Закон і Бізнес


Плюс латинізація всієї країни

«Поява будь-яких текстів, надрукованих за старою орфографією, вважатиметься поступкою контрреволюції»


Історія, №4 (939) 23.01—29.01.2010
3350

80 років тому, 25 січня 1930-го, політбюро заборонило проведення будь-яких робіт з переведення російської мови на латинський алфавіт, хоча одночасно заохочувало латинізацію писемності десятків народів СРСР. А ще через кілька років національні мови так само масово примусили перейти на кирилицю. Оглядач «Власти» Євген ЖИРНОВ розбирався в причинах такої чехарди.


80 років тому, 25 січня 1930-го, політбюро заборонило проведення будь-яких робіт з переведення російської мови на латинський алфавіт, хоча одночасно заохочувало латинізацію писемності десятків народів СРСР. А ще через кілька років національні мови так само масово примусили перейти на кирилицю. Оглядач «Власти» Євген ЖИРНОВ розбирався в причинах такої чехарди.

 

«Зовсім незрозумілі й тому даремні»

 

Спори про те, на якому алфавіті повинна грунтуватися російська писемність, тривали в Російській імперії відтоді, як Петро I увів для підданих новий цивільний алфавіт (так звану гражданку). Багато вчених-західників уважало, що цар збирався завершити реформування російського життя на європейський зразок, увівши латинську абетку, і що задумане, але не здійснене треба довести до кінця. Слов’янофіли ж, навпаки, вважали, що гідним продовженням діянь Петра I стало б переведення мов усіх народів, котрі проживали в Росії, на кирилицю.

У XIX ст. з’явився навіть аналогічний проект щодо писемності поляків, котрі жили в тій частині Польщі, яка після поділу дісталася Російській імперії. Микола I дав згоду на створення спе­ціального комітету з розгляду цього непростого питання. Проте позбавлені самостійності та державності поляки вкрай болісно реагували на будь-який утиск національної гідності, а русифікація писемності могла стати гарним приводом для обурення або повстання. Тому від реформи польської мови відмовилися.

Зовсім інша картина спостерігалась у внутрішніх губерніях імперії. Приводом для переведення туземних, як тоді говорили, мов на російський алфавіт виявилася історія 1840-х років у Казанській губернії. Там досить значна кількість хрещених татар (крященів) під впливом одноплемінників-мусульман повернулася в іслам. У Санкт-Петербурзі визнали, що головною причиною цієї кричущої для тих часів події — відходу від православ’я — стало незнання крященами російської мови й нерозуміння того, що відбувається під час церковних служб. І в 1847 році надійшло височайше веління перекласти татарською найважливіші богослужебні книги.

«Переклади, — згадував місіонер Микола Ільминський, — зроблені були мовою книжною магометанською та надруковані арабськими буквами... Після закінчення вже цієї роботи довелося мені в 1856 році на місці довідуватися про придатність її для хрещених татар, і я побачив, що наші переклади, особливо Літургія та Часослов, для тих зовсім незрозумілі й тому даремні» (Тут і далі лексичні та стилістичні особливості цитованих документів збережені. — Прим. ред.).

З часом М.Ільминський почав записувати простонародну татарську мову ро­сійськими буквами так, як сприймав її на слух. Але найбільше в справі створення нового алфавіту допомогли його учні по Казанській хрещено-татарській школі, котрі знайшли спосіб запису звуків татарської мови, відсутніх у російській, які сам М.Ільминський не сприймав і записував неправильно. Отже, в результаті з’явилася татарська писемність на основі кирилиці, що набула незабаром значного поширення. А потім по вже напрацьованій методиці писемність отримали й деякі інші народи російської глибинки й Кавказу.

Проте далеко не всі в Росії вважали місіонерів народними просвітителями. Борці із самодержавством розглядали створені ними писемності як засіб руси­фікації та поневолення народів. Засіб тим більш реакційний, що базувався він на російській абетці, яка сама потребувала революційного оновлення.

З тим, що необхідно провести реформу мови, в перші роки XX ст. погоджувалося все або майже все російське суспільство. Як і в колишні часи, почали з’являтися проекти переходу на латиницю, що не знаходили, правда, широкої підтримки навіть серед російських західників.

Ще менше схилялися до латинізації російського алфавіту академіки, котрі очолили процес підготовки реформи, і тим більше Уряд, який не раз відкладав уведення нової орфографії, але так і не встиг зробити цього до лютневої революції 1917 року. Потім оновлення мови намагався провести Тимчасовий уряд, але в жовтні 1917 року відбувся більшовицький переворот, і проблема реформування російської писемності дісталася в спадок новим керівникам країни, частина яких хотіла провести революцію і в мові, перевівши її на латиницю.

