Роздвоєння ідентичності

Нотатки «старосвітського» оптиміста на захист Європи

Діло було в Гарварді, в місцевому університеті. Там читала лекцію баронеса. Але не просто баронеса, а фактично міністр закордонних справ Європи Кетрін Ештон. І все б нічого, але верховний представник ЄС із питань зовнішньої політики і політики безпеки зронила фразу, а дійшлий студент законспектував.

Ось її дослівний переклад: «Україна не бачить себе в ЄС, а бачить себе як європейську ідентичність…»
Раніше був би скандал. Міжнародний. Ми б дуже образилися. Напевно, за звичкою офіційний Брюссель не те щоб спростував слова пані Ештон, але все-таки пояснив: мовляв, баронеса зовсім не прагнула грюкнути дверима перед носом України. Та й узагалі, мовляв, лекція лекцією, а офіційна позиція ЄС стабільна. Тепер же реакції не було, лише деякі спеціалізовані ЗМІ звернули увагу на неприємний епізод. А наше МЗС просто промовчало.

Комфортний проект з «консервативними тріщинами»

Якщо забути про емоції, то виходить, що баронеса сформулювала (можливо, й сама до кінця цього не усвідомлюючи) суть нинішніх відносин України та Європи. Ніякі! Така ось реальність.
Проте не варто поспішати і вбачати причини і наслідки тільки в досить-таки розпливчатому визначенні цілей української зовнішньої політики. Справа ще й у самому ЄС. Цей украй привабливий, комфортний для життя людей і реалізації суспільних моделей проект, як помітили уважні спостерігачі, сьогодні, в умовах глобальної конкуренції, починає потихеньку здавати свої позиції. Консерватизм і соціалізм (правда, з людським обличчям) остаточно поділили Європу. Проте й ослабили її. Настрої, що панують у Старому світі в післякризовий час, можна сформулювати так: не потрібно нічого змінювати, все і так чудово!
У другій половині ХХ ст. ЄС дійсно був неймовірним політичним проектом, який коли-небудь реалізовувався у світі. Важко уявити, як після найбільш кровопролитної бійні в історії людства кільком ентузіастам удалося подолати ненависть і відчуження, що панували в Старому світі сторіччями і досягли апогею до 1940-х років минулого століття, і почати творити Європу миру, терпимості, прав людини і економічного успіху. Великі основоположники інтеграції запустили механізм, який, долаючи збої й обходячи перешкоди, набирав обертів протягом кількох десятиліть.
Вінцем європейського злету стали крах комунізму і поява низки країн, які вишикувалися в чергу на вступ до ЄС. Усім хотілося долучитися до простору миру і процвітання, який здавався майже досконалим навіть на тлі далекої та примарної американської мрії.
Аурою неймовірних досягнень Європейський Союз оточений досі, хоча ситуація швидко змінюється — і не завжди на його користь. У ЄС багато привабливого, але є і зворотний бік медалі.

На правій хвилі

Прийом за короткий час відразу 12 нових членів ¬ускладнив роботу системи управління міжнаціональним утворенням, а спроби реформувати європейські інститути ситуацію не ви¬правили. Старий світ роз’¬єднують міжетнічні, міжнаціональні й міжконфесійні острівки протистояння.
Нині до Євросоюзу входять досить різношерсті держави, що саме по собі призводить до посилення внутрішніх дисбалансів (від суперечок про трансферти і фактичного нерівноправ’я різних країн-членів до відомої проблеми циганів, котрі є громадянами ЄС). При цьому, попри втому від розширення, зупинитися неможливо, принаймні поки не будуть прийняті всі балканські країни. Інакше вогнище нестабільності на Балканах загрожує спалахнути знову, створивши Старому світу величезні проб¬леми. А горезвісна турецька проблема!
Одночасно в країнах ЄС наростає, так би мовити, права хвиля — як реакція на приплив осіб іншої культури зі сходу і півдня. Звідси успіх антиіммігрантських партій і посилення суспільних настроїв на користь фортеці «Європа», що обмежує можливості глобальної економіки. До речі, борці з імміграцією, як правило, вкрай негативно сприймають ідею європейського об’єднання.
Найцікавіше, що й Америка поступово втрачає інтерес до Старого світу. І через те, що основні знакові події відбуваються тепер в інших частинах світу, і тому, що самі європейці не готові допомагати США: вони не хочуть воювати далеко від своїх кордонів і скорочують військові ви¬трати. При цьому Європа не звикла до самостійності, особливо у сфері безпеки — без патронату з боку Сполучених Штатів вона відчуває себе невпевнено.
Нарешті, змінилося середовище: глобалізація проявляється не тільки у хвилі імміграції, а й у напливі дешевої азійської продукції, а тепер ще й ¬азійських, переважно китайських, капіталів, до яких Захід не знає, як ставитися. З одного боку, гроші є гроші, з другого — не позбутися підозр, що це інвестиції з «подвійним дном», які перетворяться на полі¬тичний зашморг. Як сказали б в Гарвардському університеті, протекціоніст¬ські позиви навіч.
ЄС начебто займається пошуком свого місця в новому світі, але на практиці це перетворюється на щось маловиразне — співтовариство зав’язнуло у внутрішніх суперечках, які забирають чимало енергії та часу. А саме часу в єдиної Європи не так багато, ¬оскільки нині розвиток відбувається набагато швидше, ніж будь-коли. Політики ще тільки усвідомлюють ситуацію, а вона вже зовсім інша.
Візьмемо як приклад кризу і недавні фінансові проблеми в Греції та Португалії. Усвідомлення неефективності власної економіки веде до роздратування і штовхає окремі країни на те, щоб діяти самостійно, а це тільки погіршує ситуацію.

