Член Ради адвокатів Києва Олена Сотник:

«У юридичній професії бути жінкою — це швидше мінус, ніж плюс»

«Комсомолка, спортсменка... і, нарешті, просто красуня» — цими словами з відомої радянської комедії можна охарактеризувати партнера Адвокатського об’єднання «Адвокатська група «Солодко та партнери» Олену СОТНИК. Вона не тільки встигла до тридцяти років зробити кар’єру, стати партером юридичної компанії, а й знаходить час для того, щоб займатися громадською роботою, є членом і Ради адвокатів столиці, і правління Асоціації правників України. До речі, приводом для нашого знайомства стала її перемога в конкурсі Pro Bono Awards. Мабуть, через свою молодість Олена не соромиться говорити про якісь речі, в яких навряд чи зізнаються її старші колеги, — наприклад, про розчарування в професії або про те, як боротися з негативом, що захльоснув тебе. О.Сотник веде складні справи, допомагає сиротам, малює, медитує, бере участь у всіляких проектах. А ще виникає відчуття, що їй цікаві люди й життя. Напевно, тому й розмовляти з нею цікаво.

«Багато адвокатів просто не знають про нові можливості»

— Останнім часом законодавча база кардинально змінилася: прийняті нові КПК, закони «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», «Про безоплатну правову допомогу», готується до ухвалення новий закон «Про прокуратуру». Зміни зазвичай породжують якісь не­зручності. Як ви почуваєте себе в новому законодавчому середовищі?

— Для мене зміни завжди означають нові можливості. Чимало нововведень, щодо кожного з них можна вести довгі дискусії, але це однозначно можливості. Новий КПК — це можливості нового правозастосування, нової практики, абсолютно нових підходів, тому що низки інститутів, уведених кодексом, раніше не було. А вони досить ефективні. Наприклад, та ж угода з правосуддям. Потрібно розуміти психологію людей, підозрюваних у скоєнні злочинів. Далеко не всі з них готові йти до кінця й доводити свою невинуватість, особливо з огляду на низький відсоток виправдувальних вироків у нашій країні.

— До речі, з приводу виправдувальних вироків — ви вірите, що завдяки новому КПК їх кількість повинна зрости?

— Звичайно, через рік після того, як набрав чинності новий КПК, ще рано говорити про якісь тенденції. Тим більше що багато справ, які були розглянуті за цей рік, порушувалися й розглядалися за старим кодексом. Статистика цього не враховує, а тому не може розглядатися як показова. Має пройти якийсь час.

— А які можливості дав новий закон про адвокатуру?

— Якщо говорити про цей закон, то багато адвокатів просто не знають про нові можливості. Наприклад, це стосується адміністративного покарання за ненадання чиновниками інформації на адвокатський запит. Це прекрасний інструмент.

Коли представники правоохоронних або державних органів систематично не виконують вимог закону, то, якщо буде одне адмінстягнення, друге, третє, шосте, думаю, отримавши сьомий запит, вони точно почнуть надавати інформацію. Тому такий інструмент однозначно потрібно використовувати. Питання в іншому: наше законодавство містить дуже багато спірних моментів щодо закритої інформації — яку можна надавати, яку не можна, немає чіткого переліку. Тому державні органи дуже часто зловживають цим.

Я сама є уповноваженим Ради адвокатів м.Києва на оформлення адмінпротоколів і чудово розумію, що в кожній конкретній ситуації можуть виникнути спірні моменти. Сьогодні ти виписав адмінпротокол, а завтра тебе викликають у суд і там спливають якісь законодавчі обмеження або внутрішні інструкції.

— Напевно, тут багато чого залежить від позиції судів.

— Дійсно, багато чого залежить від того, як поведуться судді, наскільки детально вникнуть у ситуацію.

