Закон і Бізнес


Универсальный регулятор

Значение договора в частном праве через призму практики ВС


Достигнутые договоренности, как правило, оформляются путем фиксации воли сторон в тексте договора.

13.06.2022 13:29
ВАСИЛИЙ КРАТ, судья Верховного Суда
7312
7312

Договором является договоренность двух или более сторон, направленная на установление, изменение или прекращение гражданских прав и обязанностей (ч.1 ст.626 ГК). Рассмотрим значение договора в частном праве через призму практики Верховного Суда.


Загальні зауваги

Основним регулятором договірних відносин є ЦК, а не окремі закони.

У постанові від 10.10.2018 у справі №362/2159/15-ц КЦС зазначив, що «тлумачення ч.3 ст.698 ЦК дозволяє зробити висновок, що: законодавець встановив пріоритет ЦК в регулюванні договору роздрібної купівлі-продажу; у випадку відсутності регулювання на рівні ЦК застосовується законодавство про захист прав споживачів».

Хоча в ієрархії законодавчих актів пріоритет належить ЦК, значна кількість законодавчих актів, що регулюють певну сферу цивільних відносин, містить власну систему, причому з різною модифікацією в їх ієрархії. Це, очевидно, неправильний підхід, він дезорієнтує учасників цивільного обороту щодо вибору норм, які регулюють відповідні відносини. У таких випадках пріоритетними є саме норми ЦК – основного акту цивільного законодавства.

Факт, який породжує права та обов’язки

У сучасній доктрині приватного права договір розуміється в кількох значеннях.

По-перше, договір кваліфікується як юридичний факт, який породжує виникнення (набуття, зміну чи припинення) приватних прав та обов’язків чи іншого правового результату.

На підставі договору можуть виникати різні права (зобов’язальні – договірні; немайнові — договірні; речові — договір про встановлення земельного сервітуту, суперфіцію емфітевзису; тощо).

Касаційний цивільний суд зазначив, що «в довіреності від 3 липня 2013 року вказано, що Особа 4 уповноважив Особу 8 вести від його імені будь-які справи в усіх без винятку підприємствах, установах та організаціях виключно з питань, які стосуватимуться його як учасника ТОВ «Грушів Агрозахід», крім розпорядження майном.

Аналіз ст.635 ЦК свідчить, що по своїй суті попередній договір є організаційним і на його підставі не відбувається розпорядження майном. Тому Особа 8 при укладенні попереднього договору діяв від імені Особи 4 відповідно до наданих йому повноважень» (постанова від 25.11.2020 у справі № 344/434/16-ц).

Договір належить до правочинів. Зокрема, кожна зі сторін двостороннього правочину виражає свою волю, що кореспондує відповідній волі іншої сторони. Так, волі однієї особи продати річ кореспондує воля іншої особи її купити, внаслідок чого їх волі узгоджуються, хоча самі їх виразники займають протилежні позиції один стосовно іншого. Усі сторони багатостороннього правочину (навіть якщо їх дві) прагнуть досягти однієї мети, на відміну від сторін двостороннього правочину, кожна з яких досягає тільки своєї мети. Оскільки у багатосторонніх правочинах досягнення їх мети можливе шляхом здійснення сторонами спільних дій, це відбувається для кожної з них практично однаковою мірою.

Тому, для того, щоб договір, як юридичний факт, породжував правові наслідки необхідна наявність волі двох або більше сторін, узгодженість волі сторін та її спрямованість на досягнення певного правового результату.

Об’єднана палата КЦС у постанові від 23.01.2019 у справі №355/385/17 зазначила, що «реальним (від лат. res — річ) вважається договір, що є укладеним з моменту передачі речі або вчинення іншої дії. Для укладення реального договору необхідна наявність двох юридичних фактів: а) домовленість між його сторонами стосовно істотних умов договору; б) передача речі однією стороною іншій стороні або вчинення іншої дії. По своїй юридичній сутності договір страхування, за загальним правилом, є реальним договором».

Зобов’язальне правовідношення

По-друге, договір розглядається як зобов’язальне правовідношення, яке виникає внаслідок його укладення. Втім, слід зауважити, що також існують переддоговірні відносини, які можуть істотно позначитися на дійсності договору, та постдоговірні відносини (наприклад, гарантійні зобов’язання).

