Олексій Фазекош:

Не підпорядкування адвокатури судам чи державі, а вільна професія!

Як відомо, однією з умов інтеграції України до Європейського Союзу стала побудова такої системи адвокатури та створення законодавства щодо її організації і діяльності, норми якого відтворювали би модель демократичного правового інституту адвокатури, оскільки лише за умови його належного функціонування можливий розвиток демократії та верховенства права, що у свою чергу є одним з головних критеріїв набуття Україною членства у Європейському Союзі. При цьому, без сумнівно, євроінтеграційні прагнення України потребують узгодження системи правових норм України та ЄС, зокрема, в сфері прав людини. А за таких умов постійне дослідження проблем організації та функціонування адвокатури є актуальним і своєчасним завжди.

Приводом для написання цієї статті стало інтерв’ю експерта з правових питань – зав кафедри юридичного факультету Харківського університету ім. Каразіна Ірини Венедіктової, яке вона надала виданню «Лівий берег». Відразу зазначу для усіх «гарячих» голів, що це інтерв’ю – не більше ніж індивідуальне суб’єктивне бачення деяких проблем в адвокатурі з боку пані Венедіктової. Вона не є наразі ані державним службовцем, ані парламентарем, не займає жодних посад в Адміністрації Президента, але й ігнорування її меседжів також є неприпустимим, бо не можна виключати того варіанту, що це було саме «інформаційне вкидання» в ЗМІ для вивчення реакції суспільства на намагання знову здійснити псевдореформу адвокатури. Тим більше що колишні ініціатори цієї псевдореформи знову балатуватимуться до Верховної Ради в списках однієї з політичних сил. А тому адвокати мають чітко і адекватно відреагувати на будь-які сумнівні пропозиції щодо їх чергового реформування.

Якщо проаналізувати текст інтерв’ю, то найбільш важливими слід вважати наступні сентенції:

1. «Є багато можливостей перезавантажити ВККС та ВРП. Один з варіантів – приєднати ВККС до ВРП. Інший шлях – можливість/необхідність розширення повноважень ВРП, щоб рада займалась не лише суддями, а й прокурорами і адвокатами. Адже представники цього середовища – мобільні в професії, взаємозамінні – дуже часто ми спостерігаємо як прокурори стають адвокатами, адвокати – суддями. Крім того, в Конституції України в розділі VIII «Правосуддя» йдеться про суди, прокуратуру та адвокатуру».

2. «Закон «Про Вищу раду правосуддя» встановлює для ради повноваження формувати доброчесний і професійний корпус суддів, забезпечити незалежність судової влади, а також займатись питаннями професійної етики в діяльності суддів і прокурорів. Така куцість в частині прокуратури незрозуміло, чим пояснюється. Логічно відтворити конституційну конструкцію правосуддя і об’єднати органи трикутника «суди – прокуратура – адвокатура» в частині дисциплінарної відповідальності та кваліфоцінювання. Беззаперечно розширяючи повноваження саморегульованих організацій органів правосуддя для забезпечення гарантій їхньої діяльності».

3. «Громадяни страждають в частині доступу до правосуддя. Разом з тим, судова система — це лише частина правосуддя як галузі державної діяльності. Правосуддя – це судова влада, прокуратура і адвокатура. Аби цей «трикутник» гармонійно працював, його складові повинні паритетно розвиватися. Найбільше уваги зазвичай приділяють судовій системі. Натомість, повторюсь, прокуратура і адвокатура нікого не цікавить. Очевидно, треба діяти іншим чином. Зокрема, залучати різні групи адвокатів. Окрім НААУ, в Україні є різні умовні клуби адвокатів. Очевидно, завдяки методам діджиталізації можна робити швидкі опитування, петиції, залучаючи максимальну кількість активних в практичній діяльності адвокатів для обговорення і підтримки змін в адвокатурі».

