Від політичної активності «захисників» прапора перемоги та їхніх опонентів найбільше постраждали ветерани ВВВ
9 травня в містах України пройшли урочисті заходи, присвячені 66-ій річниці перемоги у Великій вітчизняній війні. Ці святкування задовго до свого початку ви¬кликали гостру полеміку в суспільстві. Так, уперше з 1991 року масово були використані червоні прапори. Попри те що головним лобістом цього була влада, Президент так і не наважився підтримати відповідний закон.
Стяг спотикання
Проект «Про внесення змін до Закону України «Про увічнення перемоги у Вели¬кій вітчизняній війні 1941—1945 років» (щодо порядку офіційного використання копій прапора перемоги)» ініціювали депутати з правлячої коаліції: комуністи Петро Царьков і Євген Цибенко, литвинівець Сергій Гриневецький і «регіонал» Олександр Кузьмук. Цей документ викликав запеклі суперечки громадськості.
Україна розділилася. Одна частина поставилася до закону добре. Тим більше що в таких містах, як Одеса, червоний прапор уже використовувався на урочистих заходах, пов’язаних зі звільненням міста.
Водночас в іншій частині України прапор перемоги передусім асоціюється з прапором СРСР, який уважають «тюрмою народів». Мова насамперед іде про Західну Україну. Ініціативу народних депутатів тут зустріли в багнети. Ще до 9 травня ряд обласних і міських рад прийняли постанови, якими заборонили використання червоних прапорів на підвладній їм території. «Під «серпасто-молоткастим» прапором убивали, морили голодом мільйони українців, і таке рішення міськради означатиме, що ми шануємо пам’¬ять усіх жертв тоталітарного режиму», — сказав, зо¬крема, мер Івано-Фран¬ківська Віктор Анушкевічус. Навряд чи така різниця в поглядах на Другу світову війну західних і східних регіонів була комусь новиною. Проте саме законодавча ініціатива призвела до того, що пристрасті розгорілися як ніколи.
Хоча при найближчому розгляді виявилося, що вона, по суті, нікого ні до чого не зобов’язує. Згідно з проектом вивішування прапора перемоги є однією з «форм увічнення перемоги і народу-переможця», нарівні з почесною вартою біля Вічного вогню або конкурсами, присвяченими війні. Крім того, в законопроекті конкретизували значення терміна «прапор перемоги». Це штурмовий прапор 150-ї ордена Кутузова II ступеня Ірицької стрілецької дивізії.
Утім, пристрасті розпалилися до краю: проросійські й націоналістичні партії ви¬рішили скористатися моментом для піару. Так, «Ро¬сійська єдність» і «Родіна» заявили про те, що їхні активісти з Одеси і Криму готові про¬йти маршем по Львову і покласти вінки біля Пагорба слави. На це відразу ж відреагувало ВО «Свобода»: її представники пообі¬цяли за всяку ціну не допустити ходи проросійських сил по Львову. Для посилення місцевих правих приїхали групи підтримки з інших міст, зо¬крема з Луцька.
9 травня в місто були стягнуті додаткові сили міліції, проте сутичок уникнути не вдалося. Ці побоїща запам’ятаються Львову надовго — розбиті голови, продірявлені кулями коліна, побиті люди.
Одним з каталізаторів насильства стало розгортання на Пагорбі слави великого червоного прапора, привезеного з Криму проросійськими партіями. Почалося масове побоїще. Незважаючи на те що львівська міськрада заборонила будь-які політичні акції, активісти як проро¬сійських, так і націоналістичних сил не приховували свого бажання провести свої заходи у Львові.
Вражає також і те, що начальник ГУ МВС у Львівській області в цей час… перебував у відпустці. Підсумок Дня Перемоги у Львові відомий. Від по¬літичної активності «захисників» прапора перемоги та їхніх опонентів найбільше постраждали ветерани, які не змогли, за традицією, покласти квіти на Марсовому полі.
