Чвари закордонних справ

«Відповідно до нинішнього курсу гарних видалили, посадили безграмотних, абсолютно непридатних»

80 років тому, в 1930-му, керівництву СРСР насилу вдалося повернути з украй тривалого лікування в Німеччині, а по суті з еміграції, наркома закордонних справ СРСР Георгія Чичеріна.

80 років тому, в 1930-му, керівництву СРСР насилу вдалося повернути з украй тривалого лікування в Німеччині, а по суті з еміграції, наркома закордонних справ СРСР Георгія Чичеріна. Оглядач «Власти» Євген ЖИРНОВ розбирався в обставинах цієї дивної історії.

 

«Я борсався, намагався впливати»

 

Коли соціалізм в СРСР, як вважалося, переміг повністю й остаточно, багато літературних творів про радянське життя в 1920-х роках було оголошено злобним наклепом на радянський лад і громадян Країни рад.

Проте всі замальовки Іллі Ільфа та Євгена Петрова разом з розповідями Михайла Зощенка й фейлетонами Михайла Булгакова меркнуть перед тим, що відбувалося в ті роки в реальності та зафіксовано в документах.

У Наркоматі закордонних справ, наприклад, ще з 1918 року розросталися чвари між двома старими партій­цями — наркомом Г.Чичеріним і членом колегії НКЗС, а потім заступником наркома Максимом Литвиновим. Потомствений дворянин і дипломат Г.Чичерін під час цієї апаратної боротьби багато разів скаржився, що колишній підпільник, близький до більшовицьких бойовиків-експропріаторів, М.Литвинов у боротьбі з ним не гребує ніякими методами: розпускає брудні чутки, дискредитує в очах членів ЦК і підлеглих по наркомату. Але насправді сторони конфлікту користувалися якщо й не однаковими, то цілком схожими методами. Г.Чичерін, наприклад, щоб зменшити вплив М.Литвинова, всюди просував іншого свого за­ступника — Льва Карахана.

«Теорія т.Литвинова, — писав Г.Чичерін у 1930 ро­ці, — була така: кожен член колегії веде свою область, уносить по ній питання до колегії та виконує рішення останньої, розсилає членам колегії до відома відправлені ним листи й телеграми. З т.Караханом, котрий завідував сходом, було зовсім інше, я щодня разом з ним обговорював усе нове щодо сходу, була цілком гармонійна спільна робота. Т.Литвинов ніколи на це не йшов; він завжди відповідав мені, що 3 рази в тиждень я беру участь у колегії та можу ви­словити свою думку, я пишу йому листи з окремих питань, ніякого більше контакту не треба. Щодо заходу я був ніщо, рядовий член колегії, а оскільки я борсався, намагався впливати, була вічна напруженість. Обов’язкова участь т.Литвинова в політбюро у справах заходу зміцнювала його роль; я проводив участь т.Карахана в політбюро у справах сходу для ослаблення виняткової ролі т.Литвинова» (Тут і далі лексичні, стилістичні та синтаксичні особливості цитованих джерел збережені. — Прим. ред.).

Як скаржився Г.Чичерін, М.Литвинов не обмежувався гучними виступами на політбюро і винятковою роллю у відносинах із західними країнами. На підтвер­дження своєї правоти нарком наводив як приклад історію з повноважним представником СРСР в Японії Віктором Коппом: «Коли т.Копп був повпредом у Токіо, т.Литвинов шляхом приватного листування з ним протидіяв нашій далекосхідній по­літиці».

Г.Чичерін уважав, що його позиції були підірвані після того, як Л.Карахана в 1921 році відправили спочатку повпредом до Польщі, а потім до Китаю: «Коли погнали т.Карахана, всі побачили, що вигідно триматися т.Литвинова; так і стали чинити».

