Перший Голова КС І.Тимченко

«Допоки існуватимуть владні повноваження, не переведуться ті, хто за них сперечатиметься»

Декларативність радянських законів призвичаїла нас до інтерпретування правових норм на свій лад, замість того, аби їх виконувати. Тож не дивно, що вже в незалежній Україні політики влаштовували своєрідні змагання з юридичної еквілібристики. Як наслідок, дуже важко торувала собі шлях ідея про утворення інституту, який мав би ставити крапку в правових спорах між гілками влади. Тому 4 роки залишався нереалізованим перший закон про Конституційний Суд. Лише після ухвалення Конституції та нової редакції закону про КС єдиний орган конституційної юрисдикції був сформований. За півроку — 13 травня 1997-го — він оприлюднив перше рішення, після якого чимало можновладців, напевне, пошкодували, що народили цей орган. Про те, наскільки складно проходило становлення нового для країни інституту, а також як народжувались окремі його рішення, кореспондентові «ЗіБ» розповів перший Голова КС, суддя КС у відставці, академік Національної академії правових наук України Іван ТИМЧЕНКО.

«Рушійною силою критики були політичні інтереси, політична сліпота»

 — Іване Артемовичу, у народі кажуть, що перший млинець завжди глевкий. А як «випікалося» перше рішення єдиного органу конституційної юрисдикції?

— Якщо куховарити за рецептом, додержуючись свого роду технологічного процесу, правил обробки інгредієнтів, то й у початківця вдасться хорошою будь-яка страва. Досвід же зумовлює неперевершений смак. Та коли бувалого куховара прагнуть «нашпиговувати» власними порадами, тероризувати, хай навіть словесно, особливо коли це роблять якісь невігласи в кулінарії, то на очікувану смачну випічку годі сподіватися.

— А за яким «рецептом» творилася перша «страва» від КС?

— На шостому місяці роботи Суду ми були готові проводити пленарні засідання з розгляду справ. У грудні 1996-го створили три колегії, у березні наступного року схвалили Регламент — свій внутрішній документ. Устигли навіть пошити мантії. Щоправда, не встигли виготовити нагрудного знака судді через відмову народних депутатів затвердити його форму й опис. Тож 23 квітня 1997 року ввели свій — атрибутивний знак мантії.

«Рецептура» прийняття рішень була готова: Конституція, закон, Регламент, інше відповідне право. І ми почали.

17 квітня 1997 року, відкриваючи перше пленарне засідання, я на правах Голови виголосив вступне слово. Зауважив, зокрема, що ми приступаємо до розгляду справ з чітким усвідомленням того, що єдине завдання Суду — це гарантування верховенства Конституції. Суд працюватиме заради того, щоб наші люди повірили в неї, щоб вона стала ефективним інструментом захисту прав і свобод громадян, забезпечення політичної й економічної стабільності в Україні.

 

— Утім, з першого ж засідання з приводу роботи Суду спостерігався справжній ажіотаж. Причому не тільки з боку журналістів, яких, пам’ятаю, набилося в прес-центрі стільки, що дехто сидів на підлозі. Політики своїми прогнозами теж підливали оливи до вогню…

— Безперечно, політична обстановка в суспільстві була загострена. До Суду на той час надійшло дуже багато конституційних подань і звернень. За місяць одержували до 400 такого роду матеріалів. Особливо не йнялося депутатам.

Усе ми розуміли. З огляду на це у вступному слові я наголосив: хоч багато справ, які нам доведеться розглядати, матимуть політичний характер, ми до них повинні підходити тільки з однієї позиції — додержання конституційності. «У нас не буде різних відповідей для різних гілок влади — перед Конституцією вони всі рівні. На цьому стоїмо й будемо стояти» (це якщо наводити мої слова дослівно).

З таких принципових позицій ми й розпочали розгляд першої справи про офіційне тлумачення стст.58, 78, 79, 81 Конституції та трьох статей Цивільного процесуального кодексу. Суддею-доповідачем був призначений Микола Козюбра.