 

«На декрет ніхто навіть вухом не повів»

 

«Потреба або усвідомлення необхідності полегшити безглуздий, обтяжений всякими історичними пережитками, дореволюційний алфавіт, — писав у 1930 році в «Красной газете» колишній нарком освіти РРФСР Анатолій Луначарський, — виникала в усіх хоч трохи культурних людей. В Академії наук ішла підготовча робота. Кадетський міністр Мануйлов, спираючись на роботу комісії академіка Шахматова, вже підготував уведення нового алфавіту саме цього типу, який був насправді введений радянським урядом. Радянський уряд чудово усвідомлював, що при всій продуманості цієї реформи в ній було, через саму половинчатість свою, щось, так би мовити, лютневе, а не жовтневе. Я, звичайно, найуважніше радився з Володимиром Іллічем Леніним перед тим, як увести цей алфавіт і цей правопис. Ось що із цього приводу сказав мені Ленін. Я прагну передати його слова якомога точніше: «Якщо ми тепер не введемо необ­хідної реформи — це буде дуже погано, бо і в цьому, як і в уведенні, наприклад, метричної системи і григоріанського календаря, ми повинні зараз же визнати відміну різних залишків старизни. Якщо ми поспішно почнемо здійснювати новий алфавіт або поспішно введемо латинський, який неод­мінно потрібно буде пристосувати до нашого, то ми можемо наробити помилок і створити зайве місце, на яке спрямовуватиметься критика, кажучи про наше варварство і т.д. Я не сумніваюся, що прийде час для латинізації російського шрифту, але зараз поспішно діяти буде необачно. Проти академічної орфографії, пропонованої комісією авторитетних учених, ніхто не посміє сказати ні слова, як ніхто не посміє заперечувати проти введення календаря. Тому вводьте її (нову орфографію) скоріше. А в майбут­ньому можна зайнятися, зібравши для цього авторитетні сили, і розробкою питань латинізації».

Така була інструкція, яка дана була нам вождем. Після цього ми негайно законодавчим шляхом увели новий алфавіт».

Проте виявилося, що прислухатися до декрету Раднаркому про нову орфо­графію ніхто в країні не збирався.

«На декрет, — писав А.Луначарський, — можна сказати, ніхто навіть вухом не повів, і навіть наші власні газети видавалися за старим алфавітом. Я пам’ятаю, як після виходу у світ номера «Правды», надрукованої за новою орфографією, один доктор прибіг до мене і заявив: «Робітники не хочуть читати «Правды» в цьому ви­гляді, всі сміються й обурюються». Революція, проте, жартувати не любить і володіє завжди необхідною залізною рукою, яка здатна примусити тих, які вагаються, підкорятися рішенням, прийнятим центром. Такою залізною рукою виявився Володарський: саме він видав у тодішньому Петрограді декрет по видавництвах друку, саме він зібрав більшість людей, які відпо­відали за друкарні, і з дуже спокійним обличчям і своїм рішучим голосом заявив їм: «Поява будь-яких текстів, надрукованих за старою орфографією, вважатиметься поступкою контрреволюції, ­і звідси робитимуться від­повідні висновки».

Володарського знали. Він був якраз із тих представників революції, які жартувати не люблять, і тому, на мій та багатьох інших подив, із цього дня — в Петрограді принаймні, — не виходило більше нічого за старою орфографією».

