Дань ухилення

Бажання уникнути сплати податків виникло в той момент, коли правителі стали їх збирати

Традиція ухилятися від сплати податків зародилася тисячі років тому. Так, знать Римської імперії заривала коштовності в землю, щоб уникнути сплати збору на предмети розкоші. Китайці кочували країною з метою втекти якнайдалі від збиральників данини, а європейці переїздили в Новий світ, де їх звільняли від податків.

Традиція ухилятися від сплати податків зародилася тисячі років тому. Так, знать Римської імперії заривала коштовності в землю, щоб уникнути сплати збору на предмети розкоші. Китайці кочували країною з метою втекти якнайдалі від збиральників данини, а європейці переїздили в Новий світ, де їх звільняли від податків. Навіть нині багато хто вважає за краще тримати свої накопичення на рахунках банків невеликих європейських країн або ще більш дрібних острівних держав, які, по суті, торгують пільговими податковими умовами.

 

Релігійний шлях

 

 Відомий китайський історик Чо Юн Су писав, що в II ст. до н.е. жителі китайських царств часто мігрували, щоб не платити дань, причому робили це з розумом: «Вони селилися глибоко в гірських районах, де б переписувачі населення не змогли їх зареєструвати. Там вони були вільні від високих податків і панщини. Принаймні поки закони не добиралися до їхнього нового поселення».

Правда, такий спосіб ухилення від податків не влаштовував великих господарів, які не могли кинути свої земельні володіння. Їм доводилося проявляти винахідливість. Непоганий приклад того, як примудрялися економити на податках, нікуди при цьому не переїжджаючи, можна знайти в історії середньовічної Індії.

Монархи від династій, що змінювали одна одну, були тоді єдиними власниками всієї землі, і з тих, хто проживав на ній, вони збирали дуже великі податки, розмір яких міг суттєво коливатися залежно від потреб короля. Так тривало доти, доки в XIII ст. правителі могутньої за мірками тих часів імперії Хойсалів не запровадили фіксовану ставку податку на землю, назвавши її «сидхая». Кожний феодал, котрий отримав земельну ділянку від монарха, щороку вносив плату за неї. Представники вищої касти брахманів (наприклад учені, законодавці та проповідники) мали певні пільги. А землі, даровані монастирям, узагалі не оподатковувались, оскільки передавалися богам.

Будь-який землевласник мав право допомогти монастирям, передавши їм частину своєї землі. У такому разі за неї не потрібно було платити податок. Цю лазівку в законі вдало використовував багатий землевласник на ім’я Гопсала. Він розробив схему, яка дозволила йому заощадити значні суми і котру, на його щастя, схвалив верховний правитель Нарасімха III.

У 1261 році Гопсала створив земельне володіння, включивши в нього велике село і навколишні селища. Свій маєток він розділив на 47 частин, кожна з яких оподатковувалася. 36 частин Гопсала передав під формальний контроль брахманам, щоб платити податки за «брахманськими ставками». З решти 11 частин одну залишив собі, мабуть, для того, щоб уникнути підозр у спробі ухилитися від сплати податків. І ще 10 частин Гопсала відвів під храм богу Йоганатху, які він також передав під контроль брахманів. Вони погодилися стежити за храмом і прилеглими будівлями та садами.

На утримання храму Гопсала щорічно виділяв 151 гадьяну — згідно зі збереженими документами, ці гроші розподілялися таким чином: 6 гадьян витрачалися на приношення, 39 — на оплату праці обслуги (кухарів, носильників води, барабанщиків, виготовлювачів гірлянд, мийників посуду, гончарів і прибиральників). Такий невід’ємний атрибут будь-якого храму, як танцівниці, обходився в додаткові 6 гадьян. Чоловік на ім’я Бхарітея, який виконував обов’язки скарбника, одержував 40 гадьян, як і Сінгея, котрий обіймав посаду інспектора. Решта 20 гадьян призначалися дівчині Байякке, яка була доглядачкою храму, садів та зерносховища.

