Грааль иммунитета агрессора
Ключ к решению проблемы компенсаций от России следует искать в области правовой науки
.
Помехой возмещению ущерба, причиненного агрессией РФ гражданам и юрлицам в Украине, сегодня стоят юрисдикционные иммунитеты. В поиск путей их преодоления, как за Святым Граалем, отправилось немало юристов.
Виконавча влада в особі Мін'юсту прямим текстом і через своїх лідерів громадської думки однозначна: такого механізму немає і бути не може, юрисдикційний імунітет непереборний. Незважаючи на це, багато юристів намагаються знайти «Грааль» групами і наодинці. Навіть при Президенті створено спеціальну групу спеціальних юристів та спеціальних представників західних партнерів (тут напрошується аналогія з «Аненербе»). Шляхи рішення, як правило, зводяться до створення якогось нового наддержавного квазі-судового органу або ігнорування імунітету у зв'язку з порушенням агресором імперативних норм міжнародного права (jus cogens).
Ні те, ні інше немає перспективи досягнення реального результату у вигляді грошей наприкінці. Вирішення цієї проблеми потрібно шукати в області правової науки, виявивши справжню природу юрисдикційних імунітетів, справжні цілі обмежень, які унеможливлюють прямі стягнення на користь постраждалих осіб за рахунок держави-агресора, визначити, чи є такі цілі легітимними і чи відповідають вони імперативним міжнародно-правовим нормам і фундаментальним правам людини.
У пропонованій статті описується проблематика, існуюча ключова судова практика, міжнародне та національне законодавство, а також шлях та способи досягнення результату у вигляді подолання юрисдикційних імунітетів держави та стягнення компенсації на користь, насамперед, громадян і юридичних осіб, що постраждали.
Отже, на даний час питання юрисдикційних імунітетів держави регулюється, насамперед, конвенціями. Зокрема, Конвенцією ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власність, прийняту резолюцією 59/38 Генеральної Асамблеї від 02 грудня 2004 року.
У статтях 5, 6, 18, 19 Конвенції перелічені три види юрисдикційного імунітету держави: від звернення до національних судів із позовом до іноземної держави і розгляду такої справи національними судами з ухваленням рішення; від забезпечення позову шляхом накладення арешту на майно іноземної держави; від звернення стягнення на майно або кошти іноземної держави.
Проте, із цих імунітетів існують винятки:
1) держава добровільно відмовилась від імунітету;
2) імунітет не діє згідно статті 12 Конвенції.
Імунітет не діє у разі заподіяння смерті або тілесного ушкодження будь-якій особі або заподіяння шкоди майну або його втрати внаслідок дії чи бездіяльності, що імовірно може бути присвоєно державі, якщо така дія чи бездіяльність мала місце повністю або частково на території цієї іншої держави і якщо автор дії чи бездіяльності перебував на цій території у момент цієї дії чи бездіяльності у разі смерті або заподіяння тілесного ушкодження будь-якій особі або заподіяння шкоди майну або його втрати внаслідок дії чи бездіяльності, що імовірно може бути присвоєно державі, якщо така дія чи бездіяльність мала місце повністю або частково на території цієї іншої держави і якщо автор дії чи бездіяльності перебував на цій території у момент цієї дії чи бездіяльності. Отже, стаття 12 Конвенції регулює підстави виключення з загального правила імунітету іноземної держави від позову громадянина держави (або юридичної особи), що постраждала внаслідок винних дій іноземної держави на території держави, резиденти якої постраждали. У нашому випадку належною юрисдикцією для звернення громадян та юридичних осіб з позовами до Російської Федерації про відшкодування шкоди є юрисдикція національних судів України.
Проте, не все так просто. По-перше, Міжнародний суд ООН у справі Німеччини проти Італії підтвердив імунітет Німеччини від позовів громадян Італії в італійських судах, створивши прецедент, подолання якого через формулювання нової правової позиції зі створенням нового прецеденту і його реалізація через виконання судового рішення і є головним завданням юристів.
