Розірвана єдність

Нинішній порядок уможливлює різні підходи вищих спеціалізованих судів до питання допуску рішень до перегляду ВС

Апеляційний та касаційний перегляд судових рішень, виправлення Верховним Судом помилок, тлумачення Конституційного Суду, методична допомога, роз’яснення рекомендаційного характеру, інформаційні та оглядові листи, доступ до судових рішень. Серед усіх цих процесуальних та позапроцесуальних механізмів забезпечення єдності судової практики найбільш ефективним є здійснення правосуддя найвищим судовим органом, рішення якого стають орієнтирами в правозастосуванні для всіх суб’єктів владних повноважень та судів держави. На жаль, сьогодні ВС фактично позбавлений можливості виконувати своє основне призначення — усунення судових помилок шляхом скасування незаконних рішень.

Прогалина в законі

Як відомо, 3 роки тому закон «Про судоустрій і статус суддів» за допомогою відповідних змін до процесуальних кодексів запровадив допуск вищими спеціалізованими судами справ до провадження у ВС. Зокрема, у п.1 ч.2 ст.38 закону встановлено, що найвищий судовий орган «переглядає справи з підстав неоднакового застосування судами (судом) касаційної інстанції однієї і тієї ж норми матеріального права у подібних правовідносинах у порядку, передбаченому процесуальним законом». Нові положення, в яких названо підстави для перегляду Верховним Судом рішень, що набрали законної сили, з’явились у Кримінально-процесуальному (ст.400¹²), Господарському процесуальному (ст.111¹⁶), Цивільному процесуальному (ст.355) кодексах і Кодексі адміністративного судочинства (ст.237).

Серед вимог до заяв про перегляд судових рішень законодавець передбачив посилання на різні за змістом вердикти, «в яких має місце неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах» (ст.111¹⁸ ГПК, ст.357 ЦПК та ст.239 КАС). У кримінальному процесі такою вимогою є «неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм кримінального закону щодо подібних суспільно небезпечних діянь» (ст.400¹⁶ КПК).

Встановивши відповідні умови, ВР чітко не визначила, що слід розуміти під «подібними правовідносинами» і «подібними суспільно небезпечними діяннями». Тобто бракує відповіді на головне запитання: за яких умов можна говорити про «ухвалення різних за змістом судових рішень»? Як наслідок, кожен суб’єкт правозастосування тлумачить це положення на свій лад.

Власні правила

Оскільки ВР не визначила критеріїв, за якими можна розрізнити неоднакове застосування норм права та з’ясувати, в якому разі має місце ухвалення різних за змістом судових рішень, своє слово сказали пленуми вищих спецсудів. Так, в абз.3 п.3 постанови пленуму Вищого господарського суду «Про деякі питання практики застосування розділу XII² Господарського процесуального кодексу України» від 11.10.2010 №2 приписи п.1 ст.111¹⁶ ГПК інтерпретовано таким чином: «Ухвалення різних за змістом судових рішень матиме місце в разі, коли суд (суди) касаційної інстанції у розгляді двох чи більше справ за подібних предмета і підстав позову, змісту позовних вимог та встановлених судом фактичних обставин і однакового матеріально-правового регулювання спірних правовідносин дійшов (дійшли) неоднакових правових висновків, покладених в основу цих судових рішень».

Отже, на думку ВГС, для встановлення факту неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, внаслідок чого ухвалено різні за змістом судові рішення в подібних правовідносинах, у судових рішеннях, які порівнюються, обов’язково мають бути однаковими:

• предмет позову;

• підстави позову;

• зміст позовних вимог;

• установлені судом фактичні обставини;

• матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (див., наприклад, відмовні ухвали ВГС від 25.04.2013 №5011-9/392-2012 та від 17.06.2013 №39/107).

Поряд з тим судовою практикою «господарників» вироблено правило, згідно з яким при вирішенні питання про допуск справи до провадження у ВС має враховуватися сукупність усіх зазначених в абз.3 п.3 постанови складових ознак неоднакового застосування (див., наприклад, відмовні ухвали ВГС від 18.03.2013 №6/162, від 16.04.2013 №5004/2399/11 та від 19.04.2013 №18/848/12).

