Закон і Бізнес


Союз борців за права творців

Чим суворіше законодавство захищало інтелектуальну власність, тим швидше поповнювалися ряди його порушників


Закони сторіч, №26 (961) 26.06—02.07.2010
4603

Статут королеви Анни, що набув чинності 300 років тому, прийнято вважати першим законом про авторські права. До його появи автори літературних творів не могли заробляти собі на життя письменницькою працею, навіть якщо з-під їхнього пера виходили бестселери. Проте й після ухвалення статуту правовласникам довелося ще довго боротися з нелегальним розповсюдженням захищених творів, або піратством, як це завжди називали.


У США довгий час можна було вільно заробляти на перепродажі чужої інтелектуальної власності, якщо вона не була зареєстрована в країні. Повноцінний захист авторських прав став можливий тільки  наприкінці XIX ст. Відтоді його прагнули вдосконалити заради чого іноді доводилося жертвувати здоровим глуздом.

Кінець безправ’я

Коли в Європі в XV ст. почали з’являтися друкарські верстати, автори стали серйозно побоюватися за долю своїх творінь. Мартін Лютер був украй незадоволений тим, що його книги копіювали друкарі всього Старого світу. Але хвилювала його не грошова компенсація, а те, що його праці страшно спотворюють. «Усі ці жадібні й злодійкуваті власники піратських друкарень віроломно поводяться з нашими творами. Через жадобу до грошей вони не замислюються над тим, чи тексти, які вони друкують, правильні. Мені часто доводилося зустрічати настільки спотворений текст, що я насилу розпізнавав у ньому своє творіння», — писав М.Лютер.
У 1524 році він ставив власну печатку на кожен екземпляр перекладеної ним Біблії та підписував його: «Цей знак дасть вам знати, що книга пройшла через мої руки».
За часів М.Лютера про права автора на твір ніхто не говорив: їх мали ті, хто книги друкував і продавав, якщо, звичайно, в них була відповідна ліцензія, яка називалася в ті часи привілеєм. Правителів держав такий стан речей цілком улаштовував, оскільки це дозволяло контролювати ринок друкованої продукції, який швидко розростався. Ось тільки рідко якому видавцеві вдавалося зробити своє підприємство прибутковим, оскільки всі популярні книги відразу ж нелегально передруковувалися на дешевому папері й продавалися за значно нижчими цінами. Саме для боротьби з піратством і запровадили в європейських країнах систему привілеїв.
Небачених успіхів на цьому терені добилися правителі Англії. Там у 1566 році король своїм декретом надав право випускати і продавати книги виключно спеціально створеній компанії книговидавців. До неї ввійшли всі учасники виробничого процесу — від виготівників паперу до палітурників і торговців. І в результаті при королеві Карлі I кількість легальних друкарень скоротилася до 20. Компанія отримала навіть свого роду право на цензуру: твори, які закликали до повалення влади або були єретичні, гільдія друкарів мала право вилучати і спалювати. Крім того, в результаті видавці змогли отримувати рукописи на найвигідніших для себе умовах.
У XVII ст. все більше просвітителів стало виступати проти фактичної державної монополії на книгодрукування. Джон Локк називав членів гільдії ледачими та неосвіченими і скаржився на їх небажання публікувати нові видання класичних творів. Гільдія могла навіть забороняти ввезення до Великої Британії дешевих книг, щоб не ускладнювати собі життя. Дж.Локк уважав це «надмірним обженням прав учених»: «Та й узагалі, як може хтось привласнити права на творіння людей, які жили тисячу років тому».
Коли в 1695 році англійський парламент відмовився продовжувати дію законів про цензуру, автори творів стали самі відповідати за те, що вони пишуть і, якщо поталанить, друкують. Тому багато хто вирішив, що непогано було б отримати за це хоч якусь компенсацію. Даніель Дефо, наприклад, писав: «Буде надто жорстоко змушувати людину нести відповідальність за добре виконане творіння, якщо вона нічого не мала з нього».
Дискусії щодо цього питання в парламенті і в колах британських інтелектуалів закінчилися тим, що в 1709 році був схвалений статут королеви Анни, який набув чинності в 1710-му. До його складання, до речі, доклав руку Джонатан Свіфт. Згідно із цим документом твори могли публікуватися тільки з дозволу авторів чи їхніх представників. Такі права зберігалися за автором упродовж 21 року з моменту вступу закону в силу, якщо мова йшла про наявні праці, або протягом 14 (з можливістю продовження ще на стільки ж), якщо книга не була надрукована. Особливих умов домогтися для себе англійські й шотландські університети, які отримали право вічної власності на наукові твори, котрі вони видавали у своїх друкарнях.
Здавалося б, статут нарешті захистив права авторів на твори. Проте, як виявилося, цей документ лондонські видавці задумували як знаряддя боротьби зі своїми головними конкурентами — нелегальними друкарями з глибинки і з Голландії. За новим законом, будь-яка книга, надрукована без волі автора, вилучалася з продажу, а її видавець сплачував чималий штраф — 1 пенні за кожну сторінку. Половину з підсумкової суми отримував автор, половину — держава.