Подання стосувалося питання несумісності депутатського мандата. Проблеми в ньому були порушені непрості. Відповідно до п.2 «Перехідних положень» нової Конституції Верховна Рада здійснювала повноваження, передбачені Основним Законом, а чергові вибори призначалися на березень 1998 року. Водночас ряд депутатів, які були обрані в період від 27 березня 1994 до 8 червня 1995 року, поєднували депутатський мандат з іншими видами діяльності, оскільки, за чинним на той час актом найвищої юридичної сили й законом, мали на це право. За Конституцією ж 1996 року народні депутати вже не могли мати іншого представницького мандата чи перебувати на державній службі.

І тут у тандемі виступили судді й матеріалізоване в ч.1 ст.58 Конституції положення: «Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи». Тобто, якщо людина набула якогось права за чинним законом, за конкретною його нормою, статтею, то воно за нею зберігається. Попри те що норма втратила чинність, а нова — протилежна їй за змістом.

За рішенням Суду, депутати зберег­ли набуте ними право з прийняттям нової Конституції.

— Наскільки важко давалось узгодження тексту рішення?

— На мою думку, навпаки, — майже легко. Можливо, тому, що судді відчували особливу, підвищену відповідальність за ухвалення першого рішення. Мобілізували свої фахові знання. І жодної упередженості, тенденційності. Вчитайтесь у текст рішення: стислий виклад його змісту, відсутність зайвого словесного нагромадження, термінів, словосполучень, які могли б тлумачитися неоднозначно.

За опрацювання остаточного тексту слід віддати належне передусім М.Козюбрі. Він був свого роду диригентом узгодження, опрацювання остаточної редакції рішення.

Баталій не було. Вони були попереду.

— Напевне, пам’ятаєте, якою критикою зустріли в ЗМІ це рішення. Одна зі статей, що вийшла наступного дня, мала назву «Все можуть королі!». Судді КС відреагували досить жорсткою заявою, а ви під час прес-конференції зауважили, що критика позбавлена сенсу, оскільки рішення КС остаточне й не може бути оскаржене.

— Так, перше рішення КС зазнало, можна сказати, нищівної критики. Як практично й усі наступні. Чим це зумовлювалось? Говорили і писали це якісь невігласи, неосвічені люди? Ні, освіти нікому з них не бракувало. Профани? Звичайно, були серед них і люди з недостатнім рівнем знань, а то й безграмотні в юридичній сфері. Без будь-яких прагнень хоч краплю знань одержати в цій сфері.

Та рушійною силою критики були політичні інтереси, політична сліпота. Такі особи бачать перед собою лише власну зацікавленість або служіння, підтримку (свідому чи підсвідому) з боку можливих покровителів у різного роду подачках по службі, бізнесу тощо. Суспільний інтерес для таких — другорядне.

Той, хто дав назву статті «Все можуть королі!», звісно прирівнюючи до них суддів, мав би знати, що там, де гарні королі, суспільство процвітало й процвітає. І нехай автор статті побув би підданим у королівстві — він не дозволяв би собі такого стосовно короля. І пісню на такий кшталт не заспівав би.

Ставлення до рішень конституційних судів у європейських країнах з боку чиновників, тим більше високопосадовців, представників виборних органів, засобів масової інформації шанобливе, якщо не сказати уклінне. Рідко хто з них дозволить собі так по-дикунськи, а то й хамовито відгукнутися про рішення органу конституційної юрисдикції, розпалюючи пристрасті, провокуючи людей на невиконання рішення хранителя Конституції.

Будучи Головою КС, я висловлювався в тому плані, що така нищівна критика його рішень відразу ж після їх прийняття позбавлена сенсу. Треба народитись унікумом, аби з такою блискавичною швидкістю оцінити зміст акта, ухваленого суддями високої кваліфікації. А над вивченням, дослідженням поставлених перед ними питань вони працюють місяцями. Причому залучають до цього процесу науковців, практиків, керуються світовим досвідом.

— Тобто ви заперечуєте саму можливість піддавати сумніву вердикти Суду? Бо ви на тій же прес-конференції сказали: «Вище нас тільки Бог!»

