«Верховні» висновки

Поручителі несуть самостійну відповідальність перед кредитором за порушення боржником зобов’язань

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Інформаційний лист

16 січня 2012 року                                        

Щодо застосування окремих норм цивільного законодавства

 

Головам апеляційних судів областей, міст Києва
та Севастополя, Автономної Республіки Крим

 

 

Відповідно до ст.34 закону «Про судоустрій і статус суддів», ст.3607 Цивільного процесуального кодексу України (далі — ЦПК України) доводимо до вашого відома, що згідно з ч.2 ст.214 ЦПК при виборі правової норми, що підлягає застосуванню до спірних правовідносин, суд зобов’язаний враховувати висновки Верховного Суду, викладені у рішеннях, прийнятих за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої п.1 ч.1 ст.355 цього кодексу.

За наслідками розгляду заяв про перегляд судових рішень із мотивів неоднакового застосування судом касаційної інстанцій одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах ВС останнім часом прийнято ряд постанов та сформульовано обов’язкові для усіх судів України правові позиції.

Серед них звертаємо увагу на такі.

 Право власності

 При виході з колективного підприємства, утвореного в процесі приватизації шляхом викупу у грудні 1993 року, застосовується законодавство, яке діяло на той час — стст.20, 21, 23, 30 закону «Про власність», згідно з якими суб’єктом права колективної власності є колективне підприємство, а не члени колективу цього підприємства, оскільки підставою виникнення права колективної власності був викуп трудовим колективом. У зв’язку із цим член колективного підприємства, який припинив трудові відносини з підприємством (травень 1996 року), має право на одержання вартості визначеного вкладу в придбання об’єкта приватизації, а не частки в майні підприємства, пропорційного вкладу.

Проте якщо законодавством на час виникнення спору (2007 рік) чи статутом колективного підприємства визначено, що члени трудового колективу є власниками майна колективного підприємства у вигляді паїв, то суд при стягненні частки майна підприємства має керуватися ст.41 Конституції, стст.4, 5, 356, ч.3 ст.358 Цивільного кодексу України (далі — ЦК; постанова від 28.11.2011 №6-50цс11).

 Земельне право

 1. Встановивши, що земельні ділянки незаконно вибули з державної власності, та визнавши державні акти на право власності на земельні ділянки недійсними, оскільки спірні земельні ділянки первинним власникам у встановленому законом порядку не надавалися, рішення селищної ради, на підставі якого відповідачам видані зазначені державні акти, було підробленим, спірні земельні ділянки належать до земель водного фонду та знаходяться в межах прибережної захисної служби і згідно зі стст.60, 61 Земельного кодексу не могли надаватися відповідачам для зазначеного в державних актах цільового призначення, порушено вимоги п.12 «Перехідних положень» розд.Х ЗК, оскільки землі знаходяться поза межами населеного пункту і селищною радою не могли надаватися, суди безпідставно відмовили у позові про витребування майна з чужого незаконного володіння, не застосувавши положення стст.387, 388 ЦК (постанова від 26.09.2011 №6-34цс11).

2. Відповідно до вимог п.12 «Перехідних положень» розд.X ЗК селищна рада не мала права розпоряджатися земельною ділянкою та передавати її в оренду, оскільки земельна ділянка хоча й знаходиться в адміністративних межах селищної ради, проте розташована поза межами населеного пункту цього селища (постанова від 19.09.2011 №6-23цс11).

3. Ураховуючи положення ст.120 ЗК та ст.377 ЦК (в редакції, чинній на час спірних правовідносин, — грудень 2008 року), із виникненням права власності на будівлю чи споруду до власника переходить право власності на частину земельної ділянки, на якій розташована належна йому на праві власності будівля чи споруда; на земельну ділянку, що перевищує ці розміри (зокрема, ту, яка необхідна для їх обслуговування), право власності виникає на загальних підставах та у порядку, визначених чинним законодавством.