Кримінальне судочинство

Роз’яснюючи зміст п.1 ч.1 ст. 400¹² КПК, пленум Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ у постанові «Про судову практику застосування статей 400¹¹—400¹⁸ Кримінально-процесуального кодексу України» від 23.12.2011 №15 вказав, що «неоднакове застосування одних і тих самих норм кримінального закону полягає, зокрема:

— у різному тлумаченні судом (судами) касаційної інстанції змісту і сутності норм кримінального закону, що призвело до різних висновків про кваліфікацію суспільно небезпечного діяння, про наявність чи відсутність складу злочину;

— у різному застосуванні правил конкуренції правових норм при вирішенні колізій між ними з урахуванням юридичної сили цих правових норм, а також їх дії у часі, просторі та за колом осіб, тобто різне незастосування кримінального закону, який підлягав застосуванню;

— у різному визначенні предмета регулювання правових норм, зокрема застосуванні різних правових норм для регулювання одних і тих самих правовідносин або поширенні дії норми на певні правовідносини в одних випадках і незастосуванні цієї самої норми до аналогічних відносин в інших випадках, тобто різне застосування кримінального закону, який не підлягав застосуванню».

Далі ВСС конкретизував, що «під подібними суспільно небезпечними діяннями слід розуміти діяння, у яких ознаки складу злочину є тотожними (ідентичними)». Натомість під «ухваленням різних за змістом судових рішень слід розуміти неоднакові за правовими висновками рішення касаційного суду в двох або більше кримінальних справах, предметом розгляду яких були подібні суспільно небезпечні діяння за конкретно визначеними нормами кримінального закону».

Аналіз практики показав, що, порівнюючи судові рішення на предмет неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм кримінального закону, ВСС головний акцент ставить на подібності суспільно небезпечних діянь (див., наприклад, відмовні ухвали ВСС від 19.03.2013 №5-1514зп12 та від 13.09.2012 №5-3799зп12).

Погляди ВАС

Вказівки Вищого адміністративного суду, викладені в п.4 постанови його пленуму «Про судову практику застосування статей 235—240 Кодексу адміністративного судочинства України» від 13.12.2010 №2, близькі за змістом із правовими висновками ВСС (щодо кримінального судочинства) стосовно різного тлумачення змісту й сутності правових норм, різного застосування правил конкуренції правових норм при вирішенні колізій між ними, застосування різних правових норм для регулювання одних і тих самих відносин.

Разом з тим ВАС наводить додатковий випадок неоднакового застосування одних і тих самих норм матеріального права — «різне застосування правил аналогії права чи закону в подібних правовідносинах». Зі зрозумілих причин пленум ВСС на цю обставину не вказав, бо згідно з ч.4 ст.3 Кримінального кодексу «застосування закону про кримінальну відповідальність за аналогією заборонено». Проте залишається відкритим запитання: чому ця ознака згадується в постановах пленумів ВАС та ВСС (щодо цивільного судочинства), але відсутня в документах ВГС?

Визначаючи зміст поняття «подібні правовідносини», ВАС дійшов висновку, що це «тотожність суб’єктного складу учасників відносин, об’єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин)». При цьому зміст правовідносин, на думку ВАС, із метою з’ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.

За винятком такої складової ознаки, як «зміст позовних вимог», думки ВАС збігаються з поглядами ВГС і ВСС: ухвалення різних за змістом судових рішень матиме місце «в разі, коли суд (суди) касаційної інстанції у розгляді двох чи більше справ за тотожних предмета спору, підстав позову та за аналогічних обставин і однакового матеріально-правового регулювання спірних правовідносин дійшов (дійшли) протилежних висновків щодо заявлених позовних вимог» (абз.6 п.4 постанови пленуму ВАС). Із цього приводу див. також, наприклад, відмовні ухвали ВАС від 5.03.2013 №2а-1301/12/0970, від 7.02.2013 №В/800/462/13 та від 31.05.2013 №2а-2660/09/2670.

Цивільне судочинство

Погляди, викладені в постанові пленуму ВСС «Про судову практику застосування статей 353—360 Цивільного процесуального кодексу України» від 30.09.2011 №11, у цілому збігаються з думками ВАС стосовно змісту понять «різне тлумачення змісту й сутності правових норм», «різне застосування правил конкуренції правових норм при вирішенні колізій між ними», «різне визначення предмета регулювання правових норм», «різне застосування правил аналогії права чи закону». Зауважимо, що стосовно змісту цих понять ВГС нічого не говорить.

Під неоднаковим застосуванням одних і тих самих норм матеріального права ВСС розуміє наявність тих самих складових, що й ВГС, а саме: однакові предмет позову, його підстави; зміст позовних вимог; установлені судом фактичні обставини; матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (див., наприклад, відмовні ухвали ВСС від 25.02.2013 № 6-5021зп13, від 3.04.2013 №6-22913зп13та від 5.08.2013 №6-32878зп13).