— Рішення Суду слід виконувати. Воно є ніби складовою Основного Закону держави, конкретизацією його положень у дії, у практиці суспільних відносин. Акта народу вищої юридичної сили немає. Божа воля уособлюється на землі не тільки в церкві, а й у самій людині. Тож ті слова (не я їх першим сказав) — «вище нас тільки Бог!» — мають життєвий сенс.

Тому «генералісимусам» критики краще було б (для них самих і для суспільства у цілому) вознестися до Бога й повернутися на ними ж створювану грішну землю праведниками, безгрішними відносно тих людей, яких вони привселюдно обливають брудом.

— Хіба судді не люди і їм не властиво помилятися?

— Звичайно, суддям також притаманна риса помилятися. Але із цього приводу має відбутися спокійний діалог, а не сварка, політична колотнеча, мало не гризня. І згідно з Конституцією, законом слід усунути помилку, оздоровивши себе й суспільство.

Не помиляються тільки швейцарські годинники, бо в їхніх механізмах немає свідомо закладених людиною протидіючих елементів.

 «Ми ухвалювали рішення не заради суспільного спокою всупереч Конституції, а заради забезпечення її верховенства»

 — У Росії вже був прецедент, коли позиція КС РФ розійшлася з думкою Європейського суду з прав людини. Унаслідок цього виникла проблема: рішення КС є обов’язковим до виконання, але національні суди не можуть ним керуватися. Яким, на ваш погляд, має бути вихід, якщо аналогічна проблема виникне в нас? Може, під час конституційної реформи потрібно передбачити право й підстави перегляду Судом своїх попередніх позицій?

— За нашим законом, Конституційний Суд не наділений правом переглядати (саме переглядати!) свої рішення. Він може відкрити нове провадження у справі, в якій уже було прийняте рішення, за умови виявлення нових обставин, які не були предметом його розгляду. Проте нові обставини, що існували на час розгляду та прийняття рішення або давання висновку не є підставою саме для перегляду справи.

Звісно, що такі нововиявлені обставини можуть вплинути й на перегляд резолютивної частини рішення. У разі її зміни попереднє рішення втратить свій, так би мовити, статус остаточного. Буде діяти нове рішення, а ухвалене раніше втратить чинність.

Конституційний Суд має керуватись у своїй діяльності Конституцією та законами України, чинними міжнародними договорами, тобто тими, згоду на обов’язковість яких дано Верховною Радою, внаслідок чого вони стали частиною національного законодавства. Конкретні ж рішення міжнародних структур Суд може брати до уваги, але не керуватися ними у своїй роботі.

Безумовно, доцільним було б продумати правові підстави для можливого перегляду прийнятих Судом рішень. Але із цією метою треба вносити зміни до Конституції стосовно його повноважень.

— Перше рішення стало підгрунтям для не менш резонансного висновку Суду про можливість третього строку президентства Леоніда Кучми. З погляду сьогодення, чи не вважаєте, що для суспільного спокою можна було б урахувати не лише букву, а й дух Конституції, ухвалюючи таке резонансне на той час рішення?

— Рішення КС щодо строків перебування на посту Президента України дійсно виявилось одним з найрезонанснійших. Та опоненти цього рішення послуговувалися не стільки правовими аргументами, скільки політичними, спричиненими протистоянням чинному на той момент главі держави.

Звернімося до «Перехідних положень» Конституції. Так, після її прийняття Верховна Рада здійснює передбачені Основним Законом повноваження, а чергові вибори до парламенту проводяться в березні 1998 року. Президент також здійснює свої повноваження за новою Конституцією аж до чергових виборів у жовтні 1999 року.

Народні депутати набули свого статусу, Президент вступив на пост за Конституцією 1978 року. Новий Основний Закон не скасував раніше набутого ними права перебувати на посаді (на посту), а лише наділив їх додатковими повноваженнями.

До того ж, якщо статус Президента, за Конституцією, визначався як перебування і на посту, і на посаді, то він автоматично втратив статус посадової особи. Перестав бути главою виконавчої влади, залишившись главою держави.

