Межі недоторканності
Кримінальне провадження щодо народного депутата: проблемні питання
Одним із пріоритетних завдань кримінального провадження, визначених ст. 2 чинного Кримінального процесуального кодексу України, є забезпечення швидкого, повного та неупередженого досудового розслідування й судового розгляду кримінальних правопорушень, а також застосування до кожного учасника кримінального провадження належної правової процедури.
Для забезпечення реалізації цих завдань вітчизняний законодавець передбачив у чинному КПК України загальний порядок здійснення кримінального провадження та особливий порядок щодо окремих категорій осіб, які у силу свого правового статусу наділені відповідним імунітетом, котрий захищає їх від можливого незаконного тиску та перешкоджанню здійснення професійної діяльності. До таких осіб відносяться народні депутати України; судді Конституційного Суду України, професійні судді, присяжні та народні засідателі на час здійснення ними правосуддя; кандидат у Президенти України; Уповноважений Верховної Ради України з прав людини; Голови, інші члени Рахункової палати; депутати місцевої ради; адвокат; Генеральний прокурор України, його заступник, прокурор Спеціалізованої антикорупційної прокуратури; Директор та працівники Національного антикорупційного бюро України, члени Національного агентства з питань запобігання корупції.
Особливої уваги у цьому контексті, з огляду на останні події в нашій державі, пов’язані з притягненням народних депутатів України до кримінальної відповідальності, потребує дослідження питання здійснення кримінальних проваджень щодо народних депутатів України, оскільки результати проведеного нами аналізу положень чинного КПК України, інших норм чинного законодавства України та матеріалів правозастосовної практики вказують на те, що законодавчо визначена процедура отримання згоди Верховної ради України (ВРУ) на притягнення народного депутата України до кримінальної відповідальності, а також процесуальний порядок здійснення кримінальних проваджень щодо народних депутатів містить низку суттєвих недоліків, наявність яких не забезпечує належної реалізації уповноваженими суб’єктами кримінального процесу завдань кримінального провадження.
З огляду на вищенаведене, виникає необхідність у дослідженні проблемних питань здійснення кримінальних проваджень щодо народних депутатів за чинним КПК України та надання науково-обґрунтованих пропозицій щодо їх вирішення.
Відповідно до ч. 1 ст. 80 Конституції України та ч. 1 ст. 27 Закону України «Про статус народного депутата України» народним депутатам гарантується депутатська недоторканність.
Конституційний Суд України (КСУ) у своєму рішенні від 26 червня 2003 р. № 12-рп/2003 щодо офіційного тлумачення положень ч.ч. 1, 3 ст. 80 Конституції України, ч. 1 ст. 26, ч.ч. 1, 2, 3 ст. 27 Закон України «Про статус народного депутата України» від 17 листопада 1992 р. № 2790-XII та за конституційним поданням МВС про офіційне тлумачення положення ч. 3 ст. 80 Конституції України стосовно затримання народного депутата України (справа про гарантії депутатської недоторканності), надаючи тлумачення приписів ч. 1 ст. 80 Конституції України та ч. 1 ст. 27 Закону України «Про статус народного депутата України», роз’яснив, що депутатська недоторканність як елемент статусу народного депутата України є конституційною гарантією безперешкодного та ефективного здійснення народним депутатом України своїх повноважень і передбачає звільнення його від юридичної відповідальності у визначених Конституцією України випадках та особливий порядок притягнення народного депутата України до кримінальної відповідальності, його затримання, арешту, а також застосування інших заходів, пов'язаних з обмеженням його особистих прав і свобод (абз. 3 п. 5).