Ще один момент — це якість оформлення протоколів, тому що часто потрібно виконати дуже велику роботу, перш ніж його скласти. Бувають елементарні помилки, наприклад, коли в запиті не вказана інформація про ордер або довіреність, і адвокатові можуть не відповісти просто через недотримання цієї формальності. І це вже проблема не держоргану, а адвоката, котрий неякісно оформив документ.

І АПУ, і, думаю, Рада адвокатів м.Києва проводитимуть роботу для підвищення грамотності адвокатів у цих питаннях, тому що якщо запит буде підготовлено якісно, з чіткими запитаннями, з чітким розумінням, що можна отримати в результаті, то відмов стане значно менше. Навіть якщо відповідь не надійде, нам буде набагато легше скласти адмінпротокол.

«Здорова конкуренція з боку зарубіжних адвокатів нам не завадить»

— Крім цього права, які ще можливості особисто вам дав новий закон?

— Є дуже позитивний момент, що стосується проведення процесуальних дій відносно адвоката. У законі чітко прописано, що при цьому обов’язково повинні бути присутні представники регіональної ради адвокатів. Ці люди — самі адвокати, і вони чудово знають: перше, що є в захисника, — це його репутація, і частина її — документи, адвокатські досьє, що зберігаються в його офісі, та інформація, яка іноді життєво важлива для клієнта. Рада адвокатів зобов’язана стежити, щоб під час проведення процесуальних дій не була порушена адвокатська таємниця, тому що від цього може постраждати дуже багато людей, клієнти адвоката, навіть ті з них, які ніяк не пов’язані з такою ситуацією. Це великий плюс закону.

Нині дуже активно обговорюється питання правильного розподілу кош­тів, які будуть отримані в результаті сплати членських внесків. Це чимала сума, і вона дає можливість реалізувати якісь програми, наприклад освітні. У Києві планують створити інформаційний портал. Зараз РА м.Києва працює над його концепцією. Він включатиме кілька платформ — і обмін адвокатським досвідом, і спілкування, і, можливо, це будуть бази документів, доступ до документів. Адже великим адвокатським компаніям, об’єднанням до снаги оплачувати інформаційні бази, інші сервіси, а в багатьох адвокатів немає такої можливості. Оскільки вони платять внески, ми вирішили їм дати можливість доступу до таких баз, щоб максимально полегшити роботу. Поки що цей проект на стадії обговорення.

— Новий закон «Про прокуратуру» теж істотно розширить права адвокатів...

— Так, права адвокатів цим документом дійсно розширюються, наприклад, з’являється можливість безперешкодно заходити в усі органи влади.

А повноваження прокуратури значно урізуються. Але я б поки що не загадувала. Невідомо, в якому обсязі цей закон буде прийнято. Прав прописано багато, але питання може виникнути з механізмом їх реалізації. Дуже часто на папері ми маємо багато гарних речей, коли ж реального механізму їх реалізації немає, опиняємося в безвиході.

— Як ви ставитеся до того, що закон допустив на український ринок зарубіжних адвокатів?

— Думаю, нам нікуди від цього не подітись, і рано чи пізно доведеться пустити на наш ринок зарубіжних адвокатів. Тоді, швидше за все, доведеться підтягуватись і нам.

Якщо порівнювати наш ринок з ринком США, Великої Британії, навіть Європи, то продуктивність праці в нас набагато нижча, ніж у них. Порівняно з нами вони реальні трудоголіки. Ефективність наших юристів, включаючи й мене, — значно нижча.

— У чому це виявляється?

— Є так звані ефективні години — ті, які ви реально виставляєте клієнтам у рахунках. Так званий білінг. У нашій країні білінг теж має свою специфіку. Це досить складний для сприйняття як клієнтами, так і самими юридичними компаніями процес.

Одні вважають, що в рахунок має включатися все з моменту, коли адвокат сів за комп’ютер, з урахуванням обіду, перерви на каву і т.д. В інших відмінний підхід — мовляв, слід ураховувати тільки найефективніші хвилини, коли народжуються ідеї, стратегії. Тут потрібно знайти золоту середину.

