Усі хвороби – від роботи

Працездатність керівних кадрів уважалася справою державною. Тому їх зобов’язували відпочивати і посилено харчуватися

85 років тому, в 1924-му, політбюро вирішило посилити охорону здоров’я номенклатури і створило спеціальну Лікувальну комісію ЦК. Як з’ясував оглядач «Власти» Євген ЖИРНОВ, з документів цієї комісії випливає, що відповідальні працівники керували країною в стані хворобливої перевтоми.

85 років тому, в 1924-му, політбюро вирішило посилити охорону здоров’я номенклатури і створило спеціальну Лікувальну комісію ЦК. Як з’ясував оглядач «Власти» Євген ЖИРНОВ, з документів цієї комісії випливає, що відповідальні працівники керували країною в стані хворобливої перевтоми.

 

«Спаси Боже від лікарів-більшовиків»

 

Коли в 1918 році Володимир Ленін переконав Раднарком і ЦК перенести столицю з Петрограда, мало хто з них здогадувався, що насправді рухало «вождем світового пролетаріату».

Великий знавець конспірації повідомляв усім, що уряд переїздить у Нижній Новгород, і лише найближчі люди знали, що столицю переносять до Москви.

Організовуючи втечу з Петрограда, В.Ленін не тільки рятував кістяк більшовицької партії від наступаючих німецьких військ, а себе — від невдалого замаху і двох розкритих змов, а й стрясав прах колишньої бюрократичної верхівки з ніг нового пролетарського керівництва. У колишній столиці імперії залишалися десятки тисяч чиновників, колишніх офіцерів, підприємців і ло­бістів усіх мастей, котрі в умовах наростання розрухи мали вельми примарні шанси влаштуватися в Москві. У результаті біль­шовики могли спробувати почати управління країною, так би мовити, з чистого листа, не оглядаючись на традиції та чиї-небудь інтереси.

Правда, і всю інфраструктуру, що забезпечувала діяльність уряду й ЦК, в Москві потрібно було створювати з нуля. Раднарко­мівським господарникам довелося підшукувати місце для автогужової бази, що обслуговувала більшовицьких верховод, виселяти з Кремля колишніх мешканців і ділити площі між сім’ями нових радянських керівників. Оскільки місця для всіх не вистачило, націоналізували і перетворили на гуртожитки, або, як їх називали, будинки ВЦВК, всі найкращі московські готелі.

Окремою проблемою стало медичне обслуговування більшовицьких лідерів. Через білий і червоний терор люди дедалі більше озлоблювались, і медики не були винятком. Отже, багато більшовиків почало побоюватися, що буржуазні лікарі зможуть, а головне, захочуть залікувати їх до смерті, і вважали за краще довіряти своє життя тільки медикам-більшовикам. Абсолютно іншої точки зору дотримувався «вождь світового пролетаріату».

Близький до більшовиків журналіст Микола Вольський згадував: «В случае болезни Ленин обычно обращался к очень хорошим врачам или знаменитостям. У брата своего Дмитрия он не стал бы лечиться. Из Женевы в конце 1903 года он ездил в Лозанну к знаменитости — доктору Мермоду. В Париже оперировать сестру Марию от аппендицита позволил только в хорошей клинике известному хирургу — доктору Дюбуше. Крупскую, страдавшую базедовой болезнью, свез из Кракова в Берн к знаменитому специалисту Кохеру» (Тут і далі лексичні, стилістичні й особливості синтаксису цитованих джерел збережені. — Прим. ред.).

А в повному зібранні творів В.Леніна є його лист (1913 рік) Максиму Горькому, якого взявся лікувати доктор Манухін: «Известие о том, что вас лечит новым способом большевик, хотя и бывший, меня, ей-ей, обеспокоило. Упаси Боже от врачей-товарищей вообще, врачей-большевиков в частности! Право же, в 99 случаях из 100 врачи-товарищи «ослы», как мне раз сказал хороший врач. Уверяю вас, что лечиться (кроме мелочных случаев) надо только у первоклассных знаменитостей. Пробовать на себе изобретение большевика — это ужасно!»

М.Вольський стверджував, що в іншому випадку В.Ленін, розмірковуючи про лікарів-комуністів, говорив: «Возможно, что они умеют написать прокламацию и произнести речь на митинге, но медицинских знаний у них, конечно, нет никаких. Откуда им быть у них, когда они их не приобретали, практики не имели, а занимались политикой? Я хочу иметь дело с настоящими врачами, специалистами, а не с невеждами». А всім видам лікування в «дріб’язкових випадках» В.Ленін віддавав перевагу відпочинку і посиленому харчуванню.

