Закон і Бізнес


Буква Конституції

Для належного функціонування української мови правової бази достатньо, але вона має бути гармонізована


№34-35 (1021-1022) 24.08—02.09.2011
Андрій ПОТЬОМКІН, начальник відділу вивчення та узагальнення судової практики Вищого господарського суду України
13897

Новітня історія України свідчить про встановлення поганого прецеденту — поділу суспільства за мовною ознакою. Переважну більшість в нашій державі становлять українці, але велика частина з них є зросійщеними. Крім того, постійні політичні спекуляції щодо мовного питання аж ніяк не сприяють консолідації української нації. Проте питання двомовності передусім є соціально-психологічною проблемою національної свідомості, що зазнала трансформації в процесі зміни системи цінностей в умовах перехідного періоду.


Позитивні зрушення

Тривала відсутність виваженої мовної політики та брак усебічного правового забезпечення державного статусу української мови, власне, і стали причинами виникнення мовної проблеми в Україні. Теперішня ситуація передусім характеризується несвідомим, а подекуди й байдужим ставленням до проблем реального забезпечення статусу української мови як державної. Це негативно позначається як на внутрішньодержавних відносинах, так і на репутації України на міжнародній арені.

Водночас згідно з абз.6 ст.6 закону «Про основи національної безпеки України» від 19.06.2003 №964-IV забезпечення розвитку і функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя на всій території країни, гарантування вільного розвитку, використання і захисту російської, інших мов національних меншин є пріоритетами національних інтересів держави.

Сьогодні дедалі більше спостерігаються позитивні зрушення в мовному питанні. Органи державної влади відповідно до ст.11 Конституції почали реально «сприяти консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури». Зокрема, такій цінності, як українська мова з гострими, як лезо, самобутніми словами і зворотами. Це є запорукою гідності та незалежності Українського народу, символом єднання, досконалим засобом самоствердження україн­ської нації.

Єдиним органом конституційної юрисдикції неодноразово вирішувалося питання щодо відповідності законів та інших правових актів Конституції та давалось офіційне тлумачення положень Основного та інших законів України, які є правовою основою для здійснення державної мовної політики. Зокрема, під час офіційного тлумачення ст.10 Конституції в рішенні КС від 14.12.99 №10-рп/1999 були осмислені й конкретизовані її положення, забезпечено національні інтереси України в мовній сфері.

Об'єднання — в узгодженні

Воднораз за часів незалежності нашої держави накопичено чимало проектів, що мають урегулювати проблеми мовного законодавства. Це, своєю чергою, зумовлює необхідність створення узгоджувальної комісії, яка б об'єднала позитивні напрацювання і внесла на розгляд Верховної Ради єдиний законопроект про мови в Україні. Адже дотепер залишається чинним закон УРСР «Про мови в Українській РСР» від 28.10.89 №8313.

Слід виходити з того, що правове регулювання мовних відносин в Україн­ській державі має базуватися на гармонійному поєднанні національного інтересу із суворим дотриманням прав і свобод людини і громадянина. Новий закон про мови повинен бути, з одного боку, послідовним утіленням державного суверенітету на основі норм Конституції, а з другого — достатньо гнучким, щоб не порушити прав національних меншин, обмеження свободи особи, приниження її честі та гідності, виникнення конфліктів.

Основною, беззаперечною заслугою закону УРСР про мови є забезпечення українській мові статусу державної. Це суттєво загальмувало процес звуження її використання в усіх сферах державного і суспільного життя, що становило небезпеку збереженню ідентичності українців як нації. Проте недосконалість цього акта почала гостро відчуватися відразу після його прийняття, бо не було передбачено належного механізму контролю та відповідальності за порушення норм закону.

Головною причиною невідповідності закону УРСР про мови нинішнім реаліям є те, що він не враховує статусу України як суверенної держави і не відповідає вимогам стст.10, 11, 12 Конституції, що й зумовлює гостру необхідність прийняття нового базового документа.

Правова база

Нормативно-правовими актами, які регулюють відносини, пов'язані із застосуванням української мови, і становлять правову основу для здійснення державної мовної політики в Україні, є Конституція, закон «Про мови в Українській РСР», закон «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин», рішення КС №10-рп/1999 (справа
про застосування української мови), №13-рп/2007 (справа про розповсюдження іноземних фільмів), №8-рп/2008 (справа про мову судочинства).

Певні аспекти закріплені також в інших законодавчих актах. Так, у ч.2 ст.8 закону «Про видавничу справу» зазначено, що вся друкована продукція, яка розповсюджується через державні установи (бланки, квитанції, форми тощо), видається державною мовою. А ст.77 Митного кодексу закріплює необхідність оформлення митних документів українською мовою або офіційними мовами митних союзів, якщо Україна є членом таких.

