«Цивільний» щит

Законодавство має бути доповнене нормою про спосіб захисту права чи інтересу при оскарженні нотаріальних дій або відмови у вчиненні останніх

«ЗіБ» продовжує публікувати аналіз практики застосування судами ст.16 Цивільного кодексу, здійснений Верховним Судом. У заключній частині документа «верховники» зупинилися на окремих аспектах застосування судами способів захисту, не передбачених згаданою статтею кодексу, а також на особливостях такого способу, як визнання незаконними рішень, дій чи бездіяльності органу державної влади, Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Крім того, наведено висновки та пропозиції, сформовані ВС за результатами проведеного аналізу.

Тотожний спосіб?

Такий спосіб захисту цивільних прав, як визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, АРК або місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, характеризується чітко визначеним суб’єктом — заподіювачем шкоди, якими є відповідні державні органи чи їхні посадові та службові особи. Підставою для подання такого позову є прийняття незаконних рішень, незаконні дії чи бездіяльність зазначених органів, що призвели до заподіяння шкоди особі. Також відповідно до стст.1173—1175 ЦК така шкода відшкодовується незалежно від вини цих органів (осіб).

У таких справах суд, по-перше, встановлює невідповідність рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування вимогам закону чи іншим правовим актам, наприклад рішення, прийнятого органом, який не мав на це законних пов­новажень; по-друге, суд установлює, чи порушуються суб’єктивні цивільні права й охоронювані законом інтереси фізичної або юридичної особи цим рішенням, дією чи бездіяльністю.

Науковці свого часу висловили слушну думку про те, що цей спосіб захисту прав, за своїми правовими наслідками, є тотожним визнанню права, оскільки не змінює правовідносин. Нормативні та індивідуальні акти, які не відповідають актам вищої юридичної сили, не можуть установлювати прав та обов’язків (крім окремих випадків), тому положення про оспорювання актів як спосіб захисту цивільних прав потрібно розмістити слідом за положенням про визнання права.

Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції «органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України».

Згідно з вимогами абз.1 п.12 розд.Х «Перехідні положення» Земельного кодексу до розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзацах 2 та 4 цього пункту) в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради з урахуванням вимог абз.3 цього пункту, а за межами населених пунктів — відповідні органи виконавчої влади.

Таким чином, наприклад, у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним (ст.155 ЗК). Державний акт на право власності на земельну ділянку (рішення, розпорядження), виданий органом, який не мав на це законних повноважень, визнається недійсним (постанова ВС від 26.09.2012 у справі №6-103цс12).

Виходячи з норм ст.116 ЗК, рішення органу виконавчої влади чи місцевого самоврядування про передачу у власність земельної ділянки є необхідною передумовою виникнення права власності на неї. За змістом ст.152 ЗК, визнання недійсним державного акта на право власності на землю як правовстановчого документа зазначеною нормою не передбачено.

Захист порушених прав власника на землю здійснюється заінтересованою особою шляхом звернення до суду з вимогою визнання недійсним відповідного рішення органу виконавчої влади чи місцевого самоврядування про передання у власність земельної ділянки.

Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, встановленого стст.215, 216 ЦК. Такий захист можливий тільки шляхом задоволення віндикаційного позову в разі, якщо для цього існують підстави, передбачені ст.388 ЦК, які дають право витребувати майно в добросовісного набувача (постанова ВС від 31.10.2012 у справі №6-53цс12).

Акт — лише фіксація порушення

У практиці трапляються випадки визнання актів, зокрема про порушення правил користування електричною енергією, недійсними та спонукання підписати акт. Наприклад, Апеляційний суд Львівської області скасував рішення Стрийського міськ­районного суду, яким задоволено позовні вимоги споживача обленерго про визнання недійсним такого акта та анулювання боргу. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що оскаржуваний акт та нарахована сума є незаконними, оскільки викладені в ньому обставини не грунтуються на об’єктивних доказах і викликають сумнів у їх достовірності.

Проте колегія суддів апеляційного суду, виходячи з вищезазначених роз’яснень та вимог закону, не погодилась із рішенням суду. Зазначила, що акт про порушення правил користування електричною енергією складений працівниками обленерго, які діяли як посадові особи, на підставі відповідних положень правил користування електричною енергією для населення. На думку апеляційного суду, оскарження дій тільки щодо факту скасування акта, як і самого акта, який не встановлює для позивача будь-якого обов’язку, не передбачено чинним законодавством як спосіб захисту. Акт про порушення правил користування електричною енергією не належить до актів у розумінні ст.16 ЦК, оскільки не є обов’язковим до виконання ненормативним актом, а є лише фіксацією порушення, яке було виявлене під час проведення перевірки дотримання правил користування електричною енергією. Оскаржений акт може бути використаний як доказ у разі звернення відповідача з позовом до суду про стягнення з позивача вартості неврахованої електричної енергії. З такою думкою можна погодитися.

Такий самий правовий висновок відображено в ухвалі колегії суддів ВС від 13.07.2011 у справі №6-24667св10, а також у постанові ВС від 12.09.2011 у справі №6-25цс11.

