Неконкурентна змагальність

Від обмеження у витребуванні доказів постраждають найбідніші громадяни

За нинішніх реалій суд не повинен перетворюватися на стороннього спостерігача, який дивитиметься за «грою» двох сторін. З одного боку, органи обвинувачення недопрацьовують і часто направляють «напівпусті» справи, з другого — адвокати не зацікавлені в захисті матеріально незабезпечених громадян.

За нинішніх реалій суд не повинен перетворюватися на стороннього спостерігача, який дивитиметься за «грою» двох сторін. З одного боку, органи обвинувачення недопрацьовують і часто направляють «напівпусті» справи, з другого — адвокати не зацікавлені в захисті матеріально незабезпечених громадян. Як наслідок, на сьогодні саме суду доводиться вимагати доказів від сторін.

 

Абсолютизація спору

 

Змагальність, основана на рівності сторін у наданні доказів і доведенні перед судом їх переконливості, розмежуванні процесуальних функцій учасників розгляду і забороні їх сумісництва — одна з фундаментальних засад судочинства. Конституційне закріплення принципу змагальності (п.4 ч.3 ст.129) дало істотний поштовх до розвитку кримінально-процесуального законодавства, загострило інтерес учених і практиків до з’ясування природи цього правового феномену.

Однак інколи принцип змагальності сторін абсолютизується і в свідомості юридичної спільноти протиставляється активності суду. Виключення останнього із суб’єктів, на яких покладено обов’язок вжиття всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного й об’­єктивного дослідження обставин справи (ст.22 КПК), ще більш радикалізувало дві основні точки зору щодо ступеня активності суду в процесі одержання, перевірки й оцінки доказів.

Прибічники так званої чистої змагальності сприймають суд як такого собі рефері, який уважно, але пасивно стежить за протиборством учасників процесуального поєдинку, щоб після його закінчення проголосити переможця. Будь-яка активність суду розцінюється ними як зазіхання на принцип змагальності, прояв суддею зацікавленості у вирішенні справи на користь однієї зі сторін. Їхні опоненти відстоюють право суду на певну ініціативу в доказовій діяльності, детерміновану обов’язком правильного вирішення справи й ухвалення законного та обгрунтованого рішення.

Квінтесенцією полеміки є питання щодо того, повинен суд встановлювати істину в справі чи визначати переможця  в змаганні й таким чином вирішувати справу на підставі наданих сторонами доказів. Відповідь на це питання визначається головною метою правосуддя.

Системний аналіз норм кримінально-процесуального закону показує, що кінцева мета судочинства — досягнення істинного знання про обставини, які підлягають доказуванню, і постановлення на його основі обгрунтованого і справедливого судового рішення. Проте досвід показує, що не в усякому спорі (змаганні) народжується істина. Існує низка об’єктивних і суб’єктивних взаємозумовлених факторів, що унеможливлюють змагальний процес у, так би мовити, рафінованому ви­гляді. Зупинимося на деяких із них.

 

Робота над помилками

 

У судовій практиці нерідко трапляються випадки, коли встановлення об’єктивної сторони злочину потребує заповнення прогалин досудового слідства, перевірки нової інформації щодо існування істотних для правильного вирішення справи обставин. Такі ситуації вимагають активної доказової діяльності, яка через різні причини не завжди здійснюється сторонами.

Відсутність ініціативи суб’­єктів доказування щодо одержання нових чи перевірки наявних доказів може бути зумовлена недостатньою фаховою підготовкою учасників судового розгляду, неможливістю однієї зі сторін забезпечити себе кваліфікованими представниками, відсутністю у призначеного захисника матеріальної зацікавленості, а отже, мотивації активної роботи.

Крім того, прояву ініціативи можуть завадити перебування сторін у стані тактичного ризику, коли наслідки прояву активності важко спрогнозувати, та позапроцесуальна домов­леність (компроміс) сторін щодо кінцевого результату розгляду справи. Як у таких ситуаціях має діяти суд: кинути на шальки терезів надані кожною зі сторін докази, оцінити їх вагомість, переконливість і, виходячи із цього, вирішити справу чи за власною ініціативою виконати всі дії, необхідні для встановлення об’єктивної істини, аби виконати покладений на нього обов’язок?

Відповідь має бути очевидною. Врешті-решт суд може погодитися з аргументами однієї зі сторін, але це має відбутися не тому, що вона була більш переконливою, підготовленою, мала для цього більше ресурсів і можливостей, а тому, що позиція тієї чи іншої сторони відпові­дає внутрішньому переконанню суду з огляду на адекватність установлених на підставі наявних доказів обставин.