Право здорового глузду

Друкарі важко сприйняли втрату монопольного становища на книжковому ринку. Тому вже в 1731 році, коли минув 21 рік з дня введення в дію статуту й авторські права на старі книги перестали діяти, спритні друкарі негайно почали тиражувати ці твори.
Наступні кілька десятиліть охарактеризувалися нескінченними судовими тяжбами між правовласниками і правопорушниками. Найгучніші процеси — розгляди щодо прав на публікацію поеми «Пори року» шотландського драматурга Джона Томсона. Він закінчив її в 1729 році й вирішив продати права на публікацію знайомому видавцеві на прізвище Міллар. Книга швидко стала одним з бестселерів XVIII ст. У 1763 році, коли закінчився термін дії прав на твір, нікому не відомий друкар на прізвище Тейлор передрукував і став продавати поему Дж.Томсона, отримуючи гарні прибутки.
Міллар, дізнавшись, що твір, який раніше неподільно перебував у його власності, приносить гроші ще комусь, подав на Тейлора в Суд королівської лави. Суддя послуговувався не статутом королеви Анни, який у цьому випадку не діяв, а так званим загальним правом, тобто неписаними принципами здорового глузду. Виходячи з них, суддя вирішив, що автор, котрий має вічне право власності на свій манускрипт, не повинен втрачати його і після публікації твору. Міллар виграв справу, і прецедент діяв з 1769 до 1774 року.
Здавалося б, тимчасових обмежень на дію авторських прав більше не існувало. Проте наступний судовий розгляд розставив усе на свої місця. Почалася ця історія того дня, коли Міллар продав права на «Пори року» видавцеві Беккету, а тому перейшов дорогу конкурент із Шотландії на прізвище Доналдсон, який теж вирішив заробимти на продажі екземплярів поеми. Дізнавшись про це, новий володар прав зміг добитися від властей заборони на діяльність Доналдсона. Ось тільки останній (шотландець на те і шотландець) ні за що не хотів розлучатися ні з одним пенні з майбутнього прибутку і подав на кривдників до суду.
Цього разу справу розглядала Палата лордів, яка консультувалася з колегією Суду королівської лави. Після тривалого слухання було вирішено визнати дії Доналдсона правомірними. Суд ухвалив, що автор може скільки завгодно володіти правом на неопубліковану працю, але з моменту її виходу в друк право власності могло діяти максимум 28 років.
Це рішення стало ударом для гільдії книговидавців, оскільки вони частенько викупляли в авторів права на твори і після «справи Міллара і Тейлора» вирішили, що зможуть користуватися ними вічно. Видавниче лобі відразу ж приступило до просування нового закону, який повернув би безтурботні часи, але спроби виявилися марними.
У Франції в другій половині XVIII ст. відбувалися приблизно такі ж процеси. Але там принципи авторського права насилу витісняли закони про цензуру, що існували впродовж майже трьох століть. Перевірена віками схема діяла на рідкість просто. Охочий зареєструвати права на книгу подавав прохання королю, який міг дати, а міг і не дати свою згоду. Деякі подібні королівські привілеї не мали строку, інші давалися на 2 або 5 років. Проте загальна їх кількість у середньому не перевищувала 20 у рік, що створювало на книжковому ринку своєрідну монополію невеликої групи видавців, котрі мали зв’язки при дворі.
Нових книг з’являлося мало, ціни трималися на стабільно високому рівні, і рідко кому спадало на думку відкрити власну видавничу справу. Повсюдне поширення цензури також дозволяло використовувати не зовсім чесні методи конкурентної боротьби. Будь-який друкар міг без санкції суду підійти до поліцейського на вулиці й вимагати провести рейд в іншому видавництві, якщо підозрював, що там нелегально копіюють книги.
У 1777 році Людовик XVI, видавши низку декретів, уперше подарував авторам і їхнім спадкоємцям безстрокове право власності на твори, якщо тільки письменник не передавав кому-небудь право на свою книгу. Оскільки ж далеко не всі письменники могли дозволити собі видавати і розповсюджувати книги, багато хто з них продавав права видавцям, а при укладенні подібної угоди термін дії авторських прав обмежувався 10 роками, після чого твір ставав суспільним надбанням.
Вартість реєстрації прав становила 36 ліврів — це на ті часи була немаленька сума. Причому ще один дозвіл — на друк — оплачувався окремо. Рукопис перед цим перевірявся цензорами, але навіть якщо він отримував схвалення, в будь-який момент книгу могли вилучити з продажу.
Лідери революціонерів, які скинули королівську владу в 1789 році, здебільшого дотримувалися точки зору, висловленої юристом Жаном ле Шапельє під час дебатів у Національній асамблеї: «Найсвятіший, особистий різновид власності — це плоди розумової праці автора, тому ті, хто обробляє ниви свого розуму, повинні мати можливість насолодитися результатами своєї роботи».
У перші післяреволюційні роки у Франції скасували стару систему авторського права, дозволивши письменникам (а також драматургам, художникам і скульпторам) реєструвати права на свої твори до кінця життя. А вільно копіювати і перепродувати роботи не дозволялося протягом 10 років з дня смерті їх автора.
За наступне століття в усіх провідних європейських країнах сформувалося законодавство про інтелектуальну власність. Майже повсюдно визнавалося довічне право авторів  на твори, і воно діяло після їхньої смерті, причому досить довго: 20 років, наприклад, у Швеції та Норвегії, а у Франції, Данії та Португалії — 30 років.