Віддалення на схід

У декого із середовища вітчизняних лівих труднощі Старого світу викликають злорадність: дуже вже з великим апломбом ЄС ще недавно учив усіх нас «європейським цінностям». Але слід визнати: слабкість Старого світу — погана новина для України. Європа завжди була для нашої країни стимулом до розвитку, якого чомусь постійно не вистачало в самій Україні. Згадаємо той же майдан... Бажання тягнутися за більш просунутою частиною світу сприяло змінам.
І хіба винен Старий світ у тому, що ми самі не знаємо, що робити зі свободою і як, опинившись при владі, зберегти ентузіазм людей і не втратити довіру су¬спільства? Нині нам, як і раніше, багато чого потрібно вчитися в Європи, але загальне зниження темпів розвитку країн ЄС негативно позначається і на переконливості їх прикладу.
Нам чомусь сьогодні намагаються нав’язувати інший приклад — східний, азійський (напевно, окрема тема — аналіз того, як поводитися на цьому фронті, адже ми до ладу цього і не знаємо!) І «європейська твердиня» дає збої. Що дозволяє багатьом навіть загалом «сімейні» спори Європи й України майстерно перетворювати на нерозв’язні суперечності, відводячи нас на північний схід.
Та й що приховувати: стереотипи холодної війни плюс інформаційний тиск Росії теж приносять свої плоди — ми часто дратуємося: мовляв, не розуміють європейці, не хочуть усвідомлювати, як чудово б їм було, якби Україна до них приєдналася.
Проте ніхто не хоче запитати себе: чи готові європейці, скажімо, віддати 25—30 голосів у Європарламенті українським депутатам? Важко збагнути, якими уявляють в Європі наших народних обранців, не один і не два роки підряд споглядаючи телехроніки вітчизняних парламентських «блокад»?

Не візою єдиною

А чи ми самі запитуємо себе: невже для нас поняття «євроінтеграція» зводиться лише до безвізового режиму перетину кордону? Кому спадає на думку, що нам для євроінтеграції необхідно докорінно модернізувати своє життя? Про це власті (будь-яких «кольо¬рів»!) уже багато років уважають за краще мовчати, зводячи саміти чи двосторонні зустрічі до теми поступок саме в іммігра¬ційно-візових питаннях.
До речі, якщо так піде, то й безвізовий режим (і навіть членство в НАТО) Росія може отримати набагато раніше, ніж ми. Чи не тому, до речі, так дратує Кремль будь-який наш рух у бік Європи, а лідер Української держави змушений виправдовуватися: мовляв, своєю євроінте¬грацією ми нікого образити не хочемо. «Нікого» — це, власне кажучи, кого?
А українському виборцеві чомусь хочеться в Європу — і дітей відправити туди вчитися, і свободу відчути, і гарні речі та якісні продукти вживати, а головне — зрозуміти, що той самий комунізм (якщо мати на увазі стандарти життя!), про який говорив ініціатор побудови хрущовок, можливий в окремо взятому просторі, що не перетинається кордонами.
Звичайно, криза в Європі та криза в нас непорівнянні навіть теоретично. Але є нюанси. Разом з Європою ми теж сьогодні відстаємо від світових лідерів індустріального суспільства. І нам легше було б спільними зусиллями адаптувати цього «південно-азійського тигра» до наших «старосвітських» звичок. Не говорячи вже про Америку, яка є, по суті, дочкою Європи, тільки дочкою, яка легковажно покинула батьківське гніздо і зробила значно успішнішу кар’єру.
Справді, ми ж не хочемо досидіти до того часу, коли і наше відставання від Європи стане назавжди?!

Володимир КАЦМАН

Думка політолога

Які основні цілі європейської інтеграції?

Володимир КОРНІЛОВ:
— Насамперед треба виходити з того, що ми маємо на увазі, говорячи про європейську інтеграцію. Якщо це поняття, яке по¬стійно використовували політики протягом останніх п’яти років, то мета розмов про європейську інтеграцію зводилася до того, щоб обманювати український електорат і не більше. Балачки про можливість приєднання до Європейського Союзу в найкоротші строки лише відволікали громадян від обговорення реальних шляхів наближення до європейських стандартів.
Якщо говорити про процес реальної інтеграції, який поки що навіть не почався, то головними цілями є прийняття європейських стандартів щодо якості життя, освіти, управління. Утім, нам до цього ще далеко. Більш того, у далекій перспективі навіть не реальні кроки, які б наблизили нас до євростандартів.

Записала Тетяна КУЛАГІНА