На рішення суду не має впливати неспороможність прокурора належним чином забезпечити доказами й підтримати обвинувачення або невміння чи небажання захисника виконати свої функції. Вирок має грунтуватися не на процесуальній, установленій на підставі доказів, наданих однією зі сторін, а на об’єктивній істині як відо­браженні реальної дійсності, що мала місце в минулому. Звісно, істина в результаті судового розгляду може бути й не одержана. У цьому випадку суд має ухвалити відповідне процесуальне рішення, але тільки тоді, коли буде переконаний, що всі можливі заходи для встановлення істини вичерпано.

 

Половина завжди невдоволена

 

Головним з аргументів проти права суду самостійно формувати докази є посягання активного суду на принцип змагальності, прояв зацікавленості в результатах вирішення справи. Упередженість суду, який за відсутності продуктивної активності сторін самостійно відшуковує істину в справі, існує лише в уяві сторони, котра бажає спотворити факти, й не має нічого спільного з інтересом судді, який визначається його профе­сійним обов’язком щодо правильного вирішення справи.

Зрозуміло, що будь-яка судова дія кінець кінцем виявиться корисною одній стороні й суперечитиме інтересам іншої. Тому звинувачення в заангажованості є надуманими, адже суд, виносячи на обговорення сторін питання щодо витребування речових доказів, виклику додаткового свідка, проведення експертизи тощо, не знає і не може знати заздалегідь результатів тієї чи іншої дії.

Для суду не існує доказів обвинувачення чи доказів захисту, він не перебуває і не може перебувати в стані тактичного ризику. Натомість можливі невизначеність або так звана доказова рівновага, задля подолання якої інколи слід перевірити докази з власної ініціативи. Слід розуміти, що й будь-яке кінцеве рішення у справі, як і результат конкретної судової дії, зазвичай задовольняє одну сторону і суперечить інтересам іншої, яка має привід сумніватися в неупередженості суду. Однак нікому не спадає на думку відмовитися на цій підставі від правосуддя як такого.

Певною мірою прихильників ідеї обмеження доказової активності Феміди надихає позиція Верховного Суду, який звертає увагу судів на те, що, за змістом чинного законодавства, виклик і допит нових свідків, проведення додаткових чи повторних експертиз, витребування документів, давання судових доручень у порядку, передбаченому ст.3151 КПК, на підтвердження чи спростування позицій сторін допускається тільки за клопотанням сторін (п.9 постанови Пленуму ВС від 11.02.2005 №2 «Про практику застосування судами України законодавства, що регулює повернення кримінальних справ на додаткове розслідування»).

Проте правильність цієї тези не підтверджується практикою. Суди першої інстанції продовжують активно відшуковувати об’єктивну істину в кожній кримінальній справі, й не внаслідок зашкарублості, а через адекватне розуміння власного призначення. З великою часткою впевненості можна ствер­джувати, що жоден суддя не піде до нарадчої кімнати, не будучи переконаним, що вжив усіх передбачених законом заходів для з’ясування дійсних обставин справи. Разом з тим не відомі випадки скасування рішень з підстав порушення судом першої інстанції принципу змагальності.

Натомість підставою скасування значної кількості вироків є недослідження судом таких обставин, з’ясування яких може мати істотне значення для правильного вирішення справи, коли не були допитані певні особи, не були витребувані документи, речові та інші докази (ст.368 КПК). При цьому апеляційні суди, скасовуючи вироки і вказуючи в ухвалах обставини, що мають бути з’ясовані та які слідчі або судові дії для цього необхідно виконати, не надто переймаються відсутністю клопотань сторін стосовно витребування певних доказів під час розгляду справи судом першої інстанції та відсутністю в апеляціях посилань на ці докази.

 

Спір заради навчання

 

Прагнення виключити суд із суб’єктів доказування і досягнення таким чином стану абсолютної змагальності сторін зрозуміле і певною мірою виправдане. Активна доказова ді­яльність суду розбещує представників сторін, а надто обвинувачення.

У минулому залишилися вимоги процесуального закону щодо перевірки суддею достатності зібраних органом досудового слідства доказів як однієї з умов призначення справи до судового розгляду. Усталеною практикою є надходження до суду «порожніх» справ. Нині слідчому досить порушити кримінальну справу і спрямувати її до суду, який (хай і не за власною ініціативою, а за клопотанням сторін) змушений завершити розпочату справу. Адже такою ж усталеною є практика вищих судів щодо унеможливлення направлення справи на додаткове розслідування інакше як за наявності істотних порушень вимог кримінально-процесуального закону. Якби ж то такою вона була і стосовно вироків судів першої інстанції, постановлених виключно на доказах, наданих сторонами.

Отже, видається, що однією з практичних цілей прибічників унеможливлення ініціативи суду стосовно одержання доказів є спонукання відповідних органів до підвищення якості досудового слідства, всебічного, повного й об’єктивного розслідування кримінальних справ, заохочення представників сторін до ефективної доказової діяльності.

