Суд товаришів по честі

Всі на «боротьбу з проступками, які принижують гідність радянського працівника»!

Під час кампанії боротьби з «безрідними космополітами, які «плазують перед Заходом», що розгорнулася в СРСР після Другої світової війни, широко використовувалися так звані суди честі. Нормативною базою для їх діяльності стала постанова Радміну СРСР і ЦК ВКП(б) «Про суди честі в міністерствах СРСР і центральних відомствах» від 28.03.1947. Цим документом передбачалося передусім у двотижневий термін орга¬нізувати їх у міністерствах охорони здоров’я, торгівлі й Міністерстві фінансів.

«Привести до пам’яті... показовими шмаганнями»

Поспіх, з яким створювали цей виборний орган, був не випадковим. На початку 1947 року Йосип Сталін дав указівку секретарю ЦК ВКП(б) Андрію Жданову «привести до пам’яті» працівників державних органів, які, за його словами, відірвалися від рідного грунту і плазують перед закордоном. Головний ідеолог партії запропонував вождю організувати для «показового хльосту» суди честі, взявши за зразок офіцерські, які до 1917 року існували в російській армії.
Й.Сталіну ідея сподобалась. У роки війни за його ініціативою в армії та на флоті були відновлені військові звання, відмінені після перевороту. У післявоєнний час спеціальні звання і мундири почали вводити не тільки у війську, а й в окремих міністерствах. То чом би в нових умовах не «реанімувати» ще й дореволюційні суди честі та широко використовувати їх «для боротьби з проступками, які принижують честь і гідність радянського ¬працівника державних органів»?
Першими в СРСР суду честі піддали Ніну Клюєву і Григорія Роскіна, подружню пару, мікробіологів, які працювали над препаратом для біотерапії злоякісних пухлин. У березні 1946 року вчені на загальних зборах Академії медичних наук заявили, що вони в лабораторних умовах отримали універсальний засіб проти раку. Після сенсаційної публікації про успіх радянських учених панацеєю проти смертельної хвороби зацікавились американці.
Посол США в СРСР Волтер Сміт з відома МЗС і Міністерства держбезпеки відвідав лабораторію і зу¬стрівся з ученими. Потім дипломат звернувся до радянської сторони з офіційною пропозицією об’єднати зусилля в проведенні подальших досліджень. Ця пропозиція обговорювалася на засіданні політбюро ЦК ВКП(б). У результаті в США поїхав академік-секретар АМН Василь Парін.
За рішенням Мінохоронздоров’я він повіз заокеанським колегам рукопис книги Н.Клюєвої і Г.Роскіна «Біотерапія злоякісних пухлин», яка в СРСР ще не була видана, а також 10 ампул препарату, названого, за ініціалами учених, КР-1. Проте, як виявилося, дозвіл на вивезення препарату Мінохоронздоров’я не погодило з Радміном і політбюро. Це викликало гостру незадоволеність А.Жданова, який негайно проінформував Й.Сталіна про учених, котрі «втратили пильність».

«За пособництво зраднику батьківщини»

У лютому 1947 року машина «з приведення до пам’яті працівників державних органів» була приведена в дію. На політбюро ЦК ВКП(б) ухвалено рішення про арешт В.Паріна і зміну керівництва Мінохоронздоров’я СРСР. Особлива нарада при МДБ звинуватила академіка-секретаря в переданні Сполученим Штатам відкриття радянських мікробіологів і засудила до 25 років позбавлення волі (реабілітували його в 1955-му і, попри слабке здоров’я, він багато встиг зробити для науки — з його ім’ям пов’язаний, наприклад, розвиток біотелеметрії та космічної медицини).
Саме тоді в Кремлі було вирішено організувати при міністерствах і центральних відомствах суди честі. А.Жда¬нову доручили розробити відповідний проект постанови Радміну і ЦК ВКП(б). А в березні 1947-го з’явилась інспірована ним багатосторінкова заява парткому Мінохоронздоров’я про притягнення Н.Клюєвої та Г.Роскіна до суду честі.
Процес проходив з 5 до 7 червня 1947 року в переповненому залі засідань Радміну, де зібрався весь цвіт радянської практичної медицини й науки. Подружжю оголосили суспільну догану за «пособництво зраднику батьківщини» В.Паріну. За це рішення члени суду проголосували одностайно.
Мікробіологам же за¬пропонували зосередити свої зусилля на завершенні досліджень препарату для лікування раку. Проте, як виявилося, КР-1 не виправдав надій, які на нього покладали. Дослідження дуже скоро закрили як безперспективні.

