Цена молчания

Солидарная ответственность при банкротстве: ВС разграничил обязанности директоров и учредителей

Отвечает ли директор за кризис, начавшийся еще до КпПБ? И можно ли взыскать долги банкрота с учредителей только за долю в компании? Верховный Суд дал ответы, которые меняют правила игры.

Один борг на чотирьох

Ліквідатор ТОВ «Українське агропромислове підприємство» хотів стягнути 3,12 млн грн боргів банкрута одразу з чотирьох людей — двох директорів і двох засновників. Апеляційний суд погодився з ним повністю. Верховний Суд залишив відповідальним лише одного — директора, який керував компанією вже після введення в дію Кодексу з процедур банкрутства.

Таке рішення ухвалила судова палата для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду в постанові від 30 вересня 2026 року у справі №916/5286/24(916/2403/25). Суд відповів на два питання, навколо яких точиться ключова дискусія щодо ч.6 ст.34 КзПБ. Чи можна застосовувати цю норму до правовідносин, що виникли до жовтня 2019 року? І чи поширюється вона на засновників компанії?

Норма зобов’язує боржника в місячний строк звернутися до господарського суду із заявою про банкрутство, щойно виникає загроза неплатоспроможності. Якщо органи управління цього не зробили, вони несуть солідарну відповідальність за незадоволення вимог кредиторів. Це один із найгостріших інструментів у процедурі банкрутства.

Справу про банкрутство товариства відкрили у грудні 2024 року, а вже у квітні 2025-го боржника визнали банкрутом. Ліквідатор просив покласти солідарну відповідальність на першого директора, який керував компанією з 2013-го до лютого 2017 року; на другого, який обійняв посаду після нього й залишався на ній до відкриття справи; а також на двох засновників (учасників) товариства (2014—2016).

На думку ліквідатора, підприємство перебувало у стані надкритичної неплатоспроможності ще з 2015—2016 років: востаннє звітність подавали за 2015 рік, а чисті активи були від’ємними. Борги перед ТОВ «Компанія «Ніко-Тайс» та АТ КБ «ПриватБанк» виникли у 2014—2017 роках і так і залишилися непогашеними. Проте ніхто з керівників чи власників не ініціював банкрутство.

Господарський суд Одеської області відмовив у задоволенні заяви повністю. Він вважав, що заявляти такі вимоги може лише кредитор, а не ліквідатор, що в справі бракувало попередньої ухвали про встановлення порушення і що засновники взагалі не є суб’єктами цієї відповідальності.

Південно-західний апеляційний господарський суд, навпаки, стягнув усю суму з усіх чотирьох. Апеляція виходила з того, що боржник був неплатоспроможним понад три роки до відкриття справи, а керівники й власники спільно приховували це, не звернувшись до суду.

Саме так — одразу з усіх колишніх і теперішніх керівників та засновників — кредитори й арбітражні керуючі нерідко намагалися стягувати борги на практиці, трактуючи норму як інструмент «колективної відповідальності». Часові рамки, реальні повноваження осіб і наявність делікту при цьому залишалися поза увагою.

Верховний Суд від такого підходу відмовився. Він скасував постанову апеляції щодо першого директора й засновників, змінив у цій частині мотивування рішення першої інстанції та залишив відповідальність лише за другим директором. Ключовим став критерій особистого обов’язку: звертатися до суду із заявою про банкрутство має саме керівник боржника.

Криза, що триває роками

Головним у спорі стало питання дії норми в часі. Кодекс введено в дію 21 жовтня 2019 року, а фінансова криза підприємства почалася значно раніше.

Спираючись на загальні доктрини цивільного права та практику Великої палати ВС, суд дійшов висновку, що загроза неплатоспроможності «є не одномоментною подією, а триваючим станом». Отже, неподання заяви про банкрутство — це пасивна поведінка, яка триває, доки боржник не звернеться до суду або доки провадження не відкриють за заявою іншої особи.

Водночас ВС застосував принцип незворотності дії закону в часі (ст.58 Конституції, ст.5 ЦК). Тож усе залежить від того, коли саме особа обіймала посаду.

Перший директор пішов із посади у 2017 році. Тодішній закон «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» не передбачав ні місячного строку на звернення до суду, ні відповідальності за його порушення. Застосувати до цього керівника новий кодекс заднім числом означало б прямо порушити Конституцію.

Другий директор залишався на посаді й після 21.10.2019. Відтоді новий механізм уже діяв, а неплатоспроможність тривала. Проте протягом місяця керівник так і не подав заяви про банкрутство — саме ця бездіяльність і утворила склад правопорушення.