По-друге, Україна не приєдналася до цієї (і Європейської 1972 р) Конвенції та не ухвалила закону про юрисдикційні імунітети. Ст. 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» встановлює абсолютний імунітет іноземної держави в Україні. Існує міжнародно-правова презумпція абсолютного імунітету іноземної держави, якщо немає закону, що обмежує цю презумпцію.
1. Рішення МС ООН «Німеччина проти Італії».
Після того, як Німеччина, керуючись власними законами «про визначення порядку компенсацій шкоди, заподіяної жертвам націонал-соціалістичного переслідування за расовими, релігійними, ідеологічними ознаками» істотно обмежила коло осіб, які мають право на таке відшкодування, а міждержавні угоди, укладені між Німеччиною і Італією в 1961 році взагалі не передбачили право приватних осіб на отримання «прямих виплат», внаслідок чого Німеччина відмовила у компенсації більш ніж 127000 італійських громадян, громадянин Італії Луіджі Ферріні звернувся до італійського суду з позовом до Німеччини про відшкодування шкоди, заподіяної Вермахтом в 1943-1944 роках. Італійські суди стали задовольняти такі позови і, більш того, до італійських судів звернулися громадяни Греції для визнання рішень грецьких судів і їхнього виконання в Італії (справа селища Дістомо), оскільки у самій Греції на той час діяв мораторій. У «справі Дістомо» Апеляційний суд Флоренції, навіть, наклав арешт на «Віллу Вігоні», належний Німеччині комплекс будівель Центра німецько-італійського співробітництва. 11 березня 2004 року Касаційний Суд Італії (вищий судовий орган) ухвалив рішення на користь Ферріні. Після цього послідувало ще декілька аналогічних рішень Касаційного Суду Італії. Таким чином, італійські суди відмовили Німеччині у застосуванні одразу двох юрисдикційних імунітетів держави: від звернення до національних судів із позовом до іноземної держави і розгляду такої справи національними судами з ухваленням рішення; від забезпечення позову шляхом накладення арешту на майно іноземної держави. Обґрунтуванням такого ігнорування імунітетів у рішеннях італійських судів стало вчинення державою-відповідачем міжнародних злочинів.
Слід зазначити, і це дуже важливо, і ми обов’язково розберемо цей фактор окремо, що виконавча влада Італії, зокрема, Мінюст, неодноразово вказувала італійським судам на неправомірність судового розгляду таких позовів саме через порушення юрисдикційних імунітетів (зверніть увагу, саме такої позиції дотримується і український Мін’юст, що не є випадковістю чи збігом обставин, а є реалізацією певною доктрини).
Отже, 23 грудня 2008 року Німеччина звернулася до Міжнародного Суду ООН на підставі статті 1 Європейської Конвенції про мирне врегулювання спорів 1957 року. Італія (звичайно ж в особі Мінюсту) підтримала цю ініціативу і звернулася із зустрічними вимогами про визнання факту порушення Німеччиною міжнародно-правового обов’язку забезпечення ефективного відшкодування жертвам нацистських злочинів. Особливо важливим питанням, поставленим Італією перед Судом було наступне: “повноцінне вирішення спору презюмує, що Суд повинен буде відповісти не тільки на питання щодо наявності порушень юрисдикційних імунітетів з боку Італії, а й на питання щодо наявності порушень з боку Німеччини своїх зобов’язань компенсувати шкоду, заподіяну особливо тяжкими порушеннями міжнародного гуманітарного права”. Проте, ухвалою МС ООН від 06 липня 2010 року такі зустрічні вимоги були визнані такими, що не підлягають розгляду з підстави відсутності юрисдикції Суду у відношенні подій, що відбулися до прийняття Конвенції 1957 року. Таким чином, на формальній підставі, Суд самоусунувся від вирішення не менш важливої “матеріальної” проблеми, ніж “процесуальне” питання юрисдикційних імунітетів. Слід зазначити, що і в подальшому, при розгляді справи, Суд зловживав формалістичним підходом, не занурюючись глибоко у суть проблеми, оскільки таке занурення привело би Суд до інших висновків, які могли б змінити усю систему міжнародно-правових відносин, посягнувши на «святая святих» Вестфальської системи: пріоритет суверенітету держави над природними правами Людини.