«Плазування перед закордоном»

За розпорядженням Й.Сталіна, пошуки «безрідних космополітів, які плазують перед Заходом» розпочались і в інших організаціях. Усього кампанія охопила понад 80 міністерств і відомств. Суду честі, наприклад, піддали відомого генетика, президента Академії наук Білорусії Антона Жебрака, міністра охорони здоров’я СРСР Георгія Мітерева, міністра шляхів сполучення Івана Ковальова, міністра харчової промисловості Василя Зотова.
Начальник управління кадрів апарату ЦК ВКП(б) Олексій Кузнецов у 1947 році на зборах наводив такі приклади «плазування перед закордоном»: працівники Мінсільгоспу в листуванні з іноземцями «обговорювали особливості селекції однорічної люцерни», а один зі співробітників Міністерства шляхів сполучення опублікував математичну статтю в американському спеціалізованому журналі. Детальніше О.Кузнецов зупинився на «справі начальника Гідрометеорологічної служби країни Євгена Федорова», який, «догоджаючи закордону, передавав англійцям й американцям дані гідрометеорологічних спостережень. Англійські й американські шпигуни почували себе в ГМС, як удома, стверджував О.Кузнецов. Він повідомив, що рішенням Радміну і ЦК ВКП(б) Є.Федорова зняли з посади, позбавили військового звання генерал-лейтенанта, і його чекає суд честі.
Герой Радянського Союзу Є.Федоров був одним з учасників першої науково-дослідної експедиції в Арктиці, яку очолював Дмитро Папанін. До складу четвірки полярників, імена яких стали відомі всьому цивілізованому світу, входили радист Ернст Кренкель, а також біолог, гідролог, океанолог і лікар Петро Ширшов. Є.Федоров виконував обов’язки метеоролога, астронома і геофізика.
Крижина, на якій розташувалася станція СП-1 («Северный полюс-1»), про¬йшла в 1937—1938 роках у вільному дрейфі близько 2500 км. Вперше були проведені багатократні виміри глибин Північного Льодовитого океану, отримані дані про морські течії та хімічний склад води, про геомагнетизм і різні погодні явища, проходження радіохвиль і прояви життя на високих широтах.
Після завершення експедиції Є.Федорова призначили заступником, а потім директором Арктичного інституту. Пізніше він очолив Гідрометеорологічну службу СРСР.
Суд честі інкримінував Є.Федорову передання іноземцям секретних карт. Той не заперечував, що в 1944 році дійсно знайомив американських і англійських моряків — союзників у боротьбі з гітлерівською Німеччиною — з морськими лоціями північних морів, оскільки без цього було неможливе успішне проведення караванів суден зі зброєю, боєприпасами і продовольством, які морем доставлялися зі США в СРСР за ленд-лізом. Проте члени суду одноголосно винесли Є.Федорову су¬спільну догану.
Директора НДІ земного магнетизму, іоносфери і поширення радіохвиль Академії наук СРСР Миколу Пушкова, котрий спробував захистити добре ім’я Є.Федорова, також притягнули до суду честі. Йому одноголосно винесли таке ж покарання.

«З метою сприяння справі виховання в дусі радянського патріотизму»

Автор проекту постанови політбюро ЦК ВКП(б) «Про суди честі в міністерствах СРСР і центральних відомствах» від 28.03.1947 А.Жданов і редактор документа Й.Сталін не збиралися дотримуватися першоджерела — Положення про суди товариства офіцерів, котрі, як відомо, були відособлені від загальної військово-судової організації та дисциплінарної практики.
По суті, військові суди честі були призначені для захисту корпоративної честі офіцерства і діяли тільки в збройних силах деяких держав, зокрема в Російській імперії, а потім якийсь час і в СРСР. Вони розглядали справи офіцерів, які скоїли негідні вчинки і правопорушення, що належали до компетенції суду честі, а також розбирали конфлікти між офіцерами. Причому рішення суду честі можна було протягом 3 днів оскаржити командиру частини або начальнику установи, в якій створено суд.
У постанові політбюро ЦК ВКП(б) мовилося, що суди честі створюються «с целью содействия делу воспитания работников государственных органов в духе советского патриотизма и преданности интересам советского государства и высокого сознания своего государственного и общественного долга». До повноважень цього виборного органу з безмежною компетенцією, рішення якого не підлягали оскарженню, належало «рассмотрение антипатриотичных, антигосударственных и антиобщественных поступков и действий, совершенных руководящими, оперативными и научными работниками министерств СССР и центральных ведомств, если эти проступки и действия не подлежат наказанию в уголовном порядке».
У документі було також прописано, що суд честі може передати матеріали слідчим органам для направлення справи до суду в кримінальному порядку. У пізніші радянські часи цей пункт перекочував у положення про товариські суди, які створювалися за територіальним і виробничим принципом.

«Поважні люди щосили прагнули знайти винних...»