Що ж, шляхетна мета. Проте на шляху до її досягнення на узбіччі залишають людські долі. Збідніле населення, застаріле законодавство, недолуге, корумповане досудове слідство, зруйнований інститут адвокатури, деформоване уявлення представників державного обвинувачення про власне призначення — це ті реалії сьогодення, в яких відбувається кримінальне судочинство. Чи може за таких умов притягнута до відповідальності особа розраховувати на ефективний захист і чи може постраждалий від злочинного посягання сподіватися на відстоювання державою його інтересів? Можна було б уважати питання риторичними, якби не їх актуальність для сучасного українського суспільства.

Таким чином, вимальовується замкнуте коло: з одного боку, судова активність начебто створює умови для недбалого досудового слідства, байдужого ставлення представників сторін до виконання своїх процесуальних обов’язків, а з другого — беззастережне позбавлення суду можливості самостійно відшуковувати істину в справі в багатьох випадках позбавляє осіб, утягнутих у сферу кримінального судочинства, останньої надії на правосуддя.

 

Спершу розвиток, потім обмеження

 

Слід визначити пріоритети і без зайвих вагань сказати, що на першому плані для нас — права і свободи людини. Наступне питання — механізм їх захисту. Він, безперечно, має вдосконалюватися в напрямку наближення до європейських стандартів. На цьому шляху необхідно сформулювати перс­пективні, близькі й безпосередні цілі, визначити засоби їх досягнення й усвідомити умови, за яких вони можуть бути здійснені.

Безсумнівно, стратегічна мета — створення якісно нового правосуддя на грунті остаточного усталення змагальної форми кримінального процесу. Її досягнення може бути забезпечене через удосконалення законодавства, розбудову інститутів державного обвинувачення, захисту, досудового слідства тощо.

Зрозуміло, що все це стане реальним за наявності в держави відповідних названим цілям фінансових можливостей. Але почати слід було б з усвідомлення, передусім юридичною спільнотою, дійсного місця суду в сучасному кримінальному процесі, досягнення цілей якого не можливе без активної доказової діяльності суду. Слід розуміти, що не можна жертвувати інтересами людини і су­спільства задля досягнення химерної змагальності, хай навіть на якомусь проміжному етапі становлення дійсно змагального процесу. У цьому випадку цілі не виправдовують засобів.

Інакше кажучи, треба йти від зворотнього: не спонукати суб’єктів доказування до належного виконання ними своїх обов’язків шляхом усунення судів від активної доказової діяльності, а створювати умови для поступового звуження меж цієї діяльності завдяки зростанню якості обвинувачення та захисту, коли необхідність судової ініціативи щодо збирання доказів об’єктивно зникає. Інший підхід є волюнтаристським.

 

Легальне з’ясування

 

Бог не в силі, а в правді. Перефразувавши відомий вислів, ми говоримо: правда не в силі, а сила в правді. Повсякденна судова практика є свідченням дисбалансу можливостей сторін у відстоюванні власних інтересів.

Декларована Конституцією рівність сторін не має нічого спільного з реальною нерівністю як процесуальних можливостей, так і матеріальних, технічних, інтелектуальних, адміністративних ресурсів учасників судового розгляду. То що, хай переможе сильніший?! Ні, правосуддя — не спортивне змагання. У судовому процесі змагання має бути справедливим і мета досягається лише за рівних умов.

Їх наявність, як, власне, і «чиста» змагальність, — це ідеал, якого варто прагнути, але не треба абсолютизувати. Зрівняти можливості сторін повинен суд. Для цього він має бути наділеним відповідними повноваженнями так, аби ні в кого не виникало сумніву щодо правомірності його доказової діяльності, де це необхідно заради встановлення об’єктивної істини.

Досягнення цієї мети можливе тільки за умови законодавчого закріплення  як однієї з базових засад доказування в кримінальному процесі принципу з’ясування судом усіх обставин у справі. Цей принцип не новий для вітчизняного правосуддя, він ефективно застосовується в адміністративному судочинстві. Згідно з ч.4 ст.11 КАС суд зобов’язаний «вживати передбачених законом заходів, необхідних для з’ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та ви­требування доказів з власної ініціативи». Покладаючи на адміністративний суд цей обов’язок і запроваджуючи елемент слідчої форми судового процесу, законодавець виходив з ­усвідомлення реальної нерівності громадянина і держави у використанні засобів доказування і прагнув таким чином урівноважити можливості сторін у процесуальному змаганні.

Власне, саме з огляду на це ведеться мова стосовно кримінального процесу, в якому державному обвинуваченню з його могутнім технічним, матеріальним, кадровим потенціалом часто протистоїть пересічний громадянин, який навіть не має як представника професійного юриста. Невже цінності, які відстоюються в межах адміністративної юрисдикції, значно вагоміші за публічний інтерес у сфері кримінального судочинства? Думається, що відповідь очевидна.

 

Юрій МИРОШНИЧЕНКО, суддя Іллічівського

районного суду м.Маріуполя Донецької області