Такий порядок визначено ст.116 ЗК, згідно з якою набуття права власності або права користування ділянкою із земель державної або комунальної власності набувається за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим кодексом, або за результатами аукціону. Пунктом 34 ст.26 закону «Про місцеве самоврядування» передбачено, що до виключної компетенції відповідної ради належить вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин, які розглядаються виключно на пленарному засіданні ради — сесії.

Отже, визнання судом за особою права власності на земельну ділянку у наведених вище випадках законодавством не передбачено (постанова від 14.11.2011 №3-119гс11).

 Зобов’язання, що виникають із договорів та інших правочинів

 1. Відповідно до ч.1 ст.543 ЦК у разі солідарного обов’язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов’язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-якого з них окремо. Отже, за законом, у цьому випадку немає обов’язкової процесуальної співучасті.

З огляду на те, що в разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники (ст.554 ЦК); поручителі несуть самостійну відповідальність перед кредитором за порушення зобов’язань боржником, оскільки вони перебувають у самостійних договірних відносинах, банк має право вимагати виконання обов’язку в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо, у цій справі лише від поручителів, які відповідають перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник (постанова від 19.12.2011 №6-84цс11).

2. Виходячи з положень ч.1 ст.553, ч.1 ст.554 ЦК, поручитель хоча й пов’язаний із боржником зобов’язальними правовідносинами, проте він є самостійним суб’єктом у відносинах із кредитором; має право висувати заперечення проти вимог кредитора і в тому разі, коли боржник від них відмовився або визнав свій борг (ч.2 ст.555 ЦК).

За положеннями ч.1 ст.559 ЦК порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов’язання, а також у разі зміни зобов’язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності.

Оскільки банк відповідно до умов кредитного договору збільшив процентну ставку за кредитом, у тому числі у зв’язку з порушенням позичальником кредитної дисципліни, але без згоди поручителя на порушення п.2.1 договору поруки, то підстав для покладання відповідальності на останнього за невиконання або неналежне виконання позичальником своїх зобов’язань перед банком немає, оскільки порука припинилася (постанова від 19.12.2011 №6-67цс11).

3. Збільшення процентної ставки за договором про іпотечний кредит в односторонньому порядку було правомірним, оскільки договір укладено сторонами на власний розсуд із дотриманням вимог чинного на той час законодавства (лютий 2008 року) та з повідомленням позичальника в порядку, встановленому кредитним договором. Рішення банку про підвищення процентної ставки з 1.02.2009 прийнято до набрання чинності законом від 12.12.2008 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо заборони банком змінювати умови договору банківського вкладу та кредитного договору в односторонньому порядку», яким ЦК допов­нено ст.10561, а тому зазначені норми не підлягають застосуванню до спірних правовідносин (постанова від 19.12.2011 №6-63цс11).

4. Відповідно до ст.5 закону «Про третейські суди», ст.17 ЦПК сторони мають право передати спір на розгляд третейського суду, крім випадків, встановлених законом. На час виникнення спірних правовідносин (лютий 2008 року) вказаний закон не містив заборони на укладення третейської угоди, яка була у виді третейського застереження у кредитному договорі.

З урахуванням викладеного, а також висновків, що містяться у рішенні КС від 10.01.2008 №1-рп/2008 (справа про завдання третейського суду), у п.2 постанови Пленуму ВС від 12.06.2009 №2 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» третейська угода про передання спору на розгляд третейського суду не є відмовою від права на звернення до суду, а є одним із способів реалізації права на захист своїх прав, гарантованих Конституцією (ч.5 ст. 55), тому суд не мав підстав для визнання третейської угоди недійсною (постанова від 26.12.2011 №6-75цс11).

5. Статтею 601 ЦК встановлено, що зобов’язання припиняється зарахуванням зустрічних однорідних вимог, строк виконання яких настав, а також вимог, строк виконання яких не встановлений або визначений моментом пред’явлення вимоги.

Не допускається зарахування зустрічних вимог, зокрема, у випадках, встановлених договором або законом (ч.5 ст.602 ЦК).

