Закон і Бізнес


Субсидиарная ответственность:

виновность при умышленном банкротстве


.

16.04.2024 13:51
ПАВЛО ПРИГУЗА, к.ю.н., судья Хозяйственного суда Закарпатской области
9009

Сегодня поговорим о вине лиц, на которых возлагается субсидиарная ответственность за умышленное банкротство. Этот вопрос также по-разному понимается учеными и неоднозначно применяется в судебной практике, часто определяется как психическое отношение личности к своему противоправному поведению и его последствиям.


Узагальнюючи попереднє

При відкиданні «корпоративної вуалі» слід враховувати особливості, що відсутність вини доводиться самою особою, яку звинувачено в умисному банкрутстві підконтрольної їй юридичної особи, використанні корпоративної конструкції з метою завдання шкоди кредиторам. Тому, ця особа не може доводити своє психічне ставлення до завданої шкоди, а має зосередитися на фактах своєї поведінки, що мають юридичне значення. Так само ліквідатор і кредитори не повинні звертати увагу на психологічні чи психічні характеристики звинуваченого в делікті керівника банкрута, а оцінювати його управлінські рішення, їх спрямованість та економічні і фінансові результати, які стали причиною банкрутства.

Обговорення проблем права та глосарію деліктної відповідальності за умисне завдання шкоди сприятиме усвідомленню цивілістичної доктрини права захисту від кредиторів — «корпоративного щита», а також розуміння доктрини «зняття (відкидання) корпоративної вуалі» в національному конкурсному праві та процесі, зокрема у банкрутних справах.

Остання публікація була присвячена співставленню і розмежуванню понять «корпоративний щит» та «корпоративна вуаль» (див. «Субсидіарна відповідальність: корпоративний щит v корпоративної вуалі», «ЗіБ» від 03.04.2024).

Уособленням корпоративного щита є сама природа юридичної особи, яка створена відповідно до законодавства. Статус «щита» їй надає факт державної реєстрації, що означає офіційне визнання і засвідчення державою факту її створення», а також презумпція правдивості внесених в ЄДР відомостей про бенефіціарів юридичної особи. Це за доктриною забезпечує відкритість і доброчесність участі юридичної особи в цивільному/ господарському обороті та майбутнього її припинення.

Чесність засновника (учасника) у використанні «корпоративного щита» надає юридичній особі чеснот Особистості, яка володіє право- і дієздатністю, може користуватися довірою в суспільстві, володіти майновими і немайновими правами. А при невдалому господарюванні засновник (керівник) може розраховувати, що його майнові втрати обмежаться лише тими коштами та майном, якими він наділив юридичну особу для самостійної діяльності і які набуті юридичною особою при господарюванні. 

У разі, якщо юридична особа насправді використана з метою завдання шкоди кредиторам, то такий «корпоративний щит» вважається неправдивим, а особа, яка його створила є недоброчесною. Установчий документ (статут), як і запис в ЄДР про статус, перетворюються на ганчірку (вуаль), яка слугує не захистом, а, власне, підтвердженням вини що засновник лише скористався юридичною формою корпорації діючи насправді в своїх особистих інтересах.

Банкрут повстає проти творців

Виникає логічне питання, про місце юридичної особи та її роль під час розгляду в ліквідаційній процедурі заяви (позову) про покладання субсидіарної відповідальності за її боргами на осіб, які її довели до банкрутства. Адже банкрут як особа існує до його виключення із державного реєстру, набуває права та виконує свої зобов’язання, щонайменше перед кредиторами. Чи насправді у цих відносинах з відкиданням корпоративної вуалі ми ігноруємо юрособу-банкрута?

Аналіз цих відносин схиляє до думки, що — ні. Розкриємо це нижче.

Звернімося до наслідків визнання боржника банкрутом:

суд призначає ліквідатора банкрута, який виконує повноваження керівника (органів управління) банкрута;

повноваження органів управління банкрута щодо управління банкрутом та розпорядження його майном, припиняються.

Це означає, що з моменту вступу на посаду ліквідатора на нього відповідно до закону переходять обов’язки щодо представництва такої юридичної особи, зокрема обов’язок діяти від її імені та виключно в її інтересах, у спосіб, який сприятиме досягненню мети діяльності юридичної особи в ліквідаційній процедурі.