Проте швидкій перемозі М.Литвинова завадила хвороба Володимира Леніна і фактичне відчуження «вождя світового пролетаріату» від справ, оскільки в ході розгорнутої боротьби за владу Йосипа Сталіна, та й усіх інших її учасників цілком улаштовувало те, що на чолі Наркомату закордонних справ перебуває не жорсткий та амбітний М.Литвинов, а млявий та інтелігентний Г.Чичерін. На початку 1920-х мало хто міг уявити, що ця ситуація розтягнеться на роки.

 

«Через безграмотність чергсека дуже таємний папір пішов у Головрибу!!!»

 

Судячи з усього, Г.Чичерін, хай і без особливого бажання, мирився зі становищем, яке склалося, доти, доки в справи його відомства не почала втручатися сувора радянська дійсність. Причому не громадянська війна і викликані нею труднощі, а нові віяння, пов’язані з індустріалізацією та ра­ціоналізацією життя країни, а також з оголошеним Й.Сталіним постійним наростанням класової боротьби.

Перш за все, як писав Г.Чичерін у 1930 році, справа стосувалася скорочень апарату НКЗС: «Я писав т.Сталіну, що прошу на моїй могилі написати: «Тут лежить Чичерін, жертва скорочень і чисток». Чистка ­означає видалення гарних працівників і заміна їх нікуди не придатними. Скорочення можливе там, де наші власні справи: відкрити замість двох шкіл одну школу, замість двох лікарень — одну лікарню. Але міжнародні справи залежать не від нас, не чекають, не можуть бути скинуті з рахунків. Ослаблення апарату означало лише те, що я сам мав робити роботу замість ослабленого апарату. Я попереджав, що 20% скорочення буде моєю загибеллю, але ні з одним моїм словом ніхто ніколи не рахувався.

Від самого початку апарат НКЗС був найменш численним, нікчемним, нижчим за необхідний рівень; я брав людей з найбільшим розбором, відповідних людей було дуже мало. Вся серія скорочень навалилася на апарат, уже дуже малий, різали, ні з чим не рахуючись.

Коли в 1920 р. нам сунули упрсправами безглуздого П.Горбунова, в нього відразу розбухли штати господарських і фінансових відділів, але політвідділи залишалися нікчемними; як тільки пішов т.Горбунов, ми весь цей наріст зрізали, а політвідділи весь час як були, так і залишалися дуже малими. Тому всі наші скорочення штатів і бю­джетів були катастрофами для міжнародного стано­вища радреспубліки і для мене особисто».

Особливо обурювало Г.Чичеріна створення в межах наукової організації праці єдиного стенографічного і машинописного бюро на весь НКЗС: «І я, і всі члени колегії, і всі завідувачі повинні йти диктувати в машинне бюро, спочатку почекати у хвості й потім надтаємні речі викрикувати стенторовими (дуже гучними. — «Власть») голосами маловідомим друкаркам, покриваючи шум криком. Я ультимативно боровся проти цього максимального ідіотизму».

Не менш суворих оцінок наркома заслужила практика заміни старих кадрів, що мали непролетарське походження, новими дипломатами, чиї анкети не викликали ніяких нарікань: «Утиснення до нас сирого елементу, особливо позбавленого зовнішніх культурних атрибутів (копирсання пальцем у носі, харкання і плювання на підлогу, на дорогі килими, відсутність охайності й т.д.), украй ускладнює не тільки до зарізу необхідний політично й економічно розвиток нових зв’язків, але навіть збереження тих, що існують, без яких політика неможлива».

Неприємностями закінчилась і спроба підготувати дипломатів з пролетарів, котрі закінчили МДУ: «Коли багато років тому були спеціальні курси й особливий відділ в університеті, студенти зажадали негайного усунення наших секретарів повпредств та за­відувачів відділів і призначення їх на ці місця. Я рішуче вигнав цих студентів і припинив ці курси. З ними були б одні нескінченні чвари, доноси, демагогія, розлад апарату. Я тримався іншої системи: товариші, котрі вже працюють у нас, втяглися в пов’язані з НКЗС відносини і звикли до обстановки, вміють поводитися з іноземцями, хай додатково відвідують ті чи інші теоретичні курси й курси мов. Але тепер усе пішло шкереберть, створюється знову для НКЗС якийсь спеціальний вуз для швидкого спечення склочників і демагогів, які витурюватимуть досвідчених, гарних, заслужених працівників».

