Гарантії на жертовнику реформи

Нардепи нарахували 14 пунктів, які обмежують громадян у захисті

Судова реформа триває в Україні вже третій місяць. Трохи менше часу в Конституційному Суді перебуває на розгляді подання 54 народних депутатів-«опозиціонерів», рішення щодо якого може суттєво відкоригувати нововведення. Найбільший блок цього документа містить зауваження щодо звуження змісту, обсягу та гарантій реалізації громадянами права на судовий захист. Хоча народні депутати просили Суд визнати розгляд їхнього подання невідкладним, воно дотепер значиться як таке, що перебуває на опрацюванні в секретаріаті КС.

«Верховна» недоступність

Аргументація нардепів грунтується на застосуванні до нововведень закону «Про судоустрій і статус суддів» ч.3 ст.22 Конституції, яка забороняє звуження досягнутого рівня прав і свобод людини і громадянина. На початку вересня КС уже частково ви¬словлював свою позицію щодо обсягу цих гарантій при реалізації громадянами права на судовий захист. У рішенні від 9.09.2010 №19-рп/2010 Суд відзначив, що зміна юрисдикції для розгляду соціальних спорів «порушує принцип спеціалізації в судочинстві та звужує раніше встановлені законом процесуальні права і гарантії особи, а механізм судового захисту її прав став менш ефективним і доступним».
Якщо проаналізувати норми, що оспорюються, то майже всі вони підпадають під аналогічне тлумачення. Хоча деякі наведені аргументи є зайвими, оскільки будуть легко спростовані опонентами, зокрема з посиланням на попередні рішення КС.
Так, до реформи останньою інстанцією, до якої особа могла звернутися по захист, був Верховний Суд. Тепер право на звернення до ВС залежить від рішення колегії суддів вищого спеціалізованого суду. На думку авторів подання, такий порядок суперечить міжнародному принципу безсторонності суду, закріпленому ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Щоправда, Євросуд не розглядає верховні суди як обов’язкову інстанцію, що передує зверненню до Страсбурга.
Натомість сам факт допуску скарги судом, який ухвалив суперечливе рішення, вочевидь не відповідає, як наголошують нар¬депи, «конституційній засаді змагальності і, як наслідок, — диспозитивності процесу», а також «суперечить загальновизнаним ще з римського права принципам цивілізованого судочинства».
З другого боку, в рішенні від 11.03.2010 №8-рп/2010 КС заперечував повторну касацію. Проте водночас зауважив, що «законодавцем можуть бути передбачені… й інші форми оскарження та перегляду рішень судів загальної юрисдикції». Тобто Суд може визнати неконституційним сам порядок допуску скарг, але не заперечувати проти встановлення певних умов для їх розгляду у ВС.

Скарги без роздумів

Увагу Суду можуть привернути і скорочення процесуальних строків, зокрема на подання позовних заяв, зустрічних позовів, апеляційних та касаційних скарг та інших процесуальних документів. Так, нардепи відзначають, що в ад¬міністративному процесі загальний строк давності скорочено наполовину: з 1 року до 6 місяців, а в разі спроб досудового врегулювання — взагалі лише місяць. У Господарському та Цивільному процесуальному кодексах на оскарження ухвали про вжиття запобіжних заходів відведено 5 і 3 дні відповідно — замість 10. Також унеможливлюється порядок попереднього подання заяви про апеля¬ційне оскарження й водночас скорочується час на подання апеляції (10 днів з дня проголошення постанови та 5 днів — ухвали) і касації (з одного та двох місяців до 20 днів у адміністративному й цивільному процесах та з 1 місяця до 10 днів — у господарському).
Автори подання наполягають, що внаслідок таких змін судовий захист громадян значно ускладнився і погіршився порівняно зі станом, що існував раніше. Адже стало практично неможливо вчасно та якісно підготувати деякі процесуальні документи.
Навряд чи можна очікувати від суддів КС однакового, математичного, підходу до аналізу згаданих нововведень. Згадаймо аналогічні спори щодо скорочення строків для оскарження порушень під час виборів. Й у 2003, й у 2009 роках Суд констатував, що «визначення стислих строків оскарження порушень відповідає характеру виборчого процесу», але додав, що «при їх встановленні та застосуванні не повинні ущемлюватись права і свободи виборців».
Для адміністративного судочинства, в якому роз¬глядаються спори із суб’¬єктами владних повноважень, скорочення процесуальних строків може бути розцінене як надання законодавцем переваг потен¬ційним відповідачам. А використання владних можливостей є безперечним свідченням нерівноправності сторін судового процесу, що підтверджував і Європейський суд з прав людини.
Натомість у господарському та цивільному процесі стикаються інтереси осіб, які однаково захищаються Конституцією. Що для одних буде погіршенням умов, для інших, навпаки, — покращенням захисту їхніх прав, адже наявність порушень не встановлюється самим фактом оскарження. Особливо тоді, коли йдеться про часові можливості змінити предмет або підставу своїх вимог чи подати зустрічний позов.