Не охоплені переліком

До інших способів судового захисту цивільних прав чи інтересів можна віднести способи, які не охоплюються їх переліком в ст.16 ЦК й визначені окремими законами та договорами або застосування яких випливає із загальних положень про судовий захист.

Наприклад, відповідно до рішення Конституційного Суду від 12.01.2010 №1-рп/2010 у справі за конституційним поданням ТОВ «Міжнародний фінансово-правовий консалтинг» про офіційне тлумачення ч.3 ст.99 ЦК в аспекті конституційного звернення положення «члени виконавчого органу можуть бути у будь-який час усунені від виконання своїх обов’язків» слід розуміти як право компетентного (уповноваженого) органу товариства в будь-який час і з будь-яких підстав усунути особу (осіб) від виконання обов’язків члена (членів) виконавчого органу за умови, якщо в установчих документах товариства не визначено таких підстав. Усунення члена виконавчого органу товариства від виконання своїх обов’язків, передбачене ч.3 ст.99 ЦК, не є відстороненням працівника від роботи в розумінні ст.46 Кодексу законів про працю.

Тобто передбачена ч.3 ст.99 ЦК форма захисту є специфічною дією носіїв корпоративних справ у відносинах з особою, якій вони довірили здійснювати управління товариством, і не може розглядатися в площині трудового права, а рішення уповноваженого органу щодо відсторонення (відкликання) таких осіб повинні розглядатися не в межах трудових, а в межах корпоративних правовідносин, що виникли між товариством і особами, яким довірено повноваження стосовно управління ним (ухвала колегії суддів ВС від 26.01.2011 у справі №6-48439св10).

У судовій практиці є непоодинокі випадки, коли суд захищав порушене право способом, не передбаченим ст.16 ЦК, мотивуючи це тим, що законодавче обмеження можливості захисту права судом шляхом обмеження матеріально-правових способів захисту прав суперечить стст.55, 124 Конституції. Зокрема, в узагальненнях судів були відображені справи про зобов’язання замовника підписати акт здачі-приймання виконаних робіт і довідку про вартість виконаних робіт, про зобов’язання відповідача підписати акт установлення меж, передання майна тощо.

Суди також розглядали справи за позовами щодо:

визнання незаконними дій нотаріуса та зобов’язання його вчинити певні дії;

зобов’язання передати майно в статутний капітал;

визнання незаконним рішення зборів співвласників майнових паїв;

припинення права власності в спільному майні;

визнання досудового попередження недійсним.

Наприклад, Червоноармійський районний суд Житомирської області ухвалив рішення про визнання договору іпотеки припиненим (справа №2-103). Богунський районний суд м.Житомира у справі №2-3276 ухвалив рішення про зобов’язання одного зі спадкоємців (відповідача) надати іншому спадкоємцю (позивачу) правовстановчі документи на спадкове майно для оформлення спадщини, хоча законом передбачений інший порядок вирішення цього питання.

Потреба в новій нормі

Невизначеність у законі зі способом захисту в разі оскарження нотаріальних дій або відмови в їх учиненні викликає труднощі при вирішенні справ цієї категорії. Зокрема, суди розглядали справи про визнання виконавчого напису нотаріуса недійсним.

У травні 2011 р. В. звернувся до суду з позовом до ПАТ «Акціонерний комерційний «Промислово-інвестиційний банк», з участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, приватного нотаріуса Чернівецького міського нотаріального округу Б., про визнан­ня виконавчого напису недійсним, посилаючись на те, що виконавчий напис не відповідає вимогам закону. Рішенням Шевченківського районного суду м.Чернівців від 20.10.2011 у позові відмовлено. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог В., суд першої інстанції виходив з того, що оспорюваний виконавчий напис здійснений приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Б. відповідно до вимог закону «Про нотаріат» від 2.09.93 №3425-XII та Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами, тому відсутні підстави для визнання виконавчого напису недійсним.

Апеляційний суд Чернівецької області ухвалою від 28.12.2011 залишив те рішення без змін. Він виходив з того, що виконавчий напис у розумінні ЦК не є правочином, недійсність якого може бути встановлена судом, отже, може бути визнаний лише таким, що не підлягає виконанню.

В іншій справі Голосіївський районний суд м.Києва ухвалив рішення про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, та скасування постанови про арешт майна боржника, посилаючись на те, що на момент учинення оспорюваного виконавчого напису такого позасудового порядку звернення стягнення на предмет застави, як виконавчий напис нотаріуса, у законі «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» від 18.11.2003 №1255-IV визначено не було, а тому звернення стягнення на предмет застави, яким є рухоме майно, на підставі виконавчого напису нотаріуса не відповідає закону.

Апеляційний суд м.Києва це рішення скасував, у задоволенні позову відмовив і зазначив, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства та врегулювати свої відносини на власний розсуд, а укладеним між сторонами договором застави передбачений порядок звернення стягнення на предмет застави на підставі виконавчого напису нотаріуса. Таким чином, у цьому випадку сторони узгодили спосіб захисту в разі порушення їхніх прав, зазначивши про це в договорі.