З точки зору правової логіки, суттєва зміна статусу Президента вимагала проведення його виборів відразу ж після набрання чинності новою Конституцією. І так би сталося, коли б, наприклад, Основний Закон запровадив пост, скажімо, гетьмана України. Тоді Верховна Рада або доручила б тогочасному Президентові виконувати обов’язки гетьмана, що виглядало б абсурдом, або ж призначила б вибори.

Залишивши назву глави держави «Президент», парламент надав йому на конституційному рівні повноваження Президента, передбачені новим Основним Законом. По суті, діючий на той момент Президент України став виконувачем обов’язків глави держави до чергових виборів.

Не буду наводити аргументації з рішення Суду, що міститься в його мотивувальній частині, вона всім добре відома.

Правовими підвалинами цього рішення КС є не тільки буква Основного Закону, а і його дух, з якого виходили судді. Тому ми ухвалювали рішення не заради суспільного спокою всупереч Конституції, а заради забезпечення її верховенства.

Така моя думка. На неї, як і кожен з нас, маю право.

 «Нинішні інститути призначення суддів КС уже вичерпали себе й потребують заміни»

 — КС першого скликання постійно перебував на передовій політичного протистояння між парламентом і Президентом. Коментуючи черговий тиск на Суд з боку політиків, ви зауважили: «Ми не пожежна команда для гасіння політичних пожеж!» Але хто ж, як не КС, здатен поставити крапку в суперечці щодо поділу повноважень між гілками влади, не кажучи вже про такий спір, як наявність чи відсутність коаліції в парламенті?

— Дійсно, перший склад Суду працював в умовах сильного політичного протистояння між парламентом і Президентом. Тиск на нас чинився через засоби масової інформації, партійних функціонерів, народних депутатів, високопосадовців, зокрема, і при розгляді конкретних справ у відкритих пленарних засіданнях.

Наступальною в цьому плані була позиція народних депутатів. Меншою мірою — глави держави. Це, звісно, заважало роботі Суду. Можна сказати, й дискредитувало його певною мірою. Тож через рік з лишком із цього приводу я на прес-конференції зачитав схвалену на засіданні Конституційного Суду заяву, в якій було звернуто увагу на прагнення політичних сил чинити масований тиск на суддів, на Суд у цілому.

Безперечно, Президентові й народним депутатам у своїй повсякденній роботі не завжди вдавалося дійти згоди з тих чи інших питань. І відразу ж виринає конституційне подання. Особливо цим зловживали народні депутати. Опинилися в меншості при прийнятті закону або не припав до смаку указ — у Суд. Причому здебільшого — безпідставно.

От тоді я й повторив свої вислови, сказані під час відкриття першого пленарного засідання: «Ми не пожежна команда для гасіння політичних пожеж».

Адже для багатьох було чи не головним прийняти нову Конституцію. На той час спечений парламентом «млинець» не встиг вихолонути, був ще теплим.

— Пригадую, як журналісти прогнозували майбутнє рішення Суду, вбачаючи прихильність суддів до тієї чи іншої гілки влади або певних політичних фігур. Хоча, на мій погляд, такий поділ був надто вже умовним, чи не так?

— Певна річ, елементи політики привносяться ще при доборі кандидатур на посади суддів КС. Сам факт їх призначення трьома суб’єктами державної влади — свідчення тому.

Із цих мотивів Верховна Рада не змогла сформувати склад Суду за законом про КС 1992 року. Зволікала вона і з призначенням суддів за законом 1996 року — два судді були призначені тільки через 7 місяців. Не забезпечував парламент і своєчасного складення суддями присяги. Сумнівними були підстави звільнення окремих суддів Президентом Віктором Ющенком.

З’їзд суддів України, майже одноголосно призначивши суддів, так само й звільнив їх з посад зі спірних мотивів.

Як на мою думку, нинішні інститути призначення суддів КС уже вичерпали себе й потребують заміни на конституційному рівні.