Про сестру Марію Іллівну він писав матері 24 серпня 1909 року: «Я ей советую усиленно пить больше молока и есть простоквашу. Она себе готовит ее, но, на мой взгляд, недостаточно все же подкармливает себя: из-за этого мы с ней все время ссоримся».

Очоливши уряд, В.Ле­нін не зрадив свої принципи. Хворих товаришів, включаючи дружину, Надію Крупську, він відправляв на відпочинок із посиленим харчуванням. А також посилав більшовиків на лікування за кордон і виділяв гостродефіцитну валюту для оплати консультацій європейських медичних світил. У 1921 році, напри­клад, за його прямою вка­зівкою політбюро ухвалило рішення: «Включить т.Горького в число товарищей, лечащихся за границей, и поручить т.Крестинскому проверить, чтобы он был вполне обеспечен необходимой для лечения суммой».

Навіть при виборі лікаря для маленької, на десять ліжок, для найбільш екс­трених випадків, лікарні в Кремлі В.Ленін залишився вірним собі. Він затвердив завідувачем лікарні лікаря-практика Олександру Канель, яка влаштовувала і решту керівників, котрі добре знали її чоловіка — колишнього члена московського комітету РСДРП Веніаміна Канеля. Для тих, хто міг обійтися без госпіталізації, відкрили невелику, з одним лікарем, амбулаторію.

Ось тільки пацієнтів біля кремлівських лікарні та амбулаторії виявилося набагато більше, ніж вони могли обслужити. І в цьому не було нічого дивного. Перевірених, а головне, здатних організовувати і керувати людей серед більшовиків виявилося дуже і дуже мало. Отже, всім, хто дійсно міг вирішувати проблеми і проводити в життя рішення Раднаркому і ЦК, давалася величезна кількість доручень і постів. А закономірним результатом перевантаження виявлялося нервове виснаження, загострення старих і поява нових недуг. Щоб забезпечити всіх необхідною допомогою вдома, Наркомздоров організував амбулаторії в усіх будинках ВЦВК, а незабаром у них з’явились і кімнати з лікарняними ліжками.

Дуже швидко збільшилась і основна лікарня. Кількість ліжок у ній за 1919 рік зросла втричі, до 30, і з’явилися три лікарі. А в 1920-му додатково відкрили ізоляційне відділення для інфікованих товаришів. Потім через дедалі більшу кількість пацієнтів довелося обзавестися власною аптекою. Потім з’явилися фізіотерапевтичне від­ділення, лабораторії, рентгенівський кабінет. У 1921-му всі підрозділи кремлівської медицини об’­єднали в Санітарне управління Кремля. Але це зовсім не зменшило гостроти проблеми.

 

«Для спостереження за станом старої партгвардії»

 

Кваліфіковані лікарі по всій країні брали за свої послуги чимало. Платити доводилось і в деяких державних поліклініках та лікарнях. А в більшовиків-керівників існував партмаксимум зарплати, що не давав змоги одержувати якісні медпослуги. Тому апаратники із центральних органів влади і з місць усіма правдами і неправдами намагалися потрапити на прийом до кремлівських медиків. А деякі з тих, кому це належало за посадою, відмовлялися від виконання лікарських розпоряджень.

Уже до кінця 1921 року стало очевидним, що в керівництві Санупру (або Ліксанупру, як його стали іменувати пізніше) повинна бути людина, авторитетна серед більшовиків, і притому лікар. У січні 1922 року політбюро зобов’язало Наркомздоров «указать определенно ответственное лицо за выполнением постановления ЦК о лечении отдельных товарищей». Проте ця кандидатура повинна була влаштувати і В.Леніна, коли вождь, як сподівалися всі його вірні соратники, видужає і зможе повернутися до виконання своїх обов’язків у повному обсязі. Пошуки дещо затяглися, і лише до кінця літа 1922 року Наркомздоров вибрав кандидата на посаду начальника Санупру.

Павло Обросов (у де­яких документах — Абросов) став бунтівником і революціонером набагато раніше, ніж студентом-медиком. І через постійну участь у революційних зібраннях, безладді та наступних відсидках учився на медичному факультеті Томського університету 9 років. Вже за одним цим параметром він підходив під ленінські критерії більшовицького лікаря-невігласа.