Стосовно зазначеного рішення суддя КСУ В. Д. Вознюк висловив окрему думку та зазначив, що закріплений у статті 80 Конституції України інститут депутатської недоторканності є важливою конституційною гарантією, що захищає народного депутата України від незаконного переслідування, забезпечує самостійне і незалежне виконання депутатських обов'язків. За своїм призначенням ця гарантія є вищою порівняно із загальними конституційними гарантіями недоторканності особи (статті 28, 29, 30, 31, 32 та інші статті Конституції України). Як конституційна гарантія депутатська недоторканність має своєю метою захист народного депутата України виключно як посадової особи.
Народному депутату гарантується депутатська недоторканність на весь строк здійснення депутатських повноважень (ч. 1 ст. 27 Закону України «Про статус народного депутата України»), зокрема з моменту визнання його обраним за рішенням відповідної виборчої комісії і до моменту припинення повноважень народного депутата України.
Положеннями ч. 3 ст. 80 Конституції України та ч. 1 ст. 27 Закону України «Про статус народного депутата України» передбачено, що народні депутати України не можуть бути без згоди ВРУ притягнені до кримінальної відповідальності, затримані чи заарештовані. Аналогічна норма закріплена й у главі 37 КПК України. Так, зокрема ч. 2 ст. 482 КПК України визначено, що притягнення до кримінальної відповідальності народного депутата України, його затримання або обрання стосовно нього запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою чи домашнього арешту не може бути здійснено без згоди ВРУ.
Згідно з п. 14 ч. 1 ст. 3 КПК України притягнення до кримінальної відповідальності – це стадія кримінального провадження, яка починається з моменту повідомлення особі про підозру у вчиненні кримінального правопорушення.
Таким чином, обов’язковою умовою повідомлення про підозру народному депутату України є отримання згоди ВРУ на притягнення народного депутата України до кримінальної відповідальності.
Главою 35 Регламенту ВРУ, затвердженого Законом України «Про Регламент Верховної Ради України» від 10.02.2010 № 1861-VI (Регламент), встановлено порядок розгляду питань про надання згоди на притягнення до кримінальної відповідальності, затримання чи арешт народного депутата України. Розглянемо більш детально відповідні положення.
Згідно із ч. 2 ст. 218 Регламенту подання про надання згоди на притягнення до кримінальної відповідальності, затримання чи арешт народного депутата ініціюється відповідно прокурором і судовими органами. При цьому, щодо кожного виду запобіжного заходу подається окреме подання. Подання про надання згоди на притягнення до кримінальної відповідальності народного депутата України повинно бути підтримано і внесено до ВРУ Генеральним прокурором (в. о. Генерального прокурора).
Подання про надання згоди на притягнення до кримінальної відповідальності, затримання чи арешт народного депутата повинно бути вмотивованим і достатнім, містити конкретні факти і докази, що підтверджують факт вчинення зазначеною в поданні особою суспільно небезпечного діяння, визначеного КК України (ч. 3 ст. 218 Регламенту).
Згідно із ч. 4 ст. 218 Регламенту подання, що не відповідає вищенаведеним вимогам, Голова ВРУ повертає відповідно Генеральному прокуророві (в. о. Генерального прокурора), про що повідомляє ВРУ на найближчому пленарному засіданні ВРУ. Голова ВРУ пропонує народному депутату, щодо якого внесено подання про надання згоди на притягнення до кримінальної відповідальності, затримання чи арешт, подати протягом п’яти днів письмові пояснення комітету, до предмета відання якого належать питання регламенту, і доручає зазначеному комітету надати висновок щодо подання про надання згоди на притягнення до кримінальної відповідальності, затримання чи арешт народного депутата згідно із законом (ст. 219 Регламенту).
Комітет, якому доручено надати висновок щодо питання про надання згоди на притягнення до кримінальної відповідальності, затримання чи арешт, відповідно до закону визначає достатність, законність і обґрунтованість подання, законність одержання доказів, зазначених у поданні, і встановлює наявність відповідних скарг. Підготовку цього питання комітет здійснює у терміновому порядку, але в строк не більш як 20 днів. На засідання комітету запрошується особа, щодо якої внесено подання. Відсутність зазначеної запрошеної особи на засіданні відповідного комітету без поважних причин не є перешкодою для розгляду питання і прийняття рішення комітетом (ч. 1 ст. 220 Регламенту).
