності судді гарантує перебування на посаді до досягнення ним 65 років, крім випадків звільнення або припинення повноважень судді відповідно до Конституції України та цього Закону.

Наведені конституційні гарантії незалежності суддів і безстроковості перебування їх на посадах, відповідають міжнародним правовим актам, зокрема Основним принципам незалежності судових органів, схвалених резолюціями Генеральної Асамблеї ООН 40/32 та 40/146 від 29 листопада та від 13 грудня 1985 року, згідно яких судді, яких призначають чи обирають, мають гарантований термін повноважень до обов’язкового виходу на пенсію чи завершення строку повноважень там, де це встановлено.

Відповідно до п. 31 Монреальської універсальної декларації про незалежність правосуддя (прийнята на Першій світовій конференції по незалежності правосуддя, Монреаль, 1983 р.) передбачено, що розпуск суду не повинен впливати на суддів, що працюють у ньому. У такому випадку судді обов’язково повинні бути переведені до інших судів того ж самого рівня.

Будь-яка дискримінація щодо суддів заборонена Протоколом № 12 до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод та положеннями рекомендацій СМ/Rес (2010)12 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов’язки, від 17 листопада 2010 року.

У рішенні Європейського суду з прав людини в справі «Бака проти Угорщини» (BAKA v. HUNGARY) від 23 червня 2016 року, заява № 20261/12, Суд зазначив, що факт припинення ex lege повноважень заявника внаслідок дії нового законодавства, яке набрало чинності 1 січня 2012 року (стаття 185 Закону № CLXI 2011 р. «Про організацію та діяльність судів» і стаття 11 перехідних положень Основного Закону) відповідно до нового Основного Закону, не міг заднім числом усунути небезпідставність права заявника за застосовними нормами, чинними на момент його обрання. Як зазначалося вище, ці норми чітко встановлювали шестирічний строк для повноважень голови та конкретні підстави, за яких він міг бути припинений. Оскільки попередні норми були скасовані новим законодавством, воно є об’єктом цього самого «спору», до якого могли небезпідставно застосовуватися гарантії справедливого судового розгляду, передбачені статтею 6 § 1. Таким чином, за обставин цієї справи відповідь на питання про те, чи існувало право в межах національного законодавства, не може бути надана на основі нового законодавства (п.110).

У рішеннях Європейського суду з прав людини (Belgian Linguistics case (1968), Darby v. Sweden (1990)) зазначено: «принцип рівності порушений і тоді, коли відмінності у ставленні не мають розумного та об’єктивного виправдання». Натомість допустиме за міжнародними стандартами «диференційоване ставлення» має переслідувати не тільки легітимну мету, але і бути розумно співмірними з вжитими заходами.»

У пункті 37 Висновку від 26 жовтня 2015 року ЄО-АО(2015)027 щодо проекту змін до Конституції України в частині правосуддя Венеційська комісія зауважила: «Звільнення всіх суддів, крім виключних випадків, таких як конституційний дисконтинуїтет, не відповідає європейським стандартам та принципу верховенства права. Крім того, Венеційська комісія вважає, що замінити всіх суддів неможливо без шкоди для безперервності відправлення правосуддя».

Також у своєму Висновку від 16–17 березня 2012 року СОГ-АО(2012)001 у частині наслідків повернення Верховному Суду Угорщини його історичної назви «Курія» шляхом унесення змін до Конституції Угорщини, що призвело до дострокового звільнення з посади Голови цього Суду, Венеційська комісія наголосила, що під час прийняття нової конституції її перехідні положення не повинні використовуватися як спосіб припинення повноважень осіб, обраних чи призначених за раніше чинною конституцією (пункт 111).

Конституційний Суд України вважає, що інституційна безперервність (континуїтет) у судовій гілці державної влади означає, зокрема, не тільки безперервне функціонування судів, як визначено Конституцією України, але й безперервну незмінювану діяльність всіх професійних суддів, які обіймають свої посади безстроково у судах України незалежно від їх територіальності, спеціалізації та інстанційності, до моменту їх звільнення з посади або припинення їх повноважень з підстав, визначених виключно Конституцією України.

Судді Верховного Суду України та вищих суддів, які обрані суддями безстроково, відповідно до пункту 16-1 Розділу ХV Перехідних Положень Закону № 1401-VIII та положень частини третьої статті 82 Закону № 1402-VIII, продовжують здійснювати свої повноваження до звільнення або до припинення повноважень на відповідних посадах суддів Верховного Суду, як суду касаційної інстанції. Конкурс може бути оголошено лише на вакантні посади у Верховному Суді.

Натомість пункт 14 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII (як такий, що відповідає за механізм імплементації процедури застосування основної норми – частини третьої статті 82 Закону № 1402-VIII) прямо передбачає лише право судді Верховного Суду України та вищих судів, брати участь в конкурсі на посади суддів Верховного Суду у відповідних касаційних судах у порядку, визначеному цим Законом.

