Підсудна капітуляція

За здачу в полон статут передбачав «смертну екзекуцію», але «монарше милосердя» рятувало генералам і життя, і привілеї

105 років тому в американському Порт¬смуті був підписаний мирний договір, за яким Росія поступалася Японії південною частиною Сахаліну і своїми орендними правами на Ляодунський півострів і Південноманьчжурську залізницю.

Такий результат війни двох імперій зумовили поразка під Мукденом і розгром ро¬сійської ескадри в Цусімській протоці.
Проте початок кінцю, на думку істориків, поклала здача Порт-Артура. Через два роки спе¬ціальний суд визнав головним винуватцем в капітуляції генерал-ад’ютанта Анатолія Стесселя і засудив його до розстрілу.

«З огляду на виявлене неодноразово боягузтво керувати не в змозі…»

Боротьба за Порт-Артур почалася 26 січня 1904 року (тут і далі дати наводяться за старим стилем. — Прим. ред.) з японських бомбардувань з моря, а з травня розгорнулися бої на суші. За 11 місяців облоги японці втратили під фортецею понад 110 тис. убитими. На підступах до Порт-Артура загинули і двоє синів генерала Маресуке Ногі, котрий командував штурмом. Одна¬че, маючи перевагу в живій силі, яка до грудня була вже п’ятикратною, потужну артилерію, що випустила по фортеці понад 1,5 млн снарядів, японці так і не змогли у відкритому бою заволодіти Порт-Артуром.
Захисники фортеці пов’язували успішне проти¬стояння переважаючим силам противника перш за все з діяльністю начальника сухопутної оборони генерал-майора Романа Кондратенка. Адже у відрізаному від основних частин укріпленому районі існували одночасно три влади: командувач військами А.Стес¬сель, комендант фортеці Костянтин Смирнов і командувач 1-ї Тихоокеанської ескадри Вільгельм Вітгефт (двоє останніх — вихідці з Одеси). Р.Кондратенку, нащадкові бідного дворянина, українцю за походженням, проте, вдалося «з рідкісним умінням і тактом узгоджувати на користь спільної справи суперечливі погляди окремих начальників».
2 грудня 1904 року генерал-майор, навколо якого об’єдналися прихильники захисту фортеці, загинув від прямого попадання в каземат форту №2 гаубичного снаряда. За однією з версій, що знайшла відображення в романі Олександра Степанова «Порт-Артур», цей обстріл був не випадковістю, а наслідком зради когось із прихильників здачі фортеці.
Хоч як би там було, але загибель «душі оборони», як називали Р.Кондратенка солдати, розв’язала руки командувачеві армії А.Стесселю. Тим більше що ще в липні 1904 року загинув і контр-адмірал В.Вітгефт. І вже 16 грудня А.Стессель запропонував на військовій раді почати переговори з японцями про здачу фортеці. Проте генерал-лейтенант К.Смир¬нов і більшість членів ради категорично висловилися проти капітуляції.
Незадовго до цього генерал К.Смирнов направив донесення головнокомандувачу Олексієві Куропаткі¬ну, в якому доповідав, що А.Стессель «вследствие отсутствия познаний по части артиллерийской и инженерной руководить обороной крепости по этим отделам не может; что же касается войсковой части… то, ввиду проявленной им неоднократно трусости, он руководить и этой частью не в состоянии…» (Тут і далі лексичні та стилістичні особливості цитованих джерел збережені. — Прим. ред.)
Проте А.Стессель розпочав переговори з генералом М.Ногі.

«Врагу не здається наш гордий «Варяг»?