Проте від ідеї латинізації більшовики й філологи, котрі примкнули до них, не відмовилися. Нова влада в центрі та на місцях прагнула залучити якомога більше прихильників і тому всіма способами демонструвала готов­ність надати народам Росії максимум свободи — аж до вибору абетки. Більшовики підкреслювали, що стоять за відмову від старих місіонерських алфавітів, які русифікували і поневолювали народи. Отже, в багатьох місцях незабаром почався перехід на латиницю. Один з провідників цієї політики лінгвіст Микола Яковлєв писав у 1932 році: «Рух за латинізацію алфавітів у СРСР почався відразу ж після Жовтневої революції. Так, в Якутії вже в 1917 році було поставлено питання про заміну алфавіту на основі російського шрифту, що вживався до революції та слугував знаряддям головним чином місіонерської пропаганди, — латинським алфавітом. Якутський латинізований алфавіт став реально застосовуватися лише в 1922 році, після остаточного встановлення радянської влади в Якутії... З 1921 року одночасно починається розробка латинського алфавіту для інгушів, осетинів і кабардинців на Півн. Кавказі та для азербайджанців у Азербайджанській РСР. В осетинів латинський алфавіт був висунутий на зміну алфавіту на російській основі (незважаючи на те, що в результаті місіонерської пропаганди осетинська писемність на цій основі ще до революції набула відносно значного поширення), а в Азербайджані він виявився знаряддям боротьби з ре­лігійною за змістом мусульманською писемністю на арабському алфавіті. У 1923 році була скликана перша конференція з просвітництва гірських народів Півн. Кавказу, яка затвердила узго­джений проект латинських алфавітів для вищезгаданих трьох народів і карачайців. Із цього року писемність на латинському алфавіті почала фактично провадитися в життя в частини горців Північно-кавказького краю. Нарешті, в 1925 році алфавіт на основі російського шрифту для абхазів, розроблений однозначно у зв’язку з місіонерсько-колонізаторською діяльністю царського уряду на Кавказі, був замінений за ініціативою самих абхазів в основному латинською так званою яфетидологічною транскрипцією («аналітичний алфавіт»), розробленою ак. Н.Марром».

 

«Справа латинізації йшла швидким кроком»

 

Більшовики всемірно сприяли латинізації, видаючи постанови про національні мови й обов’язковість їх використання в діловодстві на місцях та виділяючи гроші на створення алфавітів, словників, підручників і підготовку вчителів. Формально це форсування пояснювалося бажанням центральної влади якнайшвидше розкріпачити пригноблені народи. Проте на ділі наголос робився на зменшення впливу ісламу, а головною метою залишався відрив мас трудящих від релігійної освіти, невіддільної від арабської писемності, та, відповідно, виведення їх з-під впливу ре­лігійних авторитетів.

У листуванні між радянськими керівниками на місцях і Москвою головна мета латинізації не приховувалася. Так, інгуський ­окружний виконком, просячи додаткового фінансування на навчання за новим алфавітом, у 1924 році писав у Наркомос: «Школьный во­прос принял уже политический характер. От того, как он разрешится, зависит судьба арабской школы, являющейся наиболее реакционным фактором ингушской общественности».

У багатьох місцях, особливо в Середній Азії, лати­нізація зустрічала прихований, але наполегливий опір, і більшовики подавляли справу так, ніби ініціатива йде виключно від місцевого керівництва й місцевої інтелігенції, а центральна влада тільки підтримує їх прагнення до нової писемності. У 1926 році, наприклад, за ініціативою Азербайджану зібрали перший тюркологічний з’їзд у Баку, на якому представники тюркських і кавказьких народів мали домовитися про єдину по­літику в латинізації. Всі майбутні рішення вже були записані в директиві ЦК ВКП(б). А рік потому, знову ж таки за рішенням представників народів, прийнятим заздалегідь на Старій площі, створили Всесоюзний центральний комітет нового тюркського алфавіту (ВЦК НТА), з назви якого в 1931 році зникло слово «тюркського» (ВЦК НА).

А.Луначарський в 1930 році відверто писав: «Наркомос РРФСР, зустрівшись із проблемою латинізації писемності всіх цих народів, ішов уперед з надзвичайною обачністю. Він чудово розумів, як легко можуть бути використані проти радянської влади ці нововведення, яким прагнули надати характеру бажання відторгнути маси від їхньої власної культури і від їхньої віри».

Ситуація суттєво змінилася в 1928 році, коли на латинізований алфавіт перейшла дружня СРСР Туреччина.

«Значним полегшенням у цій справі було приєднання до цієї реформи турецького уряду, — констатував А.Луначарський, — який з великою енергією почав проводити в себе паралельну лати­нізацію. Це відразу відбило можливість грати політичну гру нібито вірності старій культурі, чисто мусульманській та турецькій, і пояснювати латинізацію шрифтів «гонінням» на цю стару культуру з боку більшовиків. Але й, крім допомоги, яка була надана таким чином нам турецьким урядом, справа латинізації йшла швидким кроком».

У тому ж 1928 році ОДПУ, доповідаючи в ЦК ВКП(б) про політичну ситуацію в Узбекистані, згадувало про новий алфавіт у зв’язку з тим, що багато колишніх противників латинізації з-поміж націоналістів тепер уходять до органів з її проведення з метою саботажу, а також для того, аби просто заробити на цьому. У доповіді наводилися слова одного з учасників процесу впровадження нової писемності Ільбека: «Я антилатиніст. Латинь не вирішує питань правопису. Я працював 6 місяців у ЦК латинізації, але не працював і 6 днів. Хто ж дурень? Ті, хто давав мені за це гроші, чи я? Ми постановили й розійшлися, і цим закінчилася справа! Я у ви­граші — заробив 5 тисяч».