Про те, якими кадрами в результаті поповнився НКЗС, Г.Чичерін писав на прикладі роботи чергових секретарів наркомату: «Це центральне місце НКЗС. В експедицію йде все, а потім до чергсека йде те, що для наркома і членів колегії (є металевий ящик для кожного члена колегії). Телеграми прямо чергсеку. Від нього — витікаючі телеграми, папери самокатчикам. Готова шифровка відсилається серед ночі, нова шифровка приймається серед ночі.

Не знаю, як тепер, після божевільних скорочень, але, по суті, необхідних, аби шифрчастина працювала всю ніч: наші шифровки повинні піти негайно, отримані повинні бути розшифровані негайно. Все — через чергсека. Він повинен знати мови, бути спритним і тямущим.

Були прекрасні чергсеки, але відповідно до нинішнього курсу гарних видалили, посадили безграмотних, абсолютно непридатних (Через безграмотність чергсека дуже таємний папір пішов у Головрибу!!!)».

Проте на цьому список нововведень, що жахали наркома, не закінчувався. У ті ж роки почалася дискусія про те, чи повинні радянські представники за кордоном підкорятися буржуазним правилам дипломатичного етикету. Природно, в ході дебатів вирішили, що не повинні.

«Так само зриває зав’язування і збереження нами зв’язків і взагалі наше міжнародне становище, — писав Г.Чичерін, — уся лінія апаратних циркулярів, лінія переслідування необхідних актів міжнародної ввічливості як нібито ексцесів, лінія громів і блискавок проти фраків та смокінгів і взагалі проти етикетних вимог, — уся ця лінія, що робить закордонну роботу неможливою. У найголов­ніших країнах без дотримання вимог етикеток просто не пустять на офіційні торжества, де наша держава повинна займати своє місце, а про персональні зв’язки й думати нічого».

Партійне втручання виявлялось і багато в чому іншому: «Жахлива виразка — громадське навантаження. Весь апарат НКому — комуністи, завідувачі — комуністи, людей жахливо мало, а тут вічно віднімають працівників то для тимчасових відряджень, то для партійних мобілізацій, то в порядку прикріплень до заводів, призначень у різні комісії, взагалі всілякої партійної та просто громадської роботи, так що в той момент, коли ті чи інші працівники абсолютно необхідні, їх немає, доводиться все робити самому. Тягар непосильний. Так у нас люди йдуть у розхід. Я — пущений у розхід».

На кінець 1920-х стало ще гірше: «З 1929 р. були відкриті шлюзи для всякої демагогії та всякого хуліганства. Тепер працювати не потрібно, потрібно «боротися на практиці проти правого ухилу», тобто море чвар, підсиджувань, доносів. Це жахливе погіршення держапарату особливо відчутне в нас, де справи не чекають. Демагогія в наших «громадських орга­нізаціях» стала зовсім нестерпною. Здійснилася диктатура «язикочесунів» над тими, які працюють (Бюро осередку з’явилося з резолюцією, в якій турецька політика НКЗС розцінювалася як правоопортуністичний ухил!!!)».

А вже переведення всього держапарату на безперервний робочий тиждень, коли вихідні надавалися за індивідуальним графіком, Г.Чичерін уважав чи не диверсією: «У даний момент додалася ще «переривка», як у просторіччі називають «безперервку». Дійсно, робота переривається. Нібито кожен наявний вихідний день повинен бути замінений. Яка утопія, особливо в НКЗС, де людей так мало, кожен виключно знає свою область і не може бути іншої людини, що знає її, бо всі поглинені, переобтяжені, зітхнути не можуть. Ви повинні будете відбувати за всіх, якщо тільки не махнете на все рукою і не віддастеся безмежному «наплювацтву» або безмежному оптимізму. «Наплювацтво» — «все одно краще не буде»; оптимізм — «завжди все на краще».