У разі відсутності достатніх доказів щодо обґрунтування подання Голова ВРУ має право повернути його разом із вмотивованим висновком комітету відповідно Генеральному прокуророві (в. о. Генерального прокурора) з пропозицією подати додаткові обґрунтування. У такому випадку комітет зупиняє перевірку, про що повідомляється Голова ВРУ, який інформує про це ВРУ (ч. 4 ст. 220 Регламенту).
Відповідно до ч. 1 ст. 221 Регламенту ВРУ розглядає на пленарному засіданні внесене подання про надання згоди на притягнення до кримінальної відповідальності, затримання чи арешт народного депутата, у визначений нею день, але не пізніше семи днів з дня подання відповідного висновку комітетом.
Виходячи з вищенаведеного, можемо зробити висновок, що Генеральний прокурор (в. о. Генерального прокурора) у своєму поданні про надання згоди на притягнення до кримінальної відповідальності народного депутата України повинен чітко зазначити у вчиненні якого саме кримінального правопорушення підозрюється народний депутат України, правову кваліфікацію кримінального правопорушення, у вчиненні якого підозрюється народний депутат України, із зазначенням статті (частини статті) КК України, зміст підозри, належним чином обґрунтувати й довести факт вчинення народним депутатом України, навести допустимі, належні та достатні докази, що підтверджують факти й обставини вчиненого народним депутатом України кримінального правопорушення.
Якщо за результатами перевірки Регламентним комітетом ВРУ фактів та обставин, викладених у поданні Генерального прокурора (в. о. Генерального прокурора) про надання згоди на притягнення до кримінальної відповідальності, буде встановлено, що подання є недостатньо обґрунтованим чи вмотивованим, відповідні факти та обставини вчинення народним депутатом України кримінального правопорушення не будуть підтверджені доказами, які відповідають вимогам допустимості, належності та достовірності, або ж буде встановлено, що дії народного депутата України містять ознаки іншого кримінального правопорушення чи підпадають під ознаки іншої частини статті КК України, то у такому випадку народний депутат України не може бути притягнутий до кримінальної відповідальності за тією статтею чи частиною статті КК України, що була вказана Генеральним прокурором (в. о. Генерального прокурора) у поданні про надання згоди на притягнення народного депутата України до кримінальної відповідальності. У цьому разі Голова ВРУ має право повернути Генеральному прокурору (в. о. Генерального прокурора) відповідне подання і повідомити про це ВРУ на найближчому пленарному засіданні.
У випадку надання згоди ВРУ на притягнення народного депутата України до кримінальної відповідальності йому може бути повідомлено про підозру лише у вчиненні тих кримінальних правопорушень, що були зазначені у поданні Генерального прокурора (в. о. Генерального прокурора) на притягнення народного депутата України до кримінальної відповідальності.
Глава 22 КПК України встановлює загальний порядок, підстави повідомлення особі про підозру у вчиненні кримінального правопорушення. Особливості повідомлення про підозру народним депутатам України передбачені главою 37 КПК України, зокрема п. 2 ч. 1 ст. 482, в якому зазначено, що письмове повідомлення про підозру здійснюється народному депутату України Генеральним прокурором або виконувачем обов’язків Генерального прокурора (п. 2 ч. 1). Доцільно зауважити, що процесуальний порядок здійснення повідомлення про підозру народному депутату України складається, як із самого складення письмового повідомлення про підозру, так і його вручення особі. Зазначені дії (складення та вручення) повинні здійснюватись виключно Генеральним прокурором (в. о. Генерального прокурора), так як норми ст. 481 КПК України є спеціальними по відношенню до положень ст. 36 КПК України, яка, при цьому, не передбачає законодавчої можливості передоручення прокурором повноважень щодо вручення повідомлення про підозру іншим особам. Недотримання Генеральним прокурором (в. о. Генерального прокурора) приписів ст. 481 КПК України може призвести до визнання доказів, отриманих під час здійснення кримінального провадження щодо народного депутата України, недопустимими, а прийнятих рішень – незаконними.