Отже, аргументи Італії:
1) деліктні дії іноземної держави, вчинені на території іншої держави не підпадають під імунітет;
2) Німеччина порушила імперативні норми МЦП (jus cogens);
3) відсутність альтернативних засобів захисту права.
Заперечення Німеччини, з якими погодився МС ООН:
1. Військові дії не підпадають під випадки виключення з імунітету держави (міжнародна практика) і відносини з відшкодування мають бути врегульовані на міждержавному рівні, а не шляхом подання індивідуальних позовів до держави, оскільки вбачає несправедливим, якщо одні жертви отримають відшкодування, а інші – ні.
2. Імперативні норми міжнародного права – це матеріальні норми, а юрисдикційні імунітети – процесуальна норма, отже серйозність порушення не є підставою позбавлення імунітету.
3. Відсутність ефективного альтернативного механізму відшкодування не є підставою виключення з імунітету, оскільки така практика держав відсутня. Цитата з рішення: “Якщо б існувала така залежність, національним судам було б вкрай важко у кожному конкретному випадку визначати чи є альтернативні способи захисту порушеного права”.
Оцінка рішення:
Юрисдикційні імунітети держав застосовуються у випадку спричинення будь-якої шкоди державою громадянам або юридичним особам іншої (інших) держав, окрім шкоди, заподіяної військовими діями. І в Європейській Конвенції, і в Конвенції ООН (згідно роз’яснення Комісії при МС ООН) неправомірні дії держави-заподіювача шкоди підпадають під дію Конвенцій, окрім дій, пов’язаних з військовою агресією. Таким чином, військова агресія виведена за дужки цих Конвенцій. Так само, аналогічно військова агресія (будь-який військовий конфлікт) виведена з-під регулювання Акту справедливості США-2016 і Закону США про імунітети-1976. Питання стягнення шкоди, заподіяної військовими діями громадянам іншої держави вирішується шляхом стягнення репарацій на добровільній основі (дружнє врегулювання), або за рішенням Міжнародного Суду ООН за позовом держави до держави (ДР Конго проти Уганди). Таким чином, за діючих міжнародно-правових доктрин та прецедентів право громадянина, як суб’єкта звернення до держави-агресора з позовом про відшкодування шкоди є незахищеним через відсутність дієвого механізму його реалізації. Вказане суперечить Конвенції 1957 та Статуту ООН (далі- Статут). Проте, з рішення МС ООН вбачається наявність правової позиції, яку можна вважати доктриною, пріоритету інтересів держави, як суверена, над інтересами Людини і Нації. Це є наслідком панування створеної ще у 1648 році після закінчення Тридцятирічної війни Вестфальської системи міжнародних відносин, яка презюмує пріоритет суверенітету національної (суверенної) держави над будь-якими іншими чинниками. Навіть, бурхливий розвиток захисту прав Людини у минулому столітті, що виразився у створенні багатьох міжнародно-правових установ, в тому числі, ЄСПЛ, ухваленні численних Конвенцій, не зміг в повній мірі потіснити державу із міжнародно-правового Олімпу. І Держава в особі, насамперед, виконавчої влади намагається зберегти існуючий статус-кво, звідси і тотожні позиції мін’юстів Італії та України у питаннях абсолютного застосування юрисдикційних імунітетів. За існуючої Вестфальської системи, держава, як монопольний суб’єкт міжнародно-правових відносин повністю контролює питання відшкодування і уособлює в собі, ініціатора спору, кредитора та розпорядника коштів. МС ООН у своєму рішенні вказав, що відмовляє у можливості індивідуальних позовів до держави, якщо відносини між ними вже врегульовані на міждержавному рівні, і вбачає несправедливим, якщо одні жертви (які проявили судову ініціативу) отримають компенсацію, а інші – ні. Проте, право на подання позову, є саме правом, а не обов’язком особи і відсутність волі одних не