Справа є — результату немає

Від розгляду яких спорів слід відмовитись, аби розвантажити систему правосуддя і не порушити прав жодної особи

Відмовляючи в розгляді «безрезультатних» позовів, суддя ризикує потрапити на засідання дисциплінарного органу.

Для того щоб ефективніше захистити право на справедливий суд, необхідно звузити трактування цього права. Зокрема, відмова від розгляду позовних заяв, рішення за якими не матимуть жодного практичного наслідку, зменшить навантаження на судову систему та дозволить зекономити кошти сторін. Головне, щоб така позиція не потягла за собою притягнення до відповідальності самих суддів.

Розглядай, бо покарають?

Серед підстав дисциплінарної відповідальності суддів є така, як незаконна відмова в доступі до правосуддя, у тому числі незаконна відмова в розгляді по суті позовної заяви, про що йдеться в пп.«а» п.1 ч.1 ст.92 закону «Про судоустрій і статус суддів».

Коли середньостатистичний суддя перечитує вказану норму, то в його пам’яті закарбовується законодавча заборона, зокрема на відмову в розгляді по суті позовної заяви. Слово «незаконна» не має вже належного правового значення, впливу.

Конституційне положення про поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, поряд з його недоречним тлумаченням та тривалим інтерпретуванням у процесуальних кодексах, правозастосуванням, у тому числі вищими інстанціями, схиляє суддів до висновку про «небезпечність» відмови в розгляді по суті будь-яких позовних заяв. Зокрема, тих, в яких навіть не простежується ймовірність захисту прав та законних інтересів позивачів чи гіпотетична можливість задоволення позову.

На наш погляд, нинішня редакція «судового» закону не тільки не покращить стан правопорядку, а й може ускладнити його підтримання, оскільки опосередковано призведе до збільшення навантаження на суддю.

Проблема перевантаженості судів в Україні є загальновизнаною. Вона неминуче впливає на якість здійснення правосуддя, призводить до ухвалення незаконних та необгрунтованих, невмотивованих рішень через брак часу, є причиною затягування розгляду справ. У сукупності все це великою мірою підриває авторитет судової влади зокрема та державної влади в цілому. Нерозгляд справ упродовж розумного строку порушує право на доступ до правосуддя, гарантоване серед іншого ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, факти такого порушення стають предметом розгляду в Європейському суді з прав людини.

На перший погляд може здатися, що розв’язати проблему перевантаженості судів можна, збільшивши чисельність суддівських посад. Утім, таке рішення надто дорого коштуватиме і має застосовуватися лише тоді, коли інші не здатні подолати проблему. Також не є оптимальною і спроба вирішити питання за допомогою істотного підвищення розміру судового збору. Це, поза сумнівом, обмежить право на доступ до правосуддя.

Перспективним є запровадження альтернативних способів вирішення спорів — медіації, арбітражу. Останнім часом цим механізмам справедливо приділяється значна увага правової спільноти. Вони, безперечно, мають запроваджуватися і широко використовуватися, проте, хоча законодавчих перешкод для їх застосування немає, повністю проблеми вони не розв’яжуть.

Заява заради заяви

Як правило, поза увагою юридичної спільноти залишається можливість (і необхідність) зменшення навантаження на суди за допомогою надзвичайно потужного резерву — відмови від розгляду по суті позовних заяв, задоволення яких не може привести до захисту порушених або оспорюваних прав позивачів.

Можна навести достатньо великий перелік подібних категорій заяв, які забирають чимало ресурсів держави й сторін на їх розгляд, не приносячи реальних результатів.

Зокрема, не мають розглядатися заяви про визнання недійсними нікчемних правочинів. У такому випадку належним способом захисту є вимога про повернення отриманого без достатніх підстав, а правочин просто не слід виконувати.

У багатьох випадках не призводить до захисту порушеного права визнан­ня акта, дії, бездіяльності суб’єкта владних повноважень протиправними, незаконними або недійсними. Так, немає жодного сенсу (крім, можливо, отримання морального задоволення позивачем від своєї «правоти») в задоволенні цього позову тоді, коли на підставі відповідного рішення вже укладено й виконано правочин про відчуження майна, особа прийнята на публічну службу тощо.

