Конвенційна свобода зі слів ЄСПЛ

Відсутність установленого законом порядку проведення мирних зібрань унеможливлює визнання наказів працівників міліції про припинення мітингу законними та передбачуваними. На це звернув увагу Верховний Суд України у своїй постанові від 03.03.2014 №5-49кс13, текст якої друкує газета "Закон і Бізнес".

Іменем України
Постанова

^{3 березня 2014 року м.Київ №5-49кс13}

Верховний Суд України у складі:

головуючого — Гриціва М.І.,

суддів: Балюка М.І., Барбари В.П., Берднік І.С.,  Вус С.М., Глоса Л.Ф., Гошовської Т.В., Григор’євої Л.І., Гуля В.С., Гусака М.Б., Ємця А.А.,  Жайворонок Т.Є., Заголдного В.В., Канигіної Г.В., Кліменко М.Р., Короткевича М.Є., Коротких О.А., Косарєва В.І., Кривенди О.В.,
Кривенка В.В., Кузьменко О.Т., Лященко Н.П., Онопенка В.В., Охрімчук Л.І., Патрюка М.В., Пивовара В.Ф., Потильчака О.І.,  Пошви Б.М., Прокопенка О.Б.,
Редьки А.І., Романюка Я.М.,  Сеніна Ю.Л.,  Сімоненко В.М., Скотаря А.М., Терлецького О.О., Фесенка Л.І.  Шицького І.Б., Школярова В.Ф., Яреми А.Г.,

за участю: заявника Особи 1, начальника управління участі прокурорів Генеральної прокуратури України у перегляді судових рішень у кримінальних справах Курапова М.В.,

представника урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини Власюка В.В.,

розглянувши справу про адміністративне правопорушення щодо Особи 1 за заявою самого Особи 1 про перегляд судових рішень з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом,

УСТАНОВИВ:

Галицький районний суд м.Львова постановою від 14.10.2010 Особу 1, Інформація 1, уродженця і мешканця м.Львова, громадянина України, такого, що не має судимості, визнав винним у вчиненні адміністративних правопорушень, передбачених ст.185 і ч.1 ст.185¹ Кодексу про адміністративні правопорушення, та наклав на нього стягнення — адміністративний арешт строком на 3 доби.

Особу 1 визнано винним у тому, що він 12.10.2010 у час приблизно між 11 год. 30 хв. та 12 год. 40 хв. проводив мітинг без відповідного дозволу Львівської міської ради. На законні вимоги працівників міліції припинити порушення громадського порядку і пройти з ними до Галицького РВ ЛМУ УМВС у Львівській області позитивно не реагував. Почав кликати на допомогу учасників акції, які кричали, ображали та погрожували працівникам міліції неприємностями по службі.

Ці дії Особи 1 суд кваліфікував як порушення порядку організації та проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій та як злісну непокору законним вимогам працівників міліції при виконанні ними своїх службових обов’язків із охорони громадського порядку.

За наслідками перегляду справи, який провадився в присутності заявника та його захисника, Апеляційний суд Львівської області постановою від 27.10.2010 рішення місцевого суду залишив без змін.

Із матеріалів справи зрозуміло, що 17.08.2010 заявник від імені місцевої організації «Вартові закону» повідомив міського голову м.Львова про намір проводити пікетування біля адміністративної будівлі прокуратури Львівської області щовівторка з 10 год. 30 хв. до 13 год. 00 хв. з 17.08.2010 до 1.01.2011 під гаслом «Геть корупцію з прокуратури».

12.10.2010 заявник повідомив орган місцевого самоврядування про пікетування обласної прокуратури і почав його проводити з 11 год. 30 хв. за участю приблизно 25 осіб. Під час проведення заходу працівники міліції наказали учасникам пікету відійти від будівлі прокуратури на відстань не менше п’яти метрів. На виконання цієї вимоги учасники акції стали на газон з другого боку вулиці, оскільки при буквальному виконанні вказівки їм довелось би стояти на проїзній частині дороги. Працівники міліції заборонили стояти й на обраному учасниками акції місці. Потім вони відкликали Особу 1 убік і намагалися його затримати. Але під тиском учасників акції, які почали фільмувати їх дії, працівники міліції відпустили заявника.

Упродовж 5—11 жовтня 2010 року Виконавчий комітет Львівської міської ради двічі звертався до Львівського окружного адміністративного суду з позовною заявою про заборону демонстрації, анонсованої заявником, яку суд своєю постановою від 13.10.2010 задовольнив.