Звідси правило: якщо загроза неплатоспроможності виникла до 21.10.2019 і тривала після цієї дати, а боржник протягом місяця з дня введення кодексу в дію не звернувся до суду, керівника можна притягнути до солідарної відповідальності — за наявності повного складу цивільного правопорушення. Водночас, наголосив суд, «поведінка керівника до 21.10.2019 не перетворюється на правопорушення внаслідок введення КзПБ у дію». Оцінюють лише подальшу бездіяльність.

Частка — ще не посада

Не менш важлива частина постанови стосується засновників. Вимоги до них пред’явили лише через те, що вони володіли корпоративними правами.

Суд розмежував статус виконавчого органу і статус учасників, спираючись на корпоративне законодавство, зокрема закон «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю». За загальним правилом окремий учасник не має повноважень подавати заяву про банкрутство, навіть якщо знає про загрозу неплатоспроможності: такі повноваження належать органам юридичної особи.

Загальні збори учасників вирішують стратегічні питання, збираються періодично, а скликають їх за законом заздалегідь — із дотриманням місячного строку попередження. Тож учасники об’єктивно не здійснюють оперативного управління і не зобов’язані щодня володіти первинною бухгалтерською документацією, як це робить директор.

Відтак корпоративний статус засновника, який не є керівником чи членом виконавчого органу, за висновком ВС, «сам по собі не утворює» обов’язку звертатися до суду від імені боржника і не є достатньою підставою для солідарної відповідальності.

Суд також нагадав, що солідарна і субсидіарна відповідальність — різні інститути. Частина 6 ст.34 КзПБ стосується саме органів управління, які не подали заяву вчасно. Натомість ч.2 ст.61 кодексу дозволяє покласти субсидіарну відповідальність, зокрема, на засновників, чиї дії довели підприємство до банкрутства. Проте предмет доказування за цією нормою зовсім інший.

Делікт і презумпція вини

Постанова дає відповідь і на питання, на чию користь стягують кошти. Суд підкреслив деліктну природу солідарної відповідальності (ст.1166 ЦК): неподання заяви завдає збитків насамперед боржникові, а відтак — і його кредиторам.

Уявлення, ніби за цією нормою кошти стягують на користь кредиторів, а не боржника, ВС назвав таким, що «не відповідає природі правовідносин». Якби гроші отримував окремий кредитор, інші могли б залишитися ні з чим. Тому стягнення має здійснюватися на користь боржника із зарахуванням коштів до ліквідаційної маси.

У пп.94 та 95 постанови ВС зазначив, що поняття «солідарна відповідальність за незадоволення вимог кредиторів» тут вжито не в класичному значенні, закладеному в ЦК. З урахуванням ст.22 ЦК та висновків Великої палати ВС у постанові від 28.09.2021 у справі №761/45721/16-ц норму слід розуміти як «відповідальність порушника за збитки, завдані боржнику та, відповідно, його кредиторам».

Тож кошти, стягнуті з директора, розподіляють між усіма кредиторами в черговості, встановленій кодексом. Так дотримується принцип конкурсного імунітету.

Крім того, норма містить спростовну презумпцію вини керівника. ВС підтвердив висновки у справі №908/3236/21: факт порушення встановлюють і відповідальність покладають в одному провадженні, окрема ухвала для цього не потрібна.

Уникнути відповідальності директор може, якщо доведе відсутність причинно-наслідкового зв’язку між неподанням заяви та неможливістю задовольнити вимоги кредиторів. Інший шлях — показати, що ситуація не свідчила про «об’єктивне банкрутство», тобто критичний момент, коли через зниження вартості чистих активів боржник уже не здатен у повному обсязі задовольнити вимоги кредиторів. Тоді керівник має довести, що фінансові ускладнення були тимчасовими, він добросовісно розраховував на їх подолання в розумний строк і доклав для цього максимальних зусиль.

Що це означає на практиці? Для директора компанії з боргами місячний строк — не формальність. Якщо загроза неплатоспроможності вже настала, а він не звертається до суду, згодом йому доведеться доводити, що криза була тимчасовою і він робив усе можливе, щоб її подолати.

Засновники, які не виконували функції керівника компанії, не повинні автоматично побоюватися відповідальності за ч.6 ст.34 КзПБ лише через належну їм частку. Водночас ризик субсидіарної відповідальності за ст.61 КзПБ зберігається — але вже за інших підстав і за інших умов доказування. А кредиторам і арбітражним керуючим доведеться формулювати вимоги індивідуально: з’ясовувати, хто й коли обіймав посаду, які мав повноваження і чи є повний склад делікту. Стягнуте ж піде не конкретному кредиторові, а до ліквідаційної маси.

Закон і Бізнес