КЦС указав, що «переддоговірний обов’язок страхувальника надати страховику достовірні відомості про об’єкти страхування і фактори ризику є проявом найвищої добросовісності (доктрина uberrima fides) і пов’язаний з ризиковим характером договору страхування. По суті страховику потрібна інформація для оцінки страхового ризику. Нікчемність другого договору страхування пов’язується із невиконанням переддоговірного обов’язку, який має суттєве значення для виконання майбутнього договору страхування. Цивільне законодавство не містить вказівки про те, який стандарт розкриття інформації майбутнім страхувальником має бути застосований. З урахуванням принципів цивільного права, слід зробити висновок, що для розкриття інформації майбутнім страхувальником потрібно застосувати конструкцію «розумного повідомлення про ризик», тобто, майбутній страхувальник повинен надати інформацію, яку він знає або повинен знати щодо об’єкта, який страхується» (постанова КЦС від 10.03.2021 у справі №753/731/16-ц).

Документ, у якому фіксуються його умови

По-третє, у формальному сенсі договір розглядається як документ, у якому фіксуються його умови, тобто йдеться про форму договору.

У доктрині традиційно під формою правочину розуміється спосіб вираження волі сторін та/або його фіксація. Значення форми правочину полягає не тільки в забезпеченні його достовірності, сприйняття іншими особами, що має істотне значення під час вирішення спорів, а часто і його чинності. 1

Договір оформлюється шляхом фіксації волі сторін та його змісту. Така фіксація здійснюється різними способами. Першим і найпоширенішим з них є складання одного або кількох документів, які текстуально відтворюють волю сторін. При цьому кожна сторона договору має мати однаковий його текст. Інший варіант письмової форми правочину передбачає відсутність єдиного його тексту, умови якого фіксуються сторонами в листах, телеграмах тощо. 2

У постанові від 17.11.2021 у справі №172/1159/20 КЦС зазначив, що «під формою правочину розуміється спосіб вираження волі сторони (сторін) та/або його фіксація. Значення форми правочину полягає не тільки в забезпеченні його достовірності, сприйняття іншими особами, що має істотне значення під час вирішення спорів, а часто і його чинності. Законодавець передбачив тільки дві форми правочинів — усну та письмову (електронну)».

В іншій справі (№613/1436/17) КЦС указав, що «правочин оформлюється шляхом фіксації волі сторони (сторін) та його змісту. Така фіксація здійснюється різними способами. Першим і найпоширенішим з них є складання одного або кількох документів, які текстуально відтворюють волю сторін. Зазвичай правочин фіксується в одному документі. Це стосується як односторонніх правочинів (наприклад, складення заповіту), так і договорів (дво- і багатосторонніх правочинів). Домовленість сторін дво- або багатостороннього правочину, якої вони досягли, фіксується в його тексті, який має бути ідентичним у всіх сторін правочину» (постанова від 18.05.2022).

Своєю чергою, ОП КЦС зазначила, що «під формою правочину розуміється спосіб вираження волі сторін та/або його фіксація. Правочин оформлюється шляхом фіксації волі сторони (сторін) та його змісту. Така фіксація здійснюється різними способами. Першим і найпоширенішим з них є складання одного або кількох документів, які текстуально відтворюють волю сторін. Зазвичай правочин фіксується в одному документі. Це стосується як односторонніх правочинів (наприклад, складення заповіту), так і договорів (дво- і багатосторонніх правочинів). Домовленість сторін дво або багатостороннього правочину, якої вони досягли, фіксується в його тексті, який має бути ідентичним у всіх сторін правочину. Потрібно розмежовувати форму правочину та спосіб підтвердження виконання переддоговірного обов’язку кредитодавцем по наданню споживачу інформації, необхідної для порівняння різних пропозицій кредитодавця. Способом підтвердження виконання переддоговірного обов’язку кредитодавця є паспорт споживчого кредиту. Ознайомлення з паспортом споживчого кредиту, його підписання споживачем не означає укладення договору про споживчий кредит та дотримання його форми, оскільки в паспорті кредиту не відбувається фіксація волі сторін договору та його змісту» (постанова від 23.05.2022 у справі №393/126/20).

Джерело регулювання відносин

По-четверте, договір розглядається як джерело регулювання відносин сторін, в тому числі конкретизації прав та обов'язків.