Сам нарком безліч разів намагався віддатися «безмежному наплювацтву» і піти у відставку. Проте його ви­слуховували і не відпускали.

 

«Особа, яка номінально стоїть на чолі НКЗС»

 

Чергову заяву з проханням звільнити з посади за станом здоров’я він написав В’ячеславу Молотову в серпні 1928 року: «Лікарський консиліум вимагає для мене закордонного лікування. Вважаю неправильним витрачання валюти на моє закордонне лікування, бо вона буде викинута, оскільки минулий раз після 7 мі­сяців закордонного лікування я повернувся з більшим занепадом сил, ніж до поїздки, але навіть якби поліп­шення настало, воно зникне за два тижні після повернення, як тільки я потраплю в справжні умови. По-перше, при нинішньому внут­рішньому складі колегії я не в змозі більше працювати, за 10 років це становище загострилося вище за всякі межі, це форс-мажор. По-друге, моє перевантаження після скорочення кінця 1927 р. настільки зросло, що я вже, в усякому разі при своєму віці та хворобах, фактично не можу його винести».

Г.Чичерін запропонував призначити наркомом закордонних справ одного з наближених Й.Сталіна: «Я повинен узагалі відмітити, що становище буде нормальним і здоровим лише тоді, коли на чолі зовнішньої політики буде особа з внутрішнього кола керівних товаришів. Т.Ворошилов говорив на засіданні політбюро, що я більше захищаю інтереси інших урядів, і дорікав мені моїм походженням; це ясно доводить неможливість продовження моєї роботи. Т.Рудзутак писав мені, що від моїх писань віє дурістю: така людина, очевидно, навіть номінально не може бути на чолі НКЗС. Т.Томський майже на кожному засіданні по­літбюро доводив, що я не на висоті. Т.Калінін при всякій слушній нагоді висував погане дотримання інтересів СРСР. Т.Бухарін називає мене антагоністом.

Зовсім ненормально, коли керівні товариші — з одного боку, а з другого боку — особа, яка номінально стоїть на чолі НКЗС, яка має з ними контакт тільки протягом 5-хвилинної доповіді про складне питання, після чого виступає інший член колегії, що володіє гучнішим голосом і значнішими контактами, й відразу пробуджує увагу членів, котрі шепотіли між собою або читали свої папери, після чого голосування членів, переобтяжених кожен своєю роботою, має елемент випадковості. Цьому становищу буде покладено край лише тоді, коли Наркомзаксправ буде з внутрішнього кола.

Пропоную тому негайно виконати моє неодноразово висловлене бажання, в результаті цього поставити мене в лікувальному відношенні в звичайні умови, дещо підлікувати мене в санаторії звичайного типу і дати мені потім спокійно працювати так, як я про те давно прошу».

Та політбюро прийняло зовсім інше рішення:

«а) Предоставить т.Чичерину, после 2-недельного лечения в Москве, 3-месячный отпуск для лечения за границей и, согласно заключению врачей, запретить во время отпуска заниматься делами.

б) На время отпуска т.Чичерина обязанности наркома возложить на т.Литвинова».

Нарком, котрий так і не отримав відставки, виїхав у Берлін, але ні через чотири місяці, ні через півроку в Москву не повернувся. І повертатися, здавалося, не збирався. Повпред СРСР у Німеччині Микола Крестинський у березні 1929 року писав Л.Карахану: «Якщо людина настільки хвора, що потребує сер­йозного клінічного лікування під суворим лікарським наглядом з дотриманням тяжкого режиму, тоді його кладуть у клініку, тримають там місяців 2—3, а потім посилають за місто, на курорт, на море, в гори... Якщо ж людина сидить півроку у великому місті в санаторії для одужуючих, бігає по місту, по магазинах та ін., то ніхто не вірить у серйозність її хвороби, і звідси починаються чутки про її відставку, про її ви­гнання та ін. ...Складається враження, що людина остаточно вирішила піти від роботи і хоче змором узяти Москву, зробити, можливо, неможливим своє повернення на роботу».