На праву руку
Ще парадоксальніше виглядає реакція глави держави. Саме його по¬літсила в єдиному пориві підтримала законопроект у всіх читаннях. Та й сам Віктор Янукович 4 травня на зустрічі з ветеранами пообіцяв: акт підпише хоч би там що. І ось закон підписав уже і спікер Володимир Литвин. А що робить В.Янукович? 6 травня він відправляє акт на перевірку в Міністерство юстиції. Втім, українській владі не вперше грати на руку правим силам.
Якщо аналізувати події, що сталися в День Перемоги, можна дійти парадоксального висновку: при «націоналістові» Вікторі Ющенку подібного не траплялося. Якщо дивитися фотографії зі святкування 9 травня у Львові у 2009 році, то можна помітити і червоні прапори, і навіть прапори проросійських організацій. Правда, їх небагато. Проте ніяких колотнеч і масових сутичок. Усе досить мирно. Те саме стосується й інших проблемних регіонів.
Нинішня ж українська влада, що позиціонує себе як антинаціоналістична, зробила все, щоб правий рух в Україні посилився. Так, завдяки справам про пошкодження і підрив пам’ятника Йосипу Сталіну в Запоріжжі такі сили, як «Тризуб ім. Степана Бандери» і ВО «Свобода» надзвичайно зблизилися. Хоча раніше їх представники один одного на дух не переносили. «Тризубівці» називали Олега Тягнибока «політичним заробітчанином». Та й з протилежного боку ставлення було більш ніж прохолодним.
Процес у Запоріжжі згуртував ці політсили. І який результат? Та ніякий. Члени «Тризубу», що відпиляли голову пам’ятнику Й.Сталіну, відразу в скоєному зізналися. Судячи з того, що бюст установили без дозволу органів місцевого самоврядування і в реєстрі пам’ятників його немає, то максимум, що могли б інкримінувати «тризубівцям», це замах на приватну власність. Що стосується тих, хто висадив пам’ятник у повітря, то вони досі не знайдені.
Проте, як запевняють затримані члени ВО «Свобода» і «Тризубу», їх катували. Справа отримала широкий розголос. І обидві організації стали своєрідними символами опору новій владі.
Юлія Тимошенко з її по¬літсилою не береться до уваги. Вона втратила кредит довіри населення. О.Тягнибок, навпаки, набирає популярності. А для В.Януковича такий суперник у 2015 році більш ніж зручний: вибори фактично будуть «безальтернативними» й багато в чому повторять події 1999 року, коли суперником Леоніда Кучми був Петро Симоненко, або вибори 1996 року в Росії, коли єдиним конкурентом Бориса Єльцина виявився Геннадій Зюганов.
Прикметно: якби В.Янукович підписав закон про прапор, українські праві отримали б прекрасну можливість перевірити, наскільки їх представники у владі щирі у своїх переконаннях. Питання не пусте. Так, під час одного з візитів до Львова В.Януковича голова Львівської облради, «свободівець» Олег Панькевич, перебуваючи поряд з Президентом, жодним чином не висловив своєї незадоволеності його політикою. Підпиши В.Янукович закон про прапори, представники місцевої влади мали б вибирати: демонструвати лояльність до влади чи слідувати волі своїх виборців.
Проте й без підпису документ відіграв свою роль — ним скористалися провокатори як з боку проросійських організацій, так і з боку націоналістів. Влада ж знову продемонструвала власну недієздатність: міліція дозволила початися забороненим акціям, не поклала їм край на стадії підготовки. А найбільше постраждали ті, чиїм святом 9 травня є по праву, — ветерани.
Хто ж виграв від того, що сталося? Успішно «пропіарилися» учасники бій¬ки — «Родіна», «Російська єдність» і ВО «Свобода». Перші виставили Львів містом «нацистів», другі дали «героїчну відсіч червоній чумі». Та й влада задоволена: тепер у простих українців на кілька днів, а то й тижнів є тема для дискусій. Увага від насущних економічних проблем відвернута. Під шумок можна прийняти й низку цікавих законів, що розширюють права правоохоронних органів і обмежують демо¬кратичні свободи. Такі, зо¬крема, як право на збори. Молодь замість того, щоб з’ясовувати, хто ж винен у ситуації, яка склалася в Україні, «полюватиме» за червоними прапорами і битиме «ворогів». А рядові українці тим часом знову опиняться в програші.