4. «Хотілося б до цього процесу (йдеться про новий проект закону про адвокатуру – Ред.) залучити і суддів. Імідж судді – це результат роботи адвокатів і прокурорів. Судді можуть надати фахову оцінку окремим положенням проекту, адже дуже щільно стикаються з діяльністю адвокатів. Однак, маю сумнів, що в нинішній ситуація можлива така співпраця щодо законопроекту про адвокатуру».

Якщо чесно, то мене особисто дуже тішить, що Ірина Венедіктова зауважила, що усе вищенаведене - це її власна експертна думка, а не позиція команди. «Такі рішення будь надаватись тільки після фахового обговорення з громадськістю», — підкреслила вона. І це відверто радує, бо окремі вислови, окрім здивування, не викликають нічого.

Наприклад, необхідність того, щоб ВРП займалась, окрім суддів, ще й прокурорами та адвокатами, пояснюється тим, що «дуже часто ми спостерігаємо як прокурори стають адвокатами, адвокати – суддями». Це абсолютна хибна думка, навіть не маючи статистичних даних, чітко зазначу, що наприклад по Закарпатській області відсоток колишніх «суддів-прокурорів» у складі адвокатського корпусу – ніяк не більше 10-15%. Впевнений, що і по іншим регіонам теж саме. Звичайно, що і адвокати стають суддями та прокурорами. Але тут питання в іншому – ніхто не стає представником іншої професії автоматично – і навіть суддя з 20 річним стажем, якщо схоче стати адвокатом, має скласти кваліфікаційний іспит. Так само, і адвокат, аби стати суддею має пройти через горнило ВККС і ВРП, і жодних поблажок там не буде. До чого взагалі був цей пасаж про «мобільність»?

Крім того, в наявності очевидна маніпуляція і підміна понять, за якою звертаються до цитування Конституції без прив’язки до самого процесу конституційних змін. Адже, якщо ми згадаємо Конституцію, у тому вигляді, якою вона приймалась у 1996 році, то там від самого початку було 2 (!) розділи - VII «ПРОКУРАТУРА» та VIII «ПРАВОСУДДЯ». І лише у 2016 році Конституцію підправили так недоречно і поспіхом, що розділ про прокуратуру зник зовсім, а у розділ «Правосуддя» запихнули і статтю 131-1 (про прокуратуру) і Статтю 131-2 (про адвокатуру). Звичайно, що найвищий законодавчий пріоритет Основного Закону наразі ніхто не оспорює. Але питання в іншому – не треба зараз конституційними промахами старої влади обгрунтовувати необхідність дій нової влади. Ні до чого важливого це не призведе.

Врешті-решт, попри те, що без адвокатури механізми правосуддя не можуть вважатися повноцінними, адвокатура здійснює й інші види діяльності. А якщо розглядати адвокатуру виключно як інститут правосуддя, то виникає питання, чи вправі тоді діяти адвокати й поза сферою правосуддя? Перелік видів адвокатської діяльності, виходячи зі статті 19 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», світового та історичного досвіду адвокатури є значно ширшим. Отже, в наявності очевидно хибний шлях. Навіть скажу більше: тут явно видна «тінь» проекту №9055, який через зміни до КПК також хотів прописати, що адвокатура має діяти в інтересах суду.

До речі, як не дивно, в цьому ж інтерв’ю Ірина Венедіктова говорить про те, що «жодна влада не може втручатися в судову систему. Суди повинні бути незалежними. І якщо існують подібні побоювання серед самих суддів, то це свідчить про те, що вони не відчувають себе незалежними. Таких страхів в них взагалі не повинно бути». Але чи не має тут подвійних стандартів – тобто жодна влада не може втручатися в судову систему, але орган суддівського самоврядування зможе втручатись в систему державних органів (прокуратура) та незалежний правозахисний орган, яким є адвокатура. На нашу, думку це не лише не припустимо, але й повністю протирічить демократичним принципам та європейському досвіду.

