Закон і Бізнес


Грабіж ва-банк

Чим спокійніше й заможніше жили піддані, тим рідше виникало в них бажання збиватись у зграї


Історія, №34 (918) 22.08—28.08.2009
2751

250 років тому, в 1759-му, імператриця Єлизавета Петрівна повеліла вислати військові команди на боротьбу зі зграями грабіжників, від яких знемагала Російська імперія. Розбійники, котрі полювали за найбільш ласою здобиччю — екіпажами, які перевозили значні суми та цінності, вирізнялися жорстокістю, а зовсім не витонченістю задуманих злочинів. І коли в 1906 році почалася епоха експропріацій, власники і службовці банків виявилися не готовими до таких новацій, як багатолюдні нальоти або хитромудрі підкопи. До того ж у фінустановах, як правило, не було ні сигналізації, ні пристойних сейфів.


250 років тому, в 1759-му, імператриця Єлизавета Петрівна повеліла вислати військові команди на боротьбу зі зграями грабіжників, від яких знемагала Російська імперія. Розбійники, котрі полювали за найбільш ласою здобиччю — екіпажами, які перевозили значні суми та цінності, вирізнялися жорстокістю, а зовсім не витонченістю задуманих злочинів. І коли в 1906 році почалася епоха експропріацій, власники і службовці банків виявилися не готовими до таких новацій, як багатолюдні нальоти або хитромудрі підкопи. До того ж у фінустановах, як правило, не було ні сигналізації, ні пристойних сейфів.

 

Дубина народної потреби

 

На відміну від геніїв, з якими злодійство несумісне, решта населення Русі протягом століть була змушена жити спільно з різного роду татями і розбійниками, котрі промишляли на великих дорогах, у селах і містах. Можна взяти будь-які письмові свідчення, щоб переконатися: жодна епоха не обходилася без нальотів і грабежів. Різниця полягала лише в тому, що спочатку на силове відбирання чужої власності дивилися як на явище буденне і навіть неминуче. Саме тому в розповідях про правління князя Олега, котрий отримав владу після смерті легендарного Рюрика, не без здивування наголошується, що він почав ходити в походи не тільки заради грабежів, а й із полі­тичною метою.

З часом грабежі стали ділити на правильні та злодійські. Перші здійснювалися князями та їхніми дружинами для державної мети — ослаблення противника, завоювання нових земель, упокорення васалів, які забули своє місце. А за допомогою других, ризикуючи життям і здоров’ям, поправляли свої фінансові справи прості жителі Русі.

Частота грабежів прямо залежала від стану справ у державі. Чим спокійніше й заможніше жили піддані князя, тим рідше виникало в них бажання збиватись у зграї та перерозподіляти статки земляків на свою користь. Одначе навіть найдоброчесніші новгородці, як свідчили літописи XIII—XIV ст., не могли втриматися від спокуси і під час великих пожеж, що регулярно траплялися, грабували будинки і церкви, вбиваючи тих, хто ставав на їхньому шляху.

Отже, звинувачення в грабежах можна було висувати будь-кому, і воно з великою ймовірністю могло підтвердитися. Наприклад, новгородський соць­кий Ставр (XII вік) почав хвалитися тим, що живе краще і багатше за великого князя. Дізнавшись про це, Володимир Мономах викликав Ставра в столь­ний град Київ і запроторив у темницю, підкріпивши доказами обвинувачення соцького і новгородських бояр у розбої.

У подальші століття боротьба з грабежами постійно посилювалась. У 1539 році в Москві з’явився Розбійний приказ, на який покладалася вся робота з очищення країни від грабіжників. Дякам, піддячим та іншим служивим людям приказу давались якнайширші повноваження для викорінення розбою в усій державі й особливо в Москві. Проте головні московські грабіжники ще кілька років залишалися недосяжними, хоча й проводили нальоти практично відкрито.

Таємниця невловимості полягала в тому, що зграя складалася з дворових людей і прибічників князів Глинських — родичів малолітнього царя Івана IV, якому ще тільки належало стати Грозним. Отже, питання про банду Глинських вдалося вирішити під час чергового заколоту, коли нев­доволені москвичі перебили чимало царських родичів та їхніх прибічників.