Повоєнне керівництво СРСР активно використовувало суди честі для розправи з неугодними. Так сталося, наприклад, у справі, фігурантами якої стали недавні керівники Військово-морського флоту СРСР — колишній народний комісар ВМФ адмірал флоту Микола Кузнецов, колишній заступник народного комісара адмірал Лев Галлер, колишній начальник Головного морського штабу адмірал Володимир Алафузов і колишній виконувач обов’язків начальника ГМШ контр-адмірал Георгій Степанов.
Адміралів, які становили цвіт радянського Війсь¬ково-морського флоту, звинувачували в тому, що в 1943—1944 роках «без ведома и санкции совет¬ского правительства передавали американской и английской военным миссиям материалы о вооружении ВМФ, составляющие государственную тайну», сприяючи тим самим «внедрению в аппарат НК ВМФ антигосударственной практики благодушия и низкопоклонства перед иностранщиной».
Постанову про притягнення колишніх керівників ВМФ до суду честі Й.Сталін підписав 19 грудня 1947 року. Засідання суду почалося 12 січня.
Розправу над адміралами доручили начальникові Вищої військової академії Генерального штабу генералу армії Матвію Захарову, начальникові головного управління кадрів Генштабу генерал-полковнику Пилипу Голикову (колишньому керівникові військової розвідки), а також іншим адміралам. Громадським обвинувачем виступав начальник політуправління ВМФ віце-адмірал Микола Кулаков. Вів засідання маршал Радянського Союзу Леонід Говоров.
М.Кузнецов у своїх спогадах так охарактеризував склад суду: «Поважні люди, які носили високі військові звання, щосили прагнули знайти винних — так наказав Сталін. Команду дали, і ніщо не могло зупинити машину. Під колеса цієї машини я потрапив разом з трьома заслуженими адміралами, які чесно і бездоганно пройшли війну…»
Один з основних пунктів обвинувачення грунтувався на листі офіцера-винахідника Алфьорова, який стверджував, що керівники наркомату передали англійцям таємницю винайденої ним парашутної торпеди (використовувалася морською мінно-торпедною авіацією для знищення надводних кораблів і суден противника. — Прим. ред.) і секретні карти підходів до радянських портів. Обвинувачені документально довели, що торпеду передали англійцям у порядку обміну війсь¬ковою інформацією вже після того, як її розсекретили, а карти були передруком на російську мову старих англійських карт.
Суд честі зайшов у глухий кут. Проте все вже було заздалегідь визначено. 15 груд¬ня маршал Л.Говоров привіз із Кремля відкориговану постанову суду честі: «Признавая виновность адмирала флота Кузнецова Н.Г., адмирала Алафузова В.А., вице-адмирала Степанова Г.А. и адмирала Галлера Л.М. по настоящему делу полностью доказаной… суд чести постановляет — ходатайствовать перед Советом министров СССР о предании… виновных в передаче иностранным разведкам материалов, составляющих государственную тайну, суду Военной коллегии Верховного суда Союза ССР».
Як і в багатьох інших випадках, члени суду честі дружно проголосували «за».

Адміралів — у «одинці»

31 січня 1948 року Військова колегія розглянула питання про притягнення представників вищого командного складу до суду. Справу призначили до слухання в закритому судовому засіданні на 2 лютого. На процесі головував Василь Ульрих, котрий очолював Військову колегію. З перших хвилин засідання було зрозуміло, що його мало цікавила суть питання, він переймався головним чином тим, аби підігнати процедуру під потрібні статті.
До всіх підсудних застосували п.«а» ст.19317 КК РРФСР («зловживання владою, її перевищення і не¬дбале ставлення до служби»). В.Алафузова і Г.Степанова засудили до 10 років позбавлення волі, Л.Галлера — до 4. Крім того, до Радміну надійшло клопотання про позбавлення їх військових звань, а до Президії Верховної ради — про позбавлення урядових нагород. Вирок касаційному оскарженню не підлягав.
Що стосується М.Кузнецова, то у вироку було сказано: враховуючи його великі заслуги перед СРСР у справі організації ВМФ як у довоєнний період, так особливо в період війни, Військова колегія, керуючись ст.8 КК РСФСР і ст.326 КПК РРФСР, постановила не застосовувати до нього кри¬мінального покарання. Одночасно колегія ухвалила клопотати перед Радміном про пониження М.Кузнецова у військовому званні — до контр-адмірала.
У вироку не говорилося, де повинні відбувати покарання засуджені. Тому органи виконання покарань визначили В.Алафузову, Г.Степанову і Л.Галлеру найсуворіші умови тримання — у в’язниці, причому найбільшу частину часу — в одиночних камерах.
У 1953 році адміралів реабілітували з відновленням військових звань і державних нагород. Л.Галлера — посмертно (він помер у тюремній лікарні в 1950 році).
***
Створення паралельних правосуддю органів для «виправлення людини силами колективу» в історичній перспективі себе дискредитувало. Суди честі й товариські суди зрештою не відображали громадської думки і ставали в руках властей інструментом впливу при розправі з неугодними.
Про це можна було б не писати, коли б не одна обставина. У сучасній Росії періодично фіксуються спроби повернення до такої практики. Наприклад, у 2009 році з пропозицією відродити товариські суди як засіб боротьби з корупційними проявами виступило слідче управління СКП РФ по Сверд¬ловській області. А рік перед цим в Ульяновській області до повернення до цієї традиції закликала помічник губернатора.