Щодо дисциплінарної відповідальності адвокатів, я розкажу трохи нижче, але зараз ще хотів би акцентувати увагу і на такій тезі як «окрім НААУ, в Україні є різні умовні клуби адвокатів». В цьому аспекті хочеться відповісти максимально жорстко: НЕМАЄ в Україні жодних ані умовних, ані безумовних клубів адвокатів. Це не сільська дискотека, і не шоу-бізнес. В Україні є ЄДИНА, НЕЗАЛЕЖНА і САМОВРЯДНА адвокатура, і лише і виключно НААУ є офіційним представником інтересів усіх без винятку адвокатів. Нагадаю, що після візиту до Києва Міжнародної комісії юристів у березні цього року, експертами МКЮ був наданий звіт, в якому говориться про таке: «Якщо закон 9055 буде прийнятий без необхідних консультацій і схвалення адвокатською асоціацією, він може становити загрозу незалежності адвокатської професії в Україні та спроможності громадянського суспільства, включаючи правозахисників, виконувати свою надважливу роботу».

За такої викривленої правової логіки ігнорується ЄДНІСТЬ професії адвоката, а навпаки пропонується відразу розділити адвокатів на «активних» і «неактивних», і перші – повністю керовані іншими. Яскравим прикладом товтології і софістики є слова про те, що «завдяки методам діджиталізації можна робити швидкі опитування, петиції, залучаючи максимальну кількість активних в практичній діяльності адвокатів». Отже, виходить, що «активні» адвокати зі смартфонами і петиціями – це еліта, а інші адвокати – інструменти? Чи як це твердження взагалі розуміти? Сподіваюсь, що все ж таки у команди Президента не будуть робити настільки необдуманих кроків.

Саме розвитком такого спотвореного бачення ролі і функціонуванні інституту адвокатури в українському суспільстві стала пропозиція від Венедіктової, що до розробки закону про адвокатуру треба залучати суддів, бо «імідж судді – це результат роботи адвокатів і прокурорів». Це все одно, що сказати, що до розробки закону про медицину слід залучати виробників «машин швидкої допомоги», бо це ж і їх імідж. Та й, чесно кажучи, мені здається дуже багато суддів образяться, що їх імідж – виявляється залежить не від їх дій, а виключно від роботи адвоката та прокурора. Чи то пані Венедіктова навмисно хотіла образити увесь суддівський корпус, чи то просто не зрозуміла проблематику, на яку вона спілкувалась з журналістами, я зараз не можу сказати. Але можу сказати, чому всі ці ідеї не тільки є недоречними, але й банально протирічать європейським устремлінням нашої держави.

Насамперед, погоджусь з деякими колегами, які вже відреагувати на цю публікацію в «Лівому березі» зі словами, що «будь-які ідеї та пропозиції не мають висловлюватися без знання проблеми, що так само справедливо й по відношенню до адвокатури».

Так, наприклад, що стосується дисциплінарної процедури в адвокатурі, то вона повинна базуватися на загальновизнаних принципах, які відображують роль професії адвоката у суспільстві та цінності, властиві адвокатській професії у всьому світі.

Зокрема, в цьому аспекті нам допоможе Хартія основних принципів європейської адвокатської професії (Charter of Core Principles of the European Legal Profession) та офіційного коментаря до неї, прийняті Радою адвокатських асоціацій та правничих товариств Європи (The Council of Bars and Law Societies of Europe) 25 листопада 2006 року і які є складовою частиною Кодексу поведінки європейських адвокатів.

Хартія містить перелік з 10 принципів, спільних для всієї європейської адвокатської професії. Дотримання цих принципів, як зазначено у преамбулі Хартії, є основою права на правовий захист, яке є наріжним каменем решти основних прав у демократичному суспільстві. І те, що більше 30 адвокатських асоціацій, які репрезентують близько мільйона адвокатів, знайшли необхідним і можливим домовитись про принципи Хартії попри розмаїття національних особливостей саморегулювання адвокатури – є знаковим у декількох проекціях. Вочевидь, адвокатська етика потребує зміцнення від розхитування її основних підвалин для виживання унікальної професії у світі, де демократія зазнає нових і нових викликів. Так само очевидно, що якими б різними не були варіації портретів адвокатури різних країн, основні риси її обличчя мають лишатись незмінними, аби зберегти генетичну пам’ять й ідентичність адвоката як носія особливої місії в суспільстві. А от різні реформатори в цій царині спочатку мають вивчити світовий досвід, для початку.

