Чи готова Україна до виконання міжнародних зобов’язань у частині забезпечення рівності прав чоловіків і жінок?
Верховний Суд доволі далекий від принципу гендерної рівності: на 1 жінку тут припадає майже 3 чоловіки.
Сьогодні гендерна рівність — не далека мрія, а європейська дійсність. Країни — члени ЄС усіма силами намагаються подолати відмінності у зарплаті, зайнятості та посадах чоловіків і жінок. Підписавши угоду про асоціацію з ЄС, Україна зобов’язалася забезпечити, зокрема, і гендерну рівність під час прийому на державну службу та в інших питаннях кар’єри. А чи все гаразд із цим питанням у судовій системі України?
За ознакою статі
Згідно з ст.419 гл.21 розд.V угоди про асоціацію Україна погодилася розвивати з Євросоюзом діалог та співробітництво щодо гендерної рівності та недискримінації. У п.«l» ст.420 цього документа встановлено, що співробітництво у сферах, визначених у ст.419 угоди, передбачає забезпечення гендерної рівності та рівних можливостей для чоловіків і жінок у сфері зайнятості, освіти та навчання, економічної та суспільної діяльності, а також у процесі прийняття рішень. Пункт «m» ст.420 розд.V закликає до подолання дискримінації в усіх її формах і проявах.
Згідно з п.«а» ч.1 ст.2 директиви Європейського парламенту та Ради Європи від 5.07.2006 №2006/54/EC, що забезпечує застосування принципу рівних можливостей і рівного ставлення до чоловіків і жінок у питаннях працевлаштування та зайнятості (перероблена), проявом «прямої дискримінації» є ситуація, коли за ознакою статі до однієї особи ставляться з меншим сприянням, аніж ставляться, ставилися чи могли би ставитися до іншої особи в аналогічній ситуації. Прояв «непрямої дискримінації» буде тоді, коли на перший погляд нейтральна норма, критерій або практика ставлять осіб однієї статі у невигідне становище порівняно з особами іншої статі, якщо тільки таку норму, критерій або практику не можна об’єктивно виправдати законною метою, а засоби досягнення цієї мети не є доречними і необхідними (п.«b» ч.1 ст.2 директиви).
Директива забороняє пряму чи непряму дискримінацію за ознакою статі в професійній сфері (у сфері праці).
На вищих рівнях
Конституційному і Верховному судам не вистачає жіночності, а саме — рівної присутності чоловіків і жінок на посадах суддів.
Так, недостатньо відчувається гендерно-чутлива політика при формуванні складу Верховного Суду, в якому на посадах суддів працюють 13 жінок і 35 чоловіків. Принципів і прав, пов’язаних із гендером, належно дотримано лише при формуванні Судової палати у кримінальних справах, до якої входять 7 жінок і 8 чоловіків, та палати у цивільних справах, де жінок і чоловіків порівну — по 4. У Судовій палаті у господарських справах
2 жінки та 7 чоловіків, а в палаті адміністративних справ 10 чоловіків. Серед суддів ВС, які не входять до палат, ще 6 чоловіків.
Відсутність гендерно-чутливої політики спостерігається також і при формуванні складу Вищого адміністративного суду. Тут маємо 29 жінок та 53 чоловіки в мантіях. Водночас відмінне дотримання гендеру наявне у Вищому господарському (49 жінок та 48 чоловіків) та Вищому спеціалізованому суді з розгляду цивільних і кримінальних справ (44 жінки та 46 чоловіків).
А в Конституційному Суді ситуація була і залишається катастрофічною з огляду на принципи гендерної рівності: лише 1 жінка та 16 чоловіків.
Регіональне ставлення
Вибірковий аналіз складу судів апеляційної інстанції дає можливість дійти висновку, що принципи і права, пов’язані з гендером, не дотримуються належним чином у Львівському (11 жінок та 37 чоловіків) та Одеському (11 жінок та 24 чоловіки) апеляційних адмінсудах. У Харківському апеляційному адмінсуді — 21 жінка та 17 чоловіків. Проте бездоганне дотримання гендерної політики спостерігається у Київському апеляційному адміністративному суді — 28 жінок та 29 чоловіків.