— Може, враховуючи популярність закликів про обрання суддів судів загальної юрисдикції, довірити відбір суддів КС також народу?

— Не думаю, що це змінить ситуацію. Адже вибори — це політика, а елементи політичного підходу мають бути виключені з даного процесу. Вважав би за доцільне всебічно вивчити питання про можливість надання права призначати і звільняти суддів КС лише Президентові. При цьому актуалізувати питання добору кандидатур. Але із цього процесу мають бути виключені представники будь-яких державних органів.

Для цього на конституційному рівні доцільно передбачати існування Вищої ради конституційної юстиції, яка б діяла на громадських засадах. До її складу мали б увійти представники науково-дослідних інститутів, вищих навчальних закладів юридичного профілю, громадських об’єднань юристів, юристи-практики, які не працюють у державних структурах, працівники правоохоронних органів, а також судді у відставці та на пенсії.

І ніяких входжень за посадою!

Вища рада конституційної юстиції колегіально формувала б свого роду резерв кандидатів, скажімо, у складі 18 осіб. Кожен з них перебував би у списку під певним номером, але конкретні прізвища «резервістів» мали б залишатися невідомими главі держави.

У разі виникнення вакансій Президент брав би потрібну кількість номерів, розкривав конверти та знайомився з претендентами, проводив з ними співбесіди. Якщо людина відповідає встановленим законом вимогам, глава держави був би зобов’язаний призначити її на посаду судді КС. Тут ніякого тобі політичного вибору. Суддя дійсно стає незалежним. Повною мірою.

ВРКЮ варто було б надати й право попереднього розгляду питання про звільнення судді КС з посади, а також порушення з ініціативи Президента справ про дисциплінарні проступки суддів та розгляду їх по суті.

І присягу судді мали б складати на спеціальному пленарному засіданні КС.

На аналогічних засадах і з наданням таких самих повноважень доцільно реорганізувати й Вищу раду юстиції — у Вищу раду загальної юстиції України.

— За останні два роки до КС майже не звертаються з поданнями стосовно поділу повноважень. І Суд займається переважно тлумаченням вузьких законодавчих норм. Тож урешті-решт може настати такий час, коли будуть дані відповіді на всі спірні питання, а нові закони складатимуть настільки чітко та зрозуміло, що не допускатиметься двозначне тлумачення. Тобто чи можливе таке, що єдиний орган конституційної юрисдикції залишиться без роботи?

— У багатьох європейських країнах, де конституційні суди діють не одне десятиріччя, а традиція шанування законів залишається прикладом для наших політиків, утім, дотепер виникають спори з приводу тих чи інших питань. Тому можу вас запевнити, що й наш Конституційний Суд не залишиться без роботи. Принаймні за умови, що країна просуватиметься демократичним шляхом. Адже, допоки існуватимуть владні повноваження, не переведуться ті, хто за них сперечатиметься.

Потреба в незалежному органі, який має право тлумачити закони й конституцію, може відпасти хіба що при диктаторському режимі. Але, переконаний: наше суспільство ніколи не дозволить владі звернути на цей шлях.

 «Роль Голови Суду не слід перебільшувати, але, безперечно, не варто й недооцінювати»

 — Першим завжди важко. Що було найважчим для вас як першого Голови діючого єдиного органу конституційної юрисдикції?

— Навряд чи можна виділити щось найважче і найважливіше. Усі питання, які довелося вирішувати, обійнявши таку посаду, — не з легких, бо кожне з них було важливим. Адже в державному механізмі утворювалася нова ланка — конституційної юрисдикції. Нормативно-правова основа існувала — Конституція, закон про Конституційний Суд. Довелося розв’язувати питання організаційного плану, реалізувати їх на практиці.

Зауважу, що роль Голови Суду в цьому процесі не слід перебільшувати, але, безперечно, не варто й недооцінювати. Одні питання вирішувалися колегіально, на засіданнях Суду, інші — одноосібно Головою. Відповідно до повноважень.

Перший склад КС був напрочуд згуртованим, відповідальним. Відчувалися взаєморозуміння та взаємодопомога.

