Закон і Бізнес


Прощання з імперією

20 років тому українці «поховали» Радянський Союз і «охрестили» Україну


Після виходу України з СРСР у ньому не захотіла залишитися жодна республіка.

№49 (1036) 03.12—09.12.2011
РОМАН ЧИМНИЙ
3157

Однією з визначних подій в утвердженні самостійності нашої держави став референдум щодо схвалення Акта проголошення незалежності України. 20 років тому майже 29 мільйонів українців підтвердили, що хочуть попрощатися з Радянським Союзом. Щоправда, це прощання розтяглося не на одне десятиліття.


Сьогодні події минулого сторіччя ще складно називати історією. На політичній сцені — чимало гравців, які в 1991 році голосували як за незалежність, так і за проведення першого всеукраїнського референдуму. Адже без підтримки народу утримати державність було б неможливо. Й українці підтримали своїх політиків, бо повірили їм, що окреме життя буде кращим за «комунальне співмешкання»…

Розпад імперії не приніс простим українцям обіцяного достатку. Навпаки, перші роки давалися надто важко для життя, навіть для виживання. Поступово призвичаїлися, прилаш­тувалися до економічних умов жорсткого капіталізму, але не збиралися під урядовими будівлями з вимогами повернути Союз, аби їсти «ковбасу за 2,20». Хоча незалежність не дісталася нам безкоштовно.

Як зазначив екс-президент Леонід Кучма, «за незалежність завжди треба бути готовими платити». І ми заплатили за неї, зокрема, «нульовим» варіантом розподілу майна й боргів колишнього СРСР, втратою заощаджень українських громадян більш ніж на 130 млрд крб., зменшенням населення країни майже на 7 млн… Але перші роки ми навіть соромилися прийти в службу зайнятості, аби запитати про виплати по безробіттю. Не тому, що не хотіли обтяжувати державі фінансовий тягар, а тому, що звикли розраховувати виключно на власні сили й вірили: самі здатні забезпечити себе і свої сім’ї. Адже самі обрали цей шлях — шлях незалежності.

Проте чим далі ми просувалися цим шляхом, тим частіше доводилося платити за свій вибір. Хоч як би ми намагалися балансувати між Заходом і Сходом, перед Україною раз у раз ставили вимоги поступитися частиною отриманої незалежності. Якщо, наприклад, у 1996 році нашу Конституцію визнали найкращою в Старому світі, то сьогодні європейські політики закликають заплющити очі на окремі її норми заради «демократії» для однієї людини. За фінансову допомогу (далеко не безкоштовну) від нас вимагають заплатити погіршенням добробуту власних громадян та підвищенням пенсійного віку.

Не відстає від Європи і наш північно-східний сусід. Не втручаючись у справи політичні, він тисне в найболючішому для нас питанні, намагаючись затягнути економічний «зашморг», аби в такий спосіб втягти нас у свої «обійми».

Власні ж політики популістськими рішеннями привчили громадян до того, що держава повинна платити за те, щоб раз на 5 чи 4 роки ми зробили «правильний» вибір. Для цього українців поділили на тих, хто отримає таку плату у вигляді різноманітних пільг і компенсацій, та тих, хто за все це розплачується. І ми втратили частину самостійності кожного з нас, потрапивши в залежність від можливостей державного бюджету та милості тих, хто перебуває при владі.

Вітаючи співвітчизників з 20-ю річницею референдуму, Президент Віктор Янукович відзначив, що «два десятиліття тому ми консолідувалися навколо ідеї української державності. Виступили як згуртований народ, що прагне творити власну долю у власному домі». І закликав «бути єдиними в наших прагненнях та діях». Очевидно, саме цього не вистачає нам сьогодні, аби припинити суперечки про те, яка залежність — європейська чи російська — буде кращою для нас. Якщо ці питання одночасно винести на всеукраїнський референдум, жодне з них не здобуло б підтримки більшості українців. Наприклад, опитування, приурочене Київським міжнародним інститутом соціології до 20-річчя референдуму, засвідчило, зокрема, що лише 16% українців хочуть жити в єдиній союзній державі з Росією. Тоді як незалежність підтримують 82,6% опитаних.

Проте для того, аби ніхто з нащадків ніколи не ставив під сумнів вибір 20-річної давнини, варто попрощатися назавжди з мрією про те, що краще життя можна отримати відразу й без жодних втрат. Ті, хто прийшов на виборчі дільниці 1 грудня 1991 року, вірили в незалежне майбутнє, і за це майбутнє варто подякувати. Без будь-якої іронії.