За твердженнями заявника, того дня, коли адміністративний суд постановив своє рішення, його викликали до відділу міліції для з’ясування причин неявки в судове засідання. У відділі приблизно о 17-ій год. працівники міліції склали щодо нього протоколи про адміністративні правопорушення: перший — за злісну непокору законній вимозі працівника міліції (ст.185 КпАП); другий — за порушення порядку організації та проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій (ст.185¹ КпАП). Адвоката, якого він запросив телефоном, працівники міліції не впустили до приміщення відділу міліції. О 23-ій год. Особу 1 помістили в кімнату для затриманих, де він перебував до 15-ї год. наступної доби.

14.10.2010 працівники міліції доставили Особу 1 до Галицького районного суду м.Львова. Перед початком судового засідання заявник не мав можливості вивчити матеріали справи. Суд відхилив клопотання заявника надати йому можливість залучити до участі у справі захисника, пославшись при цьому на те, що заявник як правозахисник може сам себе захищати. Відхилив суд також клопотання заявника про виклик і допит у судовому засіданні свідків та про перегляд відеозапису, зробленого під час події 12.10.2010.

Особа 1 звернувся із заявою до Європейського суду з прав людини, в якій зазначив, що під час провадження у справі про адміністративне правопорушення щодо нього були порушені положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Розглянувши справу, Суд констатував і у своєму рішенні від 11.07.2013 постановив, що були порушені:

ст.11 конвенції — право заявника на мирні зібрання через відсутність чіткої та передбачуваної процедури організації та проведення таких зібрань;

ст.7 конвенції — визнання заявника винним у порушенні порядку організації та проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій, тоді як власне процедура організації та проведення таких зібрань не були передбачені законодавством;

п.1 ст.6 конвенції в поєднанні з пп.«b» п.3 ст.6 конвенції — з огляду на короткий проміжок часу між складанням протоколів про адміністративне правопорушення та розглядом справи судом (кілька годин) заявнику не було надано достатньо часу та можливостей підготуватися до захисту;

п.1 ст.6 конвенції в поєднанні з пп.«с» п.3 ст.6 конвенції — свавільна та незаконна відмова національного суду надати заявнику можливість скористатися послугами захисника, незважаючи на те, що національне законодавство гарантувало йому таке право та він прямо клопотав про надання йому захисника;

п.1 ст.6 конвенції в поєднанні з пп.«d» п.3 ст.6 конвенції — відмова національного суду викликати та допитати в судовому засіданні свідків події та дослідити відеодокументи;

п.1 ст.6 конвенції — неналежне мотивуванням національними судами рішень, якими заявник визнавався винним у порушенні процедури організації та проведення зібрання.

У заяві про перегляд справи Верховним Судом Особа 1, навівши своє трактування фактичних обставин справи, просить скасувати постанову Галицького районного суду м.Львова від 14.10.2010, постанову Апеляційного суду Львівської області від 27.10.2010 та закрити провадження у справі.

Своє прохання обгрунтовує в основ­ному доводами, констатованими в рішенні Суду.

Верховний Суд заслухав суддю-доповідача, пояснення Особи 1 та прокурора, який бере участь у розгляді справи, про задоволення заяви із наведених у ній підстав, пояснення представника урядового уповноваженого у справах ЄСПЛ про необхідність виконання рішення ЄСПЛ з урахуванням його висновків, дослідив обставини справи про адміністративне правопорушення та матеріали, додані до заяви, обговорив доводи заяви та дійшов висновку про таке.

1. Відповідно до ст.297¹ КпАП судові рішення у справі про адміністративне правопорушення, що набрали законної сили, можуть бути переглянуті з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні судом справи про адміністративне правопорушення.

Україна зобов’язалася гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розд.І конвенції (ст.1 конвенції).

Конвенційні права та свободи, серед них і право на справедливий суд (ст.6 конвенції), право не підлягати відповідальності за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом правопорушенням (ст.7 конвенції), свобода зібрань та об’єднань (ст.11 конвенції), за своїм сутнісним значенням, є фундаментальними правами і свободами, які становлять основу правової системи. Вони мають найвищу юридичну силу стосовно прав та обов’язків, що закріплюються у звичайних законах, і є правами держави.