Правда, за свідченням князя Андрія Курбського, в ті часи в Москві діяла ще одна досить велика зграя, що займалася вбивствами і викраденням чужого майна, покласти край діяльності якої Розбійний приказ не міг при всьому бажанні. Проблема полягала в тому, що грабежами заради забави займався сам юний цар зі своїми наближеними. І ця розвага ніякими законами не переслідувалася.

Для боротьби зі зграями грабіжників Розбійний приказ винаходив найрізноманітніші заходи. То на місця для знищення банд висилалися ратні люди. То в допомогу воєводам відправлялися досвідчені в розшуку особи, щоб знайти, затримати, катувати і страчувати татей, їхніх посібників і скупників краденого.

Проте нерідко траплялося так, що зголоднілі ратники самі починали грабувати селян, аби добути прожиток. А сищики, за звичаєм, замість того, щоб зайнятися розшуком, заводили на багатих людей липові справи про сприяння татям, вимагаючи хабарі. Розбійний приказ самоліквідувався в Смутний час, але вже в 1611 році його відновили і знову веліли займатися пійманням грабіжників і вбивць, котрих примножилося за час безвладдя.

Потрібно визнати, що в боротьбі з розбійниками мало допомагали не тільки військові експедиції та поїздки кращих сищиків у провінцію, а й найсуворіші заходи, що застосовувалися до грабіжників. Наприклад, карали не тільки тих, чия вина була доведена (їх страчували зі всією можливою жорстокістю), а й тих, чиї злочини не знайшли доказового підтвердження (їх наказували тримати в тюрмі до смерті). Попри це, в країні щорічно з’являлися все нові зграї грабіжників.

Багатьом ідея казково швидкого збагачення здавалася дуже вже привабливою. Адже тільки в могильовських міщан, пограбованих за часів Івана Грозного в Смоленську, лихі люди взяли добра і грошей на 600 руб. — величезну на ті часи суму. А грабежі на торгових шляхах траплялися дуже часто.

Проте для більшості простолюдинів, котрі подалися в таті, грабіж виявлявся чи не єдиним способом прогодуватися і не дати сім’ї померти з голоду. Тож схема відходу від чесного життя і в XVII, й у XVIII, й у XIX ст. ви­глядала зовсім однаково.

До весни селянська (або міщанська) сім’я під’їдала всі запаси і дружина з дітьми відправлялася жебрати, випрошуючи хліб у ближніх і дальніх сусідів. А якщо і це не допомагало, глава сім’ї мимоволі починав шукати знайомства з лихими людьми, добре що їх було повно всюди, і брався за дубину.

Схема пограбувань протягом багатьох століть залишалася незмінною. Нападати на будинки багатих людей через наявність численної та часто озброєної челяді було небезпечно. Отже, через навідників з оточення товстосума роз­бійники з’ясовували, коли й куди він може поїхати з великою сумою. Екіпаж чекали в безлюдному місці й там навалювалися на сідоків і охорону, якщо така була, використовуючи всю зброю, яку зуміли добути, а найчастіше — звичайні дубини.

 

Артисти злочинного жанру

 

В очах народу члени зграй, особливо їхні ватажки, виглядали справжніми героями, про них складали легенди, в яких розміри здобичі перебільшувалися, а обставини нападів прикрашалися. Правда, в більшості випадків подібна слава наздоганяла героїв після страти. Проте з появою та поширеністю бульварних газет грабіжники зрозуміли, що отримали у свої руки зброю, яка діє нітрохи не гірше за палицю.

Газетні статті, їх перекази і чутки, які виникали на їхньому грунті, наводили такий страх на обивателів, що вони розлучалися зі своїм добром майже без опору. А щоб преса звернула увагу на пограбування, була потрібна яка-небудь яскрава деталь, за котру могли вхопитися репортери.