У перервах між антиурядовими заходами П.Обросов, якщо вірити його учням і біографам, займався науковою роботою. Але головне, що могло сподобатися В.Леніну, був лютим прихильником курортного лікування і доводив це, буквально ризикуючи головою, коли організовував на берегах Єнісею, де було повно ворогів радянської влади, курорти для відновлення сил перехворілих тифом сибірських більшовиків.

У Москві П.Обросова призначили начальником Ліксанупру й одночасно начальником відділу лікувальних місцевостей Нарком­здорову. Отже, роботу з оздо­ровлення керівництва партії та уряду він міг вести на обох посадах одночасно. Ось тільки виявилося, що кошти, які виділяли Ліксанупру, вкрай обмежені. Й одним із завдань П.Обросова стала їх строга економія.

Наприклад, коли на початку 1923 року іноземні медичні світила приїхали в Москву, щоб проконсультувати лікарів В.Леніна, начальник Санупру домовився, аби вони заразом оглянули тих членів політбюро, чий стан викликав особливу тривогу. Він же став улаштовувати регулярні консиліуми й примусово відправляти керівників, зокрема й членів політбюро, на відпочинок. Так, у 1923 році він відправив на лікування секретаря ЦК РКП(б) Валеріана Куйбишева і в тривалу відпустку — голову Реввійськради Льва Троцького.

Відбиватися від прохань керівників середньої ланки про консультації у світил і поїздки на зарубіжні курорти виявилося набагато важче. Всі просили, наполягали, вимагали і мали на те за своїм становищем повне право. Проте гроші, що виділяли на початку року Ліксанупру, танули, як сніг під промінням сонця, ще до приходу справжньої весни.

На прохання П.Обросова на початку літа 1924 року встановили строгі ліміти на витрачання «лікувальних» грошей і створили спеці­альний фонд у розмірі 100 тис. крб. А незабаром спробували обмежити кількість обслуговуваних Ліксанупром керівників. Політбюро ухвалило рішення «Про охорону здоров’я партгвардії», яким організовувалася Лікувальна комісія ЦК і був складений особливий список «старих гвардійців» з найвищого керівництва — всього 100 чоловік.

У рішенні мовилося:

«1. Для систематического наблюдения над состоянием здоровья старой партгвардии создать комиссию.

2. Точное выполнение решений этой комиссии считать по силе обязательности партийной обязанностью каждого товарища.

Распоряжения этой комиссии считать обязательными для советских органов (управления домами ВЦИК, столовая СНК), содействие которых необходимо для выполнения задач комиссии.

3. В круг наблюдения ввести на ближайший срок ответственных товарищей из старой гвардии по особому списку числом около 100 человек.

4. Бюро ЦК и секретарям губкомов организовать такое же наблюдение над ответственными парттоварищами в своих районах, пользуясь в случае нужды аппаратом центральной комиссии.

5. Комиссии предоставить право приглашать контрольных врачей для систематического наблюдения за лечением и соблюдением режима указанными товарищами.

6. Комиссии обеспечить лечебную помощь семьям взятых под указанное медицинское наблюдение товарищей.

7. Наркомфину выделить соответствующие средства в распоряжение комиссии.

8. Комиссии взять на себя общее руководство постановкой лечения парттоварищей».

 

«Занурився з головою в роботу і відчув себе погано»

 

Проте рішення не дали зовсім нічого. Лікувальній комісії ЦК не вдавалося залишатись у встановлених рамках ні за чисельністю обслуговуваних, ні за коштами, що витрачалися.

Так, у січні 1927 року Лікувальна комісія, судячи з її звіту, збиралася вісім разів і засідала в цілому близько 22 годин. За цей місяць вона направила на лікування в поліклініку Ліксанупру 422 чоловік, а на консиліум туди ж — 129 хворих. Ще більше ніж півтори тисячі направили в міські медустанови Наркомздорову. Про 100 «партгвардійців» уже ніхто не згадував. Витратили ж за місяць близько 18 тис. крб., що в річному обрахунку більш ніж удвічі перевищило ліміти 1924 року. Але головним, природно, були результати. А вони як і раніше залишали бажати кращого.