Відповідно до стст.297⁴, 297⁸, 297⁹ КпАП перегляд справи про адміністративні правопорушення з підстави, передбаченої ст.297¹ того ж кодексу, здійснюється Верховним Судом. Виходячи з правової природи конвенційних положень, такий перегляд Верхов­ний Суд здійснює незалежно від того, в якому вимірі (аспекті) — матеріально-правовому чи процесуальному — були допущені порушення конвенції при вирішенні справи судом.

2. Відповідно до ст.46 конвенції держава Україна зобов’язана виконувати остаточне рішення Суду в будь-якій справі, в якій вона є стороною.

На підставі гл.3 закону «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 №3477-IV констатоване Судом порушення конвенції може бути виконано шляхом виплати грошової компенсації, вжиття індивідуальних та/або загальних заходів. За ст.10 цього закону, додатковими заходами індивідуального характеру є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який заявник мав до порушення конвенції; б) інші заходи, передбачені в рішенні суду. Відновлення попереднього юридичного стану заявника здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи, включаючи поновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом.

Згідно з рекомендацією №R(2000)2 Комітету міністрів Ради Європи «Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини» повторний розгляд справи, включаючи поновлення провадження, визнається адекватним способом поновлення прав і пропонується застосовувати, особливо:

коли потерпіла сторона і далі зазнає негативних наслідків від рішення, ухваленого на національному рівні, — наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше, ніж через повторний розгляд або поновлення провадження;

коли рішення Суду спонукає до висновку, що оскаржене рішення національного суду суперечить конвенції або в основі визнаного порушення лежали істотні процедурні помилки чи положення, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні.

Відповідно до ст.297⁹ КпАП, за наслідками розгляду заяви, Верховний Суд, якщо дійде висновку про повне або часткове задоволення заяви, має право: 1) скасувати постанову та закрити провадження; 2) скасувати постанову та прийняти нову постанову; 3) скасувати постанову та направити справу про адміністративне правопорушення на новий розгляд до суду, який виніс оскаржувану постанову; 4) змінити постанову.

3. Згідно з протоколом про адміністративне правопорушення від 13.10.2010 щодо Особи 1 було розпочато провадження у справі про адміністративне правопорушення за ознаками ч.1 ст.185¹ КпАП, зміст якого полягав у тому, що він у час, місці та за обставин, зазначених в оскарженій постанові районного суду, «організував проведення мітингу та вуличного проходу без повідомлення про це» відповідного підрозділу органу місцевого самоврядування «не пізніше, ніж за два дні до дня проведення заходу», чим порушив правила локального нормативного акта.

Галицький районний суд м.Львова постановою від 14.10.2010 визнав Особу 1 винним у висунутому йому обвинуваченні й при цьому зазначив, що він «незаконно провів мітинг (вуличний прохід) без відповідного дозволу на нього Львівської міської ради». Посилань на нормативний документ, що регламентував порядок проведення мирних зібрань, мітингів, вуличних походів чи встановлював право органів місцевого самоврядування давати дозвіл на проведення означених заходів, у судовому рішенні немає. Не наведено в постанові суду жодних мотивів стосовно недотримання Особою 1 строків завчасного сповіщення про день проведення мітингу, яке йому було постановлено за провину.

За постановою Львівського окружного адміністративного суду від 13.10.2010, рішення про заборону громадській організації «Вартові закону», очолюваній Особою 1, проводити пікетування біля будівлі прокуратури Львівської області було ухвалене після події пікетування, яке відбулося напередодні, й, крім того, сама заборона починала діяти з 19.10.2010.

Стаття 11 конвенції гарантує кожному право на свободу мирних зібрань та свободу об’єднань з іншими, включаючи право створювати профспілки та вступати до них для захисту своїх інтересів.

Ці конвенційні положення узгоджуються з положеннями Конституції, яка гарантує громадянам України право збиратися мирно, без зброї та проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких вони мають завчасно сповіщати органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування.

Зазначені конвенційні та конституційні положення не є абсолютними; щодо права на мирні зібрання та об’єднання на тому ж нормативному рівні встановлені обмеження, які повинні відповідати трискладовим умовам: 1) такі обмеження мають бути встановлені законом; 2) вони мають відповідати легітимним цілям — інтересам національної або громадської безпеки, охороні здоров’я або моралі, захисту прав і свобод інших громадян; 3) бути необхідними в демократичному суспільстві (п.2 ст.11 конвенції, ч.2 ст.39 Конституції).