У Великій Британії її давно знайшли й поділили ці трудовитрати — є ефективні години, які безпосередньо витрачаються на надання послуг, є адміністративні години і т.д. І передбачені різні ставки.

Звичайно, ринок вимагає гнучкості. Доводиться робити знижки та якимсь чином відходити від остаточної суми. Це диктують реалії ринку. Коли спостерігається стагнація економіки, це позначається й на юридичному ринку.

Можливо, здорова конкуренція з боку зарубіжних адвокатів нам не завадить.

«Усі найважливіші речі ми робимо, самі того не помічаючи»

— Ви стали переможницею в одній з номінацій Pro Bono Awards. На жаль, поки що в Україні дуже небагато юристів настільки свідомі, щоб займатися добродійністю. Що для вас стало поштовхом до роботи у сфері pro bono?

— Якось ми з колегами абсолютно випадково потрапили на захід для дітей-сиріт у дитячий будинок, і вихователі в розмові з нами розповіли про суто юридичну проблему. Виник­ло бажання взяти участь в її розв’язанні. А коли починаєш допомагати комусь, кому ніхто інший не допоможе, то хоч-не-хоч цим заражаєшся. У першої дитини була серйозна проблема, і ми їй дуже оперативно допомогли. Потім була друга, третя, четверта… Питання були різні.

Це й здобуття вищої освіти. Наприклад, коли, незважаючи на те, що в сиріт є гарантії здобуття вищої освіти, вуз їх просто не приймає з якихось причин, часто абсолютно формальних. Це й проблеми з житлом. Зараз в основному всі мої проекти pro bono пов’язані із цією темою. Річ у тому, що, коли дитину випускають з дитбудинку, будинку-інтернату або будинку сімейного типу, вона має право на отримання житла. Це право — особливо в провінції — повністю ігнорується. Перед такими дітьми зачиняють двері, їх виштовхують із кабінетів, держ­службовці при цьому часто поводяться дуже грубо. Ми беремося за подібні справи.

Так вийшло, що спочатку ми час від часу вели деякі справи, потім вирішили зробити допомогу системнішою — навчити дітей самим себе захищати. Ви маєте рацію, багатьом юристам це нецікаво, і ми вирішили, що потрібно вчити дітей знати свої права й обстоювати їх.

Було випущено брошуру, в якій у доступній формі розповідалося про їхні основні права, як вони повинні захищати свої права, куди їм іти, які документи потрібні. Потім створили гарячу лінію, задіявши волонтерів-студентів. Для них це — гарна юридична практика, а для нас — якийсь соціальний внесок. Я організувала таку гарячу ліню при АПУ й Лізі студентів АПУ, ми знайшли 20 волонтерів, які й тепер щодня чергують на телефоні. Це безкоштовна лінія, яка фінансується мною особисто, діє вона на постійній основі. Туди може подзвонити будь-яка дитина з будь-якого куточка України.

Мені здається, юридичне співтовариство все-таки потихеньку змінюється, рухається в бік соціальної відповідальності. Багато колег починають ставити запитання: «Чим можна допомогти? Як допомогти?» Тож я сподіваюся, що з часом допомога буде системнішою.

— На презентації Pro Bono Awards ви згадували про якийсь масштабний проект у сфері КСВ?

— Це проект КСВ, але дещо в іншій сфері — не правові послуги pro bono, а вже глобальна соціальна відповідальність. Мені дуже імпонує досвід Малайзії — вони теж почали з економічних реформ, зі зміни політичної системи. Але зауважили, що, попри технічний прогрес, руху в соціумі немає. І тоді вони зрозуміли: щоб забезпечити високий рівень розвитку країни, потрібно спочатку підняти свідомість суспільства. У мене є багато друзів, однодумців, які теж розуміють, що ми можемо багато говорити про економічні, політичні, юридичні реформи, але починати треба зі зміни менталітету, з розвитку суспільства.