Банкрут, що керований тепер ліквідатором, набуває нового спрямування своєї волі. Воля банкрута тепер спрямовується на досягнення нової мети, що полягає у викритті наявних зловживань, правопорушень і деліктів, переосмислюючи своє волевиявлення у минулих господарських справах і дії, які уособлювали колишні керівник та учасники, надаючи фактам своєї діяльності належної правової оцінки.

Фактично через особу ліквідатора юрособа-банкрут повстає проти своїх колишніх керівників і бенефіціарів, звинувачуючи їх у неправомірній поведінці та використанні її Особистості проти цивільних прав кредиторів.

Банкрут під керівництвом ліквідатора тут діє в інтересах кредиторів. Він оцінює свої наявні активи для наповнення своєї ліквідаційної маси, а якщо вартості активів не достатньо — вимагає від колишнього керівника-учасників додати (субсидіювати) до ліквідаційної маси коштів, яких не вистачає для задоволення вимог кредиторів.      

Отже, боржник, що визнаний банкрутом, як особа юридична не вибуває з відносин. На цьому етапі ліквідатор є його керівником. Боржник лише для винних у доведенні до банкрутства стає «чужим», «вуаллю», яка не захищає їх від кредиторів. В ліквідаційній процедурі юрособа-банкрут продовжує існувати, звертаючи свою волю проти колишнього керівника та учасників аж до дня своєї ліквідації. 

Щодо складу і змісту доведення до банкрутства

Склад делікту доведення до банкрутства визначений у ч.3 ст.215 ГК: умисним банкрутством визнається стійка неплатоспроможність суб’єкта підприємництва, викликана цілеспрямованими діями власника майна або посадової особи суб’єкта підприємництва, якщо це завдало істотної матеріальної шкоди інтересам держави, суспільства або інтересам кредиторів, що охороняються законом.

Зміст делікту складають умисні і цілеспрямовані дії, результатом яких є банкрутство юрособи та шкода приватним і суспільним інтересам.

Згідно з ч.2 ст.61 КзПБ вказані умисні дії та їх результат узагальнено іменуються доведенням до банкрутства, що і дає назву цьому делікту.

Юридичні приписи, що прямо випливають з наведених норм законодавства: в Україні забороняються дії, що призводять до банкрутства юридичної особи. Порушення цієї заборони тягне за собою обов’язок особи нести додаткову матеріальну (субсидіарну) відповідальності (цивільно-правова, стст.619, 1166 ЦК) на рівних з юрособою-боржником.

Поряд з цивільним (господарським) правом та процесом існує норма про кримінальну відповідальність (у разі такого публічного звинувачення, ст.219 КК) у вигляді штрафу в доход держави та з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

Використання конструкції юридичної особи «на зло» є зловживанням суб’єктивним правом, порушує межі дозволеної законом поведінки, отже, є протиправною. Причинний зв’язок між діями суб’єкта та шкодою також, як правило, є очевидним. Він виявляється і доводиться розпорядником майна та кредиторами з дня відкриття справи про банкрутство та констатується прийнятими в ній судовими рішеннями, дослідженими доказами. Причинний зв’язок, як і шкода, є необхідною умовою виникнення деліктних правовідносин.

Вина та способи її визначення

Поділ вини на форми і види продиктований необхідністю диференціації різноманітних інтелектуально-вольових моделей поведінки суб’єктів цивільного права, яким за різних обставин надається відмінне правове значення — визнаючи їх достатніми (необхідними) для констатації наявності суб’єктивної умови відповідальності або ні.

При визначенні вини, зокрема як вказує ЄСПЛ, функція роз’яснення та тлумачення положень національного закону належить насамперед національним судам, які мають обирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо.

У цивілістичній доктрині основні погляди щодо розуміння вини загалом можна звести до двох концептуальних підходів.

Перший — «психологічна теорія». Ґрунтується на загальних поняттях вини, що визначені у ст.23 КК як психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої кримінальним законом, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності.

Умисел поділяється на прямий і непрямий. Прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання. Непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання.