Слід звернути увагу на те, що ані положення ст. 481, ані інших статей глави 37 чи глави 22 КПК України не визначають строк, протягом якого Генеральний прокурор (в. о. Генерального прокурора) повинен повідомити про підозру народному депутату України після отримання згоди ВРУ на притягнення його до кримінальної відповідальності.
У цьому випадку, насамперед, потрібно керуватися приписами ч. 6 ст. 9 КПК України, відповідно до яких, у випадках, коли положення КПК України не регулюють або неоднозначно регулюють питання кримінального провадження, застосовуються загальні засади кримінального провадження, визначені ч. 1 ст. 7 КПК України.
Однією з таких засад кримінального провадження є розумність строків, правове регулювання якої визначено ст. 28 КПК України. Так, відповідно до ч. 1 цієї статті під час кримінального провадження кожна процесуальна дія або процесуальне рішення повинні бути виконані або прийняті в розумні строки. Розумними вважаються строки, що є об’єктивно необхідними для виконання процесуальних дій та прийняття процесуальних рішень. Розумні строки не можуть перевищувати передбачені КПК України строки виконання окремих процесуальних дій або прийняття окремих процесуальних рішень.
Окрім цього, необхідно враховувати також загальні положення повідомлення особі про підозру, що передбачені главою 22 КПК України.
Відповідно до ст. 276 КПК України повідомлення про підозру обов’язково здійснюється у випадках: 1) затримання особи на місці вчинення кримінального правопорушення чи безпосередньо після його вчинення; 2) обрання до особи одного з передбачених Кримінальним процесуальним кодексом України запобіжних заходів; 3) наявності достатніх доказів для підозри особи у вчиненні кримінального правопорушення.
Письмове повідомлення про підозру вручається в день його складення слідчим або прокурором, а у випадку неможливості такого вручення – у спосіб, передбачений КПК для вручення повідомлень (ч. 1 ст. 278 КПК України).
Згідно зі ст. 277 КПК України письмове повідомлення про підозру складається прокурором або слідчим за погодженням із прокурором. При цьому, положення зазначеної статті передбачають конкретні вимоги, яким повинно відповідати повідомлення про підозру. Якщо докладно проаналізувати зазначені вимоги й порівняти їх зі змістом подання Генерального прокурора (в. о. Генерального прокурора) про надання згоди на притягнення народного депутата України до кримінальної відповідальності, що подається до ВРУ, то можна зробити висновок, що зазначені документи за своїм змістом є аналогічними між собою. Подання Генерального прокурора (в. о. Генерального прокурора) про надання згоди на притягнення народного депутата України до кримінальної відповідальності, як і повідомлення про підозру народному депутату України, повинні обґрунтовуватися лише достатніми доказами, що свідчать й підтверджують факти та обставини вчинення народним депутатом України кримінального правопорушення. При цьому, повідомлення про підозру народному депутату України повинно бути обґрунтовано такими ж достатніми доказами, як і подання Генерального прокурора України про надання згоди на притягнення народного депутата України до кримінальної відповідальності.