Наприклад, відомий російський сищик І.Путилін згадував про розбійницький напад, жертвою якого став він сам по дорозі з дачі до Петербурга: «Раптом мій кінь зупинився, а потім круто кинувся вбік. У ту ж мить чиясь сильна рука схопила Сірка за вуздечку й осадила на місці... Я розгублено озирнувся навколо і побачив, що по обидва боки мого кабріолета стоять дві дивні, фантастичні фігури... Пики їхні були абсолютно чорні, а під очима і навкруги рота вимальо­вувалися широкі червоні дугоподібні смуги. На головах красувалися загострені ковпачки з білими пензликами... В одного зі зловмисників, який скочив на підніжку кабріолета, виявилася в руках сокира. Піднявши її врівні з моєю шиєю, він трубно прогарчав грубим, хрипким голосом: «Нечестивий! Гряди за мною в пекло!» (Тут і далі стилістичні, синтаксичні й лексичні особливості цитованих джерел збережені. — Прим. ред.).

Винахідливістю й артис­тизмом вирізнялись і пограбування, організовані в Бессарабії знаменитим на початку XX ст. нальотчиком Григорієм Котовським. Після того як про них у всіх подробицях широко повідомила преса, лякати вже нікого особливо не вимагалося. Було достатньо сказати: «Я — Котовський!» — і обивателі самі розкривали гаманці, діставали гроші з комодів і скринь.

Проблема полягала в тому, що здобич при цьому виявлялася не такою вже значною. Килими й інші речі потрібно було комусь продавати, а це збільшувало ризик бути спійманими. А гроші давно вже стали переправляти за допомогою банківських переказів, поштою або — на крайній випадок — з оказією, з на­дійними людьми.

Проте з’явилися нові види злочинів — імітація розбійницьких нальотів і крадіжки грошей, що перевозилися поштовими службовцями. Правда, досить скоро виявилося, що для цього потрібне неабияке мистецтво, оскільки навіть не дуже досвідчені сищики швидко розпізнавали обман і знаходили викрадене.

Один з таких випадків стався в 1860-х роках у Нікополі. Судовий слідчий Кречет узявся привезти з Катеринослава — губернської столиці — 4 тис. руб. для свого знайомого поміщика. Коли в поліцію повідомили, що слідчого по дорозі в Нікополь пограбували, це зразу ж викликало деякий подив. У повіті, де мало хто бідував, великих зграй і нальотів не спостерігалося.

Ще однією дивною деталлю здалося те, що потерпілий і його дружина по-різному реагували на подію. Слідчий розказував, що вкрали не тільки гроші друга, а і його платню, в будинку не залишилося ні копійки. Проте його дружина, хоча й голосила, не виявляла ніяких ознак турботи через майбутній голод. Але найголовнішим приводом для сумнівів виявилися свідчення письмоводителя, якого Кречет узяв із собою в Катеринослав без найменшої потреби, а потім відправив назад з пакетом до своєї дружини. Тут уже все стало на свої місця, і в ході обшуку у квартирі слідчого знайшли і горе­з­вісний пакет, і «відібрані страшними розбійниками» гроші.

Без особливих проблем знаходили і гроші, які ви­крадали в поштовому відомстві. Там службовців і листонош підштовхувала до крадіжки можливість легко збагатитися. Гроші здавалися відправниками на пошту, при них перераховувалися й запаковувалися. Потім останні складали в мішки, пломбували і до­ставляли на станцію до приходу потяга з поштовими вагонами.

По суті, будь-який службовець, котрий мав доступ до упаковки мішків, міг знайти момент і вкрасти один або кілька пакетів. Добре що до грошового вантажу складався опис, де вказувалася сума, вкладена в кожне відправлення. Ось тільки коло підозрюваних завжди було дуже вузьким, а поштове відомство платило сищикам гарні преміальні за піймання злодіїв. Отже, незабаром такі крадіжки припинилися. А в поштових вагонах якщо і крали, то дріб’язок, щоб можна було видати це за звичайну втрату пакета.

 

Експропріація по-революційному

 

Відносний спокій, порушуваний час від часу місцевими і гастролюючими зарубіжними грабіжниками та ведмежатниками, які спеціалізувалися на роз­критті сейфів, тривав до початку XX ст. Злочинці прагнули не переходити грані, за якою влада ставала жорсткою до жорстокості. Та й таємні організації карних злочинців нагадували швидше профспілки, ніж мафіозні структури, і тому навряд чи були здатні організувати велику справу. Тому пограбувань, що нагадують заокеанські напади на потяги і банки, в Російській імперії не чекав ніхто.