В КЗпП вина працівника також є підставою для відповідальності, наприклад за завдання шкоди підприємству. Шкода відшкодовується не залежно від форми вини. Очевидно, що оцінка психічного ставлення працівника до дій та їх наслідків, його винуватості, здійснюється для визначення ступеня тяжкості вчиненого проступку при обранні виду дисциплінарного стягнення.

Наведені норми права гіпотетично розуміються так, що питання вини (умислу або необережності) як психічного ставлення особи до своїх дій і їх наслідків досліджується і вирішується стосовно фізичної особи, яка є суб’єктом кримінальної відповідальності за вчинений злочин або є працівником-завдавачем шкоди підприємству та має нести кримінальну відповідальність перед суспільством, матеріальну і дисциплінарну — перед підприємством.  

Вчені та спеціалісти в галузі кримінального права виходять виключно з психологічних позицій, що вина визначається як «психічне ставлення особи до своєї протиправної поведінки та її наслідків». В той же час, прихильники психологічного підходу поділяють позицію, що діяльність юридичної особи так чи інакше виражається через дії конкретних людей (рішення органів, правочини представників, дії учасників і працівників), через психічне ставлення яких до вчинення (невчинення) юридично значущих дій і слід визнавати змістом вини юридичної особи.

Вчені цивілісти/ господарники, думки яких ми поділяємо, ґрунтуючись на приписах ст.614 ЦК, стверджують, що цивільним законодавством закріплено об’єктивний підхід до поняття вини, оскільки закон говорить не про вину юридичної особи, а лише про її відповідальність (ст.96 ЦК).

Натомість в цивільному праві оцінюється не особа та її психіка, а результат діяльності і поведінка органів управління корпорації, як самостійного суб’єкта права. Оскільки ця діяльність спрямовується фізичними особами — членами керівних органів, потреба у визначенні психічного відношення юрособи до своєї господарської поведінки, і зокрема стану банкрутства, в учасників справи про банкрутство ніколи і не виникає.

У практиці КГС можна побачити застосування психологічного підходу, що вина заподіювача збитків є суб’єктивним елементом відповідальності, полягає в психічному ставленні фізичної особи, зокрема керівника, до вчинення нею протиправного діяння і проявляється у вигляді умислу або необережності.

Спостереження та дослідження у багатьох банкрутствах доводять, що керівник юридичної особи-боржника є особливим суб’єктом відповідальності при умисному банкрутстві. У разі «відкидання корпоративної вуалі» знімається і необхідність оцінювати поведінку юридичної особи. Такій оцінці піддається діяльність осіб, які використали юридичний конструкт. Саме вони мають пояснити суду свою поведінку і свої управлінські рішення та господарські дії, які від імені юридичної особи є діями самої особи (керівника та ін.). Так само бездіяльність і неприйняття заходів — то його/їх особиста поведінка. В сукупності вони вказують на спрямованість волі не юридичної особи, а бенефіціарів.

Ми знаємо, що для керівника стан загрози неплатоспроможності та/або загрози банкрутства завжди є передбачуваними фінансовими станами, які ним контролюються та при наявності яких керівник зобов’язаний діяти у спосіб, до якого його спонукає його статус та приписи законодавства — запобігати банкрутству, не приховувати стан неплатоспроможності, повідомляти кредиторів про свої ризики, створювати умови господарювання для кредиторів, щоби вони усвідомлювали свої ризики у правовідносинах із цією юридичною особою тощо. Його діяльність є свідомою, цілеспрямованою певним  підприємницьким (або шахрайським) умислом, умисел може бути як прямим так і непрямим.  

У ст.614 ЦК вказано, що особа, яка порушила зобов’язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Відповідно ж до ст.1166 ЦК у разі завдання майнової шкоди неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю вона відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала (ч.1).

Тут законодавець не вказує на форму вини. Дія керівника апріорі є вираженням його інтелектуальних здібностей, завжди є вольовою, а бездіяльність свідомою і також спрямованою на такий же результат. Не має значення умисел або необережність. Іншими словами, для захисту приватного інтересу потерпілого (кредитора) психічне ставлення завдавача шкоди не має юридичного значення, отже не піддається оцінці. Поведінка, а не психіка, має відповідати загальним засадам цивільного права та конституційному принципу використання своєї власності (власність зобов’язує).

