Огріхи вдосконалення

Новели господарського процесу: крок до правосуддя чи стрибок у зворотному напрямку?

Готуючи постанови, Вищий господарський суд тим самим намагається обмежити зловживання сторонами своїми правами, врегулювати питання процесуального правонаступництва в спорах та розв’язати низку інших проблем. Разом з тим рішення «господарників» не завжди узгоджуються з позицією Верховного й Конституційного судів.

Іменем закону

 Останнім часом спостерігається тенденція до активізації процедури вдосконалення норм процесуального законодавства. При цьому свій внесок у такий вагомий процес поспішає зробити не тільки законодавець, що час від часу вносить зміни до чинних кодексів або ж узагалі приймає нові, а й представники судової гілки влади, яким доводиться застосовувати процесуальні норми. Така активність, безумовно, має приносити позитивні результати й усувати прогалини в законодавстві. Проте чи завжди відбувається саме так? Відповідь на це запитання можна отримати, проаналізувавши деякі з останніх новацій.

15 січня цього року набрав чинності закон «Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства» (№4176-VI). Ним унесено досить істотні зміни до Господарського та Цивільного процесуальних кодексів і Кодексу адміністративного судочинства.

Серед позитивних нововведень можна назвати те, що відтепер суддя, який брав участь в розгляді справи, не зможе брати участі в перегляді прийнятих за його участю судових рішень за нововиявленими обставинами. Крім того, заява про перегляд рішення господарського суду за нововиявленими обставинами тепер може бути подана не пізніше 3 років з дня набрання рішенням суду законної сили, що обме­жить випадки «нескінченного» розгляду окремих справ.

Доцільним можна також уважати заміну права на обов’язок (!) суду залучати до участі у справі як третіх осіб, котрі не заявляють самостійних вимог на предмет спору, тих, на чиї права та обов’язки може вплинути рішення у справі, адже практика свідчить про досить часті зловживання в цих питаннях. Однак навіть установлення такого обов’язку не гарантує стовідсоткового його дотримання, оскільки суд може просто «не встановити» таких осіб.

Спірною є норма щодо присічного строку на оскарження в апеляційному та касаційному порядку судових рішень для органів державної влади й місцевого самоврядування та прокурорів. З одного боку, зазначене положення має дисциплінувати суб’єктів владних повноважень, але з другого — ставить у нерівні умови учасників процесу, що прямо суперечить принципам судочинства.

 

Власні правила

 Не менш цікавими є результати діяльності вищих спеціалізованих судів, які наділені повноваженнями узагальнювати судову практику й надавати відповідні рекомендації та роз’яснення судам нижчих інстанцій, але іноді перебирають на себе функцію законодавця, піддаючи розширеному тлумаченню ті чи інші процесуальні норми. Так, досить плідно напередодні Нового року попрацював Вищий господарський суд, прийнявши 4 постанови пленуму, якими врегульовано багато питань. На особливу увагу заслуговує, зокрема, постанова №18 від 26.12.2011 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції».

Зупинимось на її основних моментах. Як зазначено в абз.2 п.1.2.1 цього документа, «не є підставами для відводу суддів заяви, які містять лише припущення про існування відповідних обставин, не підтверджених належними і допустимими доказами, а також наявність скарг, поданих на суддю (суддів) у зв’язку з розглядом даної чи іншої справи, обставини, пов’язані з прийняттям суддями рішень з інших справ». Постає запитання: якщо сторона заявляє відвід судді з підстав його перебування в родинних чи інших близьких стосунках з особами, які беруть участь у справі, то яким чином у неї можуть бути належні й допустимі докази, що підтверджують ці обставини, адже ця інформація є приватною та з обмеженим доступом?

Варте уваги також положення постанови, яким зазначено, що відвід можна заявити тільки тим суддям, які беруть участь у розгляді конкретної справи, а не всім взагалі суддям того чи іншого господарського суду, а заяв­лення відводу голові господарського суду чи його заступнику можливе лише в разі прийняття ними справи до свого провадження. Здавалося б, це очевидно, але появі зазначених положень передували непоодинокі випадки заявлення відводів усім суддям з обгрунтуваннями такого кроку втратою довіри до всього суду або ж узагалі до судової системи в цілому.

Очевидно, що такі дії є зловживанням процесуальними правами. Їм слід класти край, тому дуже своєчасними, на наш погляд, є рекомендації ВГС, які дозволяють у подібних випадках (у тому числі при повторному заявленні відводів з тих самих підстав, або з інших підстав, але які були відомі при поданні первісної заяви, або в разі послідовного заявлення відводів складу колегії суддів тощо) вносити відповідну інформацію до протоколів судових засідань та описової частини рішень, не приймаючи при цьому ухвал щодо кожного «епізоду».

 Нові зловживання

У постанові приділено досить багато уваги питанням недопущення зловживань процесуальними правами учасниками судового процесу, що насамперед викликано практичною необхідністю. Так, розцінювати як зловживання процесуальними правами ВГС пропонує:

• заявлення одних і тих самих клопотань;
• подання клопотань про вчинення судом дій, не передбачених ГПК;
• подання апеляційних скарг на ухвали, які вже припинили свою дію на момент їх оскарження.