Останні три людини заробляли величезні на ті часи гроші. Для порівняння: брахман, який викладав літературу, одержував у середньому не більше ніж 6 гадьян у рік. Утім, це пояснювалося просто: Байякка була однією з дочок Гопсали, а Бхарітея і Сінгея — його зятями.

Століття по тому в Оттоманській імперії землевласники використовували точно такий самий спосіб ухилення від податків. Вони передавали свої землі релі­гійним фондам, вакіфам, які підтримували мусульманські школи і мечеті. А потім орга­нізували своєрідні трастові управління цими землями, призначаючи їх керівниками родичів.

 

Корупційний шлях

 

Багатим феодалам і служителям монастирів, як правило, в усі часи було простіше ухилятися від сплати податків, ніж простолюдинам. У них, наприклад, були гроші на те, щоб підкуповувати чиновників, відповідальних за збір дані. В Англії в XII—XIII ст., за часів правління Едуарда I й Едуарда II, такий спосіб уникнути великих витрат завдяки мізерним коштам був досить поширеним.

Відомий випадок, коли в 1296 році складальника податків Річарда ле Гостеджа звинуватили в отриманні хабарів від настоятелів монастирів, які не хотіли віддавати частину врожаю пшениці на утримання армії. Р.ле Гостедж мав зібрати цю дань із кількох релігійних установ графства Глостершир, серед яких були великі монастирі Глостер, Теукесбері, Стенлі, Сиренсестер і монастир Святої Августини.

У Глостері складальник податків отримав 60 шилінгів і золоту брошку в подарунок від настоятеля монастиря, 4 марки від роздавальника милостині і ще 60 шилінгів від скарбника. У Стенлі йому, правда, запропонували тільки одну марку, але це був єдиний випадок, коли Р.ле Гостеджу вдалося заробити менше ніж ‡2. У звичайних землеробів не було таких грошей — троє селян із села Ніпсфілд запропонували йому хабар у розмірі лише 9 шилінгів.

Такі податкові злочини скоювалися і в інших графствах королівства. У 1298 році в Норфолку було проведено розслідування діяльності складальників податків, і одного з них, Річарда де Карні, також звинуватили в корупції. Як випливає з документів, він «збирав податки з бідних і незаможних, при цьому не чіпаючи тих, хто був при владі і мав гроші, — наприклад Роберта де Шелтона, лицаря».

Оскільки кожне графство зобов’язане було надати певну кількість зерна, якщо багачі не платили данини, то селянам доводилося віддавати більше. У графстві Кент, наприклад, розслідування показало, що феодали підкуповували складальника податків Річарда де Люта і нічого не віддавали королю, ті ж, хто відмовлявся давати хабар, платили набагато більшу дань.

Утім, люди із солідними статками могли піти й іншим, більш законним, шляхом. Король Англії торгував протекціями, які захищали майно великих власників від домагань місцевих чиновників. Ці протекції могла придбати лише людина забезпечена і впливова, оскільки вони не тільки дорого коштували, а й видавалися лише тим, хто мав зв’язки при дворі.

Така несправедливість викликала обурення як у селян, так і в учених того часу. Автор трактату «De Speculo Regis» так описує те, що відбувалося в 1331 році: «Уявіть собі бідного селянина, який приходить на ринок з метою продати бика. Виручені гроші йому треба віддати в рахунок сплати боргу, який він зміг отримати, заклавши свою землю. На ринку королівські чиновники забирають його бика як податок, і селянин нічого не одержує взамін, утрачаючи згодом землю. З другого боку, багач, який торгує на ринку і вівцями, і биками, може показати протекцію і бути вільним від податків».

З огляду на вищезгадане, слова автора «De Speculo Regis» про те, що високі податки багатьох загнали в могилу, не здаються перебільшенням.