Враховуючи те, що письмове повідомлення про підозру вручається в день його складення слідчим або прокурором (ч. 1 ст. 278 КПК України), а у випадку затримання особи – не пізніше 24-х з моменту її затримання (ч. 2 ст. 278 КПК України), при цьому обов’язковою передумовою вручення Генеральним прокурором (в. о. Генерального прокурора) повідомлення про підозру народному депутату України є отримання згоди ВРУ на притягнення народного депутата України до кримінальної відповідальності (ч. 2 ст. 482 КПК України), то можемо дійти висновку, якщо ВРУ надано згоду на притягнення народного депутата України до кримінальної відповідальності, то Генеральний прокурор (в. о. Генерального прокурора) повинен негайно у цей же день не пізніше 24-х годин скласти та вручити народному депутату України повідомлення про підозру, а у випадку неможливості такого вручення – у спосіб, передбачений КПК України для вручення повідомлень (направлення поштою, електронною поштою, факсимільним зв’язком тощо).
Окрім того, доцільно зауважити, що народний депутат України може набути процесуального статусу підозрюваного у відповідному кримінальному провадженні виключно у разі настання двох таких послідовних умов: 1) надання згоди ВРУ на притягнення народного депутата України до кримінальної відповідальності; 2) письмового повідомлення про підозру народному депутату України Генеральним прокурором (в. о. Генерального прокурора) у встановлений строк. Після здійснення таких дій народний депутат України набуває процесуального статусу підозрюваного.
Якщо ж ВРУ прийнято рішення про притягнення народного депутата України до кримінальної відповідальності, водночас Генеральним прокурором (в. о. Генерального прокурора) у той же день після спливу 24-х годин з моменту надання ВРУ згоди на притягнення народного депутата України до кримінальної відповідальності не було повідомлено народному депутату України про підозру чи не вжито всіх необхідних заходів для повідомлення про підозру у спосіб, передбачений КПК України, то в цьому разі таке повідомлення про підозру народному депутату України є незаконним. Відповідно, народний депутат України не набуває процесуального статусу підозрюваного у кримінальному провадженні й залишається в статусі свідка.
Слід зазначити, що неповідомлення народному депутату України про підозру, протягом відповідного строку, після надання згоди ВРУ на притягнення народного депутата України до кримінальної відповідальності є істотним порушенням права особи на захист, яке гарантоване ст. 63 Конституції України, ст. 20 КПК України та ст. 6 Конвенції «Про захист прав людини та основоположних свобод». У такому разі народний депутат України буде позбавлений ефективних процесуальних можливостей на залучення захисника до кримінального провадження для забезпечення захисту його прав, свободи та законних інтересів.
Розглядаючи проблемні питання здійснення кримінального провадження щодо народного депутата, доцільно зупинитися на питанні проведення щодо народних депутатів України негласних слідчих (розшукових) дій (НСРД). Відповідно до ч. 3 ст. 482 КПК України обшук, затримання народного депутата України чи огляд його особистих речей і багажу, транспорту, жилого чи службового приміщення, а також порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції та застосування інших заходів, в тому числі негласних слідчих дій, що відповідно до закону обмежують права і свободи народного депутата України, допускаються лише у разі, якщо ВРУ надано згоду на притягнення його до кримінальної відповідальності, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо.
Виходячи з вищенаведеного можемо зробити висновок, що для проведення щодо нього відповідних НСРД необхідно отримати попередню згоду ВРУ на притягнення народного депутата України до кримінальної відповідальності. Якщо народного депутата було затримано чи щодо нього були проведені відповідні НСРД без отримання попередньої згоди ВРУ на притягнення народного депутата України до кримінальної відповідальності, то це може призвести до настання відповідних негативних правових наслідків, які будуть залежати від конкретних обставин кримінального провадження та незаконних дій, що були вчинені слідчим, прокурором або співробітником оперативного підрозділу щодо народного депутата України. У цілому такі негативні наслідки можна поділити на дві групи:
- Для конкретного кримінального провадження – визнання рішень про проведення НСРД відносно народного депутата України, незаконними, а доказів, отриманих у результаті їх проведення, – недопустимими (ст. 86 КПК України).
2. Для осіб, які вчинили такі незаконні дій, – притягнення до кримінальної відповідальності за ст. 351 (Перешкоджання діяльності народного депутата України та депутата місцевої ради).