20 грудня 1904 року А.Стес¬сель підписав наказ №984, в якому мовиться, що «из 40 тыс. гарнизона на 27-верс¬тной обороне осталось менее 9 тыс. и то полубольных». Комендант же фортеці К.Смирнов згодом свідчив перед судом, що на день здачі гарнізон складався з 12,5 тис. стріль¬ців і моря-ків, 5 тис. артилеристів,
500 чоловік інженерних військ і 1 тис. нестройових. Загалом — 19 тис.
Крім того, у фортеці згідно зі свідченням на суді К.Смирнова, ще залишалося 200 тис. снарядів і 7 млн рушничних патронів, борошна на 40 днів. «Из всего видно, — підбив підсумок сказаному генерал К.Смирнов, — что силы и средства крепости были достаточны для защиты ее в продолжении, по крайней мере, 1,5 месяца…»
Те, що свідчення колишнього коменданта Порт-Артура майже відпові¬дають дійсності, підтвер¬джує такий факт: після здачі фортеці на збірний пункт війсь¬ковополонених явилося більш ніж 23 тис. російських солдатів, матросів і офіцерів. Чому ж факт здачі Порт-Артура викликав таку незвичайну реакцію в переможця — генерала М.Ногі, який готовий був зробити ритуальне самогубство — харакірі?
У донесенні в Токіо про здачу фортеці генерал писав, що відчуває сором і жаль, що занапастив так багато людських життів, витратив так багато війсь¬кових запасів і часу на «недокінчену справу». При особистій зустрічі з імператором він попросив дозволу зробити харакірі, проте Муцухіто I високо оцінив військові заслуги М.Ногі. Але це тільки відстрочило вирок, який виніс собі представник самурайського роду: після смерті імператора він розпоров собі живіт.
У свою чергу багато хто з портартурців також уважав, що оборона фортеці була «недокінченою справою». Адже для багатьох з них прикладом героїзму була доля матросів і офіцерів крейсера «Варяг» і канонерки «Кореец», що до останнього билися з переважаючими силами противника.
Ось рядки зі щоденника одного з російських офі¬церів: «Сегодня я окончательно узнал, что наша крепость еще вчера вступила с японцами в переговоры о… сдаче. Долго не хотелось верить этой ужасной новости. Неужели же в самом деле сдача? Неужели не осталось ни малейшей надежды ни на дальнейшее сопротивление, ни на выручку?.. Не могу выразить словами того чувства, которое овладело мной при этом известии: тут была и какая-то неловкость, и вместе с тем тупая боль, и досада, что вся наша герой¬ская 11-месячная оборона, стоившая таких жертв, так неожиданно и глупо закончилась».
19 грудня 1904 року капітуляцію було прийнято. Переважна більшість порт¬артурців про це дізналися, що називається, постфактум. Збереглася телеграма А.Стесселя російському імператорові: «Ваше величество, простите нас. Мы сделали все, что в человеческих силах. Судите нас, но судите милостиво, так как почти 11 месяцев непрерывных боев исчерпали наши силы…»
Після здачі фортеці кожному офіцерові та генералові, котрі підписали письмове зобов’язання надалі не брати участі в бойових діях проти Японії, дозволили виїхати в Росію. Цим скористалися 440 чоловік, серед них і А.Стессель. Крім того, генерал добився, щоб йому надали цілий залізничний состав для того, аби вивезти сім’ю і власне майно. Доля портартурців, котрі опинилися в японських таборах для військовополонених, барона не турбувала.

«Умови капітуляції виявилися вкрай образливими для честі армії»