Зрозуміло, що так само — гроші в обмін на голосування — купувалася згода місцевої інтелігенції на латинізацію й відхід від ісламу. Проте незабаром і в Москві стали помічати, що порівняно з досягнутими результатами витрати дуже великі. А тут реформатори знову замахнулися на російську мову.

 

«Збочення робляться навіть у переданні власних імен»

 

Найцікавішим у статтях А.Луначарського в «Красной газете» в 1930 році було повідомлення про те, що в Наркомосі ведеться робота з переведення російської писемності на латиницю: «В настоящее время в Главнауке работает большая комиссия, занимающаяся вопросом предварительного упрощения и упорядочения орфографии, уточнения пунктуации».

Він також писав, що процес буде довгим і дорогим: «Не можна не сказати кілька слів про господарські умови введення латинського шрифту. Поки комісія Наркомосу не розробила цієї досить складної проблеми, але цікава вже намітка такої розробки. Дійсно, введення нового шрифту припускає переобладнання полі­графічної промисловості. Вже це припускає значні витрати. До нього потрібно додати витрати на перена­вчання населення грамоті, включаючи підготовку відповідних кадрів. Потім необ­хідне буде зараз же перевидання на латинському шрифті книг, особливо найбільш життєво необхідних».

Одначе в умовах світової економічної кризи, що почалася, ідею перевидати всю російську літературу новим шрифтом інакше як боже­вільною не назвеш, і ЦК негайно зажадав у Головнауки пояснень. А коли в останній заявили, що мають намір розробляти питання й надалі, політбюро прийняло таке рішення: «Предложить Главнауке прекратить разработку вопроса о латинизации русского алфавита». У 1931 році заборону повторили, категорично вказавши, що не треба даремно витрачати сили і засоби.

Латинізація мов народів СРСР після цього тривала, але в керівництві країни дивилися на нові алфавіти з дедалі більшим роздратуванням. На пленумі наукової ради ВЦК НА  в 1933 році відбулася жорстка розмова між ученими й партійними керівниками. Заступник завідувача відділу агітації та пропаганди ЦК ВКП(б) Семен Діманштейн, котрий належав до керівників ВЦК НА, питав: як могло вийти, що велика частина надрукованих новим алфавітом словників і книг негайно відправляється в макулатуру через те, що вони підготовлені відверто халтурно? Чому друкарські машинки з новим алфавітом існують лише в дослідних екземплярах та їх виробництво після стількох років латинізації тільки збираються освоювати? Чому не створена стенографія новими мовами і наради та пленуми неможливо протоколювати? Чому, нарешті, ніхто не задумався над тим, що вся телеграфна мережа в країні побудована на використанні кирилиці й відправити телеграму жодною новою мовою неможливо?

Мовилось і про багато інших проблем:

- використання росій­ських і тюркських слів для збагачення мов з бідним словником;

- створення писемності для нечисленних народів;

- непридатності бага­тьох зразків нової писемності для вивчення.

Так, складний «абхазький аналітичний алфавіт» академіка Миколи Марра, що складався із 70 з гаком символів, довелося замінити на більш простий латині­зований (потім алфавіт абхазам міняли ще двічі: в кінці 1930-х — на грузинський і в 1954 році — на російський). Проте головне — чому так погано перекладаються твори класиків марксизму В.Леніна та Йосипа Сталіна? Чи немає в цьому шкідництва?

Практично те саме говорилося в доповіді агітпропу ЦК Й.Сталіну й Лазарю Кагановичу: «В практике работы комитета нового алфавита имелись и имеются еще существенные недочеты. Здесь прежде всего надо отметить увлечение внешней количественной стороной дела и самотек. Так, был создан алфавит для алеутов, которых во всем СССР насчитывается не свыше 400 человек. Подобные увлечения имели место особенно в Дагестане, где чуть ли не каждой из тридцати с лишком национальностей (не исключая самых малочисленных, имеющих не более нескольких сот человек) пытаются создать свой алфавит и даже учебники для начальной школы.

Необходимо также отметить большой недостаток в самой системе новых алфавитов, состоящий в том, что общее число букв по всем азбукам равно 129. До сих пор не проведена до конца унификация в обозначении одних и тех же звуков в различных языках.