Виборче право

По інший бік Атлантики 13 американських штатів, які домоглися незалежності, визнали права на інтелектуальну власність. Правда, найбільшу увагу там приділяли патентам, а не правам на літературні твори.
У 1783 році Коннектикут став першим штатом, який схвалив акт, в якому заохочувався розвиток літературних та інших талантів. У преамбулі до документа йшлося: «Виходячи з принципів природної рівності та справедливості, стає цілком очевидним, що кожен автор повинен гарантовано отримувати прибуток від продажу своїх робіт, що може спонукати освічених і здібних людей до публікації праць». Приклад Коннектикуту почали наслідувати й інші штати, хоча ініціаторам ухвалення нового закону, наприклад літераторові Ноа Вебстеру чи історикові Джеремі Белкнапу, довелося довго оббивати пороги приймалень конгресменів, аби переконати їх у тому, що інтелектуальну власність необхідно захищати.
Нарешті в 1790 році в Сполучених Штатах був прийнятий федеральний закон про охорону авторських прав, який багато в чому копіював британський. Він дозволяв реєструвати власність на книги, креслення і карти максимум на 28 років. Але це стосувалося лише тих робіт, які публікувалися в США. Твори зарубіжних авторів у Сполучених Штатах можна було безперешкодно копіювати впродовж усього наступного століття. І багато хто цим, звісно, користувався, викликаючи обурення в Європі. У середині XIX ст. країни Старого світу відмовлялися визнавати авторські права американських письменників, оскільки Сполучені Штати тоді вважалися державою крадіїв інтелектуальної власності (що, проте, не стосувалося патентів).
За XIX ст. американський Конгрес значно розширив список захищених творів, уключивши туди, наприклад, театральні постановки, скульптури, гравюри, музичні записи й кінофільми. Фотографії теж потрапили до цього списку, причому вже в 1865 році, через два десятиліття після того, як ця технологія стала поширюватися по світу. Зрозуміло, чому це відбулося так швидко: під час громадянської війни з’явилося безліч чудових знімків, і, хоча їх художню цінність тоді ще ніхто не визнавав, конгресмени вирішили, що цей рід занять треба заохочувати. До того ж вони самі, а також міністри й президенти ніколи не відмовлялися сфотографуватися на пам’ять.
Багатьом, утім, здавалося, що людина з фотоапаратом не створює творів, які можна було б уважати її власними творіннями: врешті-решт вона лише фіксує на плівці реальність. Доводити протилежне фотографам доводилося через суд. У 1882 році Наполеон Сароні з Нью-Йорка, який спеціалізувався на тому, що знімав знаменитостей, зробив серію портретів Оскара Уайлда в «естетичному костюмі для читання лекцій». Поки письменник подорожував по країні, компанія Burrow-Giles Lithographic продала без дозволу близько 85 тис. копій знімків, зроблених Н.Сароні, і, природно, не виплатила йому ні цента.
Фотограф подав до суду. Він стверджував, що знімки — це плоди його творчої праці, адже він сам вибирав костюм і позу для моделі, тканини, якими на фотографії оточений письменник, сам настроював освітлення і, нарешті, сам натискав на кнопку у вибраний ним момент. Юристи компанії, навпаки, вважали, що нічого оригінального й творчого у фотографії немає (хоча і розкупили десятки тисяч екземплярів). Протеїм не вдалося переконати суд у своїй правоті, і компанії довелося виплатити Н.Сароні $610 (трохи більше, ніж $12 тис. за нинішнім курсом).