 

Шлях колонізації

 

З розвитком мореплавання і зростанням обсягів торгівлі податки на влас­ність часто стали відходити на другий план. У Британській імперії в XVII—XVIII ст. у колоніях податки майже не платили, оскільки торгові збори, а також продаж земельних ділянок і акцизів на реалізацію тютюну й алкоголю забезпечували до­статній дохід. До того ж уряд намагався залучати поселенців у нові колонії, що було непросто, враховуючи те, з якими труднощами ті мали зіткнутися. У Вірджинії, наприклад, від першої хвилі поселенців майже нікого не залишилося: 90% людей, котрі приїхали підкорювати безкрайні американські простори, просто померли з голоду або від хвороб.

У таких умовах ні про який збір податків не могло й бути мови. Навпаки, багатьом поселенцям, здатним привезти із собою кількох працівників, пропонували безкоштовні ділянки землі розміром близько 50 акрів і повне звільнення від зборів, принаймні на перші 7—10 років. Також у деяких випадках вони одержували пільги на торгівлю з метрополією на строк більш ніж 20 років.

Незважаючи на небезпеку, поселенці приїжджали в колонії спочатку сотнями, а потім тисячами. З 1620 до 1640 року в Плімутській колонії виникло 7 невеликих нових міст, а в колонії Массачусетської затоки з’явилося більше ніж 30 поселень — вони стали домів­кою майже для 20 тис. жителів, багато з яких були забезпеченими європейцями.

Таку схему залучення нових колонізаторів використовували й Нідерланди. У середині XVII ст. адміністрація міста Новий Амстердам оголосила про те, що тільки-но прибулих поселенців на річці Делавер звільнять від будь-яких прямих і непрямих обов’язкових зборів на 10 років, після того їх зобов’яжуть платити найменш можливі податки на території Нових Нідерландів. При цьому від сплати десятини вони звільнялися на 20 років.

У місті Новий Амстел влада пішла далі — вона видали кожній сім’ї іммігрантів-менонітів (представників однієї з гілок протестантизму) по 100 гульденів у борг, а також безкоштовно доставили їх до місця поселення і звільнили від податків на 20 років.

Багаті європейці могли не тільки вкладати гроші в голландську Вест-Індську компанію, котра управляла колоніями, отримуючи можливість не платити податки, а й стати свого роду феодалами на новій землі. Хоча вони й купували землю в індіанців, вона коштувала сущі дрібниці. Європейські переселенці брали на себе зобов’язання протягом 4 років створити на своїй ділянці невелику колонію з 50 людьми в підпорядкуванні. Їхньою власністю, яку вони могли передавати у спадок, було все, що перебувало на землі та в її надрах, тобто тварини, рослини, мінерали і водні ресурси.

Ці привілейовані колонізатори могли торгувати вздовж узбережжя Північної Америки, використовуючи кораблі Вест-Індської компанії або власні. Така їхня діяльність уже оподатковувалася — скажімо, з кожної проданої шкури вони мали виплатити компанії 1 гульден. Проте ці витрати окупалися, оскільки Вест-Індська компанія гарантувала їм безпеку, на що в ті часи шкодувати грошей було не варто.

Протягом наступних десятиріч податки в американських колоніях як і раніше залишалися невисокими. Так, у 1765 році вони все ще були в 25—50 разів нижчими порівняно з розмірами податків, зібраних на території Британії. Тобто колонії фактично стали прообразами нинішніх офшорних зон. З огляду на них податковий режим в Європі виглядав грабіжницьким, і багато заможних жителів намагалися вберегти свої накопичення, забираючи їх із собою в Новий світ.

Утім, після американської революції та проголошення незалежності ситуація змінилась. У період з 1790 до 1809 року уряд Об’­єднаного Королівства став збирати у 8 разів більше податків — $16 млн у рік, правда, потім ця сума зменшилася майже на третину, і вдавалося отримати близько $10—12 млн. Після війни з Британією в 1812 році Сполучені Штати вже не могли похвалитися низькими податками. Проте іноземний капітал продовжував надходити в країну: різкий стрибок промислового виробництва обіцяв не менш значний прибуток.