Многочисленность знаков в отдельных алфавитах (например, абхазский алфавит имеет 51, алфавиты народов Дагестана и Сев. Кавказа — свыше 40 букв) должна быть максимально сокращена; недостаточная стандартность начертания букв нового алфавита в разных языках должна быть ­устранена.

Дело не исчерпывается составлением новых алфавитов. Многочисленные факты извращений в переводах классиков марксизма-ленинизма в значительной мере объясняются тем самотеком, который имеет место в разработке терминологии и словарей на нац. языках. Несколько примеров покажут это наглядно.

В переводе речи т.Сталина «Об итогах пятилетки» на чувашском языке выражение «чрезвычайно усилили мощь СССР» передано как «безобразно сильно увеличили мощь СССР». Термин «максимальное усиление» передан как «усиление по мере надобности».

В переводах «Вопросов ленинизма» т.Сталина на бурят-монгольский язык термин «общество» передается как «кружок», «организация»; термин «рабочий» и «трудящийся» отождес­твляется, слово «иллюзия» переводится трояко: 1) «блуж­дание и затуманивание», 2) «пустые слова», 3) «недопустимые, обманные дела». В переводах на таджикский язык термин «государственный переворот» передан как «государственные изменения». По-тюркски «реконструкция» переводилась как «реформа». В Марийском словаре (изъятом ныне) «революция» была переведена как «беспорядочное движение».

Или еще: слово «ударничество» переведено по-ингушски как «газават» (священная война), «генеральная линия» переводилось по-таджикски как «царская дорога» (шахрат), а по-бурят-монгольски как «генеральная линейка».

Извращения делаются даже в передаче собственных имен. Так, в Чувашии «Борис» передают как «Норис», «Гегель» как «Кегель». На одном из тюркско-татарских языков «Степанов-Скворцов» передали как «Истипин-Искириц», «Сталин» передается то как «Исталин», то как «Усталин» или «Эйсталин». «Варшава» передается как «Барбача». Русская история М.Покровского вышла на казахском языке как история М.Богоровского. Эти искажения в именах связаны с тем, что переводчики пытаются приспособиться к особенностям языков, не учитывая, что языки развиваются и произношение новых для данного языка звукосочетаний стало фактом («Сталин», «трактор» и др.). Подобные примеры можно умножить».

Попри подальші грізні вказівки ситуація нітрохи не змінилась. У ЦК продовжували доповідати, що в ідеологічно важливі твори при перекладі або вносяться спотворення, або викидаються шматки тексту, незрозумілі перекладачеві. У 1935 році провели перевірку книг, випущених у Казахстані, і в «Бесідах про ленінізм» ви­явили: «Установлены следующие искажения текста, приводящие к политическим извращениям: на стр.254 русского текста: «Практика показала, насколько неправильно и недопустимо выделять и осуществлять отдельные мероприятия, оторванные от всей системы», переведено: «Практика показала и невозможность, и ошибочность осуществления в жизнь хотя бы одного из ­условий Сталина, не говоря уже о других» (стр.227 казахского текста)».

Вже в 1936 році деякі обласні партійні та радянські органи стали просити дозволу перейти на російський алфавіт. В одних випадках це диктувалося практичними міркуваннями: складний шрифт створював проблеми не тільки при вивченні, а й у поліграфії. Відливали букви для таких шрифтів лише в Москві та Ленінграді, й посланці з республік та автономій шикувались у величезні черги. Отже, деколи газети і книги просто не могли надрукувати. В інших випадках учені продовжували вдосконалювати алфавіти на ходу, не звертаючи уваги на труднощі, що виникають при цьому. В Узбекистані, наприклад, лінгвісти викинули з алфавіту дві букви. Деякі ж регіони просто поспішили наслідувати приклад інших і попросили про зміну алфавіту.

Проте потім процес став масовим і плановим. Одночасно всюди ліквідовувалися національні райони й сільради, школи з викладанням національними мовами і вводилося навчання російською мовою. А коли в 1940 році до СРСР приєднали Бессарабію й була створена Молдавська РСР, латинський шрифт на нових територіях без зволікання замінили кирилицею.

При цьому мова про русифікацію й імперське закабалення народів навіть не заходила. Адже все йшло звичайним, природним чином. Якщо придивитися, можна відмітити, що хоч би який лад починали будувати в Росії — освічену монархію, соціалістичну респуб­ліку або демократичну федерацію, — в результаті все одно виходить імперія.

 

Євген ЖИРНОВ,

«Коммерсант-Власть»