Саме цим і скористався глава бойової технічної групи РСДРП Леонід Красін, котрий відповідав за фінансування партії, перш за все її лівого крила — більшовиків. Після початку революції 1905 року підконтрольні йому бойові структури вчинили безліч нальотів на поштові відділення, транспорт і пивниці. Бойовиків, утім, досить час­то ловили, і за законами воєнного часу їм загрожувало суворе покарання аж до страти.

Проте подібні експро­пріації приносили дуже мало. Скільки можна взяти у звичайному поштовому відділенні? У кращому разі — кілька тисяч рублів, що не було вигідно ні з полі­тичного, ні з економічного погляду. Маси починали вірити в урядову пропаганду, яка твердила, що всі революціонери — злочинці. А витрати на підготовку експропріацій — закупівлю зброї, вибухівки, виготовлення фальшивих документів і ­екіпіровку бойовиків — виявлялися порів­нянними із сумами, отриманими в результаті акцій.

«Одного разу, — згадувала колишня революціонерка Т.Вуліх про групу кавказьких бойовиків, яку очолював знаменитий Камо (Симон Тер-Петросян), — до мене заявився Елісо... Того ранку вони провели «екс». У них були відомості, що того дня в касі міського ломбарду (на Ериванській площі в будівлі міської думи) мала бути велика сума... Елісо, Ванічка і Коте прийшли в ломбард до його відкриття і сіли в приймальні зі всіма клієнтами. Як тільки сторож увійшов з ручною касою, вони підняли револьвери з криком «Руки вгору!». Елісо вихопив у сторожа касу, розбив нею величезне скло — тут-то він і порізався, — ви­стрибнув на площу, за ним — двоє інших, і всі троє кинулися тікати...

Благополучно сховавшись, вони десь у глухому місці розбили касу, гроші узяли, а касу там же кинули. На їхній жаль і досаду, в касі виявилося тільки не то 5, не то 10 тисяч. За ними влаштували погоню, вони чули постріли (дійсно, як ми потім дізналися, був випадково вбитий перехожий — кравець), але їм усе ж таки вдалося сховатися. Елісо був дуже засмучений, що операція, яка так блискуче вдалася, принесла такі нікчемні плоди».

Вирішення проблеми напрошувалося саме собою. Слід було вибрати об’єкт, де можна відразу зірвати куш. Це могли бути тільки банк або інкасаторська карета. Проте останні, як правило, охоронялися не тільки стражниками, а й козаками. Тому акція могла зірватися або закінчитися перестрілкою з непередбачуваними наслідками. Для проби вирішили взяти банк.

Л.Красін підійшов до справи з властивою йому обачністю. Він вибрав банк у Великому князівстві Фінляндському, де російську владу недолюблювали, а імперській поліції, по суті, не давали діяти. Щоб не псувати стосунки з фінами, як ціль вибрали відділення Державного банку в Гель­сінгфорсі (нині — Гельсінкі), а не який-небудь фінський приватний банк.

Замість того щоб доручати справу ідейним, але розхлябаним і балакучим революційним інтелігентам і студентам, Л.Красін, що називається, передав підряд на пограбування латиським бойовикам, які вже брали участь у зіткненнях з армією та поліцією на батьківщині й мали бойовий досвід, а троє з них до того ж були рідними братами, що виключало можливість зради.

13 лютого 1906 року за старим стилем латиські бойовики і залучені ними на допомогу фінські соціал-демократи ввійшли до банку. 8 учасників нальоту зайняли позиції на сходах — біля входу і на майданчиках поверхів, а інші ввійшли до приміщення. Керівника відділення зв’язали, а сторожа, котрий намагався захистити його, вбили. Решта службовців покірливо дозволила замкнути себе в приймальні. Нальотчики очистили касу, абсолютно спокійно вийшли і розійшлися в різні боки.