За рішенням Суду, використаний в інтерпретованій ним конвенційній нормі вислів «встановлено законом» означає не тільки те, що обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання мають грунтуватися на законі, але вимагає також, щоб нормативний акт, який регулюватиме такі обмеження, відповідав певним якісним характеристикам: був доступним, сформульованим з достатньою точністю для того, щоб надати зацікавленим особам можливість регулювати свою поведінку, бути здатним — за потреби, за відповідної консультації — передбачити міру, що є розумною за відповідних обставин, наслідки, які може потягнути за собою його дія.

Частина 1 ст.185¹ КпАП передбачає відповідальність за «порушення встановленого порядку організації проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій». Ця норма не наводить (не дає) чіткого й однозначного визначення, хто саме, який компетентний орган влади встановив чи має встановлювати порядок організації проведення означених заходів, і не називає вид нормативного акта, на підставі якого діє цей порядок. Однак застосування положень ст.39 Конституції в системному зв’язку з положеннями ст.92 Основного Закону переконують у тому, що порядок організації проведення зборів має бути встановлений Верховною Радою і виключно на підставі закону, оскільки саме законами України визначаються права та свободи людини і громадянина, зокрема й право на мирні збори, гарантії цих прав і свобод; основні обов’язки громадянина.

У рішенні Суд констатував, що Конституція передбачає загальні правила щодо можливих обмежень свободи зібрань, але ці правила вимагають юридичного розвитку в національному законодавстві. На погляд Суду, парламент не ввів у дію жодного закону, який би регулював порядок проведення мирних демонстрацій, зважаючи на те, що стст.39 та 92 Конституції чітко вимагають того, щоб такий порядок був встановлений законом. Суд проаналізував нормативні документи, які існували на момент прийняття рішення судами й регулювали процедури застосування обмежень на проведення зібрань. З-поміж іншого Суд зазначив, що указ Президії Верховної Ради СРСР «Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР» від 28.07.88 не може бути визнаний загальноприйнятним нормативним документом, що регулює порядок проведення демонстрацій, оскільки передбачає інший порядок проведення означених заходів, ніж той, що визначений Конституцією. Зокрема, указ 1988 року передбачає отримання дозволу від влади на проведення зібрань чи демонстрацій, встановлює право органів влади на заборону їх проведення, в історичному аспекті має інші цілі. Конституція таких обмежень не встановлює.

Не забезпечують достатніх правових підстав регулювання організації та проведення демонстрацій і правила, запроваджені органами місцевого самоврядування; причина та сама — відсутність загального акта парламенту (спеціального закону), на підставі якого можна розробляти документи органів місцевої влади.

В аспекті фактичних обставин цієї справи, оцінки та висновків Суду Верховний Суд уважає, що притягнення Особи 1 до адміністративної відповідальності за «порушення встановленого порядку організації або проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій», на що вказує ч.1 ст.185¹ КпАП, визнання судом заявника винним у вчиненні правопорушення, передбаченого цією нормою закону, є втручанням у гарантоване Конституцією та ст.11 конвенції право особи на мирні зібрання.

Відповідно до пп.«а» ч.2 ст.13 закону «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», яка встановлює необхідність ужиття загальних заходів, спрямованих на зміну практики застосування законодавства, Верхов­ний Суд зазначає, що за наявності фактичних обставин (правової ситуації), подібних до справи щодо Особи 1, застосування ст.185¹ КпАП до особи, якій вона буде ставитися за провину, слід визнавати таким, що не буде грунтуватися на законі. Таке застосування має розцінюватися як втручання в право особи на свободу мирних зібрань, адже з огляду на недієвість положень указу 1988 року у зв’язку з набранням чинності Конституцією в законодавстві фактично зникло поняття «встановлений законом порядок організації або проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій» (зміст диспозиції ч.1 ст.185¹ КпАП). Посилатися на акти органів місцевого самоврядування як на такі, якими встановлюється порядок організації або/та проведення мирних зібрань, також є неприйнятним, оскільки це не узгоджується з вимогами стст.39 і 92 Конституції.