Отже, підстав для відмежування статусів судді Верховного Суду та судді Верховного Суду України, немає.

Спираючись на висновки щодо того, що Верховний Суд України лише зазнає семантичних змін у назві, але не змінює свого конституційно-правового статусу, вважаю, що виключення слова «Україна» з назви «Верховний Суд України» не може бути підставою для звільнення суддів Верховного Суду України з посади чи переведення їх до іншого суду.

Аналогічним чином повинно відбуватися призначення суддів вищих спеціалізованих судів до Верховного Суду, який утворився шляхом фактичної реорганізації вищих судів і Верховного Суду України, за своїм конституційно – правовим статусом є судом вищого рівня (частина третя статті 125 Конституції України (зі змінами, унесеними згідно із Законом № 1401-VIII), та якому повернуто повноваження суду касаційної інстанції.

Абзацом першим пунктом 14 Прикінцевих та перехідних положень  Закону № 1402-VIII порушено міжнародні стандарти судочинства, оскільки скасовано набутий відповідно до таких стандартів та Конституції України статус судді з підстав, не передбачених Основним Законом України, що ставить у нерівне становище суддів України, які мають однаковий правовий статус.

Таке фактичне розмежування суддів суперечить принципу інституційної безперервності (континуїтету) та принципу незмінюваності суддів, що є складовим конституційної гарантії незалежності суддів. З метою підтвердження суддями Верховного Суду України та вищих суддів відповідності займаній посаді у Верховному Суді вони мають бути оцінені за критеріями компетентності, професійної етики або доброчесності відповідно до вимог підпункту 4 пункту 161 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України.

Отже, положення пункту 14 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402 щодо участі суддів Верховного Суду України та суддів вищих суддів у конкурсі на посади суддів Верховного Суду у відповідних касаційних судах не відповідають вимогам статті 6, частини першої статті 8, частини п’ятої статті 126 Конституції України, оскільки оспорюваним пунктом було порушено принцип інституційної безперервності (континуїтету) та принципу незмінюваності суддів, що є складовим конституційної гарантії незалежності суддів.

Отже, хоча держава має право здійснювати далекосяжні конституційні реформи, це право не є абсолютним та підлягає обмеженню (margin of appreciation) вимогами щодо дотримання принципів верховенства права. Щоб уникнути порушень принципу незалежності судової системи, ретельні конституційні реформи системи правосуддя слід супроводжувати відповідними перехідними положеннями, проте лише з метою захисту суддів, які вже обіймають свої посади, а не навпаки.  Можливість для виконавчої або законодавчої влади усувати суддів може не тільки спричинити порушення суб’єктивних прав звільненого судді, але й поставити під загрозу ефективність гарантій, що містяться в статті 6 Конвенції.

Отже, на моє переконання зміст пункту 14 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 1402-VIII створює нову окрему норму щодо поведінки працюючих суддів Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів. У зв’язку із цим існує правова невизначеність між основними положеннями Прикінцевих та перехідних положень Закону № 1402-VIII, що суперечить частині першій статті 8, частинам першій, п’ятій статті 126 Основного Закону України.

Таким чином, наслідком розгляду вказаного подання мало б визнання неконституційними положення розділу ХІІ „Прикінцеві та перехідні положення“ Закону України „Про судоустрій і статус суддів“ від 2 червня 2016 року № 1402–VIII зі змінами, а саме:

–      пункту 7 у частині ліквідації Верховного Суду України;

–      пункту 14 у частині участі суддів Верховного Суду України, Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищого господарського суду України, Вищого адміністративного суду України  у конкурсі на посади суддів Верховного Суду у відповідних касаційних судах.

Крім того, у мотивувальній частині рішення мало б констатовано очевидне перевищення Президентом та парламентом України своїх конституційних повноважень з нелегітимною  метою політичного вплави на судову гілку влади шляхом порушення гарантій незалежності та єдиного статусу суддів України.

Також, КСУ мав би констатувати, що судова система завдяки № 1402–VIII і всупереч Конституції очолюється неконституційним органом “Великою Палатою Верховного Суду”, судді до якого призначаються у порушення єдиного статусу судді за  непередбаченою у Конституції України процедурою.

На жаль, Конституційний Суд України на даний час не є захисником Конституції та арбітром між владою та громадянами. Як ми почули від судді Сліденко, їхньою метою є “стовідсотковий компроміс” та “паліатив”.  Тобто, аббревиатура “КСУ” тепер означатиме “Компромісний Суд України”

Вказане свідчить про те, що за зухвале порушення владою Конституції України ніхто з очільників ніколи не нестиме відповідальності, що, у свою чергу, провокуватиме подальші порушення прав та основоположних свобод громадян, остаточно знищить правосуддя та судову гілку влади.

Це шлях до втрати державності, адже там де нема правосуддя – нема держави.

Закон і Бізнес