— Тобто проблем становлення, «притирання» між відомими юристами не виникало?

— Практично — ні. Але виникали складнощі організаційного роду, зок­рема з приміщенням.

За дорученням Президента Л.Кучми Уряд розпорядився надати Суду з цією метою будинок на вул. Банковій, 5—7. Свого часу це був житловий будинок, а потім, за рішенням ЦК Компартії України, його реконструювали під адміністративну будівлю. На початку 1990-х вона була взята на баланс Верховної Ради, але парламенту не передавалась.

Проте Голова ВР Олександр Мороз чинив шалений опір виконанню урядового рішення… Врешті-решт з боями ми вселились у це приміщення, і 1 грудня 1996 року в ньому розмістився Суд (докладніше див. №15/2006 «ЗіБ». — Прим. Р.Ч.).

Оперативно вирішувалися кадрові питання. 18 жовтня судді склали присягу, тобто вступили на посади, а вже через 4 дні Суд за моїм поданням призначив керівником секретаріату КС Володимира Дубровського, який успішно очолює його й нині.

12 листопада утворено колегії суддів, затверджено структуру та штатний розпис Суду, через 4 місяці — прийнято Регламент КС.

За законом, суддя при відправленні своїх обов’язків повинен бути одягнений у мантію і мати нагрудний знак, опис і форма якого затверджуються Верховною Радою. Питання з мантіями вирішили оперативно. Вже на першому пленарному засіданні судді КС були в них одягнені.

Натомість із нагрудними знаками виникла проблема. Через два з гаком місяці ми подали на затвердження до парламенту опис і форму нагрудного знака. Минуло місяців три — мовчання. У телефонних розмовах висловлювалися зауваження то до одного, то до іншого. Тобто нефахівці критикують фахівців, які розробили ескіз, дали опис знака.

— Але ж, наскільки я пам’ятаю, судді були з нагрудними знаками вже під час оголошення першого рішення…

— Так і не так. Ми відкликали з парламенту законопроект для доопрацювання, і я оголосив у Суді свого роду конкурс: як назвати наше творіння, уникнувши положення закону про «нагрудний знак судді». Одна з працівниць редакційного відділу запропонувала: «атрибутивний знак мантії». Його опис і форму затвердили на засіданні Суду, і саме його одягли судді КС.

До речі, Верховна Рада й дотепер, за 15 із лишком років, не затвердила нагрудного знака судді. Взірець виконання законів депутатами! Самі ж хизуються своїм знаком… Для них своє завжди було ближчим до тіла…

— З набором співробітників проблем не виникало? Напевне, було чимало охочих працювати в органі з таким високим статусом?

— На формування трудового колективу пішло трохи більше ніж 3 місяці. А це понад 200 працівників. Але обійшлися без конкурсів! Бо інакше ми б рік набирали співробітників. Довірялися рекомендаціям один одного. Під особисту відповідальність… Робота для всіх була новою, незнаною. Проте ця нелегка праця матеріалізувалась у тому, що Суд має сьогодні.

Також були вирішені всі питання фінансового й матеріально-технічного забезпечення Суду.

От і визначаймося, що тут найважче, що найважливіше…

 «Пишаюся, що доклав своїх рук до незалежності нашої держави»

 — Тоді, думаю, буде простіше визначити, що було найважчим або найважливішим на вашому життєвому шляху?

— Значущою для себе вважаю участь у підготовці проекту Декларації про державний суверенітет України. Всього було підготовлено 12 її проектів.

У зверненні народного депутата, голови Ради з вивчення продуктивних сил Української РСР Сергія Дорогунцова до колег (текст свого виступу він не виголошував) мовиться: «Шановні народні депутати! Вважаю своїм обов’язком інформувати вас про те, що проект Декларації про державний суверенітет Української Радянської Соціалістичної Республіки, який вам представлено як проект колишньої Президії Верховної Ради УРСР, насправді жодного разу не розглядався й не схвалювався нею. Роль її обме­жилася створенням робочої групи з фахівців-юристів, котра у квітні—травні цього року розробила й подала на розгляд першої сесії ВР УРСР проект декларації».