повинно бути перешкодою для реалізації свого права іншими. Крім того, це питання може бути врегульовано поданням колективного цивільного позову (вільного об’єднання громадян-потерпілих, а не державних органів). Людина має право на отримання компенсації особисто для якнайкращого відновлення своїх порушених прав, в той час як держава намагатиметься, насамперед, привласнити собі право на розпорядження отриманої компенсації, на власний розсуд розпоряджаючись коштами, встановлюючи ліміти, черговість та порядок відшкодування, що може порушувати принципи справедливості, пропорційності, ефективності відновлення порушених прав і, як, наслідок, порушувати інтереси осіб, що постраждали. Так, навіть в межах існуючої процедури, держава-жертва не може гарантувати своєму громадянинові ефективного захисту його прав в міжнародному суді і належного відшкодування. Так у справі “ДР Конго проти Уганди” через недбалість виконавчої влади держави-позивача судовий процес в МС ООН тривав близько 15 років і відшкодування змогли отримати лише незначна кількість постраждалих осіб. Абсолютно логічно було б надати громадянам та недержавним юридичним особам можливість самостійно захистити свої права у суді, не залежачи від далеко не завжди ефективного державного юридичного апарату. Одночасно, забороняючи індивідуальні позови до іншої держави, сама Держава, ставши ініціатором або активним учасником військового конфлікту, під час якого страждають і несуть втрати, перш за все, люди, убезпечує себе від аналогічних позовів громадян до себе, повністю нівелюючи право на справедливий судовий розгляд компетентним судом і право на ефективний механізм захисту свого порушеного права та отримання відшкодування. Окрім цього, існує ризик того, що держава як суверен може припинити своє існування, і громадянин-потерпілий втратить право на відшкодування.
Як бачимо, питання концептуальне.
Відповідно до Преамбули Статуту ООН суб’єктами є саме народи Об’єднаних Націй, а не національні держави. Саме люди, з яких і складаються народи, мають права суверенів, а тому позбавлення людини права самостійно, на власний розсуд і власнообраним належним юридичним шляхом захищати свої права і отримувати справедливу та повну компенсацію, є порушенням її природного права.
Отже, приходимо до висновку, що мета обмеження Людини у захисті свого порушеного державою-агресором фундаментального права шляхом заборони звернення з індивідуальним позовом да такої держави, є нелегітимною, отже таке обмеження суперечить принципу верховенства права і має бути скасоване.
Можна абсолютно погодитись з тезою МС ООН стосовно того, що питання застосування юрисдикційного імунітету – це процесуальна норма, на яку не може впливати і яку не може змінити норма матеріальна, отже навіть тяжкі порушення імперативних міжнародно-правових норм (jus cogens) не є підставою для незастосування юрисдикційних імунітетів. Проте, дослідженню підлягає сама сутність юрисдикційного імунітету держав, який є складовою суверенітету держави, а тому, у випадку порушення державою-агресором суверенітету держави-жертви, за міжнародно-правовим принципом взаємності держава-жертва звільняється від обов'язку дотримуватись суверенітету держави-агресора і, відповідно, юрисдикційних імунітетів, як складової цього суверенітету. Відповідно і громадяни та юридичні особи держави-жертви не зв’язані юрисдикційними імунітетами держави-агресора.
У своєму рішенні МС ООН вказує, що відсутність ефективного альтернативного механізму відшкодування не є підставою виключення з імунітету, оскільки така практика держав відсутня: “Якщо б існувала така залежність, національним судам було б вкрай важко у кожному конкретному випадку визначати чи є альтернативні способи захисту порушеного права”.