Проект, про який іде мова, присвячений брендингу України. Але не зовнішньому, не рекламі того, які ми розумні, для когось збоку. Це все-таки брендинг для нас самих. Тому що головна проблема полягає в тому, що наші люди в себе не вірять і в країну не вірять.

— І як ви збираєтеся змусити людей повірити в себе?

— Змушувати не потрібно. Є дуже простий принцип — показати на прикладі. На прикладі того, що в нас були і є такі люди, які, незважаючи ні на що, і за часів СРСР, і під час репресій, і коли був цілковитий розвал, продовжували робити якісь важливі речі й, не соромлячись, говорили про те, що вони — українці. Сьогодні про них знає весь світ, і завдяки їм в якихось дуже вузьких сегментах про нас теж знає весь світ. Просто нам про це невідомо. Насправді ми багато чим можемо пишатися.

— Тобто даний проект просто нагадує про цих людей.

— Так, у ньому закладено такий принцип: земля — люди — факти. Перший рівень — земля, тобто ті цінності, які є в Україні: корисні копалини, науково-технічний потенціал. Наступний рівень — історія успіху наших людей, і таких дуже багато. І третій — це факти. Ми багато чого не знаємо про те, що тепер відбувається в країні й що відбувалося раніше. Правдивої історії нам ще належить учитися. Є якісь неприємні моменти, але про них теж потрібно говорити, їх теж потрібно приймати.

Старт проекту почнеться з появи інформаційного порталу, на якому міститиметься вся інформація. Наступний етап — проморолики. Й окремий етап — це ціннісноорієнтаційна освіта, робота з майбутнім України, тобто зі школярами. У нас є команда людей, які зараз працюють над проектом, і, сподіваюся, ми скоро його презентуємо.

— На репрезентації ви говорили, що в якийсь момент відчули, що робота юриста перестала приносити вам задоволення, що чогось у житті не вистачає, і це, зокрема, привело вас до роботи у сфері pro bono. Чи допомогла добродійність подолати кризу, чи дала щось у плані особистого та професійного розвитку?

— Не знаю як в інших юристів, а в мене дійсно десь на 5-ий рік роботи виникло стійке відчуття розчарування. Ти щось робиш, але не бачиш ніякої цінності результату. Черговий проект закрила — і, крім грошової винагороди й короткого задоволення дуже спірним успіхом, нічого не отримуєш. Були різні спроби пошуку себе та виходу енергії. Й абсолютно випадково відкрила цю можливість — завдяки своїм знанням реально комусь допомогти.

Коли ти бачиш позитивний результат, коли людина тобі вдячна, і не грошима, а просто, щиро, тому що надії на допомогу до цього не було, ось тут і відбувається якесь клацання. У нашій країні, де професія юриста абсолютно знецінена, напевно, це та цінність, яку я змогла отримати. Коли в тебе не просто освіта юриста, а ти можеш поділитися своїм досвідом, знаннями й реально принести певну користь.

Перший випадок, про який я говорила, дав якесь натхнення, поштовх. І пішло далі й далі. Сьогодні в мене (крім суто особистого часу) час робочий і на соціальні проекти ділиться 50 на 50. Для мене це навіть цікавіше, ніж робота. Тому що від цього отримуєш зовсім іншу віддачу, вона куди вагоміша. Нам іноді здається, що є якась важлива місія в цьому житті, що ми повинні зробити щось значне, але не знаємо, що. Насправді всі найважливіші речі ми робимо, самі того не помічаючи, — наприклад, коли комусь допомагаємо.