Відповідно до стст.91, 93, 96 закону «Про банки і банківську діяльність» у процесі ліквідаційної процедури банку визначається заборгованість кожному кредитору банку та встановлюються черговість і порядок погашення вимог кредиторів, що унеможливлює індивідуальне задоволення вимог окремого кредитора позачергово шляхом проведення зарахування зустрічних однорідних вимог (зокрема, кредиту та банківського вкладу; постанови від 24.10.2011 №3-112гс11; від 3.10.2011 №3-86гс11).

6. Відповідно до ч.2 ст.58, ст.85 закону «Про банки і банківську діяльність» банк не відповідає за невиконання або несвоєчасне виконання зобов’язань у разі оголошення мораторію на задоволення вимог кредиторів; протягом дії мораторію не нараховуються неустойка (штраф, пеня), інші фінансові (економічні) санкції за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов’язань і зобов’язань щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів).

Оскільки банк не виконав взяті на себе зобов’язання щодо перерахування належних заявнику грошових коштів із його поточного вкладного рахунку на рахунок в іншому банку згідно із вимогами ст.1073 ЦК, то у банку виник майновий обов’язок сплатити проценти за користування грошовими коштами та, з урахуванням вимог ст.32 закону «Про платіжні системи та переказ кош­тів в Україні» — сплатити пеню за неналежне виконання зобов’язань. Проте у зв’язку із введенням із 15.03.2009 мораторію в банку виконання ним майнових зобов’язань було зупинено, неустойка (штраф, пеня) за неналежне виконання грошових зобов’язань не нараховувались, тому суд правильно зобов’язав банк сплатити позивачу проценти за користування грошовими коштами на розрахунковому рахунку (оскільки це не є санкцією), а також пеню з часу надання банку доручення про перерахування грошових коштів до 15.03.2009 (постанова від 17.10.2011 №6-42цс11).

7. Враховуючи положення ст.2 закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», яка визначає сферу дії цього закону; статті першої, що містить вичерпний перелік суб’єктів, на яких поширюється дія цього закону, та у якій наведено визначення фінансової послуги, вбачається, що сфера дії зазначеного закону за суб’єктним складом учасників є обмеженою і не поширюється: по-перше, на юридичних осіб, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами; по-друге, на фізичних осіб, які не є суб’єктами підприємницької діяльності.

Оскільки спір виник між фізични­ми особами про стягнення боргу за договором позики, то право позикодавця, який не є ні юридичною особою, ні суб’єктом підприємницької діяльності, які відповідно до цього закону мають право здійснювати діяльність з надання фінансових послуг, на отримання від позичальника обумовлених договором позики процентів за користування грошима регулюється стст.1046—1048 ЦК, а не вказаним вище законом (постанова від 26.12.2011 №6-85цс11).

8. Зміст корпоративних прав особи визначено у ст.167 Господарського кодексу (далі — ГК) — це права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочність на участь такої особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) цієї організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.

Набуття сторонами корпоративних прав у господарському товаристві не позбавляє їх права на укладення між собою цивільного-правового договору позики, не пов’язаного зі статутною діяльністю товариства. Отже, у разі виникнення спору щодо його виконання правовідносини регулюються ст.1046 ЦК, а не ст.167 ГК (постанова від 14.11.2011 №6-43цс11).

 Трудове право

 Звільнення працівника на підставі п.1 ч.1 ст.40 Кодексу законів про працю України допускається, якщо неможливо перевести працівника за його згодою на іншу роботу (ч.2 ст.40 цього кодексу).

До звільнення позивачці було запропоновано вакантні посади, що відповідали її спеціальності та кваліфікації. Від запропонованих посад відповідачка відмовилась. Інші вакантні посади їй не пропонувались, оскільки, на переконання роботодавця, позивачка не відповідала їм за своєю спеціальністю, кваліфікацією та досвідом роботи. Поняття кваліфікації як таке, що включає не лише освітній рівень працівника та стаж його роботи, а і здатність виконувати особливі доручення, є оціночним та визначається у кожній конкретній справі залежно від установлених судом обставин (постанова від 7.11.2011 №6-45цс11).