Проте, стаття 13 Конвенція ЗПЛ гарантує особі право на ефективний захист порушеного права. У практиці ЄСПЛ, суд неодноразово зазначав, що держава має забезпечити особі ефективні юридичні засоби та механізми такого захисту. Тобто, це вже міжнародна правова презумпція. Усі позитивні зобов'язання держави мають однакову мету — ефективне застосування Європейської Конвенції та, в цілому, ефективність прав, які вона гарантує. Кращою ілюстрацією такого підходу до сьогодні залишається рішення у справі Airey v. Ireland (1979), де Європейський суд виклав відому правову позицію, що «Конвенція прагне гарантувати не права, які є теоретичними чи ілюзорними, а права, які є практичними та ефективними». Отже, недостатньо самого факту існування юридичних засобів забезпечення та захисту прав людини, необхідно, щоб вони реально та успішно використовувались, на що й спрямована доктрина позитивних зобов'язань держави. Вказане відповідає й концепції невід’ємних повноважень Суду (Inherent Powers of the Judiciary), яка притаманна сучасному англійському праву, і кореспондує з концепцією природної справедливості. Згідно цієї концепції кожен суд має право діяти ex debito justitiae для здійснення тієї реальної та суттєвої справедливості, для управління якою він єдиний існує. Крім того, він має невід'ємний обов'язок запобігати зловживанням існуючим процесом суду. Процесуальне законодавство не є досконалим та вичерпним і у процесі розвитку правовідносин не є вичерпним і законодавець не в змозі передбачити всі можливі обставини, які можуть виникнути в майбутньому судовому спорі, а отже, і забезпечити відповідну процедуру його вирішення. Отже, суд у багатьох випадках, коли того вимагають обставини, має діяти на підставі припущення володіння невід’ємною владою. Безумовно, що реалізація таких повноважень має переслідувати легітимну мету, бути обґрунтованою та ефективною. Так, у рішенні у справі «Сокуренко і Стригун проти України» ЕСПЛ вказав, що у деяких випадках він визнавав, що найвищий судовий орган, уповноважений тлумачити закон, міг ухвалювати рішення, яке не було чітко визначено законом. Таке застосування закону, однак, мало винятковий характер, і зазначений суд надав чіткі й вірогідні підстави для такого виняткового відступу від застосування своїх визначених повноважень (див. рішення у справі "Хуліо Воу Жиберт та Ель Oгар і ля Мода проти Іспанії" (Julio Bou Gibert and El Hogar Y La Moda J. A. X. A. v. Spain) (ухв.), N 14929/02, 13 травня 2003 року).
Таким чином, МС ООН не мав просто відмахнутись від проблеми відсутності альтернативних механізмів відшкодування громадянам шкоди, спричиненої державою-агресором, посилаючись на відсутність міжнародної практики, а мав би констатувати цей факт, або звернувши увагу заінтересованих країн у необхідності вирішення цієї колізії, або визначивши право осіб захистити своє право в судовому порядку. Натомість МС ООН знову відіслав громадян до посередника в особі держави, вказавши, що “існує принципіальна можливість врегулювання вимог заявників шляхом перемовин на міждержавному рівні”.
2. Постанова КЦС ВС у справі №308/9708/19, ухвалена 14 квітня 2022 року
«Суд України, розглядаючи справу, де відповідачем визначено РФ, має право ігнорувати імунітет цієї країни та розглядати справи про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі в результаті збройної агресії РФ, за позовом, поданим саме до цієї іноземної країни»
Позивачка, діючи у власних інтересах і від імені малолітніх дітей, звернулася до суду з позовом до РФ про відшкодування моральної шкоди, завданої їй та її дітям у зв’язку із загибеллю її чоловіка й батька її дітей унаслідок збройної агресії РФ на території України.
Суд першої інстанції в задоволенні позову відмовив. Апеляційний суд постановив ухвалу про направлення посольству РФ запиту на згоду або незгоду про розгляд українським судом зазначеної цивільної справи, примірника апеляційної скарги й ухвали про відкриття апеляційного провадження, а також зупинив провадження у справі до надходження відповіді від компетентного органу іноземної держави – посольства РФ в Україні.