В той же час, завдавач шкоди може бути звільнений від її відшкодування, якщо доведе, що шкоди завдано не з його вини (ч.2). Наприклад, як наслідок виправданого підприємницького ризику, який (ризик) сторони мають розділити між собою і змиритися із майновими втратами, за відсутності  протиправної поведінки та вини.

Другий — «поведінкова теорія» оцінки дій особи та наслідків її діяльності. За цим підходом особи при виборі відносин скеровують свої дії власним розсудом. Поведінка фізичних осіб, які представляють юридичну особу в цивільних/ господарських відносинах, є нормативно визначеною, є фідуціарними обов’язками осіб керівного органу, які мають добросовісно використовувати владу над компанією в межах правопорядку.

Наприклад, ч.3 ст.92 ЦК приписує, що орган або особа, яка виступає від імені юридичної особи, зобов’язані діяти виключно в інтересах юрособи, добросовісно і розумно, у межах повноважень, наданих статутом юридичної особи і законодавством, і у спосіб, який, на її добросовісне переконання, сприятиме досягненню мети діяльності юридичної особи, в тому числі уникаючи конфлікту інтересів. Рішення керівників характеризують і формують внутрішню волю юрособи, а їх дії вказують на спрямованість такого волевиявлення у зовнішніх правовідносинах. Подібні висновки щодо цього містяться у постанові ВП ВС від 25.05.2021 у справі № 910/11027/18.

Відповідальність настає саме за умисне доведення до банкрутства. Господарською організацією є утворене, організоване і кероване підприємство для продукування та обігу матеріальних благ (виробництва, торгівлі, надання послуг). Термін «доведення до» вказує на те, що на певному етапі управління і господарювання в свідомості керівника (осіб) виникає ідея цього делікту (задум) і реалізується в подальшій поведінці.

Ідея «збанкрутіти» боржника реалізується планомірно, через вчинення цілого ряду послідовних дій. Управління корпорацією — це не керування автомобілем, який є джерелом підвищеної небезпеки. Дорожньо-транспортна пригода — як правило одноактова дія з простим причинно-наслідковим зв’язком: порушення правил руху (втрата пильності, неуважність, вихід техніки з-під контролю), зіткнення і завдання шкоди — відповідальність і обов’язкове відшкодування шкоди. Умисне ж банкрутство має свою доволі складну діалектику розвитку.

Підприємство в своєму існуванні під керівництвом (контролем) особи проходить через етап створення, процес накопичення капіталу та активів, боргує, а в подальшому керівник (та ін.), щоби не віддавати борги, виводить активи через сумнівні та фраудаторні дії та угоди до настання фактичної неплатоспроможності і загрози банкрутства. Однак такий стан приховується, що закінчується відкриттям справи і оголошенням банкрутом.

Для розуміння концепції вини слід порівняти, наприклад, ДТП і його наслідки з банкрутством і його наслідками. Так при ДТП потерпілого і завдавача шкоди нічого не пов’язувало, вони — випадкові особи один для одного. При банкрутстві між керівником банкрута та потерпілою особою зав’язуються опосередковані юридичні зв’язки через юридичну особу, контрагент, довіряючи керівнику боржника, вступає у правовідносини, які є зобов’язальними: один стає боржником, а інший — кредитором.

Однак, і це ми вбачаємо визначальним, на стадії банкрутства встановлюємо, що юридична особа-боржник виступала не лише як суб’єкт цивільних (господарських) відносин, а була об’єктом, інструментом досягнення фраудаторної (шахрайської) мети. Метою було насправді не чесне виконання зобов’язань юрособи перед кредитором, а особисте заволодіння майном (коштами) особи, яка довірила їх представнику для господарської/ підприємницької діяльності. Кредитор тут насправді є не «кредитором» в класичному розумінні, а, як з’ясовується, — потерпілою від делікту особою.

Тому встановленню та оцінці підлягають всі дії керівника, які характеризують поведінку, вчинену за період від взяття/виникнення зобов’язання перед кредитором та до часу відкриття справи про банкрутство, застосовуючи такі категорії діалектики: матерія, рух, розвиток, одиничне і загальне, причина і наслідок, форма і зміст, необхідність і випадковість тощо.