У таких випадках господарський суд зможе залишити клопотання без задоволення, приєднавши відповідні матеріали до справи й зазначивши про це в описовій частині рішення.

Неявка сторін у судові засідання без поважних причин, а також учинення будь-яких інших дій, спрямованих на затягування розгляду справи, також уважатимуться зловживанням правами, у зв’язку із чим суди мають виносити окремі ухвали. У разі ж учинення таких дій адвокатами про це слід інформувати відповідні кваліфікаційно-дисциплінарні комісії адвокатури. Сподіватимемося, що такі заходи стануть ефективними в боротьбі з недобросовісними учасниками судового процесу й дозволять розглядати справи у встановлені законодавством строки.

Водночас розцінювання подання апеляційних скарг на ухвали, які вже припинили свою дію на момент їх оскарження, як зловживання правом є, на наш погляд, безпідставним, оскільки це позбавляє зацікавлену особу можливості встановити наявність порушень її інтересів такою ухвалою на момент винесення останньої. Крім того, така позиція супе­речить позиції Верховного Суду, що неодноразово висловлювалася ним у постановах, прийнятих за результатами перегляду рішень ВГС.

Викликає певні запитання абз.6 п.1.3 постанови №18. Згідно з ним, «якщо у розгляді справи господарським судом буде з’ясовано, що іншим або належним відповідачем у ній мала б бути особа, яка згідно з процесуальним законом не може бути учасником судового процесу в господарському суді, а позивач наполягає на розгляді відповідної справи саме господарським судом, останній не вправі ні залучати відповідну особу до участі у справі, ані припиняти провадження в ній, а повинен розглянути справу стосовно того відповідача, якому пред’явлено позовну вимогу, та прийняти рішення по суті справи (в тому числі про відмову в позові, якщо відповідач є неналежним)». Така позиція суперечить вимогам ст.12 ГПК, що визначає правила підвідомчості справ господарським судам, а також п.1 ч.1 ст.80 цього кодексу, де передбачено обов’язок суду припинити провадження у справі, якщо спір не підлягає вирішенню в господарських судах.

Неоднозначним також є висновок пленуму ВГС про обов’язок суду відмовити в прийнятті зустрічного позову, поданого після початку розгляду справи по суті, на підставі п.1 ч.1 ст.62 ГПК, адже, в принципі, йдеться про справу господарської юрисдикції, у разі окремого подання такого позову він розглядатиметься саме господарським судом.

У п.1.4 постанови врегульовано, зокрема, питання процесуального правонаступництва фізичних осіб — підприємців та учасників корпоративних відносин, які є сторонами у справах. ВГС уважає, що таке правонаступництво можливе за одночасної наявності двох умов:

• відповідні правонаступники мають аналогічний правовий статус (наприк­лад, фізичних осіб — підприємців чи учасників корпоративних відносин);
• існування даного статусу на момент вирішення господарським судом питання про процесуальне правонаступництво.

Сама тільки можливість виникнення процесуального правонаступництва в майбутньому, приміром через передбачуване успадкування майна та виникнення в іншої особи у зв’язку із цим корпоративних прав, не може братися судом до уваги.

У разі відсутності відповідних умов при вибутті фізичної особи зі спірних правовідносин провадження у справі підлягає припиненню на підставі п.6 ч.1 (а не п.1 ч.1) ст.80 ГПК. Така позиція є спірною, оскільки фактично позбавляє права потенційних правонаступників (ідеться про учасників корпоративних відносин), які на момент розгляду справи з незалежних від їхньої волі причин ще не набули цього статусу, але набудуть у майбутньому, на захист своїх прав у судовому порядку, оскільки повторне звернення до суду після припинення провадження буде неможливим.

Слід також звернути увагу на закріплення в постанові можливості третіх осіб уступати в справу на стадії апеляційного провадження, хоча в ст.27 ГПК чітко зазначено, що це допускається тільки до моменту прийняття судом рішення. Вказану норму різні суди тлумачили неоднаково, що призводило до протилежної практики її застосування.

Ще одним важливим моментом постанови №18 є питання преюди­ціальності рішень. Зокрема, ВГС чітко зазначив, що преюдиціальне значення надається саме фактам, установленим судовими рішеннями (в тому числі в їх мотивувальних частинах), а не правовій оцінці таких фактів, здійсненій іншим судом чи іншим органом, який вирішує господарський спір. Така позиція має покласти край постійним суперечкам щодо того, чи має преюдиціальне значення тільки резолютивна частина судового рішення, а також «вирівняти» практику в питаннях використання сторонами як преюди­ціальних фактів правової оцінки судами певних обставин справи, встановлених при розгляді інших справ.