За результатами касаційного перегляду справи, Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду дійшов таких висновків.
Закон України «Про міжнародне приватне право» встановлює судовий імунітет щодо іноземної держави за відсутності згоди компетентних органів відповідної держави на залучення її до участі у справі в національному суді іншої держави.
Водночас як Європейська конвенція про імунітет держав, прийнята Радою Європи 16 травня 1972 року, так і Конвенція ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності, прийнята резолюцією 59/38 Генеральної Асамблеї ООН 2 грудня 2004 року, передбачають, що держава не має права посилатися на імунітет у справах, пов’язаних із завданням шкоди здоров’ю чи життю, якщо така шкода повністю або частково завдана на території держави суду та якщо особа, яка завдала шкоду, у цей час перебувала на території держави суду.
Україна не є учасницею жодної із цих конвенцій. Однак вони відображають тенденцію розвитку міжнародного права щодо визнання того, що існують певні межі, в яких іноземна держава має право вимагати імунітет у цивільному процесі.
Починаючи з 2014 року, загальновідомим є той факт, що РФ чинить збройну агресію проти України та продовжує це станом на момент ухвалення цього рішення.
Відповідно до Постанови Верховної Ради України від 14 квітня 2022 року щодо заяви ВРУ «Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні» дії Збройних сил, політичного і військового керівництва Росії під час збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, визнано геноцидом Українського народу.
Визначаючи, чи поширюється на РФ судовий імунітет у справі, яка переглядається, Верховний Суд урахував таке:
– предметом позову є відшкодування моральної шкоди, завданої фізичним особам, громадянам України, внаслідок смерті іншого громадянина України;
– місцем завдання шкоди є територія суверенної держави – України;
– передбачається, що шкода є завданою агентами РФ, які порушили принципи та цілі, закріплені в Статуті ООН, щодо заборони військової агресії, вчиненої стосовно іншої держави – України;
– вчинення актів збройної агресії іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов’язання поважати суверенітет та територіальну цілісність іншої держави – України, що закріплено в Статуті ООН;
– національне законодавство України керується тим, що, за загальним правилом, шкода, завдана в Україні фізичній особі в результаті протиправних дій будь-якої іншої особи (суб’єкта), може бути відшкодована за рішенням суду України (за принципом генерального делікту).
Тобто Верховний Суд виходить із того, що в разі застосування деліктного винятку будь-який спір, що виник на її території в громадянина України, навіть з іноземною країною, зокрема РФ, може бути розглянутий і вирішений судом України як належним та повноважним судом.
Отже, після початку війни в Україні з 2014 року суд України, розглядаючи справу, де відповідачем визначено РФ, має право ігнорувати імунітет цієї країни та розглядати справи про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі в результаті збройної агресії РФ, за позовом, поданим саме до цієї іноземної країни.
Окрім того, у зв’язку з повномасштабним вторгненням РФ на територію України 24 лютого 2022 року Україна розірвала дипломатичні відносини з Росією, що унеможливлює із цієї дати направлення різних запитів і листів до посольства РФ в Україні з огляду на припинення його роботи на території України.
Верховний Суд установив підстави для висновку про те, що, починаючи з 2014 року, немає необхідності в направленні до посольства РФ в Україні запитів щодо згоди РФ бути відповідачем у справах про відшкодування шкоди у зв’язку з вчиненням РФ збройної агресії проти України й ігноруванням нею суверенітету та територіальної цілісності Української держави. А з 24 лютого 2022 року таке надсилання неможливе ще й з огляду на розірвання дипломатичних відносин України з РФ.