Напевно, як у тій притчі, коли чоловік потрапляє на небо й питає Бога: «Яка в мене була місія в цьому житті?» А Бог йому відповідає: «Пам’ятаєш, коли ти їхав у поїзді, старенька попросила в тебе шматок хліба, а ти відмовив? Ось це й була твоя місія на землі». Можливо, це дійсно так. В якийсь момент комусь простягти руку, допомогти в чомусь маленькому — це і є наша місія на землі. Не скажу, що така моя життєва філософія, але мене притягають якісь ситуації.

— Після того як ви стали займатися pro bono, розчарування в професії зникло?

— Однозначно ні. Воно не пройде, поки не зміняться цінності в цьому суспільстві й цій державі, поки не почне глобально змінюватися професія та юристи не почнуть самі себе поважати. А в мене зникло розчарування, пов’язане з марнуванням часу. Робота заради роботи й була для мене таким проведенням часу. Просто отримання грошей? Але ж гроші — це все одно енергія. Якщо ти її не на те витрачаєш — вона до тебе не повертається. Якщо витрачаєш на правильні речі — вона не тільки повертається, а й примножується. Але якщо працюєш просто заради отримання цієї енергії та нікуди її не віддаєш — який у цьому сенс? Якщо залишатися в професії, працювати заради грошей і нічого не робити корисного хоч би для своєї сім’ї — це абсолютна порожнеча.

— Але ж, будучи адвокатом, теж можна робити щось корисне…

— Напевно, так. Зараз ведеться дуже бурхлива дискусія з приводу стажування адвокатів. У проекті закону «Про прокуратуру», якщо читати його уважно, є окрема стаття, яка вносить зміни до закону «Про адвокатуру та адвокатську діяльність». Якщо її приймуть у тому обсязі, в якому вона подана, то стажування стане безоплатним.

Питання стажування вже викликало бурю емоцій та конфліктів. У мене досить складна ситуація: я — член РА м.Києва і член правління АПУ. У мене як у члена правління, адвоката й партнера юридичної компанії є чітка переконаність у тому, що стажування повинне бути або без­оплатним, або за символічну плату, яка покриває якісь адміністративні витрати. Я взагалі вважаю, що це та частина соціальної відповідальності адвокатів, яку вони повинні якоюсь мірою на себе брати. Особливо адвокати, які вже відбулися. Наприклад, для мене не проблема взяти на стажування двох-трьох молодих юристів або кілька годин на місяць читати курс із розвитку професії або з кримінального чи сімейного права. Просто я не можу цього робити, оскільки є членом ради адвокатів. Думаю, це не проблема для багатьох інших адвокатів. Питання в тому, як це правильно організувати та з яким запитом звернутися до адвокатського співтовариства, а люди будуть готові.

— Тим часом на одному із засідань РАУ, на якому обговорювалося це питання, багато представників місцевих рад адвокатів сприйняли в багнети можливість безоплатного стажування.

— Мислімо розсудливо. Можливо, в Києві 24 тис. грн. — це реальні гроші для молодого юриста. А візьмемо Він­ницю, Кіровоград (я вже не кажу про глибинку) — там у людей у принципі немає жодних шансів пройти стажування, якщо потрібно буде заплатити таку суму. А значить, доступ до професії штучно обмежується.

Якщо ви хочете зробити адвокатів обраними й обмежити доступ до професії — хай це буде за допомогою дуже складних іспитів. Я  тільки за. А робити це штучно, через стажування…

У мене виникає логічне запитання. Кажуть, люди витрачають свій час, потрібно компенсувати їхні витрати. Але якщо міркувати розсудливо, то я не думаю, що для успішного адвоката, який себе поважає, гроші, передбачені за стажування, є адекватною платою й він не може ними пожертвувати заради свого соціального статусу. Для мене стажування — гарна можливість змінити психологію наших адвокатів. Це якраз можливість усіх згуртувати й навчити, що можна щось робити безплатно. Як на мене, це дуже ненав’язливий варіант «м’якого» pro bono.

«Клієнтам іноді потрібне не рішення, їм важливий сам процес»

— У вас є сертифікат медіатора. Чи вважаєте ви, що в медіації є перспективи в України й чи немає конфлікту між медіаторами та юристами, котрі працюють у суді?