4. Згідно з протоколом про адміністративне правопорушення від 14.10.2010 щодо Особи 1 одночасно з правопорушенням, передбаченим ч.1 ст.185¹ КпАП, було розпочате адміністративне провадження за вчинення злісної непокори «законним вимогам працівників міліції при виконанні ними службових обов’язків», тобто за ознаками діяння, передбаченого ст.185 КпАП. Злісна непокора Особи 1 проявилась у відмові виконати вимоги працівників міліції припинити незаконно організований ним мітинг, який відбувався з порушенням конкретних правил акта органу місцевого самоврядування.

Галицький районний суд м.Львова тією ж постановою від 14.10.2010, з якою погодився Апеляційний суд Львівської області, визнав Особу 1 вин­ним у цьому діянні й відмову виконати вимоги працівників міліції про припинення незаконного мітингу й пройти з ними до місцевого районного відділу міліції розцінив як злісну непокору.

Стаття 7 конвенції встановлює, що «нікого не може бути визнано винним у вчиненні будь-якого кримінального правопорушення на підставі будь-якої дії чи бездіяльності, яка на час її вчинення не становила кримінального правопорушення згідно з національним законом або міжнародним правом».

З урахуванням своїх висновків, наведених вище, Суд зазначив, що порядок проведення мирних демонстрацій не був установлений чітким, доступним і передбачуваним національним законодавством. Власне, наявність установленого законом порядку проведення мирних демонстрацій і факти його порушення, як висновується з рішення Суду, мали би бути підставою для адміністративної відповідальності за ч.1 ст.185¹ КпАП. Але відсутність означеного законодавства виключає можливість покарання за його порушення, оскільки не може бути покарання за порушення неіснуючого порядку.

Відсутність установленого законом порядку проведення мирних зібрань, а звідси — покарання за порушення неіснуючого порядку, з погляду того самого положення, унеможливлює визнання наказів працівників міліції про припинення мітингу законними та передбачуваними. Із цього слід зробити висновок, що, оскільки порушення встановленого порядку проведення мирних зібрань у редакції ст.185¹ КпАП не є правопорушенням, вимоги працівників міліції припинити ці дії не можуть визнаватися законними й тягнути за собою відповідальність за злісне непідкорення їм.

5. Відповідно до ст.245 КпАП завданням провадження у справах про адміністративне правопорушення, з-поміж іншого, є: своєчасне, всебічне, повне й об’єктивне з’ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній відповідності із законом. Згідно з п.1 ст.247 того ж кодексу провадження у справі про адміністративне правопорушення не може бути розпочате, а розпочате підлягає закриттю за відсутності події та складу адміністративного правопорушення.

Аналіз та правова оцінка фактичних обставин справи, встановлених судом, їх інтерпретація Судом дають підстави вважати, що в проступках, поставлених Особі 1 за провину, відсутні ознаки складу адміністративного правопорушення.

У зв’язку із цим відповідно до вимог п.1 ч.3 ст.297⁹ КпАП Верховний Суд дійшов висновку, що судові рішення про винність Особи 1 у правопорушеннях, передбачених ч.1 ст.185¹, ст.185 КпАП, слід скасувати, а справу закрити за відсутністю складу правопорушення.

6. За змістом ст.268 КпАП, особа, яка притягається до адміністративної відповідальності, має право, зокрема: знайомитися з матеріалами справи, подавати докази, заявляти клопотання, при розгляді справи користуватися юридичною допомогою адвоката.

З обсягу та характеру фактичних обставин справи вбачається, що під час провадження Особа 1 був позбавлений можливості ознайомитися з матеріалами справи до початку її розгляду в суді. Йому було відмовлено в праві на користування юридичною допомогою захисника. Без задоволення суд залишив клопотання Особи 1 допитати як свідків осіб, які були на місці події, та дослідити докази, зафіксовані за допомогою технічних засобів.

У постанові районного суду не наведено доказів обгрунтування вин­ності Особи 1 у вчиненні діянь, поставлених йому за провину. Немає в судовому рішенні й мотивів незгоди з поясненнями заявника про те, що його дії не є незаконними. Аналогічного змісту висновки випливають із правової оцінки результатів розгляду справи Апеляційним судом Львівської області, який також не навів достатнього обгрунтування законності оскарженої постанови районного суду.

У рішенні Суд зазначив, що Особа 1, навіть якщо припустити, що розпочата щодо нього справа про адміністративне правопорушення не була складною, перебував у ситуації, за якої не мав можливості належним чином ознайомитися з обвинуваченням та доказами проти нього, адекватно оцінити їх і розробити ефективну юридичну стратегію свого захисту. З позиції Суду, ці дії свідчать про порушення права мати адекватні час та засоби для підготовки захисту, гарантованого п.1 ст.6 конвенції в поєднанні з пп.«b» п.3 ст.6 конвенції.