До складу цієї робочої групи входили Володимир Василенко, Віталій Анджієвський, Федір Бурчак, Володимир Денисов, Іван Ємець, Володимир Забігайло, Петро Мартиненко, Володимир Нагребельний, Віктор Погорілко, Володимир Селіванов, Микола Селівон, Євгенія Тихонова, Леонід Юзьков та інші. У складі робочої групи був і я.

Всередині групи були, звичайно, розбіжності стосовно змісту основ­них положень. Пропонувалася навіть інша назва — Акт про державний суверенітет Української Радянської Соціалістичної Республіки. Хоч і в Конституції СРСР (ст.76) закріплялося положення про те, що кожна союзна республіка — «суверенна радянська соціалістична держава», в Конституції УРСР (ст.68) йшлося: «Українська Радянська Соціалістична Республіка — суверенна радянська соціалістична держава». Тобто УРСР, за конституціями, мала державний суверенітет. І тому такий акт, як декларація, не міг бути актом вищої сили, ніж сам Основний Закон.

У ході дискусій у робочій групі в мене виникло бажання самостійно попрацювати над проектом. Дав йому назву «Декларація про суверенітет і самоврядування народу України». Вилучив розділ про новий союзний договір. З’явилися розділи про законодавчу, виконавчу, прокурорську й судову гілки влади, про Збройні сили УРСР, про її економічну самостійність. По-новому, по суті, було виписано чимало положень проекту.

У робочій групі новел не сприйняли. Тоді я звернувся до народного депутата Сергія Головатого, ми кілька днів поспіль обговорювали, обгрунтовували, уточнювали…

І С.Головатий подав його самостійно в порядку законодавчої ініціативи у Верховну Раду. У самому проекті декларації офіційно зазначалося, що він підготовлений народним депутатом С.Головатим і старшим науковим працівником Інституту держави і права АН УРСР, кандидатом юридичних наук І.Тимченком.

На пленарному засіданні Верховної Ради народний депутат, секретар Комісії з державного суверенітету Микола Шульга заявив, що найбільш повними є проекти, внесені Президією ВР та С.Головатим. Комісія прийняла рішення, що при узагальненні вона спиратиметься саме на них.

У спогадах Ігор Юхновський заявив, що текст декларації в основному написав «юрист Верховної Ради Іван Тимченко, який згодом став першим Головою Конституційного Суду» (тоді я ще не був помічником Голови ВР). Отже, 16 липня 1990 року декларацію прийняли 355 голосами (проти — 4, утрималося — 0, не голосували — 26). Пишаюся, що доклав своїх рук до незалежності нашої держави.

— Наскільки мені відомо, ви також брали участь у підготовці проекту закону «Про мови в Українській РСР».

— Так, це було дещо раніше, у 1989-му. Була сформована велика робоча група, але її кількісний склад, а отже, і розбіжність думок могли поховати цей закон. Тож із неї виділили чотирьох членів — М.Козюбру, П.Мартиненка, В.Селіванова й мене.

Але і у такому вузькому колі за кілька днів роботи ми не спромоглися просунутися вперед за жодною статтею. Хоча концептуально й визначились. Тоді я запропонував попрацювати над підготовкою документа самостійно. Попросив десяток днів і за цей час сформулював 66 статей. Проект був опрацьований і поданий на розгляд Верховної Ради. Ухвалений закон є чинним і понині.

Варто пригадати, що у квітні 1995 року за сприяння німецького фонду міжнародно-правового співробітництва була створена неофіційна (на державному рівні) робоча група з підготовки проекту нового закону про Конституційний Суд. Чинний на той час закон 1992 року явно не вписувався в концепцію проекту нової Конституції. До складу групи ввійшли завідувач кафедри порівняльного правознавства Інституту міжнародних відносин КНУ ім.Т.Шевченка П.Мартиненко, суддя Верховного Суду В.Німченко та народний депутат В.Шишкін, які також входили до конституційної комісії, створеної в 1994 році. Керівником групи був я.