— Я не бачу конфлікту. У мене 9 років практики в галузі сімейного права. І дотепер, якщо справа здається цікавою, я ніколи від неї не відмовляюся. Мені це просто цікаво, оскільки в мене психологічна освіта. Цікаво виправити ситуацію з мінімальними втратами для сім’ї.

Я весь час говорю про те, що, як тільки сім’я йде в суд, це втрати для обох сторін. Що переможців у цій битві не буде, будуть тільки ті, які програли. Тому що це довго і неприємно.

Уявімо двох людей, які мають спільне минуле. Вони прийшли в суд, щоб розв’язати свої проблеми (в тім числі майнові, з дітьми), але до кінцевої точки, коли суд закінчиться, вони прийдуть абсолютно іншими людьми, з вивернутою свідомістю. Тому що хоч-не-хоч, а в конфліктній ситуації ти показуєш усе негативне, що в тобі є.

Проте успіх медіації залежить від розвитку суспільства, від того, наскільки люди будуть готові сісти за стіл переговорів, подолати свій біль, який усе одно з часом мине, і почнеться нове життя. А ось ті втрати, які вони понесуть у зв’язку зі своїми конфліктами, і ті травми, які вони заподіють собі й дітям, ніяк не загояться.

У сімейних спорах медіація — свого роду панацея. Так, медіатор отримає менший гонорар, ніж отримав би адвокат, який розтягнув би процес на 4 роки. Але є закон економіки — кількість породжує прибуток. Якщо 4 роки триває спір, скільки ти зможеш таких справ самостійно потягнути? 10, 20, від сили 30, якщо дуже працездатний. Медіатору ж потрібні 3—4 зустрічі, щоб закрити питання. Протягом тижня-двох вона може вирішитись. І таких справ за тиждень може бути від 5 до 10.

У «сімейній» медіації добре працювати в парі, особливо якщо це чоловік і жінка. Тому що важливо чітко простежувати стан сторін (одна — жертва, друга — нападає), й одному медіатору може бути трохи складно. Потрібно вгамувати емоції одного й апетити іншого. А два медіатори дуже вдало балансують. У нас був успішний досвід такої роботи.

Не особливо вірю в те, що можуть домовлятися бізнесмени, але сімейні спори — це стовідсоткове влучання.

— Ви згадали про психологію. Наскільки я знаю, вже будучи юристом, ви вступили на факультет психології. Із чим це було пов’язано?

— По-перше, робота юриста, особ­ливо партнера, — це робота з людьми. Щодня потрібно через себе пропускати долі людей, і для партнера особливо важливо, щоб клієнт відчував себе комфортно та спокійно. Твоєю перевагою буде, якщо клієнт скаже: «Мені з ним спокійно». Це відчуття не приходить тільки від того, зміг ти чи ні отримати позитивне рішення. Я особисто зіткнулася з тим, що клієнтам іноді потрібне не рішення, їм важливий сам процес, в якому вони повинні відчувати себе затишно. Іноді буває так: ти з людиною спілкуєшся й розумієш, що їй потрібно, а ефекту немає. Неначе стіна якась. Деякі клієнти навіть ішли через те, що їхні очікування не збігалися з тим, що робить адвокат.

Практично будь-який бізнес будується на комунікації. Комунікація — це вміння встановити стосунки з людиною, вміння зрозуміти, що їй потрібно, від чого їй комфортно. Тобто поштовхом стала потреба знаходити максимально ефективні способи спілкування з клієнтами, партнерами. Взагалі з людьми.

— До речі, вам доводиться спілкуватися з різними людьми, багато з них, особливо якщо мова йде про кримінальні процеси, несуть негатив. Чи є якісь ефективні способи його зняти?