Відповідно до ст.4 закону «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації» мова поширення інформації про діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування в ЗМІ визначається Конституцією та законом «Про мови в Україні» (мається на увазі той-таки закон «Про мови в Українській РСР»). А в разі поширення офіційної інформації іншими мовами владні органи мають забезпечити автентичний переклад. Самостійний переклад офіційної інформації заборонений. Крім того, положення ч.1 ст.10 закону «Про телебачення і радіомовлення» зобов'язує телерадіоорганізації вести мовлення державною мовою.

Стаття 6 закону «Про кінематографію» констатує, що застосування мов у галузі кінематографії здійснюється відповідно до ст.10 Конституції. А ст.7 закону «Про освіту» закріпила положення, що мова освіти визначається Конституцією та законом «Про мови в Українській РСР».

Процесуальне законодавство передбачає, що судочинство як у цивільних, так і в кримінальних справах проводиться українською мовою (ст.7 ЦПК та ст.19 КПК). Однак у чинних процесуальних кодексах не передбачено права чи обов'язку суду повертати позовну заяву, яку складено російською або іншою мовою і подано до суду без перекладу на державну мову. Отже, відмовити у прийнятті такої заяви суд не може, оскільки: по-перше, гарантоване Конституцією в ст.55 право на судовий захист не обме­жується Основним Законом мовою звернення; по-друге, згідно з приписами ч.2 ст.7 закону «Про звернення громадян» забороняється відмова в прийнятті та розгляді звернення з посиланням на політичні погляди, партійну належність, стать, вік, віросповідання, національність громадянина, незнання мови звернення. А відповідно до ч.3 ст.5 закону «Про мови в Українській РСР» відмова службової особи прийняти і розглянути заяву громадянина з посиланням на незнання мови, якою він звернувся, тягне за собою відповідальність згідно з чинним законодавством.

Нарешті, в п.5 ч.2 ст.9 закону «Про громадянство України» закріплено, що володіння українською мовою є однією з умов прийняття до громадянства України.

Разом з тим гарантування національним меншинам вільного розвитку, використання і захисту національної мови є загальновизнаним правом з позицій міжнародного права. Так, ст.27 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права від 16.12.66, до якого Україна приєдналася 25.12.90, передбачено, що особам, які належать до мовних меншин, не може бути відмовлено в праві користуватися рідною мовою. В ст.1 Угоди з питань, пов'язаних з поновленням прав депортованих осіб, національних меншин і народів від 9.10.92, підписаної країнами — учасницями СНД в Бішкеку і ратифікованої Україною 17.10.93, зазначено, що депортованим громадянам забезпечуються політичні, економічні та соціальні права й умови для освіти, національного, культурного та духовного відродження.

Відповідно до п.«а» ст.10 Конвенції про забезпечення прав осіб, які належать до національних меншин від 21.10.94, укладеної в Москві країнами СНД і підписаної Україною, передбачається необхідність вивчення державної мови та створення умов для вивчення рідної мови національними меншинами. Пункт 1 ст.5 Рамкової конвенції Ради Європи про захист національних меншин від 1.02.95, ратифікованої Україною 9.12.97, зобов'язує створити необхідні умови для того, аби особи, які належать до національних меншин, мали можливість розвивати свою мову тощо.

Отже, правової бази для належного функціонування української мови як державної та гарантування вільного розвитку, використання і захисту російської, інших мов національних меншин в Україні достатньо. Проте ця правова база має бути гармонізована й об'єднана навколо базового закону про мови, який має відповідати реаліям державного і суспільного життя Україн­ського народу й обов'язково враховувати інтереси національних меншин.

Втрачена літера

Хоч яким би дивним це здавалося, але внаслідок неналежного ставлення до української мови та зволікання зі здійсненням реального забезпечення її існування як державної і сьогодні в кабінетах державних органів (редакційних відділах) при складанні нормативно-правових актів виникають спори щодо використання літери «ґ». Не потрапила вона і до тексту Основного та багатьох інших законів і підзаконних актів. Так, слово «обгрунтованість», що вживається в ч.3 ст.29 Конституції, згідно з правилами п'ятого видання «Українського правопису» (1990 р.) мало б бути написаним через літеру «ґ».

Історичний досвід більшості європейських народів свідчить, що мова як важливий показник національної ідентичності була і залишається об'єктом державної підтримки та регулювання. Проте в Україні ще не все зроблено для повноцінного впровадження української мови в усі сфери суспільного життя. Потребують удосконалення правові норми, що регулюють її функціонування.

Слід докладати всіх зусиль для розширення сфери функціонування державної мови, щоб вона розвивалася та відігравала консолідуючу роль у становленні громадянського суспільства. Послідовне вирішення мовних питань, зміцнення державного статусу української мови передбачає стимулювання процесу побудови заможної та демократичної України. А політики повинні своїми діями сприяти утвердженню державного статусу української мови, піднесенню її престижу серед країн світу, вихованню у співвітчизників пошани до культури і традицій Українського народу.