А сам Г.Чичерін кілька разів писав Й.Сталіну, вказуючи на помилки в тих чи інших зовнішньополітичних справах. Можливо, він чекав різкої у відповідь реакції, яка могла б стати приводом для відставки і неповернення. Проте Й.Сталін лише відповідав, що все не так страшно, й ласкаво, але настійно питав про те, чи не пора наркомові повернутися в Москву.

Незвичайна м’якість Й.Сталіна мала просте пояснення. Після розгрому опозиціонерів на пленумі ЦК у квітні 1929 року почалося масове неповернення високопосадовців, не згодних з генеральною лінією. І поповнення їхніх рядів наркомом стало б серйозним ударом по престижу партії та її генерального секретаря. Але напучення в листах не давали потрібного результату, тому у вересні 1929 року політбюро вирішило відправити до Г.Чичеріна його лікаря з Ліксанупру Кремля Льва Левіна.

Як почував себе Г.Чичерін насправді, так і залишилося невідомим, але Л.Левін доповів у Москві, що нарком дійсно хворий і не витримає транспортування. Можливо, Г.Чичеріну ще кілька місяців дали б спокій, але 3 жовтня 1929 року в Парижі з постпредства втік радник Григорій Беседовський, після чого в Кремлі почали турбуватися про долю Г.Чичеріна ще сильніше.

І 14 листопада політбюро прийняло таке рішення:

«а) Поручить д-ру Левину написать т.Чичерину, что желателен его приезд в СССР в конце ноября.

б) В качестве сопровождающего командировать к т.Чичерину д-ра Левина.

в) Предложить т.Карахану в связи с болезнью т.Чичерина немедленно выехать в Берлин, отложив на некоторое время поездку в Турцию».

Очевидно, цього разу методи переконання ви­явилися дієвішими, і 3 грудня з’явилося нове рішення найвищої пар­тійної інстанції СРСР: «Максимально ускорить приезд т.Чичерина в Москву. Принять необходимые меры по врачебной линии как к подготовке т.Чичерина к переезду, так и организации самого переезда. Поручить тт.Енукидзе и Карахану принять меры к устройству пребывания и лечения т.Чичерина в СССР».

У результаті 6 січня 1930 року Г.Чичеріна привезли в Москву.

 

«Керівники ДПУ сліпо вірять усякому ідіотові»

 

Після повернення Г.Чичерін констатував, що за півтора року його відсутності всі близькі йому люди, за рідкісними винятками, звільнені, а створена система роботи зруйнована. Отже, головним його заняттям до відставки стало написання інструкції майбутньому наркомові закордонних справ. У ній Г.Чичерін хотів попередити наступника про всі небезпеки, що чекають на нього. Проте документ він так нікому й не передав, оскільки в липні 1930 року наркомом призначили М.Литвинова.

Крім розповіді про скорочення, перетрясання апарату, чвари та інші труднощі Г.Чичерін писав і про те, що робило роботу наркома абсолютно нестерпною — про відомчу боротьбу, де дипломати завжди виявлялися в ролі тих, хто програв. Перш за все мова йшла про Комуністичний інтернаціонал, що використав для експорту революції апарат радянських представництв за кордоном: «З наших, за відомим жартівливим виразом, «внутрішніх ворогів» перший — Комінтерн. До 1929 р. неприємностей з ним хоч і було нескінченно багато, але загалом удавалося становище залагоджувати і долати мільйони терзань. Але з 1929 р. становище стало зовсім нестерпним, це смерть зовнішньої політики... Особливо шкід­ливими й небезпечними були комінтернівські виступи наших керівних товаришів і всяке виявлення контактів між апаратом і компартіями».