При цьому, слід звернути увагу на те, що положення ч. 3 ст. 482 КПК України застосовуються виключено у тих випадках, коли стороні обвинувачення достовірно відомо, що суб’єктом вчинення злочину є народний депутат України. Якщо ж слідчий, прокурор здійснюють розслідування відповідного кримінального правопорушення, наприклад, прийняття пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди службовою особою (ст. 368 КК України), водночас особу, яка буде одержувати неправомірну вигоду ще не було встановлено, то у такому випадку слідчий, прокурор у порядку, передбаченому главою 21 КПК України, одержують ухвалу від слідчого судді про дозвіл на проведення відповідних НСРД (аудіо-, відеоконтроль, зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж тощо) чи приймають рішення про проведення контролю за вчиненням злочину у формі спеціального слідчого експерименту для документування факту прийняття пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди. За результатами проведення відповідних НСРД стороною обвинувачення отримуються фактичні дані, що свідчать про факт прийняття службовою особою пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди та під час затримання встановлюється, що суб’єктом одержання неправомірної вигоди є народний депутат України. У цьому разі проведені стороною обвинувачення НСРД будуть визнаватися законними і такими, що не суперечать положенням ч. 3 ст. 482 КПК України, адже стороні обвинувачення не було достовірно відомо, що суб’єктом одержання неправомірної вигоди буде народний депутат України й відповідний факт був встановлений лише під час провадження відповідних НСРД. А отже, результати цих НСРД можуть бути використані як докази у кримінальному провадженні, але після того, як ВРУ за результатами розгляду подання Генерального прокурора (в. о. Генерального прокурора) надасть згоду на притягнення народного депутата України до кримінальної відповідальності.
В цілому, на наш погляд, передбачена ч. 3 ст. 482 КПК України та Регламентом процедура отримання згоди ВРУ на притягнення народного депутата України до кримінальної відповідальності є занадто складною та неефективною під час здійснення досудового розслідування кримінальних правопорушень, особливо це стосується тих випадків, коли народним депутатом України вчиняється чи планується вчинити корупційний злочин. Як правило, у кримінальних провадженнях цієї категорії злочинців затримують на місці вчинення злочину, а їхня злочинна діяльність документується під час проведення оперативними підрозділами такої НСРД як контроль за вчиненням злочину у формі спеціального слідчого експерименту. Водночас, якщо суб’єктом вчинення злочину буде народний депутат України, то для документування факту прийняття ним пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди та затримання його на «гарячому» необхідно отримати попередню згоду ВРУ на притягнення народного депутата України до кримінальної відповідальності. Відповідно факт проведення НСРД та необхідність затримання народного депутата України стане відомим членам Регламентного комітету та самому народному депутату України, відносно якого планувалося провести відповідні процесуальні дії. При цьому, за той час, котрий ВРУ витратить на розгляд подання Генерального прокурора (в. о. Генерального прокурора) про отримання згоди на притягання народного депутата України до кримінальної відповідальності, відповідний народний депутат України встигне вжити всіх необхідних заходів для знищення слідів своєї злочинної діяльності. А тому планувати чи проводити щодо цього народного депутата України відповідну НСРД чи затримати його на місці вчинення злочину стане взагалі неможливим. Таким чином, можемо зробити висновок, що передбачена чинним законодавством України процедура одержання дозволу на проведення щодо народного депутата України відповідних процесуальних дій є неефективною. Її положення суперечать самій сутності інституту НСРД, якому притаманна ознака прихованості фактів й методів проведення.
Зазначимо, що Венеціанська комісія у своєму висновку щодо проекту Закону про внесення змін до Конституції України щодо недоторканності народних депутатів України та суддів від 19-20 червня 2015 р. зазначила, що часто нові демократичні країни найбільше піддаються політичній корупції, а зловживання недоторканністю може загрожувати демократії. Парадокс депутатської недоторканності полягає у тому, що вона «може як сприяти демократичному розвитку, так і підривати його». Таким чином, недоторканність може перешкоджати боротьбі з корупцією у тих же державах, до яких все ще може мати відношення аргумент про загрози.