 

Напівлегальний шлях

 

Офшорні зони в їх сучасному розумінні виникли в перші десятиріччя XX ст. Головну роль у цьому відіграли дві світові війни. Уряди країн, які брали в них участь, були змушені підвищувати податки, щоб фінансувати армію. У Великій Британії, наприклад, прибутковий податок на початок Першої світової війни становив лише 6%, а до 1918 року сягав уже 30%. Було запроваджено так званий податок на надприбутки, який платили компанії, котрі заробляли на виробництві військової продукції. Загалом обсяг збираних коштів збільшився до того моменту в 17 разів порівняно з 1905 роком і згодом уже не зменшувався.

У Сполучених Штатах, які пережили Велику депресію, великих власників чекало різке зростання оподаткування. Новий курс, проголошений Франкліном Рузвельтом, передбачав збільшення максимальної податкової ставки з 25 відразу до 63%. За словами історика Еліота Браунлі, найбагатші американці стали платити вдвічі більше податків.

Першою країною, яка відчула, наскільки вигідним може виявитися порятунок капіталу, стало Князівство Ліхтенштейн. У 1923 році в цій державі з’явився закон про оподаткування, що давав право тим компаніям, які зареєстровані в цій країні, але не ведуть там комерційної діяльності, не сплачувати податки на майно, доходи чи прибуток. Від них вимагалося лише сплачувати невеликий податок на капітал.

Такі ліхтенштейнські по­літики, як Вільгельм Бек і Людвіг Марксер, почали у вільний від основної роботи час займатись і фінансовою діяльністю. Вони допомагали іноземним підприємствам переказувати кошти на рахунки компаній князівства, що не оподатковувалися. На початку 1920-х років подібних компаній було не настільки багато, щоб присвячувати їм увесь робочий час. До 1925 року таких підприємств налічувалося не більше ніж 100, але їх кількість стрімко зростала: до 1927-го їх було 333, а через три роки — вже 747. До 1928-го ці компанії приносили в бюджет Ліхтенштейну понад 275 тис. франків — більше, ніж митні збори від імпорту зі Швейцарії, головного торгового партнера країни.

Коли керівництво відомої британської текстильної корпорації Courtlauds свого часу не захотіло платити податки на прибуток, отриманий від будівництва двох фабрик у Калі та Кельні, воно скористалося ліхтенштейнською схемою. Всі фінансові операції Courtlauds проводила через дві компанії в князівстві, і таким чином їй вдалося легально заощадити на податках. Гуго Кілнер, головний бухгалтер Courtlauds, який використав цю схему, отримав підвищення — став директором компанії.

Через 10 років, уже в 1930-х роках, Courtlauds перевела своїм ліхтенштейнським підприємствам акції дочірньої компанії American Viscose Corporation, щоб приховати її надприбутки. У результаті Міністерство фінансів США звинуватило підприємство в ухиленні від сплати податків на суму $13 млн. У суді, правда, вдалося тільки довести, що намагалися уникнути сплати $5 млн.

Але пізніше американський уряд відновив справедливість. У 1941 році глава  Мінфіну Сполучених Штатів Генрі Моргентау наполіг на тому, щоб Courtlauds продала уряду США American Viscose Corporation — у ви­гляді жесту доброї волі, який підтвердить, що вона гідна отримати фінансову допомогу за програмою ленд-лізу.

Приклад Ліхтенштейну наслідувало багато держав, передусім Швейцарська Конфедерація. Після Першої світової війни рух ка­піталу в Європі різко спо­вільнився, тому в конфедерації, так само як і в князівстві, дозволили ре­єструвати компанії, котрі допомагали зарубіжним інвесторам уникати високих податків у своїх країнах.

Історик Теодор Ференбах у книзі «Цюріхські гноми» розповідає цікаву історію. Одній багатій сім’ї з Італії не хотілося платити податки, і за допомогою банкіра Штройлі-Шмідта вона створила в Швейцарії дві компанії. Директорами призначили невідомих клерків з-поміж підлеглих Штройлі-Шмідта, а заре­єстрували підприємства прямо в нього вдома.