Договір як універсальний регулятор приватних відносин, покликаний забезпечити їх регулювання, і має бути направлений на встановлення (набуття, зміну чи припинення) приватних прав і обов’язків та інших наслідків. Зокрема КЦС вказав, що:

«у силу різних причин не виключені в цивільному обороті ситуації, за яких примірники одного й того ж договору матимуть відмінні (не ідентичні) редакції. За допомогою такого універсального регулятора приватних відносин як договір його сторони можуть регулювати застосування, зокрема: парафування (підписання кожної із сторінок договору) з метою забезпечення ідентичності примірників договору; визначення того, який із примірників договору має пріоритет при різних редакціях примірників договору. У разі наявності таких правил в договорі, то саме за їх допомогою має вирішуватися «конкуренція» примірників договору стосовно тих чи інших умов. У випадку, коли сторони не урегулювали в договорі парафування (підписання кожної із сторінок договору) та визначення того, який із примірників договору має пріоритет при різних редакціях примірників договору, то найбільш розумним та прийнятним є висновок, що сторони не домовилися щодо тих умов, які відрізняються і в цьому разі відносини сторін мають регулюватися нормами актів цивільного законодавства» (постанова від 18.05.2022 у справі №613/1436/17).

У постанові КЦС від 12.05.2022 у справі №756/15123/18 зазначено: «договір як універсальний регулятор приватних відносин, покликаний забезпечити їх регулювання та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення приватних прав та обов’язків. За допомогою такого універсального регулятора приватних відносин як договір його сторони можуть регулювати застосування в своїх відносинах юридично-значимих повідомлень (зокрема, порядок надсилання, визначати, коли повідомлення вважатиметься отриманим).

В іншій постанові (від 10.05.2022 у справі №755/5802/20) КЦС зазначив: «договір як універсальний регулятор приватних відносин, покликаний забезпечити їх регулювання та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення приватних прав та обов’язків. Під змістом шлюбного договору розуміється сукупність умов, викладених в ньому. Під вимогами, яким не повинен суперечити шлюбний договір (його частина), мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах.

У ст.60 СК закріплено принцип спільності майна подружжя. Сторони шлюбного договору мають можливість домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень ст.60 СК. Тобто, сторони шлюбного договору можуть домовитися, що: майно, набуте за час шлюбу, але після укладення шлюбного договору, буде набуватися сторонами на праві спільної часткової власності; режим спільності майна (ст.60 СК) може бути змінений за домовленістю сторін на режим роздільності. Сторони можуть включити до шлюбного договору умову, що повністю виключає можливість виникнення в майбутньому спільного подружнього майна. При цьому майно, набуте за час шлюбу, належатиме кожному з подружжя на праві приватної власності (роздільне майно)».

«Розподіл» ризиків

Не виключається за допомогою договору здійснити «розподіл» ризиків. За загальним правилом, ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження (псування) майна несе його власник (ст.323 ЦК). Сторони в договорі найму не позбавлені можливості змінити ст.323 ЦК і передбачити, що ризик покладається на наймача і під час найму, а не тільки при затримці із повернення орендованої речі. Сутність правила про ризик випадкового знищення або пошкодження речі, яка передана в найм, зводиться до того, що:

коли майнові втрати (знищення чи пошкодження) настають за відсутності чиєї-небудь вини (зокрема, наймача або наймодавця) і за загальним правилом покладаються на власника (наймодавця);

при розподілі ризику в договорі найму таким чином, що він «перекладений» на наймача, при випадковому знищенні або пошкодженні предмета найму наймач зобов’язаний компенсувати наймодавцю, як власнику, його майнові втрати. Це пов’язано з тим, що на наймача «покладено» ризик випадкового знищення або пошкодження3.

КЦС зазначив, що «за загальним правилом ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження (псування) майна несе його власник (ст.323 ЦК). Сторони в договорі найму не позбавлені можливості застосувати ст.323 ЦК, яка є диспозитивною нормою, і передбачити, що такий ризик покладається на наймача і під час найму, а не лише в разі затримки повернення орендованої речі. Суть правила про ризик випадкового знищення або пошкодження речі, яка передана в найм, зводиться до того, що:

а) коли майнові втрати (знищення чи пошкодження) настають за відсутності вини наймача або наймодавця, то за загальним правилом покладаються на власника (наймодавця);

б) при розподілі ризику в договорі найму таким чином, що він перекладений на наймача, то у разі випадкового знищення або пошкодження предмета найму наймач зобов’язаний компенсувати наймодавцю як власнику його майнові втрати. Це пов’язано з тим, що на наймача покладено ризик випадкового знищення або пошкодження» (постанова КЦС від 22.09.2021 у справі № 207/3254/18).