В господарському праві необхідність застосування «поведінкової теорії» прямо випливає із змісту ч.3 ст.215 ГК, де чітко окреслено форму вини у доведенні до банкрутства. Так, умисел визначається через спрямованість дій на певну мету (ціль) — дій, наслідком яких є стійка неплатоспроможність суб’єкта підприємництва.

Схильність судової влади до сприйняття «поведінкової теорії» бачимо у правових позиціях КГС. Так, за змістом п.29.1 постанови від 12.03.2024 у справі №916/2069/21 йдеться про те, що оцінюючи будь-які дії/ бездіяльність суб’єктів відповідальності щодо покладення на них субсидіарної відповідальності у справі про банкрутство, суд має їх розглядати в світлі ст.42 ГК, чи були вони направлені на досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку і чи не є (вони) результатом виправданого господарського ризику. Такі дії слід диференціювати. Відмежовувати слід ті дії, які не належать до ризиків підприємницької діяльності, а є винними діями суб’єктів відповідальності, спрямованими на інший результат — банкрутство.

ВС у численних справах підкреслює, що такими фактами об’єктивної вини є встановлені судом обставини діяльності керівних осіб, що підтверджують спрямованість умислу та винуватість особи, скеровує судову владу до необхідності встановити склад правопорушення, а саме об’єкт, об’єктивну сторону, суб’єкт і суб’єктивну сторону.

Вбачається, що і доктринально, і законодавчо цілком справедливо у цивільному праві для деліктних зобов’язань встановлено презумпцію вини завдавача шкоди. Особливо це є важливим для умисних банкрутств.

Керівник банкрута (та інші) виступає як завдавач шкоди. Саме він має владу над юридичною особою, скеровуючи її діяльність. Має владу над її майном і фінансами, якими вільно розпоряджається. Має владу над обліком та звітністю, яку легко може спотворити або взагалі «загубити» і не показати ні суду, ні кредиторам. Тому цілком правильно, що завдавач шкоди вважається винною особою, якщо не доведе відсутності  своєї вини. Це в Україні — усталена практика ВС і його правові позиції.

Якщо поведінка і дії керівника та учасників вказують на відсутність ознак доведення до банкрутства, зокрема відсутності вини у банкрутстві, то в такому разі завдавачем шкоди слід вважати юрособу-боржника, а шкоду віднести на результати підприємницького ризику корпорації та її кредиторів. Ризик невдалого бізнесу лежить на усіх учасниках ринкових відносин однаково і поділяється між ними. Корпоративний щит має захистити особисте майно керівника-учасників юридичної особи від її кредиторів.

Важливо для нашої оцінки звернутися до доктринальних підходів іноземних практик до визначення вини в деліктному цивільному праві.

У деліктному праві англо-американських країн переважним є панування так званого об’єктивного підходу до визначення вини, що пропонується теорією економічного аналізу. Британські вчені наголошують, що в економічних відносинах вина — це відхилення від стандарту належної поведінки розумної людини, а не психічне ставлення до вчинку.

Законодавством США «доведення до банкрутства» не відноситься до кримінальних злочинів. За доведення до банкрутства передбачена цивільно-правова відповідальність з метою компенсації втрат кредитора. Сама діяльність з метою доведення до банкрутства об’єктивно супроводжується діяннями, за які настає кримінальна відповідальність, зокрема за шахрайство тощо.

Отже, вина у цивільному праві — це невжиття особою всіх залежних від неї заходів для належного виконання зобов’язання або для запобігання заподіянню шкоди. Дане визначення вини позбавлене суб’єктивної характеристики, воно ґрунтується на зовнішніх, об’єктивних критеріях визначення. Вживання всіх залежних від особи заходів є формою поведінки особи, а не її психічного ставлення.

Ми дотримуємося думки, що наведені теорії у комплексі розкривають усі сторони, що характеризують винну поведінку осіб, об’єктивними діями чи бездіяльністю яких боржника доведено до банкрутства. Так, психічне відношення особи до своєї окремої дії, що явилася каталізатором неплатоспроможності, може бути у формі як умислу так і необережності (необдуманості, некомпетентності), що не має принципового значення. Однак, у подальшому керівнику обов’язково стає відомо, що корпорація потерпає фінансову кризу. Така особа розуміє як освічена розумна людина, керівник підприємства (власник бізнесу), що існує загроза невиконання грошових зобов’язань перед кредиторами та загроза опинитися в стані банкрутства, але не вчиняє дій із запобігання йому, або ж намагається досягнути саме такого результату та, збанкрутівши фірму, «погасити» (списати) зобов’язання боржника, як невдалого підприємця.