Судячи з документів 1927 року, щоб перерахувати членів політбюро і наркомів, котрі не скаржилися на здоров’я, було достатньо пальців однієї руки. Про члена президії Вищої ради народного господарства (ВРНГ) СРСР і голову об’­єднання загального машинобудування ВРНГ, який час від часу виконував ще й обов’язки члена суду, Олександра Толоконцева в доповіді Ліккомісії ЦК ішлося: «Признаки утомления усилились».

Стара більшовичка Варвара Яковлєва, котра створювала з Феліксом Дзержинським НК і працювала в 1927 році заступником наркома освіти РСФРР, відчувала себе не краще: «На днях закончила курс лечения массажем. По-прежнему крайне много перерабатывает (по ночам особенно). Ощущает значительную потребность в физическом и умственном отдыхе». А в наркома соці­ального забезпечення РСФРР Йосипа Наговіцина від величезної втоми відкрився застарілий туберкульоз.

Ректор Комуністичного університету ім. Я.Свердлова Мартин Лядов за наполяганням лікарів відпочив у належному тоді Ліксанупру підмосковному санаторії «Архангельське», але це не принесло ніяких результатів: «Самочувствие улучшилось, но не резко. Т.Лядов сразу же окунулся с головой в работу и почувствовал себя плохо».

Секретар Центральної контрольної комісії ВКП(б) Сергій Гусєв, який поєднував з основною роботою неймовірну кількість доручень, за висновком лікарів, також дуже багато працював і відчував себе вкрай погано: швидка стомлюваність, слабкість. Голова ЦКК В.Куйбишев, за даними лікарів, через крайню перевтому страждав від порушення функції органів внутрішньої секреції. А в Серго Орджонікідзе, котрий змінив його, спостерігалися регулярні серцеві напади. Ще в одного пар­тійного контролера — секретаря парткомісії ЦКК Омеляна Ярославського — на грунті втомленості почало здавати серце.

Особливо важким був стан тих, хто відповідав за проблемні галузі: важку промисловість і сільське господарство. Заступнику голови ВРНГ Мойсею Рухимовичу, як констатували лікарі, ніяке кремлівське лікування не допомагало: «Состояние слабости и раздражительности нарастает. Головные боли, понос (как прежде). По-прежнему обращает на себя мало внимания. Стал раздражителен особенно». Діагноз наркома землеробства і голови Селянського інтернаціоналу Олександра Смирнова — неврастенія і диспепсія.

Що було говорити про наркомів, якщо з тієї ж причини страждало найвище керівництво країни. Лише глава уряду Олексій Риков був стомленим, але більш-менш здоровим. Відпочинку потребував і дуже стомлений секретар ЦК В’ячеслав Молотов, а в Йосипа Сталіна на грунті перевтоми розвинувся рецидив ревматизму, що уразив праву руку. Втома нагромаджувалась і в наркома оборони Климента Ворошилова. Дуже потребував відпочинку також нарком торгівлі Анастас Мікоян.

Можна уявити, які рішення приймали керівники в такому стані. Роком раніше, коли ситуація майже нічим не відрізнялася, Л.Троцькому вдалося провести через політбюро рішення про будівництво Дніпрогесу — невчасне й украй витратне. Всі довго дивувалися, як таке стало можливим, і сходилися на думці, що тільки через крайню втому і хворобливий стан присутніх.

І можна лише поспівчувати тим, кого судив у пері­оди загострень член Верховного суду Арон Сольц, котрий потерпав від невиліковного слиновиділення й ослабленням пам’яті.

Всіх, кому це дозволяли лікарські консиліуми, П.Обросов відправляв на води — в Кисловодськ, Желєзноводськ, Боржомі, Карлові Вари. А оскільки відпочинок, як правило, не допомагав (Й.Сталін, наприклад, у 1927 році на відпочинку відчув себе набагато гірше і занедужав), хворих відправляли до провідних зарубіжних фахівців, перш за все до професора Карла фон Ноордена, в якого у Франкфурті-на-Майні побувала чи не вся радянська верхівка.

А якщо й це не допомагало, застосовувалися екзотичні для того часу методи. Наприклад, секретар виконкому Комуністичного інтернаціоналу Йосип П’ятницький психастенію, пов’язану із захворюванням щитовидної залози, лікував психотерапією. А лікар Олексій Замков, чоловік знаменитого скульптора Віри Мухіної, експериментував — лікував усі хвороби очищеною сечею вагітних жінок, яку він назвав гравіданом. Головлікар нервово-психічної клініки для хворих на алкоголізм професор Стрільчук повідомляв О.Замкову про результати лікування: «Еще никто из выписанных пациентов после лечения гравиданом не рецидивировал». І кремлів­ська аптека закуповувала такий сумнівний засіб у солідних кількостях.

