Закон і Бізнес


Борг з істотними умовами


№28 (1015) 09.07—15.07.2011
2639

Розписка, ф якій зазначені сторони, сума, що передається, та особистий підпис позичальника, є достатнім доказом укладення договору позики


ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

УХВАЛА

8 грудня 2010 року м.Київ

Колегія суддів Судової палати в цивільних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого — Патрюка М.В.,

суддів: Гуменюка В.І., Жайворонок Т.Є., Луспеника Д.Д., Лященко Н.П.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Особи 3 до Особи 4, Особи 5 про стягнення боргу за договором позики за касаційною скаргою Особи 3 на рішення Ямпільського районного суду Вінницької області від 14.12.2009 та ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 1.02.2010,

ВСТАНОВИЛА:

У вересні 2009 року Особа 3 звернулась до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що 1.02.2004 вона дала в борг Особі 4 кошти в розмірі $800, 16.04.2004 — $600, 17.12.2004 дала в борг відповідачам грошові кошти в розмірі $1000, а 1.01.2006 Особа 4 позичила в неї $3000, про що були надані відповідні розписки, в яких строк повернення коштів не обумовлювався, однак вони домовились, що борг буде повернутий на її вимогу, про що вона повинна попередити за місяць. Оскільки відповідачі ухиляються від повернення грошових коштів, позивачка на підставі стст.1046—1047, 1049 ЦК просила суд стягнути з Особи 4 борг у розмірі 39200 грн., а з Особи 5 борг у розмірі 4000 грн. та судові витрати.

Рішенням Ямпільського районного суду Вінницької області від 14.12.2009, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Вінницької області від 1.02.2010, у задоволенні позову Особи 3 відмовлено.

У касаційній скарзі Особа 3, посилаючись на порушення судами норм матеріального й процесуального права, просить ухвалені у справі судові рішення скасувати та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст.324 ЦПК підставами для касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до п.2 розд.ХІІІ «Перехідні положення» закону від 7.07.2010 №2453-VІ «Про судоустрій і статус суддів» справа розглядається за правилами ЦПК від 18.03.2004 в редакції, чинній до введення в дію закону від 7.07.2010.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що Особа 3 не надала суду належних доказів на підтвердження свого позову, у зв’язку із чим неможливо встановити зміст, умови та суть зобов’язання, термін його виконання, а написані відповідачами розписки не є підтвердженням укладення договору позики.

Проте з таким висновком погодитися не можна.

Згідно з ст.213 ЦПК рішення суду повинно бути законним і обгрунтованим.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.

Обгрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, котрі були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам судові рішення не відповідають.

Відповідно до ч.1 ст.1046 ЦК за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду і такої ж якості.

Згідно з ч.2 ст.1046 ЦК договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Як убачається з матеріалів справи, 1.02.2004 Особа 4 надала розписку про отримання від Особи 3 коштів у розмірі $800, 16.04.2004 — $600, 17.12.2004 відповідачами була надана розписка про отримання ними від позивачки коштів у розмірі $1000, а 1.01.2006 — про те, що Особа 4 отримала від Особи 3 $3000.

Частина 2 ст.1047 ЦК допускає пред’явлення на підтвердження укладення договору позики та його умов розписки позичальника або іншого документа, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної суми грошей чи кількості речей.

Даючи оцінку наданим позивачкою на підтвердження укладення договору позики письмових доказів (розпискам), суд дійшов висновку, що ці докази не є підтвердженням факту укладення сторонами 1.02.2004, 16.04.2004, 17.12.2004 та 1.01.2006 договорів позики, а саме того, що між ними виникли правовідносини з підстав, передбачених ч.2 ст.11 ЦК.

Проте суд не звернув уваги на те, що у розписках зазначені: сторони зобов’язання (позикодавець та позичальник), грошова сума, яка передається, та особистий підпис позичальника.

Отже, між сторонами було досягнуто згоди стосовно всіх істотних умов договорів позики й розписки свідчать про їх укладення відповідно до вимог ст.1046 ЦК.

На порушення стст.212—214 ЦПК суд зазначених вимог закону до уваги не взяв; під час вирішення спору належним чином не перевірив доводів, викладених Особою 3 у її позові; не врахував, що відповідно до вимог ст.1047 ЦК розписка є одночасно документом, який підтверджує й передання грошей позикодавцем позичальнику, й укладення договору позики.

Відповідно до ч.1 ст.1049 ЦК, якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред’явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред’явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.

Таким чином, позивачкою були дотримані вимоги ч.1 ст.1049 ЦК та взимку 2009 року, коли помер батько відповідачки, Особа 4, вона повідомила про необхідність повернення їй коштів.

Частиною 3 ст.10 ЦПК передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, установлених законом.

Відповідно до ст.212 ЦПК суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв’язок доказів в їх сукупності.

На порушення вимог зазначених вище норм процесуального права суди під час розгляду справи належним чином доводи позивачки та заперечення відповідачів не перевірили. При цьому суд першої інстанції, посилаючись на довідку Дзигівської сільської ради Ямпільського району Вінницької області про проживання Особи 4 у м.Москві та приїзді її в с.Дзигівку вперше у листопаді 2008 року, не з’ясував, на підставі чого була надана довідка такого змісту (акт обстеження, інші документально підтверджені дані тощо) та на підставі якого інформаційного документа (запиту тощо) і яке вона має значення у справі про стягнення боргу за розпискою.

Разом з тим факт перебування Особи 4 і заняття підприємницькою діяльністю на території Дзигівської сільської ради Ямпільського району Вінницької області в період позичання в Особи 3 коштів підтверджується договором оренди нежилих приміщень від 20.03.2005, укладеним у с.Дзигівка Ямпільського району Вінницької області між приватним підприємцем, Особою 6, і Особою 4, та інформаційним листом, що був наданий на запит адвоката, Особи 7.

На порушення вимог ст.212 ЦПК суд таким доказам правової оцінки не надав.

Також суд до наведених обставин позову поставився формально, порушив вимоги ч.4 ст.10 ЦПК, яка зобов’язує суд сприяти всебічному та повному з’ясуванню обставин справи, зокрема: роз’яснити право про можливість призначення відповідної експертизи, попередити про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій.

Разом з тим апеляційний суд не звернув уваги на посилання позивачки в апеляційній скарзі на необхідність призначення почеркознавчої експертизи, оскільки це суттєво для правильного й об’єктивного вирішення спору.

При цьому, якщо відповідачі оспорюють, у тому числі факт написання розписок, то саме вони, а не позивачка, повинні довести такі обставини (ч.3 ст.10 ЦПК). Крім того, якщо відповідачі посилаються на безгрошовість договору, то згідно з ст.1051 ЦК вони мають право оспорити договір позики із цих підстав, однак вони, по-перше, такого позову не пред’являли, а по-друге, ці твердження суперечать поясненням про те, що розписки ними не видавались.

За таких обставин ухвалені судові рішення не відповідають вимогам ст.213 ЦПК щодо законності й обгрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст.338 ЦПК є підставою для скасування ухвалених судових рішень із переданням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись стст.336, 338 ЦПК, колегія суддів Судової палати в цивільних справах Верховного Суду

УХВАЛИЛА:

Касаційну скаргу Особи 3 задовольнити.

Рішення Ямпільського районного суду Вінницької області від 14.12.2009 та ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 1.02.2010 скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.