Стосовно відмови місцевого суду в забезпеченні права заявника на юридичне представництво Суд зазначив, що такі дії є порушенням п.1 ст.6 конвенції в поєднанні з пп.«с» п.3 ст.6 конвенції. При цьому наголосив, що та обставина, відповідно до якої Особа 1 був правозахисником, необов’язково означає, що кожен правозахисник є адвокатом, а якщо навіть є ним, то не був вразливим і/чи не потребував підтримки, зважаючи на своє процесуальне становище обвинуваченого.

Отже, якщо заявник уважав, що потребує юридичної допомоги й законодавство гарантує йому право на захист незалежно від його обізнаності в юридичних питаннях, суд має задовольнити клопотання про юридичне представництво. Відмова в задоволенні такого клопотання буде незаконною та свавільною.

У рішенні Суд зазначив, що висновки районного суду про винність Особи 1 базувалися виключно на письмових свідченнях переважно працівників міліції. Власне ні працівників міліції, ні учасників демонстрації, які були свідками події 12.10.2010 та знімали її на відео, не викликали, і вони не свідчили в суді, незважаючи на клопотання заявника про їх виклик. В аспекті наведених обставин Суд ді­йшов висновку про порушення п.1 ст.6 в поєднанні з пп.«d» п.3 ст.6 конвенції — порушення права допитувати свідків або вимагати їх допиту.

Особа 1 при вирішенні справи в суді, зокрема й в апеляційній скарзі, стверджував, що був обвинувачений у проведенні мирної демонстрації без дозволу, хоча на законодавчому рівні такий дозвіл не вимагався. Ці та інші доводи й аргументи заявника, що стосувалися законодавчого регулювання порядку проведення мирних демонстрацій, Суд визнав важливими, слушними й такими, що потребували оцінки та відповіді в рішенні суду, зокрема апеляційного суду, який вивчав письмові доводи заявника.

Оскільки суди проігнорували ці доводи, не дали обгрунтованої відповіді на них, незгоду з апеляційною скаргою виразили через загальне посилання на невизначені матеріали справи та сукупність доказів, Суд розцінив це як невиконання зобов’язань п.1 ст.6 конвенції щодо справедливого судового розгляду.

Верховний Суд уважає, що недопуск до участі в розгляді справи адвоката, позбавлення заявника можливості ознайомитися з матеріалами справи, скористатися своїм правом на витребування доказів та дослідження їх під час судового розгляду за його участю, а також необгрунтованість судових рішень є істотним порушенням таких засад судового провадження, як законність, забезпечення права на захист, змагальність сторін та свобода в поданні ними суду своїх доказів, безпосередність дослідження показань та інших доказів. Ці порушення мають визнаватися достатніми й необхідними для визнан­ня результатів розгляду обвинувачення сумнівними, недостовірними і такими, що не відповідають істині. За їх наявності судові рішення не можуть (не повинні) залишатися в силі, вони мають підлягати скасуванню з направленням справи на новий судовий розгляд, коли обвинувачення у вчиненні правопорушення належить повторно розглянути з дотриманням процесуальних прав обвинуваченої особи.

У зазначеній справі Верховний Суд тільки констатує допущені істотні порушення процедури розгляду справи, але не посилається на них як на підставу для скасування судових рішень і направлення справи на новий розгляд до суду, який виніс оскаржувану постанову. Висунуті заявникові обвинувачення не мають ознак протиправності, вони, за нормативними ознаками, не є адміністративними правопорушеннями. Відсутність у діянні ознак протиправності, тобто відсутність самого предмета судового розгляду, виключає необхідність застосування процедури повторного судового розгляду справи, а отже, й необхідності забезпечення реалізації прав обвинуваченого з процесуального погляду.

На підставі наведеного, керуючись ст.297⁸, п.1 ч.3 ст.297⁹, ст.297¹⁰ КпАП, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Заяву Особи 1 задовольнити.

Постанову Галицького районного суду м.Львова від 14.10.2010 та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 27.10.2010 щодо Особи 1 скасувати, а справу про адміністративні правопорушення, розпочаті щодо нього за ст.185 КпАП і ч.1 ст.185¹ КпАП, закрити за відсутністю складу адміністративного правопорушення.