 Житлове право

 Відповідно до ст.127 Житлового кодексу Української РСР (далі — ЖК) і п.2 Примірного положення про гуртожитки, затвердженого постановою Ради Міністрів Української РСР від 3.06.86 №208, гуртожитки призначаються лише для проживання робітників, службовців, студентів, учнів, а також інших громадян у період їх роботи або навчання.

Згідно із ч.2 ст.128, ст.129 ЖК, ч.1 п.10 Примірного положення про гуртожитки єдиною підставою для вселення на надану жилу площу в гуртожитку є спеціальний ордер, який видає адміністрація підприємства, установи, організації на підставі спільного із профспілковим комітетом рішення про надання жилої площі в гуртожитку.

Пунктом 17 Примірного положення про гуртожитки передбачено, що вселення громадянами, які проживають у приміщеннях, що перебувають у їх відособленому користуванні, інших членів сім’ї, крім своїх неповнолітніх дітей, в указані приміщення допускається лише з дозволу адміністрації, профспілкового комітету, установи, організації та письмової згоди членів сім’ї громадянина, які проживають разом із ним.

Право користування жилим приміщенням у гуртожитку такого члена сім’ї (або колишнього члена сім’ї) є похідним від права особи, якій у встановленому законом порядку видано спеціальний ордер для проживання на період її роботи.

Отже, зважаючи на наведене вище, ст.125, ч.3 ст.132 ЖК (про підстави виселення без надання іншого жилого приміщення чи з наданням такого) застосовуються до житлових правовідносин, одним із суб’єктів яких є особа, яка перебувала з підприємством, установою чи організацією у трудових відносинах.

Таким чином, закріплені в цих статтях закону гарантії не може бути застосовано при вирішенні спору про виселення із гуртожитку громадян, які не перебували чи не перебувають з організацією у трудових відносинах (постанова від 19.12.2011 №6-71цс11).

 Зобов’язання, що виникають унаслідок заподіяння шкоди

 1. Статтями 4 і 11 закону «Про охорону праці» передбачено повне відшкодування шкоди особам, які потерпіли від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, що включає й повне відшкодування працівникові втраченого заробітку. Статтею 13 цього закону роботодавця зобов’язано перераховувати розмір відшкодування шкоди в разі зміни вартості життя у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів.

Крім того, ст.34 закону «Про оплату праці» передбачена компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв’язку із порушенням строків її виплати, яка провадиться відповідно до індексу зростання цін на споживчі товари і тарифів на послуги у порядку, встановленому чинним законодавством.

Отже, враховуючи наведене, а також з урахуванням положень п.43 Правил відшкодування шкоди власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом, заподіяної працівникові ушкодженням здоров’я, пов’язаним з виконанням ним трудових обов’язків (постанова Кабінету Міністрів від 23.06.93 №472, чинним на час втрати працівником працездатності — червень 1994 року), у разі несвоєчасної виплати або несвоєчасного визначення сум відшкодування такої шкоди стягненню підлягає компенсація за втрату частини доходу у зв’язку із затримкою її виплати у порядку, визначеному ст.34 закону «Про оплату праці» та Положенням про порядок компенсації працівникам втрати частини заробітної плати у зв’язку з порушенням термінів їх виплати (постанова Кабінету Міністрів від 20.06.97 №1427), який діяв із 1.01.98 до 31.12.2000.

Із 1.01.2001 набув чинності закон від 19.10.2000 «Про компенсацію громадянам втрати частини грошових доходів у зв’язку з порушенням строків їх виплати». Із метою реалізації цього закону КМ постановою від 21.02.2001 №159 затвердив Порядок проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв’язку з порушенням термінів їх виплати, згідно з яким у разі затримки виплати компенсації підлягають щомісячні суми відшкодування шкоди, нараховані за період починаючи з 1.01.2001, а якщо таке порушення мало місце з 1.01.97 до 31.12.2000, то компенсація цих сум проводиться відповідно до положення, затвердженого постановою КМ від 20.12.97 №1427, до ліквідації заборгованості (постанова від 19.12.2011 №6-58цс11).