Одне з них, Ajax AG, купило в італійців акції їхнього підприємства на $5 млн. Ці гроші Ajax AG мала надати друга швейцарська компанія, яка ставала власником і акцій, і самої Ajax AG. А її власниками, у свою чергу, були саме члени тієї сім’ї, але документи, що це підтверджували, були на­дійно заховані в одній з численних комірок банку, де працював Штройлі-Шмідт. Таким чином, акції могли навіть не покидати Італію, як пише Т.Ференбах, але за всіма законами відтоді вони були у власності Швейцарської Конфедерації та обкладалися податками, які існують у цій державі.

На додаток до вказаних схем у 1934 році Швейцарія ухвалила закон, що забороняв розголошення банківської таємниці. Значною мірою виграли від цього німецькі промисловці. Побоюючись, що прихід Адольфа Гітлера до влади негативно позначиться на їхньому добробуті, за словами Т.Ференбаха, власники «практично кожної німецької корпорації, яка займалася бізнесом в Європі, вважали за краще відкрити рахунок у швейцарському банку і переказати туди кошти, отримані від зарубіжних підприємств».

Успішний досвід Ліхтенштейну та Швейцарії швидко перейняли й інші держави, для яких це був єдиний спосіб покращити своє фінансове становище. Часто їм у цьому допомагали юристи, які отримали освіту в престижних європейських університетах. У 1935 році випускники Кембри­джа сер Реджиналд Коньєрс і його партнери Джеймс Перман і Ніколас Ділл, котрі організували на Бермудських островах компанію Conyers Dill & Pearman, брали участь у створенні там законодавства про офшорні компанії. І завдяки їхнім старанням у країну ринув потік капіталів з розташованих неподалік Сполучених Штатів.

 

Тупиковий шлях

 

Після Другої світової війни у світі з’явилася велика кількість бідних, але незалежних країн, і багато з них вирішили наслідувати приклад Бермудських островів. Це були острівні держави переважно Карибського басейну, але офшорне законодавство ухвалили й ті, котрі розташовувалися на захід і на південь від Великої Британії та підпадали під її юрисдикцію.

У 1961 році острів Мен, розташований між Британією та Ірландією, різко знизив ставки оподаткування — його уряду захотілося привернути забезпечених іммігрантів, оскільки туризм перестав приносити такі доходи, як раніше. Цей захід мав бути тимчасовим, але Мен залишається офшорною зоною і тепер.

На зниження податків пішли не тільки окремі держави, а й американські штати Делавер, Невада та Ва­йомінг, а також адміністративні території Гонконг і Макао в Китаї. У результаті їм удалося залучити най­більші фінансові компанії світу, які змогли економити, не порушуючи закон.

За другу половину XX ст. офшори перетворилися на найпоширеніший спосіб уникнення податків. До 2000 року їх кількість досягла 60 — за найскромнішими підрахунками. Зараз на рахунках офшорних компаній, за даними консультаційної фірми Tax Justice Network, є $11,5 трлн. Завдяки цим підприємствам корпорації всього світу економлять понад $225 млрд у рік.

Уряди різних країн уже кілька десятиріч намагаються боротися з офшорними зонами. Наприклад, Джон Кеннеді порушував цю тему ще в 1961 році. Але тільки в умовах фінансової кризи, коли держави вирішили повернути хоча б частину втрачених мільярдів, вони всер­йоз занепокоїлися проблемою уникнення податків.

Організація економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), яка об’єднує розвинуті індустріальні країни, провела перепис усіх офшорних зон і розділила їх на три категорії: чорну, сіру і білу — залежно від того, наскільки та чи інша країна готова співпрацювати в справі розкриття податкових злочинів. Тим державам, які опинялися в чорному списку, могли загрожувати економічні санкції.