Проект готувався з урахуванням відповідного нашого законодавства та практики його застосування, законодавства європейських держав, країн СНД. Відбулося 4 чи 5 поїздок до ФРН на консультування. У кожному наступному проекті враховувалися критичні зауваження та пропозиції суддів Федерального конституційного суду ФРН, німецьких фахівців з питань конституційного та інших галузей права. Але за змістом проект був суто національним.

І вже 7 липня 1996 року, на 9-ий день після прийняття нової Конституції, проект закону «Про Конституційний Суд України» був офіційно зареєстрований. Його в порядку законодавчої ініціативи вніс В.Шишкін. А вже 16 жовтня парламент прийняв цей акт. За два дні судді КС склали присягу. Того ж дня провели спеціальне пленарне засідання Суду, на якому обрали Голову установи та його двох заступників…

— Тобто чим вужче коло розробників, тим якіснішим виходить документ?

— Можна й так сказати. Я взагалі віддавав перевагу самостійній роботі над проектами, зокрема й Конституції. Ще працюючи в інституті, у жовтні 1990 року, підготував цілісний проект Конституції Української Республіки — України. Його в порядку законодавчої ініціативи вніс у Верховну Раду В.Шишкін. Ще один проект (Конституції Республіки Україна) підготував 1991 року, будучи вже помічником Голови ВР УРСР. Той документ офіційно не був зареєстрований, але розданий депутатам.

— А як так сталося, що наукову кар’єру ви змінили на державну службу?

— На мою активну участь у роботі над законопроектами звернув увагу тодішній секретар Президії ВР Микола Хоменко. Він знав, що я працював і вченим секретарем інституту, і старшим науковим співробітником, і вченим секретарем спеціалізованої ради із захисту дисертацій на громадських засадах (майже 6 років). У вересні 1990 року він запропонував мені посаду помічника з правових питань Голови Верховної Ради Леоніда Кравчука.

Відразу не погодився, розмірковував майже 3 місяці. Думав собі: нащо мені ця державна служба?! Адже режим роботи в інституті ми жартома оцінювали таким чином: два робочих дні — вівторок і четвер, коли явка обов’язкова (засідання відділу, вченої ради, партійні, профспілкові збори і т.ін.), понеділок, середа і п’ятниця — неробочі (бібліотека або наукові розмірковування, скажімо на риболовлі), два офіційних вихідних... Що ще треба?

Тож урешті-решт погодився на співбесіду з Леонідом Макаровичем. Щоб М.Хоменко відчепився зі своєю настирливістю. На закінчення Л.Кравчук, посміхнувшись, сказав, що бажав би працювати зі мною, але не хотів би, аби я говорив те, що могло б йому сподобатись. Я у відповідь: «Сподіваюся, цього не буде…»

Згодом Леонід Макарович став Президентом. Я був призначений його радником і водночас керівником юридичної служби Адміністрації Президента.

— І часто доводилося говорити те, що не подобалося Президентові?

— Говорив як є, а подобалося це чи ні Леоніду Макаровичу — він прямо не виказував. Зринає в пам’яті такий епізод. Надійшов до мене проект союзного договору з дорученням підготувати висновок. Зробив. Уранці дзвінок від Президента — у другій половині дня летимо в Москву. Я йому пропоную подивитися висновок, але він заперечив: «Ще встигну…».

Двічі намагаюся додзвонитися, але відповідь та сама: «Потім». З часом він сам на зв’язку: їдемо в аеропорт… У літерному літаку нас двоє, охорона та екіпаж. Лише тут читає висновок, десь на 9 сторінках. Схвально відгукнувся. На одне із запитань забарився з відповіддю. Ну, думаю, викине в ілюмінатор. Президент лише посміхнувся.

І взагалі в Адміністрації Президента доводилося вирішувати різні, подекуди нестандартні питання. Отже, коли питають, у чому щастя в житті й справедливість, відповім: у таких відносинах керівника і підлеглого, які були в мене з Л.Кравчуком.