Слід звернути увагу на те, що з 2017 р. на розгляді ВРУ знаходилося два проекти Законів України, направлені на скасування депутатської недоторканності:
1) «Проект Закону про внесення змін до Конституції України (в частині скасування депутатської недоторканності)» № 6773 від 19.07.2017, підготовлений окремою групою народних депутатів України;
2) «Проект Закону про внесення змін до статті 80 Конституції України (щодо недоторканності народних депутатів України)» № 7203 від 17.10.2017, підготовлений Президентом України.
Приписами обох законопроектів пропонувалося виключити зі ст. 80 Конституції України положення, яке передбачає, що народні депутати України не можуть без згоди ВРУ бути притягнені до кримінальної відповідальності, затримані чи заарештовані. Відмінність між цими проектами полягала лише в тому, що положення проекту № 6773 у випадку його прийняття набували б чинності з дня, наступного за днем його опублікування (тобто ці зміни у випадку їх прийняття вже будуть застосовуватися до народних депутатів України поточного скликання), а приписи проекту № 7203 – з 01.01.2020.
Варто зазначити, що обидва законопроекти були направлені до КСУ для перевірки їх на предмет відповідності положенням ст.ст. 157, 158 Конституції України. 06.06.2018 КСУ цілком позитивно схвалив проект № 6773, а 19.06.2018 – проект № 7203, проте із певними застереженнями. Так, зокрема КСУ в обох висновках зауважив, що ухвалюючи рішення щодо скасування депутатської недоторканності, необхідно враховувати стан політичної та правової системи України – її здатність у разі повної відсутності інституту депутатської недоторканності забезпечити безперешкодне та ефективне здійснення народними депутатами України своїх повноважень, функціонування парламенту як такого, а також реалізацію конституційного принципу поділу державної влади. КСУ неодноразово наголошував, що недоторканність народних депутатів України не є особистим привілеєм, індивідуальним правом народного депутата України, а має публічно-правовий характер; вона спрямована на убезпечення народного депутата України від незаконного втручання в його діяльність, на забезпечення безперешкодного та ефективного здійснення ним своїх функцій та належного (нормального) функціонування парламенту (висновки КСУ від 27.06.2000 № 1-в/2000, від 11.07.2000 № 2-в/2000, від 05.12.2000 № 3-в/2000, від 10.09.2008 № 2-в/2008, від 01.04.2010 № 1-в/2010, від 10.07.2012 № 1-в/2012, від 27.08.2012 № 2-в/2012, від 16.06.2015 № 1-в/2015; рішення КСУ від 27.10.1999 № 9-рп/99, від 26.06.2003 № 12-рп/2003). Окрім того, як зазначається в обох висновках КСУ, на наслідки повного скасування депутатської недоторканності звертала увагу і Європейська Комісія «За демократію через право» (Венеціанська Комісія), яка зазначала, що у політичній системі з вразливою демократією, такою, як в Україні, повне скасування недоторканності може бути небезпечним для функціонування та автономії парламенту (п. 18 Висновку щодо проекту закону про внесення змін до Конституції України щодо недоторканності народних депутатів України та суддів, ухваленого Венеціанською Комісією на її 103-му пленарному засіданні).
12.07.2018 у ВРУ було зареєстровано два проекти Постанов про подальшу роботу над законопроектом про внесення змін до Конституції України (в частині скасування депутатської недоторканності)» № 6773/П1 та № 7203/П1, водночас 20.09.2018 за результатами проведеного поіменного голосування ВРУ лише затвердила план роботи над президентським законопроектом (№ 7203/П1), зокрема:
1. Установити строк: 1) подання пропозицій та поправок до законопроекту – до 19.10.2018 (включно); 2) опрацювання комітетами ВРУ з питань Регламенту та організації роботи ВРУ, з питань бюджету, з питань запобігання і протидії корупції, з питань європейської інтеграції пропозицій та поправок до законопроекту та надання висновків Комітету ВРУ з питань правової політики та правосуддя в період до 07.11.2018 (включно).