Якщо взяти установи господарської юрисдикції, то тут ситуація така. В Одеському апеляційному господарському суді — 14 жінок та 19 чоловіків, у Львівському — 24 жінки та 7 чоловіків, а в Харківському — 23 жінки та 15 чоловіків. Водночас чудово виконується гендерна політика в Київському апеляційному господарському суді — 33 жінки та 33 чоловіки.
В апеляційних судах Одеської (28 жінок та 50 чоловіків) і Львівської (25 жінок та 37 чоловіків) областей явна перевага на боці сильної статі. Натомість в Апеляційному суді м.Києва навпаки — 65 жінок і 38 чоловіків. Разом із цим бездоганне дотримання гендеру спостерігається в Апеляційному суді Харківської області, де жінок і чоловіків порівну — по 40.
Проведений аналіз дозволяє дійти висновку, що при формуванні складу судів апеляційної інстанції лише в господарській юрисдикції належно забезпечено принципи і права, пов’язані з гендером.
В Одеській і Львівській областях мало уваги приділяється встановленню гендерно-чутливої політики, натомість в Київській та Харківській дбають про забезпечення прав жінок, навіть дещо утискаючи права чоловіків.
Місцевий колорит
Суддівський корпус у господарських судах м.Києва (33 жінки, 44 чоловіки), Львівської (16 жінок, 19 чоловіків), Харківської (26 жінок, 18 чоловіків) та Одеської (19 жінок, 16 чоловіків) областей у цілому відповідає таким самим високим показникам, як і у Вищого господарського суду.
Вибірковий аналіз складу судів адміністративної юстиції засвідчив відмінні показники забезпечення доступу жінок до професії судді. Так, в окружному адміністративному суді м.Києва працює 13 жінок та 9 чоловіків, Львова — 15 жінок і 13 чоловіків, Харкова — 20 жінок і 19 чоловіків, Одеси — 18 жінок і 15 чоловіків.
Аналогічну гендерну чутливість демонструють районні суди Києва (Печерський: 25 жінок, 11 чоловіків), Львова (Шевченківський: 7 жінок, 6 чоловіків), Харкова (Київський: 12 жінок, 8 чоловіків) і Одеси (Київський: 14 жінок, 11 чоловіків).
Наведені показники свідчать про те, що в місцевих судах України саме жінці-судді відведено головне місце. У свою чергу в апеляційній і касаційній інстанціях, за винятком господарських, гендерна культура має бути покращена, аби належно забезпечити право жінки на суддівську професію.
Міжнародні стандарти
Гендерні питання вже більше ніж півстоліття стоять на найвищому щаблі міжнародного порядку денного. Так, у преамбулі Загальної декларації прав людини (1948 року) наголошується на рівності прав чоловіків і жінок. Згідно з ст.1 документа всі люди народжуються вільними й рівними у своїй гідності та правах. Стаття 23 гарантує кожній людині право на працю без будь-якої дискримінації. Стаття 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод забороняє дискримінацію за будь-якою ознакою, включаючи статеву.
Україна як учасниця Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (1966 року) зобов’язалася забезпечувати рівне для чоловіків і жінок право користування всіма громадянськими і політичними правами (ст.3). Про заборону дискримінації за ознакою раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, національного чи соціального походження, майнового стану або народження говориться у стст.2, 24, 25 та 26 пакту.
Ратифікуючи у 1973 році Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, Україна серед іншого визнала, що жінкам повинні гарантуватись умови праці, не гірші від тих, які мають чоловіки, а також — можливість просування кар’єрними сходинами виключно на підставі трудового стажу й кваліфікації (ст.7).
Дискримінація жінок була засуджена всіма учасниками Всесвітньої конференції з прав людини, яка проходила 25 червня 1993 року в Австрії (п.30 Віденської декларації з прав людини). У п.18 документа наголошується, що права жінок і дівчаток є невід’ємною і неподільною складовою загальних прав людини. Повна і рівна участь жінок у політичному, громадянському, економічному, суспільному і культурному житті на національному, регіональному та міжнародному рівнях, а також ліквідація всіх форм дискримінації за ознакою статі є першочерговими цілями міжнародного співтовариства.
