Збір проти жебрацтва.

Нардепи зголосилися допомогти Феміди грошима

Як казали філософи в галузі права, незалежність і свобода існують тільки тоді, коли людина може за них заплатити. Вітчизняна Феміда навряд чи може згадати, коли вона відчувала фінансову незалежність. На минулому парламентському тижні нардепи схвалили за основу проект закону «Про судовий збір», котрий, як сподіваються і його автори, і представники третьої гілки влади, має нарешті змінити статус Феміди з падчерці на рівноправного члена державної сім’ї.

Диференційована юстиція

Як і попереднього разу, коли для ухвалення цього проекту не вистачило одного голосу, противники його прийняття наполягали на тому, що зростання тарифів на послуги державного органу щодо розв’язання суперечки насамперед обмежує право громадян на судовий захист. Але тривалої дискусії не вийшло. Після доповіді одного з авторів проекту Валерія Писаренка, який наголосив на неприпустимості подальшого зволікання із запрова¬дженням судового збору, представники опозиції повторили свої аргументи про «непосильний тягар» для пересічних громадян. Проте більшість парламентарів розуміла, що символічне державне мито, яке сьогодні має сплатити особа при поданні заяви, жодним чином не покриває навіть мінімальних витрат на організацію судового процесу. Навіть якщо додати ще й витрати на інформа¬ційно-технічне забезпечення. 
До речі, проект взагалі не передбачає вказаних типів оплати. Збір об’єднає в собі обидва види теперішніх платежів, тож реально плата за подання заяви підвищиться далеко не в десятки разів, як наголошують противники цієї законодавчої ініціативи. 
Урешті-решт проект №7530, авторами якого є народні депутати Юрій Мирошниченко, Валерій Писаренко та Володимир Пилипенко, був прийнятий за основу. Попри те що фракція КПУ в повному складі проігнорувала голосування, 232 голоси «за» було достатньо для переходу проекту на стадію другого читання. 
Загалом документ диференціює ставки збору за видами судочинства. Вищі — у господарському, нижчі — в адміністративному процесі. Цивільний — посередині. 
Як убачається з таблиці, що наводиться, мінімальна ставка збору передбачена для адміністративної скарги немайнового характеру. Виходячи з мінімальної зарплати в розмірі 960 грн., вона становитиме 28,8 грн. 
Найбільше, що доведеться сплатити позивачеві у господарському проце¬сі, — 57600 грн. при ціні спору 1152 тис. грн. і вище. У ци¬вільному судочинстві «звичайний» позов коштуватиме щонайменше 192 грн. (для матеріальних претензій, менших за 19,2 тис. грн.), а максимальна ставка досягне 2880 грн. (при ціні позову 288 тис. грн. і вище). За спори з владою доведеться заплатити від 96 до 1920 грн.
«Подорожчає» і розірвання шлюбу в судовому порядку — до 0,2 мінімальної зарплати, або 192 грн., а в разі поділу майна додатковий збір обчислюватиметься за загальними правилами для позовної заяви. Такі ж підходи пропонується застосовувати до позовів про захист честі, гідності чи ділової репутації.
На перший погляд, деякі цифри дійсно будуть не по кишені пересічному громадянину. Але в його позовах навряд чи фігуруватимуть десятки тисяч гривень. Навіть у господарському судочинстві левова частка спорів «коштує» не більш ніж 2—3 тис. грн. Тож передчасно стверджувати про майбутню недоступність судів. Радше відсіяться «копійчані» справи, які сьогодні доходять навіть до вищих судів.