Так ось, Хартії передує витяг з преамбули до Кодексу поведінки європейських адвокатів, включаючи, зокрема, твердження про те, що «Повага до професійної функції адвоката є необхідною умовою верховенства права й демократії в суспільстві». Верховенство права тісно пов'язано з демократією, як переконані в Європі: «У суспільстві, заснованому на повазі до верховенства права, адвокат виконує особливу роль. Обов'язки адвоката не починаються і не закінчуються сумлінним виконанням своїх повноважень, покладених на нього/неї відповідно до закону. Адвокат повинен служити інтересам правосуддя, але також і тих, чиї права та свободи він уповноважений відстоювати і захищати, і до обов'язків адвоката входить не лише відстоювати інтереси клієнта, але й бути радником клієнта. Повага до професійної функції адвоката є необхідною умовою верховенства права й демократії в суспільстві».

Звичайно, що всі 10 принципів Хартії в рамках цієї статті перераховувати не варто, але на 2 з них обов’язково слід зупинитись детально.

Так, першим принципом зазначено те, що головним у діяльності адвоката має бути «незалежність адвоката і свобода адвоката щодо ведення справи клієнта». І розшифровується це принцип у наступний спосіб: «Адвокат потребує свободи — політичної, економічної та інтелектуальної — у реалізації своїх повноважень, консультуванні та представництві інтересів клієнта. Це означає, що адвокат має бути незалежним від держави та інших владних інтересів і не повинен допускати, щоб його незалежність була поставлена під загрозу у результаті згубного тиску з боку ділових партнерів. Належність адвоката до вільної професії і можливості, які випливають з цього, допомагають підтримувати незалежність, при цьому асоціації адвокатів повинні відігравати важливу роль в гарантуванні незалежності адвокатів».

Підкреслю ще раз: не підпорядкування адвокатури судам чи державі, а ВІЛЬНА професія. Це перша антитеза, яку я навожу і яка є контраргументом майже аксіомного характеру.

Далі розглянемо пункт (j) принципів Хартії, який стосується саморегулювання адвокатської професії: «Однією з характерних рис нерозвинутих демократій є намагання держави, відкрито або приховано, контролювати професію адвоката і діяльність адвокатів. У багатьох випадках держава, визнаючи важливість основних принципів, використовує законодавство для їх підсилення, наприклад, шляхом закріплення у законі принципу конфіденційності або шляхом надання асоціаціям адвокатів повноважень ухвалювати правила професійної етики. CCBE переконана, що лише сильне професійне саморегулювання може гарантувати професійну незалежність адвокатів від держави і без гарантій незалежності адвокати не зможуть виконувати свою професійну і юридичну роль».

Отже, адвокати мають САМОСТІЙНО вирішувати усі питання своєї діяльності, в тому числі і в аспекті дисциплінарної відповідальності. Це друга моя антитеза.

Є й інші документи, які неоднозначно вказують на те, що ніхто окрім адвокатів, не повинен бути наділений вершити долю адвокатів. Зокрема, якщо звернутись до Рекомендації № R (2000) 21 Комітету Міністрів державам-членам про свободу професійної діяльності адвокатів, ухваленої Комітетом Міністрів Ради Європи на 727 засіданні заступників міністрів 25 жовтня 2000 року, то там в принципі VI чітко зазначено: «Адвокатські колегії та інші професійні об’єднання адвокатів слід наділити відповідальністю за здійснення дисциплінарного провадження щодо адвокатів…»

В окремих рекомендаціях ССВЕ також вказуються принципи дисциплінарної процедури, що стосується адвокатів, серед яких зокрема, й принцип здійснення дисциплінарного провадження стосовно адвокатів органами адвокатського самоврядування (CCBE recommendations on disciplinary process for the legal profession. – Brussels : Council of Bars and Law Societies of Europe. – 2007. – P.2).