Заповнити порожнечу

Враховуючи викладене, можемо дійти висновку, що передбачені в постановах пленумів вищих спецсудів ознаки неоднакового застосування норм права, з одного боку, є подібними, а з другого — мають суттєві розбіжності. І якщо відмінності кримінального судочинства пояснити можна, то різні правові позиції судів касаційної інстанції — ні.

Водночас установлені вищими спеціалізованими судами критерії оцінки наявності різного застосування норм права не передбачені ні процесуальними кодексами, ні будь-яким іншим законом. Отже, відмовляючи в допуску справ до провадження у ВС, суди керуються не законом, а власноруч установленими правилами. Крім того, пленуми вищих спецсудів фактично вдалися до заповнення прогалин у ст.400¹² КПК, ст.111¹⁶ ГПК, ст.355 ЦПК та ст.237 КАС. Хоча вирішення цього питання є прерогативою законодавця.

У разі неможливості заповнити прогалину за допомогою таких правових інструментів, як аналогія закону, аналогія права, субсидіарне застосування правових норм, вищі спецсуди могли б передати це питання на вирішення до Верховного Суду. Адже саме він уповноважений згідно з п.3 ч.1 ст.40 закону «Про судоустрій і статус суддів» аналізувати судову практику та вносити пропозиції «щодо вдосконалення законодавства та його застосування». Крім того, ВС відповідно до п.4 ч.2 ст.38 зазначеного закону може звернутися до колег з Конституційного Суду стосовно офіційного тлумачення відповідних положень процесуальних кодексів.

Хоча п.6 ч.2 ст.36 закону передбачено надання вищими спецсудами роз’яснень рекомендаційного характеру, останні все ж таки є позапроцесуальним механізмом забезпечення єдності судової практики, який не вважається обов’язковим елементом визначених Конституцією повноважень судових органів, не належить до неодмінних рис правової системи нашої держави й не відноситься Основним Законом до джерел права.

Перегляд для перегляду

Правосуддя передбачає дотримання справедливості й має забезпечувати ефективне поновлення в правах. Але чи можна розраховувати на правосуддя, якщо при його здійсненні суди керуються не Конституцією та законами, а власними правилами? Як влучно сказав голова ВГС Віктор Татьков, «розв’язання проблеми не­однакового застосування одних і тих самих норм права в подібних правовідносинах багато в чому залежить від існування й постійного вдосконалення механізмів забезпечення єдності судової практики, оскільки однакове застосування законів є базовим принципом діяльності судової системи, нерозривно пов’язаним із принципом правової визначеності, і є одним з основоположних елементів принципу верховенства права».

Отже, сьогодні як ніколи назріла потреба в удосконаленні найбільш ефективного механізму забезпечення єдності судової практики. Зокрема, порядок вирішення питань про допуск справ до провадження у ВС має кардинально змінитися. Адже поки що уможливлюються різні підходи вищих спеціалізованих судів до питання допуску рішень до їх перегляду ВС.

Більше того, діє процесуальний казус, згідно з яким перегляд рішення ВС можливий тільки за умови наявності неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, внаслідок чого ухвалено різні за змістом рішення в подібних правовідносинах. А як бути, якщо прикладів неоднакового застосування немає, але є рішення, в яких однаково неправильно застосовувалися правові норми, що встановлено Конституційним Судом? Наприклад, згідно з п.4 ст.361 ЦПК, п.5 ст.245 КАС перегляд рішень, ухвал суду чи судового наказу у зв’язку з нововиявленими обставинами в цивільному процесі можливий за умови встановлення КС неконституційності закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого судом під час розгляду справи, якщо рішення останнього ще не виконане. А що робити, якщо КС не встановив неконституційності положення закону, а дав офіційне тлумачення, з якого стало зрозумілим, що суди хибно застосовують правові норми або якщо не враховані правові позиції ВС, які хоч і є обов’язковими, але подекуди залишаються поза увагою інших судів?

Як відзначають фахівці, включаючи й представників найвищого судового органу, нинішня система допуску справ до провадження у ВС поглиблює прірву між судом і особою, права та законні інтереси якої потребують захисту. Очевидно, ця система має бути змінена, і, можливо, більш логічно , аби ВС сам визначав, які справи варті його уваги, а які — ні.

 

Андрій ПОТЬОМКІН, науковий радник Юридичної групи LCF