Пільгове правосуддя

Аби громадянин зміг відстояти свої права, коли йтиметься, скажімо, про квартиру чи машину, проект передбачає можливість розстрочення або відстрочення сплати збору, але до моменту винесення остаточного рішення у справі.
Проект містить перелік з 12 видів заяв, з яких судовий збір не справляється взагалі. Це, наприклад, заяви про встановлення факту каліцтва, обмеження цивільної дієздатності, окремі заяви про розірвання шлюбу, а також про компенсацію шкоди, заподіяної незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів влади. 
Крім того, визначено 17 категорій позивачів, які взагалі звільняються від сплати судового збору. Наприклад, не доведеться нести додаткових витрат позивачам у спорах, що випливають із трудових відносин, прав споживачів, про компенсацію шкоди, заподіяної каліцтвом чи смертю фізичної особи, а також унаслідок злочину, і навіть про компенсацію збитків у разі несвоєчасного повернення грошових і майнових внесків. 
Органи прокуратури не платитимуть збір, якщо здійснюватимуть представництво в суді інтересів фізичних осіб чи держави. Водночас для громадян, які наразі звільнені від сплати державного мита (інваліди, «чорнобильці» тощо), ця пільга збережена, а державним установам доведеться судитися на рівних з іншими, за винятком випадків, коли відстоюватимуться права інших осіб. Не виключено, що вони (насамперед органи податкової служби та державні фонди) спробують повернути собі право на безоплатне судочинство під час підготовки проекту до другого читання. Але саме запропонований підхід може суттєво розвантажити суди від необ¬грунтованих позовів державних органів.

Справедливість у заставі

Захищаючи право на доступ до суду, противники проекту не хотіли визнати головного: судовий збір — це не плата за вхід, а свого роду застава. Якщо справедливість стане на бік позивача, він зіграє роль санкції за порушення прав особи. Тож і відповідач, розуміючи, що до основної суми додадуться ще й видатки на повернення судового збору, двічі подумає, чи доводити спір до процесу. 
З другого боку, судовий збір стримуватиме бажання судитися не заради результату, а тільки для того, аби потягти час. Напри¬клад, у спорах щодо соціальних виплат державні установи б’ються до останньої інстанції за можливість не виплачувати передбачені законодавством суми. Чималий судовий збір змусить керівника установи замислитися, чи варто зменшувати свій кошторис на витрати за апеляційну і касаційну скарги, які апріорі не будуть повернені. Якби ще стягувати з кишені чиновника збитки, завдані держустанові його незаконними діями, то, напевне, до суду більшість справ і не доходила б.
Також збір стимулюватиме політиків не «пере¬оцінювати» свої честь і гідність. Адже відомі випадки, коли в заяві вказувалися цифри з шістьма нулями, а процес закінчувався виплатою сотень гривень. Оскільки збір, як і держмито, відшкодовуватиметься пропорційно сумі задоволених вимог, позивачеві доведеться узгоджувати свої претензії з їх законністю та розумністю.
Нарешті, чи не найболючіше для служителів Феміди питання — порядок зарахування і витрачання коштів, що надходитимуть від судового збору до спе¬ціального фонду державної скарбниці (а не до місцевих бюджетів, як нині). У проекті зазначено, що ці кошти мають спрямовуватися виключно на забезпечення здійснення правосуддя і зміцнення його мате¬ріально-технічної бази. 
Суди тільки «за», але застерігають, що розподіл має бути прозорим і справедливим. Тобто не за комуністичним принципом «кожному за потребами», коли вагома частка бюджету судової системи витрачалася там, де і розподілялася, — в столиці, а — за працею, принаймні пропорційно кількості справ, що розглянув кожен суд.
Власне, аналогічний підхід на початку 1990-х застосував нинішній Прем’єр Микола Азаров, коли під час становлення системи податкових органів дозволив залишати на місцях 30% від стягнутих санкцій для власних потреб. Тому сьогодні більшість місцевих судів лише тихо заздрять своїм сусідам-податківцям. 
Якщо схожу схему пристосувати до автоматичного перерозподілу коштів судового збору, то фасади обителей Феміди певною мірою відображатимуть якість правосуддя всередині них. Бо навряд чи можна питати справедливості в того, хто не відчуває справедливості відносно себе.