Друге місце Г.Чичерін відвів радянській держбезпеці: «Наступний «внут­рішній ворог», зрозуміло, — ДПУ. При т.Дзержинському було краще, але пізніше керівники ДПУ були тим нестерпні, що були нещирі, лукавили, вічно намагалися збрехати, надути нас, порушити обіцянки, приховати факти. Т.Литвинов брав участь у комісії з угод або боротьбі з ДПУ, він знає, як у цієї гідри виростали всі відрубані голови — арешти іноземців без узгодження з нами вели до мільйонів міжнародних інцидентів, а іноді після багатьох років виявлялося, що іноземця незаконно розстріляли (іноземців не можна страчувати без суду), а нам нічого не було повідомлено. ДПУ поводиться з НКЗС як з класовим ворогом. При цьому легковажність ДПУ перевищує всі ліміти...

Жодна поліція у світі не базувала б справи на таких нікчемних підставах. Звідси вічні скандали. Жахлива система постійних суцільних арештів усіх приватних знайомих інопосольств. Це загострює всі наші зовнішні відносини. Ще гірші вічні спроби примусити або намовити прислугу, швейцара, шофера посольства й т.д. під погрозою арешту зробитися інформаторами ДПУ. Саме це зіпсувало понад усе наші відносини з англомісією до розриву.

Керівники ДПУ повторно обіцяли, що цього не буде, але, мабуть, нижчі або середні агенти ДПУ не вгамовуються. Деякі з найблискучіших і найцінніших з наших іноземних літературних прихильників були перетворені на наших ворогів спробами ДПУ примусити шляхом страхань їхніх знайомих або родичів їхніх дружин інформувати про них ДПУ. Керівники ДПУ обіцяли покарати винних, але аналогічні факти знову повторювалися. Про отримувані ДПУ документи писати не можна.

Внутрішній нагляд ДПУ в НКЗС і повпредствах, шпигунство за мною повпредами, співробітниками поставлено найбезглуздішим і варварським чином. Керівники ДПУ сліпо вірять усякому ідіотові або мерзотникові, якого вони роблять своїм агентом... Деякі циркулюючі про мене наклепницькі вигадки мають, поза сумнівом, джерелом брехню агентів ДПУ. Про авантюри закордонних агентів ДПУ писати не можна».

При цьому військову розвідку Г.Чичерін уважав ще гіршим злом для зов­нішньої політики, ніж ДПУ. А крім того, додавав до списку організацій, що створюють силу-силенну дипломатичних проблем, Наркомзовніш­торг: «Коли в Персії черводарам (погоничам вер­блюдів) у місці відправлення видавався недоважений або мокрий цукор, а в місці прибуття з них за це брали штраф, узагалі всіляко надували й оббирали (це все встановлено ревізійною комісією), і вони відмовилися на нас працювати, торгпред т.Голдберг доносив: «Уна­слідок інтриг Англії черводари відмовляються на нас працювати».

Діставалося від Г.Чиче­ріна радіо й пресі: «Жахливе неподобство — наше радіомовлення. Коли під час німецьких страйків наша могутня радіостанція по-німецьки закликає страйкарів до боротьби, або коли вона закликає німецьких солдатів до непокори, — це щось неприпустиме. Жодні міжнародні відносини за таких умов неможливі... У «Веч. Москве» були безглузді сенсації, «Комс. правда» друкувала іноді дику дурницю... Тепер зв’язок з пресою в НКЗС зовсім розгвинтився».

Хай і не так прямолінійно, але написав Г.Чичерін і про найголовніше. Про те, що, будучи наркомом закордонних справ, сам нічого не вирішував, а політбюро могло прислухатися до думки головного дипломата, а могло і не прислухатися. Не згадав він лише про те, що в таких умовах відомство закордонних справ, по суті, не відіграє ніякої ролі. Причому в цьому становищі опинявся будь-який глава вітчизняної дипломатії, котрий не входив в ближнє коло першої особи країни.

І зі зміною назви країни нічого не змінилося.

 

Євген ЖИРНОВ,

«Коммерсант-Власть»