Концепція «об’єктивної вини» та «поведінкової теорії» відображена в ст.614 ЦК. Вона ґрунтується на ідеї оцінки винуватості залежно від вчинення особою заходів сумлінного виконання обов’язку. Особа вважається винуватою, якщо протиправне діяння було скоєно в ситуації вільного вибору, за якої правомірний варіант поведінки був об’єктивно доступним і розумно очікуваним. Об’єктивна можливість належної поведінки презюмується. Але така можливість може бути заперечена об’єктивною неможливістю виконання, відсутністю вибору варіанта належної поведінки.

Такий підхід позбавлений суб’єктивної характеристики і ґрунтується на зовнішніх, об’єктивних критеріях визначення. Вживання всіх залежних від особи заходів є формою управлінської чи іншої господарської поведінки особи, а не її психічного ставлення до банкрутства, стан якого ще має настати в майбутньому. У зв’язку з цим звертається увага на те, що у цивільному праві відповідальність спрямована не на особу (особистість) правопорушника, тим самим залишаючи без уваги її особисту суспільну небезпечність (не ставиться мета притягнення до кримінальної відповідальності, виправлення особи), а націлена на майнову сферу завдавача шкоди для покладання цивільно-правової відповідальності, компенсації заподіяної нею шкоди майновим інтересам кредитора, що завдана під прикриттям (за вуаллю) юридичної особи.

Для прибічників кримінальної концепції

Право є таким, як воно застосовується судом. У той же час, деякі спеціалісти в галузі банкрутства, попри судову практику, як національну, так і зарубіжну, заперечують існування делікту «доведення до банкрутства», а також правильність покладання цивільно-правової відповідальності за доведення до банкрутства в межах справи про банкрутство. Стверджують, що це не можливо і не правильно. Мовляв, спочатку вирок, а потім — субсидіарна відповідальність.

Заперечуючи категорично цю концепцію, звернімо увагу на таке.

Норма ст.219 КК має назву «доведення до банкрутства». При кваліфікації цього проступку слід враховувати, що юридичний факт доведення до банкрутства, який є кваліфікуючою ознакою цього складу, встановлюється постановою господарського суду, що розглядає справу про банкрутство. Інші кваліфікуючі ознаки цього кримінального діяння як велика матеріальна шкода державі чи кредитору, встановлюються в процесі здійснення ліквідаційної процедури ліквідатором і господарським судом.

Також слід пам’ятати завдання, характер і мету кримінального покарання: виправлення особи через позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років, а також штраф на користь держави.

Виходячи із юридичного складу та мети покарання цілком очевидним видається, що норма ст.219 КК може бути застосована лише після завершення справи про банкрутство. Її можна і потрібно застосовувати після закриття справи про банкрутство та, навіть краще, — після внесення запису в ЄДР про ліквідацію юрособи з підстав банкрутства.

Притягнення до кримінальної відповідальності осіб, винних у банкрутстві та які вже субсидіарно понесли матеріальну відповідальність перед кредиторами не є повторним притягненням до відповідальності за одне й те ж саме правопорушення. Кримінальне покарання є логічним доповненням до відповідальності матеріальної.

Вироком кримінального суду лише буде досягнута мета кримінального покарання — захист публічних інтересів (штрафом) та захист ринкового правопорядку від потенційних шахраїв, якими є колишні керівники-учасники банкрута. Це є доведеним фактом. Правопорядок вимагає позбавлення їх особисто права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

Вони не зможуть в майбутньому створювати юридичні особи або управляти ними, як суспільно небезпечні особи, що здатні на фраудаторні (шахрайські) вчинки.

Отже, господарський процес і результати розгляду справи про банкрутство мають бути правовою базою для звернення до інституту кримінального права, що іменується «доведенням до банкрутства».

Про передбачуваність управлінцями юридичної особи-боржника фінансового стану, який їм підконтрольний від загрози неплатоспроможності до фактичного банкрутства — йтиметься далі.

Закон і Бізнес