Оцінка рішення:
Вказане рішення носить більш політичний, декларативний, ніж правовий характер, оскільки суперечить висновкам МС ООН, викладеним у рішенні «Німеччина проти Італії». Проте, головна проблема не в інших висновках Верховного Суду, а в тому, що у ньому не надане обґрунтування відступлення від існуючої у якості міжнародно-правового прецеденту позиції МС ООН щодо неможливості виключення з принципу юрисдикційних імунітетів винних дій держави, пов'язаних з військовими діями та у зв'язку з тяжкістю порушення імперативних міжнародно-правових норм (jus cogens). У рішенні ВС висновки МС ООН просто проігноровані, що позбавляє його будь-якої перспективи визнання на міжнародному рівні та, головне, виконання за межами України.
Проте, його цінність полягає у тому, що такі позови будуть розглядатися національними судами України і за наявності більш обґрунтованої правової позиції, яка включатиме у себе відповідне мотивування, з’явиться перспектива його повного та належного виконання.
Завдання:
Необхідно сформулювати юридичну позицію пріоритету Права Особи (осіб), як представника(ів) Нації, як суверена (ООН – Організація Об’єднаних НАЦІЙ, а не держав), над пріоритетом суверенітету держави у питаннях відшкодування шкоди, заподіяної Особі державою-агресором на наступних засадах:
1. Процедура застосування імунітету дійсно є процесуальною нормою, але сам імунітет є невід’ємною складовою суверенітету держави. У випадку порушення іноземною державою суверенітету іншої держави, за принципом взаємності потерпіла держава втрачає обов’язок дотримання суверенітету держави-агресора, і, відповідно, як складової суверенітету – юрисдикційного імунітету.
2. Обґрунтувати суперечність легітимній меті відновлення порушених прав Особи, спричинених іноземною державою, доктрини не розповсюдження виключень, передбачених статтею 12 Конвенції ООН про ЮІ, Європейській Конвенції на шкоду, заподіяну Особі внаслідок військових дій.
3. Обґрунтувати необхідність дотримання права, передбаченого Статтею 13 Конвенції ЗПЛ, яка гарантує особі право на ефективний захист порушеного права. У практиці ЄСПЛ, суд неодноразово зазначав, що держава має забезпечити особі ефективні засоби та механізми такого захисту. Тобто, це також міжнародна правова презумпція. Таким чином, мають бути визначені позасудові ефективні механізми відшкодування (зокрема, звернення до компетентних органів держави-відповідача з претензією). З урахуванням позиції МС ООН щодо “наявності принципіальної можливості врегулювання вимог заявників шляхом перемовин на міждержавному рівні”, потрібно випрацювати механізм та процедуру альтернативного судовому порядку врегулювання з визначенням форми звернень, регламенту дій і функціонування робочих міждержавних груп, імперативних строків (пресічних, які можуть бути продовжені, але не більше ніж ще один строк), форми відповіді, спільного комюніке, реалізації і імперативні строки відшкодування). Вказаний механізм має бути закріплений на міждержавному рівні або шляхом внесення доповнень у Конвенцію ООН. Відмова у підписанні або ратифікації державою такої норми є визнанням факту неможливості врегулювання питання шляхом міждержавних перемовин, як наслідок, відсутність альтернативного механізму відшкодування, що, у свою чергу, визначить національний суд держави, на території якої заподіяно шкоду Особі, як єдиний компетентний судовий орган з розгляду такого позову.
4. Підготувати позов в інтересах фізичної або юридичної особи, постраждалої внаслідок військової агресії РФ, випрацювати механізм збору і закріплення доказової бази, звернутися до компетентного суду України з подальшим зверненням до третіх держав, в яких знаходиться майно держави-агресора для визнання і виконання рішення. Звернення в односторонньому порядку до МС ООН з новою юридичною позицією з метою створення судового прецеденту.
5. Принципіальне вирішення вказаних питань надасть можливість обґрунтувати і подолання юрисдикційних імунітетів з забезпечувальних заходів та заходів з виконання судових рішень у справах за позовом громадян до держави, що спричинила шкоду своїми військовими діями.