2. Комітету ВРУ з питань правової політики та правосуддя опрацювати пропозиції та поправки до законопроекту та організувати надання народним депутатам України документів, передбачених ч. 3 ст. 150 Регламенту ВРУ, у період до 21.11.2018 (включно).
3. Провести розгляд законопроекту про внесення змін до статті 80 Конституції України (щодо недоторканності народних депутатів України) (реєстр. № 7203) не раніше ніж через сім днів після надання народним депутатам відповідних висновків комітетів ВРУ.
Не зважаючи на це, ВРУ до цього часу так і не розглянула законопроект про внесення змін до статті 80 Конституції України (щодо недоторканності народних депутатів України) (реєстр. № 7203).
В цілому, ми підтримуємо висловлені Венеціанською Комісією та КСУ застереження щодо недоцільності повного скасування депутатської недоторканності, адже такі радикальні пропозиції в нашій країні можуть призвести до появи різних зловживань із боку уповноважених суб’єктів сторони обвинувачення під час здійснення кримінальних проваджень щодо народних депутатів України, незаконного тиску на депутатську діяльність і, як наслідок, до неможливості забезпечення належного захисту їх прав, свобод і законних інтересів.
Варто зауважити, що законодавство більшості розвинутих демократичних країн, хоча й передбачає депутатських (парламентський) імунітет, водночас, нормативно допускає можливість притягнення народних депутатів (членів парламенту) до кримінальної відповідальності без отримання попередньої згоди парламенту у випадку затримання їх на місці вчинення злочину, у тому числі тяжкого злочину. Відповідне положення передбачене у ст. 59 Конституції Бельгії, ч. 2 ст. 102 Конституції Білорусії, ст. 88 Конституції Болгарії, ст. 62 Конституції Греції, ст. 13 Конституції Ірландії, ч. 4 ст. 52 Конституції Казахстану, ст. 46 Конституції Німеччини, ст. 89 Конституції Португалії, ст. 103 Конституції Сербії, ст. 83 Конституції Словенії, ст. 26 Конституції Франції, ст. 75 Конституції Хорватії, § 8 глави 4 Конституції Швеції та ін.
Виходячи з вищенаведеного, ми пропонуємо положення ч. 3 ст. 482 КПК України та ч. 2 ст. 27 Закону України «Про статус народного депутата України» викласти у такій редакції: «Обшук, затримання народного депутата України чи огляд його особистих речей і багажу, транспорту, жилого чи службового приміщення, а також порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції та застосування інших заходів, в тому числі негласних слідчих (розшукових) дій, що відповідно до закону обмежують права і свободи народного депутата України, допускається лише в разі, якщо Верховною Радою України надано згоду на притягнення його до кримінальної відповідальності, за винятком випадків затримання народного депутата України під час вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину або одразу після його вчинення, якщо іншими способами одержати фактичні дані неможливо». Такі пропозиції, на наше переконання, не лише забезпечуватимуть дієві гарантії здійснення народними депутатами України покладених на них обов’язків і захищатимуть їх від незаконного тиску та можливих зловживань з боку органів досудового розслідування та прокуратури, а й створюватимуть належні умови у діяльності слідчого, прокурора під час досудового розслідування кримінальних правопорушень, вчинених народними депутатами України.
Погорецький М.А. - доктор юридичних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, завідувач кафедри правосуддя юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, адвокат
Старенький О.С. - кандидат юридичних наук, асистент кафедри правосуддя юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, адвокат