Після того як Порт-Артур здали, Японія перекинула від стін фортеці на головну ділянку російсько-японського фронту 100-тисячну армію, що сприяло поразці російських військ. А розгром російської ескадри в Цусімській (Корейській) протоці забезпечив Країні Східного Сонця панування в Японському морі. Ці дві події практично вирішили результат війни на користь маленької острівної держави. У результаті Росія уклала з Японією принизливий мирний договір, підписаний 23 серпня 1905 року.
Проте ще 13 березня 1905 року за високим велін¬ням імператора Миколи II була створена слідча комісія для розгляду справи про здачу японцям фортеці начальником Квантунського укріпленого району, генерал-ад’ютантом А.Стесселем. У комісію під головуванням члена Державної ради генерал-ад’ютанта Христофора Роопа ввійшли 12 генералів і адміралів. Засідання тривали понад рік, у результаті комісія дійшла висновку, що на момент капітуляції гарнізоном фортеці «не были еще исчерпаны все средства обороны; сдача ее явилась неожиданностью почти для всего гарнизона, а условия капитуляции и порядок выполнения ее оказались крайне тягостными и оскорбительными для чести армии и достоинства России».
Але для того, щоб віддати А.Стесселя під суд, знадобилося мало не 2 роки й обурення громадськості. Слід зазначити, що барон аж до початку судових за¬сідань продовжував числитися на службі. А у відставку пішов «через хворобу».
Як обвинувачені на підставі статей 1277.1 і 1277.10 Зводу військових постанов перед Верховним військово-кримінальним судом постали А.Стессель, комендант фортеці генерал-лейтенант К.Смирнов, колишній начальник 4-ї Східносибірської стрілецької дивізії генерал-лейтенант Олександр Фок і колишній начальник штабу Квантунського укріпрайону генерал-майор Рейс.
Обвинувальний акт уніс головний військовий прокурор Російської імперії генерал-лейтенант Володимир Павлов.
Усього з 27 листопада 1907 до 7 лютого 1908 року відбулося 41 засідання військово-кримінального суду в Санкт-Петербурзі під головуванням генерала Павла Дукмасова і генерала Олександра Водара, котрий змінив останнього. Врешті-решт 12 генералів і адміралів дійшли висновку, що рішення про капітуляцію, за яким стояв барон А.Стессель, стало для захисників Порт-Артура несподіваним.

Без мундирів, але з пенсією

А.Стесселя суд визнав винним у тому, що він, усупереч думці більшості учасників військової ради, свідомо здав фортецю, не вживши всіх заходів для подальшої її оборони та від¬вернення на себе 100-т謬сячної японської армії.
Генерал-ад’ютант був визнаний винним у:
- непокорі наказам вер¬ховного командування (про передачу командування і від’їзд в Маньчжурську армію);
- втручанні в права й обов’язки коменданта фортеці;
- невжитті заходів для збільшення продовольчих запасів у фортеці;
- помилкових донесеннях командуванню про свою особисту успішну участь у боях;
- помилковому донесенні імператорові з поясненнями причини здачі фортеці, хоча на військовій раді від 16 грудня 1904 року факти, викладені в донесенні, були неодноразово спростовані;
- несправедливих нагородженнях орденами Святого Георгія генералів А.Фока, Надєїна і Рейса;
- свідомій здачі фортеці на невигідних і принизливих для Росії умовах усупереч думці військової ради, не вичерпавши всіх доступних засобів для оборони, а також здачі укріплених споруд, що ослабило оборону фортеці;
- тому, що, здавши фортецю ворогові, не «разделил тяжелую участь своих солдат в японском плену» (як це зробив, напри¬клад, комендант фортеці К.Смирнов).
7 лютого 1908 року барона засудили до страти «через расстреляние». Проте з урахуванням «долгой и упорной обороны, отражения нескольких штурмов с огромными для противника потерями и безупречной прежней службы» суд звер¬нувся до Миколи II з клопотанням «о замене высшей меры 10 годами заточения в Петропавловскую крепость с лишением чинов и исключением из службы, но без лишения всех прав состояния».
4 березня 1908 року Микола II конфірмував вирок, і 7 березня барона помістили в Катерининську куртину Петропавлівської фортеці (дотепники говорили, що А.Стессель здасть ворогові і її). Прохання про подальше пом’якшення долі було «оставлено без уважения». Проте вже 6 травня 1909 року «по монаршему милосердию» барона випустили на волю зі збереженням усіх прав стану, звань і привілеїв. Після чого генерал відразу ж емігрував. Через 6 років А.Стессель помер і був похований у м.Хмільнику.
Генералів К.Смирнова і Рейса суд виправдав. Генерал А.Фок був визнаний винним лише в дисциплінарній провині, і йому оголосили догану. Всі троє 2 квіт¬ня 1908 року були звіль¬нені від служби «по домашним обстоятельствам» з пенсією, але без права носіння форми.
За звинувачення в боягузтві А.Фок викликав К.Смирнова на дуель, на якій останній був поранений у живіт.