Найцікавіше полягало в тому, що ніякої сигналізації в банку не було, а телефонні дроти нальотчики просто перерізували. Проте навіть якби службовцям якось удалося дати знати по­ліцейським про те, що сталося, останнім навряд чи  пощастило б швидко дістатися до банку. По всіх прилеглих вулицях фланірували члени фінської Червоної гвардії, готові за командою перекрити підходи до ­установи. Отже, про пограбування стало відомо, лише коли дружина одного зі службовців почала турбуватися через те, що він не прийшов додому обідати. Прибулим вартовим порядку залишалося підрахувати збитки, завдані бойовиками, — понад 175 тис. руб.

Якби не вбивство сторожа, нальотчики, напевно, могли б розраховувати на потурання фінської поліції та громадськості. Але безглузде вбивство людини, яку кілька разів застрелили, а потім чомусь ударили кин­джалом, обурило фінів. Наступного дня касир на станції в Гельсінгфорсі помітив, що в пасажира, котрий купував квитки для себе і чотирьох своїх товаришів, дуже товстий гаманець, і повідомив про це у відділення. На наступній станції при спробі затримання бойовики вбили жандарма, поранили поліцейського і спробували втекти в ліс по снігу. Втім, тепер їх переслідувала вся поліція князівства, і незабаром грабіжників арештували.

Ще через два дні в редакції газети в Таммерфорсі два хлопці залишили на якийсь час вузлик. При інших обставинах бо­йовики могли розраховувати на мовчання і допомогу газетярів. Але вбивць вони покривати не стали. Одного з хлопців затримали без особливих проблем. Другого ж повели в дільницю, попередньо не обшукавши. Бойовик ховав ніж, яким убив комісара, поранив двох поліцейських, а потім, захопивши зброю, кілька годин тримав оборону і здався лише після того, як розстріляв усі патрони.

Всіх спійманих бойовиків та їхніх місцевих помічників судили. Проте, оскільки у Фінляндії діяли відмінні від решти імперії закони, нікого з нальотчиків не стратили. Вдалою ви­явилась акція й у фінансовому плані. За вирахуванням того, що відібрала в бойовиків поліція, і витрат на підготовку нальоту, партія більшовиків отримала більше ніж 100 тис. руб. Єдиним неприємним моментом стало те, що керівництво партії заборонило Л.Красіну влаштовувати експропріації.

Проте заборону, як ви­явилося, легко можна було обійти. До глави бойової технічної групи звернулися есери, котрі попросили надати допомогу в нальоті на банк в обмін на частину здобутих грошей. Можна було б припустити, що цю акцію чекав повний провал. Адже після фінської історії фінустанови мали задуматися про свою безпеку.

В усякому разі в цьому запевняв газетярів директор Петербурзького товариства взаємного кредиту А.Нікітін. Він розказував у інтерв’ю, що всі грати на вікнах, а також двері укріплені, поставлена додаткова охорона з поліцейських у штатському. Правда, він умовчав про те, що ні в одній установі, за винятком Державного банку та кількох його відділень і центральної контори «Ліонського кредиту» в Петербурзі, немає надійних сейфів. І про те, що практично ніде так і не спромоглися обзавестися сигналізацією.

Цією обставиною і скористалися бойовики-есери. 7 березня 1906 року 20 чоловік увірвалися в Московське товариство взаємного кредиту, роззброїли і зв’язали поліцейських, а потім вивели з кабінету директора банку Лебедєва і примусили його відкрити сховище. Нальотчики взяли 875 тис. руб. готівкою, що стало рекордом Росії. При цьому есери «погребували» цінними паперами на 23 млн руб.

З більшовиками вони розплатилися сповна і навіть устигли забезпечити грошима деякі організації своєї партії. Проте досить скоро практично всіх учасників нальоту арештували. Адже в по­літичної поліції — охоронного відділення — вистачало агентури в усіх партіях і течіях, тож установити осіб грабіжників виявилося справою не дуже складною.

Вислизнути вдалося лише одному з учасників нальоту, а також керівнику. Останнього знайшли, арештувавши людину, котра підбирала під стінами тюрми записки від в’язнів і розносила їх адресатам. У нього-то і знайшли координати потрібної людини.