Врешті-решт, навіть на рівні ООН закріплений особливий статус адвокатури. Так, в «Основних положеннях про роль адвокатів» (прийняті VIII Конгресом ООН по запобіганню злочинам у серпні 1990 року) говориться про те, що «професійні асоціації адвокатів відіграють важливу роль у підтриманні професійних стандартів та етичних норм, захищають своїх членів від переслідувань та необгрунтованих обмежень і посягань, забезпечують юридичну допомогу для усіх, хто має у ній потребу, та кооперуються з урядом та іншими інститутами для досягнення цілей правосуддя і суспільного інтересу». А отже, не підпорядковуються, а КООПЕРУЮТЬСЯ, і не виключно для досягнення цілей правосуддя, але й СУСПІЛЬНОГО ІНТЕРЕСУ, Як бачимо, в ООН трактують адвокатуру значно ширше і вагоміше, аніж експерт з правових питань, про яку йшлося вище.

Саме в цих Положеннях в п.16 прямо написано: «16. Уряди мають забезпечити адвокатам можливість здійснювати їх професійні обов'язки без залякування, перешкод, завдання турботи й недоречного втручання». А саме НЕДОРЕЧНИМ ВТРУЧАННЯМ я б назвав усі ці ново реформаторські ідеї.

Наостанок можна згадати і п.28 Основних принципів про роль адвокатів, прийнятих восьмим Конгресом Організації Об'єднаних Націй з попередження злочинності та поводження з правопорушників 27 серпня – 7 вересня 1990 р., де встановлюється, що дисциплінарне провадження проти адвокатів здійснюється неупередженою дисциплінарною комісією, утвореною адвокатською спільнотою, незалежним статутним органом або судом, і підлягає незалежному судовому розгляду. Аналогічне положення закріплене й у Резолюції Європейського Парламенту «Про правові справи та загальний інтерес до функціонування правових систем» від 23 березня 2006 р.

І власне це чітко реалізоване у відповідних законах країн Європи. Так, наприклад, у Франції дисциплінарні стягнення накладаються дисциплінарною радою, яка утворюється в територіальному окрузі кожного суду апеляційної інстанції. До складу дисциплінарної ради можуть входити старшини адвокатських об’єднань, які знаходяться у відставці, діючі члени рад адвокатських об’єднань, крім старшин, а також члени рад адвокатських об’єднань у відставці за умови, якщо вони пішли у відставку менше восьми років тому. Відповідно до параграфу 94 Федерального Положення про адвокатуру Німеччини, членами суду у справах адвокатів можуть бути призначені тільки адвокати. Вони повинні належати до палати адвокатів, для округу якої створено суд. І так майже всюди. Ніхто навіть не думав, що адвокатів треба підпорядкувати під якийсь МЕГАкараючий меч Правосуддя.

Таки чином, узагальнюючий мій висновок буде таким: адвокатура не може бути підпорядкована органам, що здійснюють одне дисциплінарне провадження системою правосуддя та правоохоронними органами як якийсь конгломеративний штучне утворення, оскільки тоді вона втратить свою незалежність, насамперед, незалежність від держави, а провладна адвокатура є апріорі неспроможною виконувати правозахисну функцію, яка є її місією в суспільстві.

Українська адвокатура неодноразово вже доводила, що вона є єдиною, незалежною, самостійною – і саме в цьому ефективною саме як правозахисний інститут. За минулий рік адвокати довели, що можуть протистояти будь-яким викликам часу і долати терени на шляху побудови Правової Держави і Демократичного Суспільства.

А відтак і у парламентарів, і у керівництва держави має бути правильне розуміння ролі адвокатури, і насамперед і виключно – НЕЗАЛЕЖНОЇ АДВОКАТУРИ, яка саме завдяки своїй незалежності є сильною, а завдяки силі одних з базових оплотів демократії.

Закон і Бізнес