Спільне проживання — ще не сім’я

Сам факт перебування у фактичних шлюбних відносинах без установлення ведення спільного господарства не є підставою для визнання права власності на половину майна за кожною зі сторін. На це звернув увагу Верховний Суд України у Постанові від 25.12.2013 №6-135цс13, текст якої друкує газета "Закон і Бізнес".

Верховний Суд України

Іменем України

Постанова

25 грудня 2013 року м.Київ №6-135цс13

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

головуючого — Яреми А.Г.,

суддів: Григор’євої Л.І., Онопенка В.В., Романюка Я.М., Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Сеніна Ю.Л., Лященко Н.П., Патрюка М.В., Сімоненко В.М.

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Особи 1 до Особи 2 про встановлення факту проживання однією сім’єю без реєстрації шлюбу та поділ майна за заявою Особи 2 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25.07.2013,

ВСТАНОВИЛА:

У жовтні 2011 року Особа 1 звернулась до суду із зазначеною позовною заявою, посилаючись на те, що з листопада 1996 року до 16.09.2010 вона та Особа 2 проживали однією сім’єю, спочатку — без реєстрації шлюбу, а з 23.04.99 — у зареєстрованому шлюбі. Інформація 1 року в них із відповідачем народився син, Особа 3, батьківство якого визнано Особою 2 31.03.98.

Під час спільного проживання вони придбали квартиру за Адресою 1 згідно з договором купівлі-продажу від 22.04.99. Покупцем у цьому договорі був зазначений лише Особа 2. Відповідно до договору дарування від 19.08.2002 відповідач подарував 1/3 частину вказаної квартири сину, Особі 3.

16.09.2010 їхній шлюб розірвано.

Вважаючи, що вона й відповідач придбали зазначену квартиру за спільні кошти під час спільного проживання, тому ця квартира є спільною власністю, і оскільки нею та відповідачем не досягнуто згоди щодо добровільного поділу майна у вигляді 2/3 частин спірної квартири, Особа 1, з урахуванням змін та уточнення позовних вимог, просила встановити факт проживання однією сім’єю без реєстрації шлюбу її та Особи 2 у період з 1996 року до 23.04.99, визнати спільною сумісною власністю 2/3 частини спірної квартири, передати відповідачу в особисту приватну власність 1/3 її, іншу 1/3 — передати їй.

Рішенням Ленінського районного суду м.Севастополя від 6.02.2013 позов задоволено частково: ухвалено встановити факт спільного проживання Особи 1 та Особи 2 однією сім’єю з 24.07.97; у задоволенні решти позову відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду м.Севастополя від 15.04.2013 зазначене рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог про поділ майна скасовано й у цій частині ухвалено нове рішення, яким позов у вказаній частині задоволено: визнано 2/3 частини спірної квартири спільною сумісною власністю позивачки та відповідача; визнано за кожним з них право власності по 1/3 частині. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах ВСС від 25.07.2013 вказане рішення апеляційного суду залишено без змін.

У заяві Особи 2 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах ВСС від 25.07.2013 порушується питання про скасування постановленої судом ухвали й передання справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції з підстав, передбачених п.1 ч.1 ст.355 Цивільного процесуального кодексу, — неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме: ст.17 закону «Про власність» від 7.02.91 №697-XII, ст.368 Цивільного кодексу, ст.74 Сімейного кодексу, що потягло за собою ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Для прикладу наявності зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення Особа 2 посилається на:

— рішення колегії суддів судової палати у цивільних справах ВСС від 4.07.2012 у справі за позовом про встановлення факту спільного проживання однією сім’єю без реєстрації шлюбу, визнання права власності на частину житлового будинку (№6-14503св12);

— рішення колегії суддів судової палати у цивільних справах ВСС від 15.02.2012 у справі за позовом про встановлення факту проживання однією сім’єю та поділ майна (№6-3669св12);

— ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах ВСС від 15.05.2013 у справі за позовом про встановлення факту спільного проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу й поділ спільного майна подружжя (№6-49336св12);

— постанову Верховного Суду від 20.02.2012, ухвалену за результатами розгляду заяви про перегляд судового рішення у справі про встановлення факту проживання однією сім’єю без реєстрації шлюбу, поділ спільного майна подружжя, визнання недійсними договорів дарування житлового будинку та земельної ділянки, визнання права власності на частину житлового будинку й земельної ділянки.

Так, ухвалюючи рішення від 4.07.2012 (№6-14503св12) про відмову в задоволенні позову про встановлення факту спільного проживання однією сім’єю без реєстрації шлюбу, визнання права власності на частину житлового будинку, Вищий спеціалізований суд з розгляду цивільних і кримінальних справ виходив із того, що спірні правовідносини між сторонами у справі виникли до набрання чинності Сімейним кодексом — до 1.01.2004, що позивачем не надано належних і допустимих доказів про участь у набутті спірного майна, оскільки самі по собі факти придбання спірного майна в червні 2003 року та спільного проживання без реєстрації шлюбу в цей період без визначення ступеня участі працею й коштами в придбанні спірного житлового будинку не можуть бути підставою для визнання права власності на половину спірного майна.

Ухвалюючи рішення від 15.02.2012 у справі за позовом про встановлення факту проживання однією сім’єю та поділ майна (№6-3669св12), суд касаційної інстанції виходив із того, що до відносин, які виникли до 1.01.2004, застосовуються положення Кодексу про шлюб та сім’ю, яким не передбачено можливості визнання факту спільного проживання без реєстрації шлюбу як підстави для визнання набутого майна спільною сумісною власністю, і дійшов висновку, що підстави для задоволення позовних вимог та встановлення факту проживання однією сім’єю без укладення шлюбу в період з грудня 2000 року до березня 2008 відсутні.