А ось історія Беленцова, одного з нальотчиків, заслуговує особливої уваги. При пограбуванні банку він узяв пакет із 230 тис. руб. і втік від товаришів. Знайшли його наприкінці березня у Швейцарії, у вагоні-ресторані потяга, де він випив дві пляшки коньяку і затіяв скандал. Після того як володар значної суми готівки — він узяв із собою 37 тис. руб. — протверезів у психіатричній лікарні, його арештували й повідомили про подію росій­ським властям.

Одначе дістати злочинця поліції не вдалося: по дорозі до Москви він утік з поїзда. Потім Беленцова мало не вбили товариші по партії, котрі вирішили, що його втеча — поліцейська операція, а також не пробачили йому крадіжки. Але Беленцов знову примудрився втекти.

Здавалося б, він канув у Лету і міг би, маючи чималі гроші, де-небудь тихо насолоджуватися життям. Проте Беленцова арештували на залізничній станції, прийнявши за звичайного злодюжку. А потім жандарми знайшли його в камері, де той сидів під чужим прізвищем. Скористатися грошима нальотчику так і не вдалось: у 1907 році він помер у тюремній лікарні.

Не пощастило і більшовикам. Значну частину закупленої зброї вони так і не змогли доставити до Росії. Проте всі ці обставини нітрохи не охолодили запалу революціонерів, особливо кавказьких. У червні 1907 року вони нарешті вчинили справді велику експропріацію. Більшовики отримали повідомлення, що пошта в Тифлісі посилає в Державний банк 250 тис. руб.

«Наступного дня, — згадувала Медведєва-Тер-Петросян, дружина Камо, — 23 червня 1907 року, близько 10-ї години ранку, касир Державного банку Курдюмов і рахівник Головня, ­отримавши 250 тис. руб., супроводжувані двома стражниками і п’ятьма козаками на двох фаетонах, попрямували в банк. Перед Пушкінським садом, звідки видно пошту, Пація Голдава дала умовний знак Степку Кіцкірвеллі, котрий стояв біля воріт складу: «Рушили!»... Оточені вершниками, швидко котилися фаетони... Сильним помахом рук усі кинули свої бомби. Два і ще два вибухи. На мостовій залишилося двоє городових і один козак. Коні стрімко рознесли охорону в боки. Проте фаетон з грошима не вибухнув від бомби, і запряжка понесла його...

Це був вирішальний момент, і один тільки Бачуа не розгубився. Бігом кинувся він напереріз коням і наздогнав фаетон у кінці площі. Не роздумуючи, не піклуючись про себе, він кинув бомбу під ноги коней. І силою вибуху був відкинутий на землю. Ще раз гроші могли вислизнути від смі­ливих бойовиків, але вчасно настигнув Чіабрішвілі. Залишивши без уваги Бачуа, він рвонув з фаетона грошовий мішок і кинувся до Велья­міновської вулиці... Камо доставив гроші на квартиру Міхи Бочарідзе, і звідти, заховані в диван, вони були переправлені в цілком безпечне місце — кабінет за­відувача обсерваторії».

Біда полягала лише в тому, що більша частина викрадених 250 тис. опинилася в найбільших — 500-руб­льових — купюрах, номери яких були переписані, тож скористатися ними не вдалося. Багато більшовиків, уключаючи Камо, потім були арештовані, та, незважаючи на те, що кілька успішних експропріацій усе-таки провести вдалося, цей спосіб поповнення партійної каси незабаром дійсно вийшов з моди.

За пограбування банків узялися професіонали, і в 1916 році рекорд есерів-нальотчиків був побитий. Банда варшавських зло­діїв, зробивши підкоп, у банку Харківського прикажчицького товариства взаємного кредиту викрала цінні папери на 2,5 млн руб. і досить незначну суму готівкою. Але і цим грабіжникам не вдалося скористатися здобутими цінностями. Ватажок банди завів інтрижку з дружиною свого односправця — чиновника, який допомагав організувати крадіжку, і ревнивий чоловік здав усіх поліції.

 

Євген ЖИРНОВ,
«Коммерсант-Деньги»