Закон «Про нотаріат» у ст.50 передбачає щодо цього тільки можливість оскарження до суду, а ЦПК містить лише визначення підсудності за вибором позивача у справах за позовом до стягувачів про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, або повернення стягнутого за цим написом (ч.12 ст.110 ЦПК). Це призводить до того, що в одних випадках справи вирішуються в спосіб, зазначений у правилах щодо їх підсудності, в інших — шляхом визнання нотаріальної дії чи відмови в її вчиненні у спосіб визнання правочину недійсним, хоча й ці дії не є правочином. Тож є потреба доповнити законодавство нормою про спосіб захисту цивільного права чи інтересу при оскарженні нотаріальних дій або відмови в їх учиненні.

Ефективний засіб захисту

Пленум ВС у п.26 постанови «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» від 27.02.2009 №1 роз’яснив, що суд не вправі зобов’язувати відповідача вибачитися перед позивачем у тій чи іншій формі, оскільки примусове вибачення як спосіб судового захисту гідності, честі чи ділової репутації за поширення недостовірної інформації не передбачене в стст.16, 277 ЦК, а ч.1 ст.34 Конституції кожному гарантує право на свободу думки та слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Проте такий спосіб захисту гідності й честі застосовувався згідно з роз’ясненнями постанови Пленуму ВС «Про застосування судом законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій» від 28.09.90 №7, яка була чинною до 27.02.2009, і був ефективним. Слід також ураховувати те, що в законодавстві такий спосіб захисту застосовується. Зокрема, ст.24¹ Кодексу про адміністративні правопорушення передбачено, що за вчинення адміністративного правопорушення до неповнолітніх у віці від 16 до 18 років може бути як захід впливу застосовано зобов’язання в публічній або іншій формі попросити вибачення в потерпілого.

Детальнішого законодавчого врегулювання потребують правові наслідки застосування способів захисту права, передбачених п.10 ч.2 ст.16 ЦК, пп.«г» ч.3 ст.152 ЗК, п.8 ч.2 ст.18 Сімейного кодексу. Визнання з їх застосуванням незаконними (недійсними) рішень, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади АРК, органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб судом не завжди повністю забезпечує захист порушеного права.

Даючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати й на його ефективність з точки зору ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. У п.145 рішення від 15.11.96 у справі «Чахал проти Сполученого Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, які передбачено конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі засоби правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень конвенції та надавати відповідний судовий захист, хоча держави — учасниці конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов’язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги ст.13 конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, передбачених національним правом.

Ця стаття вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за конвенцією та передбачали відповідне відшкодування. Зміст зобов’язань за ст.13 також залежить від характеру скарги заявника. Утім, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею, повинен бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема в тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п.75 рішення ЄСПЛ у справі «Афанасьєв проти України» від 5.04.2005 (заява №38722/02)).

Іншими словами, в остаточному підсумку ефективний засіб повинен забезпечити поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення — гарантувати особі можливість отримання відповідного відшкодування. Тим більше що пріоритет міжнародного договору за наявності колізій з внутрішнім законодавством надає судам України досить широкі повноваження при обранні джерела права для вирішення конкретного спору.

Законодавча необхідність

Аналіз практики застосування судами ст.16 ЦК свідчить, що ця практика потребує вдосконалення. Є необхідність також у поліпшенні законодавчого регулювання, пов’язаного із застосуванням способів захисту цивільних прав та інтересів.

Визначення ст.16 ЦК способів захисту цивільних прав та інтересів має важливе значення в реалізації завдань цивільного судочинства — забезпеченні справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду й вирішенні цивільних справ для захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Однак вимоги цієї статті й ст.4 ЦПК стосовно того, що зазначені права та інтереси можуть захищатися тільки в спосіб, передбачений законом або договором, призводять до відмови в захисті цих прав та інтересів у правовідносинах, для яких законом або договором не встановлено способу їх захисту.

Положення цих статей не узгоджуються з стст.55, 124 Конституції, норми яких поширюються на всі без винятку правовідносини, що виникають у державі, загальними принципами ст.3 ЦК про право звернення до суду за захистом і не відповідають конвенції, виконання вимог якої є обов’язковим для України. За ст.6 конвенції визнається право людини на доступ до правосуддя, а за її ст.13 — на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред’явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом захисту певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою.

Отже, не можна погодитися з практикою судів, які відмовляють у позові у зв’язку з тим, що людина, звернувшись до суду, обрала спосіб захисту, не встановлений законом або договором для захисту порушеного, невизнаного або оспорюваного права чи інтересу. У таких випадках слід виходити із загальних засад захисту прав, свобод та інтересів, визначених Конституцією та конвенцією.

Саме такий концептуальний підхід до застосування судами положень ст.16 ЦК знайшов своє втілення в постанові ВС від 21.05.2012 у справі №6-20цс11. Оскільки цю постанову було прийнято за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права в подібних правовідносинах, вона відповідно до процесуального законодавства є обов’язковою для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України, а також зумовлює обов’язок останніх привести свою практику у відповідність із вищезазначеним рішенням ВС.