На початку квітня 2009 року представники «великої двадцятки» зустрілися в Лондоні та заявили про занепад епохи банківської таємниці. Вони також анонсували створення комісії фінансової стабільності, до якої, крім країн «двадцятки», ввійдуть Іспанія та Європейська комісія. КФС стане свого роду наглядовим органом: спільно з Міжнародним валютним фондом вона повинна стежити за станом світової фінансової системи і попереджати про можливі ризики, до яких, без сумніву, належить і приховування капіталів у офшорних зонах.

4 травня Барак Обама також оголосив про початок боротьби з вивезенням капіталу в офшори, через що економіка США втрачає щорічно близько $100 млрд. На початку року американський Конгрес опублікував доповідь, згідно з якою 83 зі 100 найбільших корпорацій США розмістили свої дочірні компанії, котрі займаються платіжними операціями, в офшорних зонах. Деякі з них при цьому одержують від уряду додаткові кошти для подолання фінансової кризи, і виходить, що сумлінні американські платники податків підтримують несумлінних. Скажімо, банк Morgan Stanley, якому американська адміністрація виділила $10 млрд, має понад 250 дочірніх компаній в офшорах. Більше від половини з них розташовано на Кайманових островах. У банку Citigroup там само заре­єстровано 90 компаній.

Майже в кожній своїй промові про шкоду офшорних зон Б.Обама згадує про так званий дім Угланд, розташований на вулиці Саус Черч (острів Великий Кайман). У ньому, за інформацією американського Конгресу, зареєстровано одночасно понад 18 тис. компаній. Як каже американський президент, «це або найбільший будинок у світі, або наймасштабніша податкова афера у світі».

Адміністрація Білого дому намагається вдавати, що її непокоять не тільки гроші, а й робочі місця, які компанії створюють за рубежем, користуючись послугами офшорів. В одному зі своїх виступів Б.Обама заявив: «Я хочу, щоб наші корпорації були найбільш конкурентоспроможними у світі. Але це можна забезпечити, не нагороджуючи їх за експорт робочих місць за кордон або переказ прибутків на рахунки офшорних компаній». У відповідь на таку заяву один американський аналітик зауважив: «Усі розуміють, що передусім ідеться про капітал. У цих компаній є гроші, й уряду США ці гроші потрібні».

Б.Обама, який хоче примусити американські корпорації повернути гроші назад, у Сполучені Штати, зіткнувся з опором. Насамперед запротестували ті самі офшорні зони, економіка яких опинилася під загрозою. 27 травня представники держав Карибського басейну зібрались у Вашингтоні й одноголосно засудили політику Б.Обами. На їхню думку, може постраждати не тільки фінансова система їхніх країн, а й туристичний сектор. Начебто американським бізнесменам не доведеться більше зустрічатися зі своїми співробітниками, котрі працюють на островах. «Офшорний сектор підтримує туристичний, і нав­паки», — заявив посол Барбадосу в США Джон Біл.

Економіка Барбадосу, до речі, вже змогла відчути негативний вплив плану Б.Оба­ми. Велика аудиторська компанія Accenture оголосила про те, що збирається перенести свій головний офіс із цієї держави до Ірландії, яка є не дуже привабливим варіантом, але податки там усе ж таки нижчі більш ніж удвічі — на рівні 12,5%.

У самих Сполучених Штатах багато політиків назвали заходи, запропоновані Б.Обамою, згубними для економіки, оскільки американські компанії від них постраждають, а їхні конкуренти — ні. Втім, якщо боротьба з офшорами буде успішною, то від неї постраждають усі. Крім, звісно, урядів, які поповнять бюджет. Правда, поки розвинуті держави за звичкою утримуватимуть надвисокі податкові ставки, їх провідні компанії надалі шукатимуть шлях мінімізації витрат. І, відповідно, триматимуть капітал там, де його простіше зберегти.

 

Єгор НІЗАМОВ,

«Коммерсант-Деньги»