— Негативу в професії юриста дійсно дуже багато, напруження дуже велике. Часто доводиться приймати рішення в стислі строки, до того ж ситуація може бути для тебе дуже некомфортною, але цього вимагають інтереси клієнта.

Що стосується способів зняти негатив, то перший — боротись із суєтою. У кожного свої варіанти, але є якісь класичні інструменти. Для мене це творчість. Якби мені сказали, що малюватиму, ніколи б не повірила. (У дитинстві мама малювала за мене картинки для уроків малювання.) Але в якийсь момент мені порадили спробувати. І тепер я дивуюся сама собі та творчим можливостям людини. Коли відпускаєш себе, це якийсь абсолютно інший потік енергії, він змиває весь негатив.

Другий спосіб — дивитись у боки. Років півтора тому я зрозуміла, що абсолютно перестала це робити. Багато юристів зациклені на постійному колі (будинок — робота — сім’я). Запитаєте в середньостатистичного українця, скільки разів за останній тиждень він дивився на небо. Думаю, відсотків зо два робили це. У мене є особистий тренер — людина, яка допомагає бути в правильному настрої, тонусі, йти до тих цілей, які я для себе намітила. Він подав мені просту ідею: почати дивитися на красиві речі. Для мене це — архітектура, одяг, люди. Психологія допомагає глибше бачити людей. Не просто — цей не так одягнений, а чому він так одягається? Чому в нього такий вираз обличчя? І коли ти починаєш в це вникати, робочий негатив сам собою відпадає.

Ідеальна річ для зняття напруження — медитація. Це вміння бути тут і зараз і спостерігати за тим, що відбувається, це те, від чого відучували ще наших бабусь і дідусів, коли привчали до планування на п’ятирічку. Потрібно вчитися жити «в моменті» — це найбільший плюс медитації.

— Юрист — досить цинічний фах, і з часом відбувається професійна деформація. Чи відчуваєте ви її на собі й чи є якісь способи цього уникнути?

— Чесно кажучи, я виношую ідею та навіть уже її прописую — організувати тренінг для юристів. Тому що через 7—8 років у професії дійсно виникає перша критична ситуація, коли починається серйозна ломка. Коли ідеали втрачаються, а на їх місце приходить цинізм. Тут мені дуже допомагає психологічна освіта. Є намір зробити окремий курс якоїсь реабілітації власних цілей і знаходження себе заново.

— Нині багато чого змінюється, але в юридичному середовищі, як практично в будь-якій професійній сфері, домінують чоловіки. Вам було складно пробитися, стати партнером?

— Однозначно було дуже складно. На мою думку, в юридичній професії бути жінкою — це швидше мінус, ніж плюс. Можна тисячу разів говорити про те, що чарівливість, привабливість дають якісь бонуси, але насправді все це, навпаки, створює багато проблем.

По-перше, однозначно відволікає. По-друге, це якийсь стереотип, що, мабуть, існує в головах деяких чоловіків, — мовляв, краса й молодість не можуть поєднуватися з розумом. Я пам’ятаю перших років 3—4 мені доводилося дуже довго доводити моїм клієнтам, що я щось можу, перш ніж вони починали сприймати мене серйозно. І тут треба віддати належне моєму нинішньому партнерові Євгенію Солодку, який тоді був моїм начальником, котрий за допомогою своїх харизми й авторитету переконував усіх у моєму професіоналізмі. Він і дотепер це робить, тому що в мене досі іноді виникають такі проблеми.

Так, це світ чоловіків, у якому й не потрібно намагатися бути чоловіком. Я зрозуміла це зовсім недавно. До цього прагнула повністю відповідати чоловікам за витратами часу, енергією, в здобутті всілякої освіти, підвищенні кваліфікації. Проте потім настало прозріння, я зрозуміла, що це був помилковий підхід.

Як тільки ти перестаєш намагатися встигати за чоловіками, при­вносиш у професію жіночу складову, жіночу енергію, багато проблем зникає.