Говорячи про права жінок, учасники конференції закликали до повного і рівного дотримання всіх прав людини, щодо жінок вважаючи це одним з першочергових завдань урядів та Організації Об’єднаних Націй (п.36 декларації). Також конференція закликала до ліквідації всіх форм прихованої і відкритої дискримінації жінок (п.39). Крім того, уряди, а також регіональні та міжнародні організації мають полегшити доступ жінок до керівних посад і забезпечити більш широку участь у процесі прийняття рішень (п.43).
Конвенція ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації стосовно жінок 1979 року (ратифікована президією ВР УРСР 19.12.1980) закликає до ліквідації дискримінації жінок у галузі зайнятості, щоб забезпечити рівні з чоловіками права (ст.11 конвенції).
Відповідно до ст.3 Декларації про викоренення насильства щодо жінок, проголошеної резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 20.12.93 №48/104, жінки мають рівні права стосовно здійснення і захисту всіх прав людини та основних свобод у політичній, економічній, соціальній, культурній, громадській та будь-якій іншій сферах.
Пункт 24 Пекінської декларації, прийнятої на ІV Всесвітній конференції зі становища жінок, що проходила 15 вересня 1995 року, закликає до ліквідації всіх форм дискримінації жінок і дівчат і усунення всіх перешкод на шляху до досягнення рівності між чоловіками та жінками, поліпшення становища жінок і розширення їхніх прав.
Декларацією тисячоліття, затвердженою резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 8.09.2000 №55/2, однією з головних цінностей і принципів проголошується рівність із зазначенням, що в кожній країні повинно бути гарантовано рівність прав і можливостей чоловіків і жінок (п.6 розд.І «Цінності і принципи»).
Згадані міжнародно-правові документи відповідно до приписів ст.9 Конституції є частиною національного законодавства України і мають усіма неухильно дотримуватися.
Національні гарантії
Рівні права є однією з ознак правової держави. Держава зобов’язана забезпечувати дотримання прав людини, передбачених міжнародним законодавством. Принцип рівності жінок і чоловіків закріплений у стст.3, 21, 24 Конституції.
В указі Президента «Про підвищення соціального статусу жінок в Україні» від 25.04.2001 №283/2001 поліпшення становища жінок, створення більш сприятливих умов для забезпечення жінкам рівних з чоловіками можливостей участі в політичному та суспільному житті держави визначаються одними з головних напрямів діяльності органів виконавчої влади.
Відповідно до ст.21 Кодексу законів про працю наша держава забезпечує рівність трудових прав усіх громадян незалежно від статі. А закон «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» від 8.09.2005 №2866-IV прямо забороняє дискримінацію за ознакою статі (ст.6). Згідно з ст.17 закону жінкам і чоловікам забезпечуються рівні права та можливості у працевлаштуванні, просуванні по роботі, підвищенні кваліфікації та перепідготовці.
У зв’язку з інтенсифікацією роботи, спрямованої на наближення норм та стандартів нашої країни до існуючих в ЄС, Україні потрібно наполегливо впроваджувати гендерно-чутливу політику в роботі судових установ. Такі заходи мають забезпечувати повне дотримання принципів і прав, пов’язаних із гендером, аби забезпечити реалізацію жінкою права на суддівську професію, особливо — кар’єрне зростання.
Гендерну рівність мають забезпечувати насамперед органи, відповідальні за кадрову політику в судовій системі, — Вища рада юстиції та Вища кваліфікаційна комісія суддів. Зокрема, і під час унесення подань про призначення на посаду судді вперше чи рекомендацій про переведення.
На принципи гендерної рівності повинні зважати й суб’єкти формування складів ВРЮ та ВККС, а також Конституційного Суду. Лише тоді можна буде говорити, що Україна дотримується власних зобов’язань як перед Європейським Союзом, світовою спільнотою, так і перед власним народом.