«Не виконавши зобов’язання свого щодо обов’язку, присяги...»

Тим часом суд над порт-артурськими генералами був не першим процесом у Росії, пов’язаним з ро¬сійсько-японською війною 1904—1905 років. З 22 листопада до 11 грудня 1906 рку особливе присутствіє Військово-морського суду Кронштадського порту під головуванням генерал-лейтенанта Михайла Бабіцина розглядало справу колишнього контр-адмірала Миколи Небогатова.
Під час судового розгляду було встановлено, що перед 2-ю ескадрою, сформованою на Балтиці (38 ко¬раблів і суден) для переходу на Тихий океан, на чолі з віце-адміралом Зиновієм Рожественським стояло завдання розблокувати Порт-Артур з моря і завою¬вати панування в Японсько¬му морі. До зіткнення 14 тра⬬ня 1905 року в Цусимській протоці з флотом Японії під командуванням адмірала Хейхатіро Того російські кораблі за 7 місяців зробили безприкладний перехід у 33 тис. км.
Швидкохідні японські кораблі з першокласною артилерією не залишили тихохідним броненосцям З.Рожественського жодних шансів. Втрати ескадри були жахливими: 21 корабель у ході битви пішов на дно (частина з них була затоплена командами), в руки противника як трофеї потрапили 5 кораблів і госпітальне судно. У морі загинуло 5046 чоловік, у полоні опинилося 6077 ро¬сійських моряків, зокрема віце-адмірал З.Рожест¬венський. Тільки одному кораблю вдалося втекти в Росію, а трьом — прорватися до Владивостока.
Командування залишками ескадри взяв за старшинством контр-адмірал М.Небогатов, який перебував на борту броненосця «Николай I». За його сигналом услід за флагманським броненосцем узяли курс на Владивосток «Орел», «Адмирал Апраксин», «Адмирал Сенявин» і крейсер «Изумруд». До них приєднався броненосець «Адмирал Ушаков» під командуванням капітана Михайла Миклухо-Маклая, брата знаменитого манд¬рівника. Проте корабель нев¬довзі відстав. Згодом стало відомо, що «Адмирал Ушаков» прийняв нерівний бій з кількома кораблями противника і після того, як витратив боєзапас, був затоплений командою. Капітан загинув.
Удосвіта 15 травня загін М.Небогатова опинився в оточенні 28 японських суден. На російських кораблях почали готуватися до бою, проте флагман наказав підняти на «Николае I» білий прапор. Решта кораблів, окрім швидкохідного крейсера «Изумруд», що продовжував прориватися на північ, до Владивостока, наслідували приклад флагмана.
Після повернення з полону М.Небогатова, «исключенного из службы с лишением чинов и последствиями, означенными в статьях 36 и 38 Военно-морского устава о наказаниях», і капітанів броненосців, відданих противникові, чекав суд.
Поряд з М.Небогатовим на лаві підсудних опинилися три колишні капітани кораблів — Володимир Смирнов (ескадрений броненосець «Николай I»), Микола Лишин (броненосець берегової оборони «Адмирал Апраксин»), Сергій Григор’єв (броненосець берегової охорони «Адмирал Сенявин») і старший офіцер броненосця «Орел» Костянтин Шведе, котрий командував кораблем замість тяжко пораненого й непритомного капітана, а також ще 77 чоло-вік — від старших офіцерів до матросів ескадри.
Капітанів обвинувачували в тому, що 15 травня 1905 року, «будучи настигнуты и окружены в Японском море неприятельскою эскадрою, без боя спустили флаг, не исполнив обязанности своей по долгу, присяге и в противность требованиям воинской чести и правилам Морского устава». Решті ставилося за вину те, що вони, «будучи осведомлены о принятом начальником эскадры и командирами судов решении сдать без боя... броненосцы наши неприятелю, в нарушение присяги и верности службе, имея возможность предупредить... преступление, заведомо допустили содеяние оного».
Опитування кількох сотень свідків підтвердило аргументи обвинувачення. Так, за словами матроса «Орла» Олексія Смирнова, «сдачи на броненосце никто не хотел, но энергичного человека, настоящего начальника, к несчастью, не нашлось. Все были подавлены и сознавали, что кампания теперь проиграна».
Після розгляду справи по суті суд вийшов із зали і після 8-годинної наради визнав М.Небогатова, В.Смирнова, М.Лишина й С.Григор’єва винними «в сдаче броненосцев без боя при возможности защищаться и при боевом настроении команд».
Уперше за час існування російського флоту була застосована стаття, що передбачає за здачу в полон «смертну екзекуцію». Однак особливе присутствіє військово-морського суду створило прецедент, який повториться на процесі у «справі А.Стесселя»: звернулося до Мико-ли II з клопотанням про заміну страти ув’язненням у фортеці строком на 10 років і «дальнейшую участь повергнуть на монаршее милосердие».
Клопотання було задоволене 25 січня 1907 року. М.Небогатов і капітани провели у фортеці менше третини призначеного строку й були помилувані.
Старший офіцер «Ор¬ла» у зв’язку з тим, що броненосець отримав у попередньому бою серйоз-ні пошкодження й зазнав великих утрат, які не давали йому можливості вести бій, був виправданий. Відносно «капитанов второго ранга Кросса, Ведерникова и Артшвагера и лейтенанта Фридовского, занимавших во время сдачи должности: первый — флаг-капитана, а послед¬ние три — старших офицеров названных броненосцев», — ув’язнення у фортеці відповідно на 4, 3, 3 і 2 місяці. Решту обвинувачених суд виправдав.