Скасовуючи рішення апеляційного суду й залишаючи в силі рішення суду першої інстанції про часткове задоволення позову про встановлення факту спільного проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу й поділ спільного майна подружжя, суд касаційної інстанції в ухвалі від 15.05.2013 (№6-49336св12) зазначив, що нормами чинного на той час КпШС не передбачалося виникнення права спільної сумісної власності чоловіка та жінки, які проживають однією сім’єю без реєстрації шлюбу.

У справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції погодився з висновками апеляційного суду про те, що спірне майно було придбане внаслідок спільної праці членів сім’ї — сторін у справі, оскільки доводи позивачки про те, що спірна квартира була придбана частково за кошти, надані їй у борг, підтверджуються розпискою від 20.04.99, а тому згідно з ч.1 ст.17 закону «Про власність» 2/3 частини спірної квартири є їхньою спільною сумісною власністю, у зв’язку із чим Особі 1 належить його половина.

Наведені правові висновки суду касаційної інстанції про застосування ст.17 закону «Про власність», покладені в основу судового рішення, яке переглядається, є неоднаковими з висновками, зробленими в указаному для прикладу рішенні колегії суддів судової палати у цивільних справах ВСС від 4.07.2012 (№6-14503св12).

Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах ВС вважає, що заява підлягає задоволенню з таких підстав.

Судами у справі, яка переглядається, установлено, що відповідно до договору купівлі-продажу від 22.04.99 Особа 2 придбав квартиру за Адресою 1.

23.04.99 сторони у справі уклали шлюб, про що у Книзі реєстрації актів про одруження зроблено відповідний запис.

Згідно з розпискою від 20.04.99 позивачці надано в борг кошти в сумі $3 тис.

Відповідно до роз’яснень, що містяться в п.12 постанови Пленуму ВС «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім’ю України» від 12.06.98 №16 (у редакції, яка була чинною на момент спірних правовідносин), спори про поділ майна осіб, які живуть однією сім’єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі, мають вирішуватися згідно з п.1 ст.17 закону «Про власність», відповідних норм ЦК Української РСР та з урахуванням п.5 постанови Пленуму Верховного Суду «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» від 22.12.95 №20. Правила стст.22, 28, 29 КпШС в цих випадках не застосовуються.

Так, згідно із ч.1 ст.17 закону «Про власність», який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім’ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними.

Частиною 2 ст.112 ЦК Української РСР 1963 року визначено, що сумісною власністю є спільна власність без визначення часток.

За змістом п.5 постанови Пленуму ВС від 22.12.95 №29 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин), розглядаючи позови, пов’язані з спільною власністю громадян, суди повинні виходити з того, що відповідно до чинного законодавства спільною сумісною власністю є не лише майно, нажите подружжям за час шлюбу (ст.16 закону «Про власність», ст.22 КпШС), а й майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім’ї, або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об’єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (п.1 стст.17, 18, п.2 ст.17 закону «Про власність»), тощо.

Отже, майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об’єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо:

1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб як сім’ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об’єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету);

2) інше не встановлено письмовою угодою між ними.

У зв’язку із цим суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім’єю, слід установити не лише обставини щодо факту спільного проживання сторін у справі, а й ті обставини, що спірне майно було придбане сторонами внаслідок спільної праці.

Сам факт перебування у фактичних шлюбних відносинах без установлення ведення спільного господарства, побуту та бюджету не є підставою для визнання права власності на половину майна за кожною зі сторін.

Тільки в разі встановлення цих фактів положення ч.1 ст.17 закону «Про власність» вважається правильно застосованим.

З такого по суті розуміння закону виходив суд касаційної інстанції в наданому для порівняння судовому рішенні від 4.07.2012 (№6-14503св12).

Така сама по суті позиція висловлена в постанові Судової палати у цивільних справах ВС від 18.09.2013 №6-66цс13.

Виходячи з викладеного, не можна визнати правильним застосування судами апеляційної та касаційної інстанцій у справі, яка переглядається, ч.1 ст.17 закону «Про власність» для визнання за позивачкою права власності на половину майна, придбаного до 1.01.2004, без установлення факту створення (придбання) сторонами майна внаслідок спільної праці, ведення спільного господарства, побуту та бюджету.

Висновок апеляційного суду, з яким погодився суд касаційної інстанції, про те, що позивачкою доведено її право на половину спірної квартири та що таке право підтверджується її коштами, набутими в борг згідно з розпискою від 20.04.99, зроблений судом із порушенням цих положень.

Таким чином, Судова палата у цивільних справах ВС встановила, що ухвала суду касаційної інстанції у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої п.1 ч.1 ст.355 ЦПК, — неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло за собою ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, є незаконною.

За таких обставин відповідно до п.1 ч.1 ст.355 і чч.1 та 2 ст.360-4 ЦПК ухвала колегії суддів судової палати у цивільних справах ВСС від 25.07.2013 підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Керуючись п.1 ч.1 ст.355, п.1 ч.1 ст.360-3, чч.1 та 2 ст.360-4 ЦПК, Судова палата у цивільних справах ВС

ПОСТАНОВИЛА :

Заяву Особи 2 про перегляд судового рішення задовольнити.

Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах ВСС від 25.07.2013 скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Постанова ВС є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п.2 ч.1 ст.355 ЦПК.