Конкретизація у недоговірних зобов’язаннях

Договір може конкретизувати певні права та обов’язки сторін, особливо, що стосується сфери недоговірних зобов’язань. Наприклад, договір про відшкодування шкоди (компенсацію моральної шкоди) між потерпілим і деліквентом. Він тільки конкретизує права та обов’язки: визначає спосіб відшкодування, тобто як відшкодовується; розмір відшкодування; строки відшкодування; забезпечення виконання і підстави припинення.

ОП КЦС у постанові від 1.03.2021 у справі № 180/1735/16-ц. вказала, що «за загальним правилом підставою виникнення зобов’язання про компенсацію моральної шкоди є завдання моральної шкоди іншій особі. По своїй суті зобов’язання про компенсацію моральної шкоди є досить специфічним зобов’язанням, оскільки не на всіх етапах свого існування характеризується визначеністю змісту, а саме щодо способу та розміру компенсації.

Джерелом визначеності змісту обов’язку особи, що завдала моральної шкоди, може бути:

1) договір особи, що завдала моральної шкоди, з потерпілим, в якому сторони домовилися зокрема, про розмір, спосіб, строки компенсації моральної шкоди;

2) у випадку, якщо не досягли домовленості, то рішення суду в якому визначається спосіб та розмір компенсації моральної шкоди.

У справі, що переглядається, з урахуванням встановлених судами обставин, підставою виникнення зобов’язання про компенсацію моральної шкоди між сторонами є факт її завдання відповідачу, а рішенням Марганецького міського суду Дніпропетровської області від 12.03.2014 у справі № 180/149/14-ц конкретизовано її розмір (97450,0 грн.) та визначено спосіб компенсації (гроші)».

Утім, такий приватно-правовий інструментарій, як договір не повинен використовуватися його сторонами для невиконання публічних обов’язків, звільнення майна з під арешту в публічних відносинах або уникнення арешту та/або можливої конфіскації, що може мати наслідком визнання його недійсним в судовому порядку.

КЦС зазначив, що «договір як приватно-правова категорія, оскільки є універсальним регулятором між учасниками цивільних відносин, покликаний забезпечити регулювання цивільних відносин та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, вчинення договору не для регулювання цивільних відносин та не для встановлення, зміни або припинення цивільних прав та обов’язків) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для невиконання публічних обов’язків, звільнення майна з під арешту в публічних відносинах або уникнення арешту та/або можливої конфіскації. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом» (постанова від 13.04.2022 в справі № 757/62043/18-ц).

За загальним правилом, договір як універсальний регулятор приватних відносин, є підставою для встановлення (зміни чи припинення) приватних прав і обов’язків та інших наслідків саме для його сторін . Тобто, регулююча сила договору стосується його сторін.

У певних випадках не сторона договору може наділятися правами та обов’язками (наприклад, ст.636 ЦК, ч.1 ст.816 ЦК). Інколи, з урахуванням того, що інші особи (не сторони договору) не можуть ігнорувати існування договору між сторонами, а також фактичне та правове становище, яке є його результатом, передбачає спеціальні правила при «інтервенції» в «чужі» договірні відносини. Наприклад, договір, укладений стороною корпоративного договору на порушення такого корпоративного договору, є нікчемним, якщо інша сторона за договором знала або мала знати про таке порушення (ч.6 ст.7 Закону «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю»).

_________________________

1 Крат В.І. Коментар статті 205 Форма правочину. Способи волевиявлення// Цивільний кодекс України: науково-практичний коментар. Т.2: Об’єкти. Правочини. Представництво. Строки та терміни. Позовна давність. Особисті немайнові права фізичної особи / за ред. І. В. Спасибо-Фатєєвої. – Харків: ЕКУС, 2021. – С. 211.

2 Див.: Крат В. І. Форма правочину // Нотаріат для вас. – 2011. – №5 (139). – С. 21–29.

3 Див.: Крат В.І. Коментар статті 772 Ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження речі // Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар (пояснення, тлумачення, рекомендації з використанням позицій вищих судових інстанцій, Міністерства юстиції, науковців, фахівців) / За ред. проф. І.В. Спасибо-Фатєєвої. – Х. : Страйд, 2013. – Том 8 : Договори про передачу майна у власність та користування. – С. 401 – 405.

Закон і Бізнес