2. Відповідно до стст.30 і 40 закону «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» ступінь втрати працездатності потерпілим установлюється медико-соціальною експертною комісією (МСЕК) за участю Фонду соціального страхування від нещасних випадків і визначається у відсотках професійної працездатності, яку мав потерпілий до ушкодження здоров’я, а страхові виплати провадяться протягом строку, на який встановлено втрату працездатності у зв’язку із страховим випадком, і цей строк встановлюється МСЕК.

Отже, право на отримання потерпілим страхових виплат настає із дня встановлення йому МСЕК стійкої втрати професійної працездатності, а не із дня встановлення професійного захворювання, що визначено рішенням ЛКК (постанови від 21.11.2011 №6-59цс11; від 19.12.2011 №6-74цс11).

3. Згідно з стст.3, 4 ЦПК кожна особа має право в порядку, встановленому цим кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами.

Зважаючи на наведене, а також з урахуванням положень ст.22 закону «Про охорону праці», пп.10, 13, 38 Правил розслідування та ведення обліку нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на виробництві (від 25.08.2004), які визначають, що роботодавець повинен організувати розслідування нещасного випадку, для чого зобов’язаний негайно своїм наказом утворити комісію з розслідування нещасного випадку, а потерпілий у разі незгоди зі змістом акта за формою Н-5 або формою НВП чи незгоди з висновком розслідування про обставини та причини нещасного випадку має право на оскарження рішення комісії до суду, вимоги про оспорювання рішення спеціальної комісії, що міститься у затвердженому акті за формою Н-5, підлягають розгляду судом у порядку цивільного судочинства (постанова від 28.11.2011 №6-64цс11).

 Застосування норм процесуального права

 Встановивши факт порушення Україною права заявниці на доступ до суду (п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод), яке виявилося в тому, що ВС як суд касаційної інстанції не розглянув її скаргу, подану після закінчення відповідного строку, визнавши клопотання про поновлення строку безпідставним, Європейський суд з прав людини зазначив таке.

Національний суд, застосовуючи передбачене законодавством процесуальне обмеження, неправильно оцінив такі обставини.

По-перше, заявниця та її представник не були присутні в суді при розгляді апеляційної скарги, поданої іншою стороною.

Скасувавши рішення місцевого суду про задоволення позову заявниці, апеляційний суд ухвалив нове рішення про відмову в позові повністю.

По-друге, суд апеляційної інстанції в порушення вимог ст.216 ЦПК 1963 року офіційно копію свого рішення протягом п’яти днів із дня його проголошення заявниці не направив.

Дізнавшись про розгляд справи в апеляційному суді й отримавши копію рішення, заявниця та її представник через відносно короткий період часу подали касаційну скаргу з проханням поновити відповідний строк, пропущений ними з поважних причин.

Правило 216 ЦПК 1963 року давало заявниці законні підстави очікувати направлення їй упродовж п’ятиденного строку копії рішення апеляційного суду, що дало б можливість підготувати та подати касаційну скаргу. Оскільки наслідки невиконання цих вимог не врегульовано спеціальними процесуальними нормами, які б встановлювали порядок дій заявниці в такій ситуації, то як Європейський суд з прав людини і основних свобод, так і ВС, скасовуючи ухвалу судді ВС і передаючи питання про прийняття касаційної скарги заявниці на новий розгляд до суду касаційної інстанції, дійшли висновку, що заявниця діяла з належною сумлінністю і її вини не було в тому, що вона не подала касаційну скаргу в межах строку, встановленого законодавством.

Заявниця не могла передбачити застосування касаційною інстанцією процесуального обмеження, встановленого національним законодавством, що було порушенням принципу юридичної визначеності та призвело до порушення самої суті права на суд (постанова від 14.11.2011 №6-37цс11).

Зважаючи на наведене вище, суди зобов’язані привести свою судову практику у відповідність до судових рішень Верховного Суду України.

 

Заступник голови

М.Пшонка