 Зворотна сила

 Досить детально ВГС опрацював постанову пленуму №17 «Про деякі питання практики перегляду рішень, ухвал, постанов, за нововиявленими обставинами» від 26.12.2011. Серед найголовніших її моментів можна відзначити те, що скасування чи зміна нормативного акта, на якому грунтувалося судове рішення, може вважатися нововиявленою обставиною лише за умови, якщо в акті, яким скасовано чи змінено попередній, зазначено про надання йому зворотної сили. Крім того, не може вважатися нововиявленою обставиною офіційне тлумачення положень Основного та інших законів Конституційним Судом, що на практиці досить часто використовувалося сторонами як підстава подання заяви про перегляд судового рішення. Це робилося під «прикриттям» п.5 ч.2 ст.112 ГПК («встановлена КС неконституційність закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого судом при вирішенні справи, якщо рішення суду ще не виконане»).

ВГС також наголосив на необхідності чіткого розрізнення понять «нововиявлена обставина» (як факту) і «новий доказ» (як підтвердження факту). Так, не можуть уважатися такими обставинами подані учасником судового процесу листи, накладні, розрахунки, акти тощо, які, за своєю правовою природою, є саме новими доказами. Також пленум звернув увагу на те, що господарський суд управі переглянути рішення за нововиявленими обставинами тільки в тих ме­жах, в яких ці обставини впливають на суть рішення, а не рішення в повному обсязі. Зазначену позицію також можна віднести до позитивних, оскільки сторони часто шукали нововиявлені обставини як привід для перегляду судового рішення в цілому.

Варто відзначити, що ВГС не звернув уваги на законодавчі новели стосовно обмеження строку перегляду рішення за нововиявленими обставинами, зазначивши, що цей строк є необмеженим, а також стосовно неможливості повторної участі судді в перегляді прийнятих за його участю рішень за нововиявленими обставинами. На момент прийняття постанови пленуму №17 відповідний закон уже було ухвалено, хоча він на той час ще й не набрав чинності.

Слід зупинитись і на деяких моментах постанови пленуму ВГС №16 «Про деякі питання практики застосування заходів до забезпечення позову» від 26.12.2011. Зокрема, ВГС дійшов висновку щодо неможливості оскарження ухвали про відмову в задоволенні заяви про забезпечення позову або в задоволенні клопотання про скасування заходів до забезпечення позову, оскільки це прямо не передбачено в ст.106 ГПК. Нагадаємо: з аналогічних питань у цивільному процесі ще у 2010 р. КС у справі №12-рп/2010 висловив протилежну позицію, зазначивши, що ухвали про відмову в забезпеченні позову й у скасуванні забезпечення позову можуть оскаржуватись окремо, хоча це прямо й не передбачено ст.293 ЦПК.

Варто звернути увагу також на п.9 постанови, де йдеться про такий спосіб забезпечення позову, як заборона вчиняти певні дії. Пленум дійшов висновку, що помилковими слід визнавати ухвали, якими боржникам забороняється користуватися своїм майном, якщо через особливості останнього користування ним не призводить до його знищення або зменшення цінності цього майна. За наявності підстав для застосування такого заходу до забезпечення позову господарський суд може заборонити витрачання майна на власні потреби, відчуження його у будь-який спосіб, у тому числі й здійснення тих чи інших платежів або перерахування авансом певних сум тощо. Якщо з урахуванням особливостей майна користування ним не тягне за собою його знищення або зменшення його цінності, то для задоволення заяви про забезпечення позову шляхом заборони відповідачеві користуватися таким майном підстави, як правило, відсутні.

Підсумовуючи, слід відзначити, що необхідність удосконалення чинного процесуального законодавства є очевидною. Втім, необхідно пам’ятати, що кількість змін не завжди визначає якість. Тому злагоджені дії законодавця та правників, що застосовують процесуальні норми на практиці (йдеться не тільки про суддів, а й про адвокатів), а також керування принципом доцільності неодмінно принесе для вітчизняного судочинства позитивний результат.

 

КОМЕНТАР

 

АНДРІЙ ПОТЬОМКІН, начальник відділу вивчення та узагальнення судової практики ВГС

— Згідно з п.4 ч.1 ст.32, п.6 ч.2 ст.36 закону «Про судоустрій і статус суддів» роз’яснення ВГСмають рекомендаційний характер і не можуть розглядатися як документи, якими господарські суди обов’язково повинні керуватися.

Розв’язуючи конфлікти на основі права, господарські с уди не є правотворчими органами, а постанови пленуму ВГС не мають характеру нормативно-правових актів, які здатні активно регулювати суспільні відносини. Заповнення прогалин у законодавстві не належить до повноважень ВГС.

Про виявлені нечітко визначені колізійні положення й прогалини в законодавстві ВГС повідомляє компетентні державні органи.

Звісно, можна давати різні оцінки постановам пленуму ВГС. Але важливо при цьому не зловживати цим правом, свідомо вдаючись до перекручування як суті цих постанов, так і відповідного законодавства, не дезінформувати громадськість і штучно створювати негатив навколо діяльності органів державної влади.