Взагалі з появою будь-якого технічного засобу запису і відтворення інформації традиційно поставало питання, чи не порушить його використання чиїсь права. У 1905 році представники американської асоціації композиторів побоювалися, що піаноли — механічні піаніно, які можуть грати мелодії з перфорованих листків, — віднімуть у них законний дохід. Вони навіть звернулися до Конгресу з проханням передати композиторам усі права на запис їхніх творів і виготовлення рулонів для піанол.
На той час механічні піаніно стояли в десятках тисяч американських будинків і концертних залів, і щороку для них випускали понад мільйон записів. Композиторам у результаті вдалося освоїти частину цього величезного ринку. Вони змогли давати дозвіл на тиражування свого творіння одній з кількох компаній, які випускали піаноли, а потім, якщо інші корпорації хотіли копіювати цей твір, їм доводилося виплачувати композиторові (а точніше правовласникові) 2 центи за кожен новий екземпляр.
Хоча американці завзято боролися за свої авторські права, зарубіжна інтелектуальна власність і на початку XX ст. не була в США в пошані. Конгресмени, звичайно, пішли на деякі поступки заокеанським урядам і дозволили іноземцям реєструвати авторські права на території Штатів, але висунули низку вимог: наприклад, про те, що твір повинен бути випущений у США раніше або одночасно з виданням в іншій країні. Його до того ж необхідно було офіційно зареєструвати, і, якщо це була книга, її слід було видавати в американських друкарнях.
В Європі все було значно простіше. Франція, наприклад, із середини XIX ст. не робила ніякої різниці між правами своїх і зарубіжних авторів. І намагалася створити за таким зразком міжнародне правове поле.
Перший крок до цього зробила французька Міжнародна літературна і художня асоціація, одним із засновників і керівників якої був Віктор Гюго. За ініціативою цієї організації ще в 1886 році була прийнята Бернська конвенція. Першими країнами, які її підписали, стали Бельгія, Німеччина, Франція, Іспанія, Велика Британія, Туніс і Швейцарія. Пізніше до цієї угоди приєдналися майже всі держави світу. Конвенція відміняла різного роду вимоги для захисту авторських прав — вони визнавалися такими, що діють з моменту народження твору. У всіх країнах, які підписали конвенцію, іноземці отримали можливість мати ті самі привілеї, що й місцеві автори.
Подібна модель настільки відрізнялася від американської, що Сполучені Штати довгий час залишалися осторонь. Російська імперія, а потім і Радянський Союз теж не хотіли приєднуватися до угоди з міркувань протекціонізму. У результаті для того, щоб держави-відмовники все-таки включилися в міжнародний процес захисту авторських прав, довелося йти обхідним шляхом.
У 1952 році під егідою ООН з’явилася Світова угода про авторське право, яку іноді називають Женевською конвенцією. У ній ішлося про те, що країни вправі дотримуватися всіх вимог для захисту інтелектуальної власності (на зразок передання екземплярів книги в бібліотеки), але вони повинні вважатися виконаними, якщо на книзі є значок копірайту із зазначенням імені правовласника. Встановлювався фіксований термін охорони авторських прав — 25 років. До цієї угоди США приєдналися вже в 1954 році, набагато раніше, ніж СРСР (1973 рік).