Війну закінчено. Всім спасибі?

Генерал А.Стессель і адмірал М.Небогатов пояснювали мотиви здачі в полон тим, що хотіли врятувати життя своїх підлеглих. Але навіть якщо вони дійсно керувалися цими гуманними міркуваннями, суд не міг їх виправдати: з військового та державного поглядів вони скоїли злочин.
Микола ІІ артистично продемонстрував громадськості як готовність карати за відступ від присяги й обов’язку, не зважаючи на осіб, так і здатність милувати.
Прикметно, що на процесі М.Небогатова промови адвокатів загалом зводилися до одного й того самого. Попри попере¬дження прокурора, присяжні повірені знову і знову розбирали «метафізичні та соціальні» причини війни, помилки З.Рожественського, непорядки в морському відомстві. Стверджували, що М.Небогатов мав рацію з моральної точки зору. При цьому наводили як приклад здачу 30 квітня 1829 року оточеного турецькими кораблями фрегата «Рафаил», за що його офіцери були лише розжалувані в матроси.
Захист ні словом не обмовився про подвиг крейсера «Варяг» і канонерського човна «Кореец». А адвокат Баб’янський закінчив так: «Офицеры, сидящие здесь на скамье подсудимых, как и многие тысячи других, явились лишь невольными жертвами великой исторической драмы, которая знаменует крушение старого порядка, основанного на произволе и без¬ответственности. Цусима — это... последняя ставка русской бюрократии… Лишь после Цусимы впервые на Руси раздался голос свободного гражданина». На цьому його перервав головуючий.
Питання «Хто ж усе-таки винен, що величезна держа¬ва зазнала поразки від маленької країни?» було на про¬цесах майстерно обійдено.

Олександр СЕРГЄЄВ