Особлива палата

Напевне, найбільші дискусії серед конституціоналістів викличуть норми Кодексу адміністративного судочинства, які визначають виключну підсудність спорів за участю Президента, Верховної Ради, Вищої ради юстиції та Вищої кваліфікаційної комісії суддів. Адже із цього року вони розглядаються окремою палатою Вищого адміністративного суду по першій та останній інстанції. У цьому разі насамперед ідеться про позбавлення права на апеляційне та касаційне оскарження рішення ВАС.
У конституційному поданні наголошується на додаванні законом №2453-VI до переліку «особливих» суб’єктів Вищої кваліфкомісії. Адже в КС уже відкрите провадження за поданням 53 нардепів, які ставлять під сумнів конституційність аналогічних норм, запроваджених законом «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо недопущення зловживань правом на оскарження» від 13.05.2010 №2181-VІ. Тож розлога аргументація неприпустимості позбавлення суддів та кандидатів на мантію права оскаржити вердикт п’ятої палати ВАС може і не знадобитися.
Щоправда, у випадку з ВРЮ та ВККС до загальних заперечень появи «особливого суду» додаються й дискримінація за ознакою професійної діяльності. Хоча Конституція й застерігає можливість обмеження законом апеляційного та касаційного оскарження, але нововведення вочевидь ідуть урозріз із поперед¬німи позиціями КС, який послідовно відзначав неприпустимість обмеження можливостей захисту від протиправних рішень органів влади всупереч ст.55 Основного Закону. Та й створення надзвичайних чи особливих судів прямо заборонено ст.125 Конституції.
Ще низка зауважень нардепів стосується де¬яких процедурних нюансів, які, швидше за все, Суд залишить на розсуд законодавця. Зокрема, йдеться про порядок передання адміністративної справи з одного суду до іншого, заяв про відвід судді чи самовідвід, порядок виклику осіб, повне фіксування процесу, підстави для перегляду рішень господарських судів тощо.
Водночас КС, швидше за все, відновить можливість окремого оскарження процесуальних ухвал, зо¬крема щодо вступу в справу третіх осіб та про відмову у витребуванні доказів.

Виховання поваги

Прецедентною для подальших справ стане думка Суду щодо наділення суддів у адміністративному процесі правом накладати штрафи на відповідальних посадовців, які невчасно прозвітували про виконання постанови суду або взагалі проігнорували її. На 1 серпня цього року мінімальний розмір штрафу становив 92200 грн., а максимальний — 276600.
Тут уже народні обранці вирішили захистити побічно і себе від можливих санкцій. Адже постанова суду може стосуватися й керівника виборного органу. Зокрема, вони вважають неконституційним саме формулювання підстави для притягнення до відповідальності, яка в ч.2 ст.267 КАС визначена як «наслідок розгляду звіту про виконання судового рішення», тобто без визначення складу правопорушення.
Також нардепи вказують, що, за загальним правилом, передбаченим у ч.1 ст.87 закону «Про виконавче провадження», за невиконання судового рішення посадовців можна оштрафувати максимум на 340 грн. А ст.382 Кримінального кодексу за умисне невиконання судового акта карає штрафом до 17000 грн. Тобто процесуальна відповідальність за неподання звіту в адмінпроцесі стала більш суворою, ніж кримінальна.
Крім того, за невиконання колегіальним органом судового акта відповідатиме керівник. Це, на думку нардепів, прямо суперечить ч.2 ст.61 Конституції, згідно з якою юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.
Більше того, державний виконавець також може покарати чиновника за ігнорування рішення суду, тобто за одне й те саме порушення він буде двічі притягнений до юридичної відповідальності.
Власне, тут важко не погодитися з аргументами нардепів, хоча з погляду подолання практики ігнорування судових рішень варто було б залишити ці положення до виправлення ситуації. Урешті-решт нікого й не притягуватимуть до відповідальності, якщо він не порушуватиме закон. А держслужбовці взагалі не повинні навіть припускати думки про невиконання рішення суду. І якщо посадовці відчують свою відповідальність на власній кишені, то в громадян підвищиться довіра і до органів влади, і до судів.

Лев СЕМИШОЦЬКИЙ