Багатомільярдні права

З моменту ухвалення конвенцій основні принципи авторського права майже не змінювалися, збільшувалися тільки терміни їх дії та обсяг. Під захист потрапляли телепередачі, комп’ютерні програми, бази даних, цифрові копії музичних творів й інші плоди творчих зусиль людства.
З формуванням законодавчої бази збільшувалась і кількість судових розглядів — особливо в другій половині XX ст., коли нові технології копіювання інформації з’являлися кожне десятиліття. Так, у 1981 році американські компанії Universal і Walt Disney Productions подали до суду на японську корпорацію Sony, оскільки та продавала в США відеомагнітофони, за допомогою котрих будь-який житель країни міг записувати і, що найстрашніше, показувати друзям телепередачі та фільми цих кіностудій. Газети тоді писали про те, що майбутнє всієї індустрії домашнього відеозапису опинилося в США під загрозою.
Один з американських окружних судів визнав запис телепрограм на носії нелегальним, і всі американські дилери відеомагнітофонів Sony захвилювалися. Один з директорів японської компанії назвав вердикт анахронізмом, а представник підрозділу Sony в США заявив, що остаточне рішення буде за Верховним судом Сполучених Штатів. На щастя для Sony, найвища судова інстанція не виявила в запису телесигналу нічого кримінального.
Часто виникали спори про права на промислові зразки. Наприкінці 1983 року компанія American Greetings подала до суду на свого конкурента Dan-Dee Home Imports, звинувативши його в порушенні авторських прав. Представники позивача заявили, що плюшеві ведмедики, які ввозилися Dan-Dee з-за кордону, дуже схожі на оригінальних ведмедів, котрих випускала American Greetings. Обидві компанії підійшли до питання серйозно, оскільки іграшки приносили великий дохід: у США їх купували на $250 млн щорічно.
Проте суддя, побачивши перед собою 15 ведмедів, ледве стримав сміх. Зачитати вердикт він вирішив у віршованій формі: за його словами, весь розгляд був схожий на дитячий віршик. Сказав він приблизно таке: «Після дня подяки ведмедиків вишикували в ряд. Щось ви дуже схожі, клишоногим усе твердять. Та сама шерсть, ті самі лапки, навіть погляду одного. Порушувати авторське право ми так просто не дамо». Суддя визнав підсудних винними і заборонив Dan-Dee продавати ведмедів, але на цьому справа не закінчилася.
Вона потрапила до нью-йоркського суду вищої інстанції, і там юристам Dan-Dee вдалося отримати перемогу. Вони змогли переконати суддю в тому, що між двома видами клишоногих є відмінності — у формі тіла, морди і в ярликах. Однак через півроку ведмедики знову опинилися в залі суду. Цього разу відповідачем виступала сама American Greetings. Дві жительки Ванкувера, штат Вашингтон, заявили, що компанія поцупила в них дизайн ведмедів, який до того моменту охоронявся законом про авторське право. Вони вимагали від компанії компенсації в розмірі $760 млн, але так її і не отримали.
Оскільки порушення авторських прав у більшості випадків позбавляє їх володарів значного прибутку, будь-який метод захисту інтелектуальної власності заслуговує на розгляд. Але не кожен спосіб можна застосовувати. Запобігти незаконному копіюванню і поширенню інформації стало особливо складно з появою Інтернету, що спочатку передбачав вільний обмін даними.
У 1996 році Світова організація інтелектуальної власності виступила з пропозицією внести зміни до Бернської конвенції, щоб поширити її дію на зміст сайтів і серверів. СОІВ виходила з того, що будь-яка картинка в Інтернеті, будь-який текст чи аудіофайл повинні вважатися репродукціями оригінальних творів, якщо вони були записані в пам’ять комп’ютера хоч на мить. А якщо це репродукція, то правовласник мав отримати за використання його твору. Як висловився шведський дослідник історії авторського права Карл-Ерік Таллмо, «неконтрольоване створення репродукцій для особистого використання, звичайно, можна сприймати як незаймане джерело величезних прибутків, але тільки якщо ви — дядечко Скрудж зі знаками долара в очах».
Пропозиція СОІВ, зрозуміло, не була схвалена, і нині кожна країна сама вирішує, яку міру покарання застосовувати відносно порушників авторських прав у Інтернеті. Колись Марк Твен передбачав: «Настане день, і, з погляду закону, інтелектуальна власність буде такою ж священною, як віскі й інші необхідні в житті речі». Схоже, цей день не настане ніколи.

Єгор НІЗАМОВ,
«Коммерсант-Деньги»