Нині одними з найбільш поширених земельних спорів є спори про визнання недійсними (незаконними, нечинними, а також про скасування) державних актів на право власності та право постійного користування землею. Зі зміною правил оформлення прав на землю, передбачених стст.125, 126 Земельного кодексу, виникає аналогічна категорія спорів щодо визнан­ня недійсними записів у Державному реєстрі прав на нерухоме майно або відповідних рішень про державну реєстрацію. Верховний Суд, на жаль, займає позицію, за якою вимога про визнання недійсним державного акта на право власності чи постійного користування землею є належним способом захисту права і повинна розглядатися по суті. Зокрема, така позиція міститься у п.2 постанови Пленуму ВС «Про практику застосування судами цивільного законодавства при розгляді цивільних справ» від 16.04.2004 №7.

Водночас визнання недійсним державного акта не може вважатися способом захисту права в принципі, адже такий документ лише посвідчує право на земельну ділянку. Неважко помітити, що у випадках, коли заявляється позов про визнання недійсним державного акта, насправді мається на увазі відібрання земельних ділянок. І добре, коли такі вимоги заявляються разом з вимогою про визнання недійсним державного акта, а не підміняються нею. Підміна понять украй шкідлива, оскільки призводить до помилок і зловживань, наприклад відібрання земельних ділянок у власників (під виглядом скасування державного акта) навіть без залучення цих власників до судового розгляду.

Розгляд таких справ по суті призводить не лише до марного витрачання величезних часових і матеріальних ресурсів. Потрібно розуміти, що прийняття рішення про задоволення позову, яке не забезпечує реального захисту порушеного або оспорюваного права, підриває авторитет правосуддя. Розгляд подібних заяв по суті робить позивачеві ведмежу послугу, спонукаючи його до абсолютно непотрібних витрат на судовий збір, правову допомогу тощо.

Ще один різновид позовних заяв, які по суті, на наш погляд, не потрібно розглядати (і така відмова в розгляді буде законною), це заяви стосовно відносин, котрі не є правовими (зобов’язання вітатися, покаятися тощо), вимоги в яких ніколи не можуть бути задоволені, наприклад про поміщення боржника в боргову яму, побиття, зобов’язання відпрацювати в кредитора.

Завантаженість суддів зайвими справами шкодить розгляду інших спорів, рішення в яких може захистити потерпілу сторону.

Варто ще раз підкреслити, що сприяють розгляду зайвих справ не в останню чергу згадані положення закону «Про судоустрій і статус суддів», які передбачають застосування санкцій.

Суддя постає перед вибором: зробити для суспільства і позивача корисну справу та відмовити в розгляді справи по суті, наразившись на невдоволення останнього і ризик притягнення до дисциплінарної відповідальності, чи попливти за течією, змарнувати час і ресурси, але убезпечити себе від санкцій. Зрозуміло, що вибір на користь другого варіанта є значно легшим, особливо для суддів, над якими тяжіє усталена практика вищих інстанцій, котра полягає, як правило, в необхідності розгляду всіх позовних заяв по суті.

Зважаючи на це, існує велика потреба змінити як усталену практику судів різних видів юрисдикції, так і належне формування дисциплінарної практики Вищої кваліфікаційної комісії суддів та Вищої ради юстиції. Загальний підхід до тлумачення права на судовий розгляд має грунтуватися на ст.55 Конституції, ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст.7 закону «Про судоустрій і статус судів» і повинен бути єдиним. Так, слід розглядати лише ті спори, в яких задоволення вимог позивача може привести до захисту порушеного або оспореного права. Крім того, якщо гіпотетично позов не може бути задоволений за будь-яких обставин, суд не може приймати його до розгляду чи відкривати провадження.

Наявність застереження в кодифікованих процесуальних актах про обов’язок суду зазначити належний суд у разі відмови у відкритті провадження з підстав, що заяву не належить розглядати в порядку певного судочинства, слід розуміти відповідно: назвати належний суд необхідно, якщо такий узагалі існує і відомий суду, що відмовляє у відкритті провадження. Як приклад можна навести ч.6 ст.109 Кодексу адміністративного судочинства. Інколи заява чи позов у жодному суді не можуть бути розглянуті.

Слід констатувати, що регулювання відповідного питання необхідно покращити. Прийняття позовних заяв з метою надання сторонам психологічної допомоги чи участі в теоретичних спорах не є функцією суду. Дозволяти судам займатися цим надто нераціонально, надто дорого для платників податків і нечесно щодо сторін спору.

Як це не парадоксально на перший погляд, покращення ситуації з реалізацією права на справедливий судовий розгляд лежить у площині більш вузького розуміння змісту цього права. Суди не повинні розглядати по суті заяви, задоволення позовних вимог яких не приводить до захисту порушених або оспорюваних прав позивачів.

У порушенні й відкритті провадження в подібних випадках слід відмовляти, а помилково порушені провадження закривати.