 

«Знайдені серйозні захворювання серця»

 

Партійна номенклатура, правда, зробила спробу змінити ситуацію. У 1947 році був підготовлений проект рішення ЦК і Ради міністрів СРСР «Про режим праці і відпочинку керівних працівників партії та уряду», в якому говорилося: «Анализ данных о состоянии здоровья руководящих кадров партии и правительства показал, что у ряда лиц, даже сравнительно молодого возраста, обнаружены серьезные заболевания сердца, кровеносных сосудов и нервной системы со значительным снижением трудоспособности. Одной из причин указанных заболеваний является напряженная работа не только днем, но и ночью, а нередко даже и в праздничные дни. Кроме того, у ряда работников развитие болезни явилось результатом их явно пренебрежительного отношения к состоянию своего здоровья. ЦК ВКП(б) и Совет министров СССР считают, что сохранение здоровья и трудоспособности руководящих работников партии и правительства является государственным, а не только их личным делом. В целях максимального сохранения здоровья руководящих кадров и для предупреждения преждевременного снижения их трудоспособности ЦК ВКП(б) и Совет министров СССР постановляют:

1. Установить с 1 мая 1947 года следующий распорядок дня и режим работы для руководящих работников партии и правительства:

а) начало рабочего дня — в 13.00, конец рабочего дня не позднее 1 часа ночи с двухчасовым перерывом для обеда и дневного отдыха. В субботние и предпраздничные дни заканчивать работу не позднее 20.00;

б) запретить работу в выходные и праздничные дни;

в) запретить проведение заседаний и совещаний в промежуток времени от 17 до 20 часов; установить длительность совещаний не более 3 часов. Курение во время заседаний запретить.

Изменения установленного распорядка рабочего дня лиц, деятельность которых связана с работой преимущественно в ночное время, а также другие изъятия могут быть произведены только с разрешения ЦК ВКП(б) и Совета министров Союза ССР.

2. Считать обязательным для каждого руководящего работника использование ежегодно месячного очередного отпуска. Для лиц, нуждающихся в санаторно-курортном лечении, должны быть установлены по медицинским показаниям время и длительность отпуска, а также и место его проведения.

3. Обязать руководящих работников партии и правительства строго выполнять назначенный врачами пищевой режим, предусматривающий характер питания и приемы пищи не менее 3 раз в день. Для организации рационального и лечебного питания передать столовую МГБ СССР в ведение Лечебно-санитарного управления Кремля.

4. Обязать начальника Лечебно-санитарного управления Кремля:

а) расширить и улучшить диспансерное обслуживание руководящих работников с целью раннего выявления и предупреждения заболеваний. Провести в 1947 году всестороннее медицинское обследование руководящих работников и в дальнейшем проводить его систематически, не реже одного раза в год;

б) установить специальный, индивидуальный режим труда и отдыха для работников, страдающих хроническими заболеваниями, а также для лиц старше 60 лет, обеспечив постоянное врачебное наблюдение за ними;

в) организовать контроль за выполнением установленного настоящим постановлением режима труда и отдыха, врачебных назначений и своевременного прохождения диспансерного обследования».

Проте Й.Сталіну проект, мабуть, не сподобався, тому він так і залишився на папері. У разі перевтоми хворим керівникам прописували відпочинок, дієтичне харчування і прогулянки. Правда, подібне лікування не завжди виявлялося ефективним. Навпаки, в окремих випадках, як, наприклад, із членом політбюро Андрієм Ждановим, воно було протипоказане пацієнту і закінчувалося його смертю.

Проте виконання заповітів В.Леніна про відпочинок і харчування продовжувалось і наступними поколіннями лікарів-неуків. Леоніду Брежнєву скоротили робочий день до мінімуму й давали снодійне, що викликало звикання. До Юрія Андропова не запросили зарубіжних світил і лікували його ви­снажливими дієтами і від­починком.

Судячи з усього, відпочинком бонз лікують і до цього дня. А про всі супутні цьому деталі стане відомо через багато-багато років.

 

Євген ЖИРНОВ,

«Коммерсант-Власть»