«Міліція була здатна йти на злочини»

Недоліки в роботі та хабарництво завжди пояснювалися матеріальними труднощами

Після бійні, влаштованої недавно майором Денисом Євсюковим у московському супермаркеті, стали говорити, що, мовляв, раніше, при радянській владі, нічого подібного не траплялося. Оглядач «Власти» Євген ЖИРНОВ знайшов у архівах безліч документів, що доводять зворотне.

Після бійні, влаштованої недавно майором Денисом Євсюковим у московському супермаркеті, стали говорити, що, мовляв, раніше, при радянській владі, нічого подібного не траплялося. Оглядач «Власти» Євген ЖИРНОВ знайшов у архівах безліч документів, що доводять зворотне.

 

«Обрані з гіршої частини населення»

 

Протягом сторіч вартові порядку були, можна сказати, головним болем для російської верховної влади, оскільки їх ставлення до служби завжди залишало бажати кращого, а результати боротьби зі злочинцями не витримували ніякої критики.

Саме тому Петро I, стомившись погрожувати міським і сільським стражникам найсуворішою карою за недбайливість, вирішив, що нести службу з охорони порядку в містах будуть розквартировані там полки. А поліцію в Петербурзі, новій, розбудовуваній столиці, сформував з армійських солдатів і офіцерів.

Кожний наступний самодержець намагався батогом і пряником примусити охоронців порядку сум­лінно нести службу, але у відповідь як виправдання чув нескінченні, хоч і справедливі скарги на низькі заробітки вартових порядку, чим і пояснювалося небажання здібних і розумних людей вступати на службу в поліцію. Мало того, в Російській імперії до середини XIX ст. склався такий порядок: солдатів, помічених у поганій і навіть злочинній поведінці, замість того щоб віддати під суд, відправляли в поліцейські команди.

Значні зміни, здавалося б, мали відбутися при Олександрі II, котрий всерйоз узявся за очищення лав вартових порядку. Перш за все імператор у 1859 р. наказав направляти в поліцію тільки нижніх чинів, котрі характеризувалися відмінною поведінкою. А три роки потому влаштував небачене доти підвищення грошового утримання поліцейським.

Справнику повіту призначили дуже значну на ті часи плату — 1500 руб. у рік, а крім того, додавалися виплати на канцелярські витрати і гроші на винаймання квартири там, де не було службової. Значну надбавку отримали й помічники справників, станові та міські пристави й інші полі­цейські чини. Навіть рядові канцеляристи стали одержувати 200 руб. у рік, яких вистачало на скромне, але безбідне існування чиновника із сім’єю.

Проте в 1881 р., коли член Державної ради, сенатор Михайло Ковалевський відправився інспектувати поволзькі й уральські губернії, виявилося, що, по суті, нічого не змінилося. Правда, на посади справників, як відзначав сенатор у своїй доповіді, вдалося залучити вельми освічених людей. Проте величезну кількість обов’язків і стрімкий потік доручень та паперів з губернії та столиць призводили до того, що справники перекладали всі справи боротьби зі злочинністю на своїх помічників, ті — на приставів, і в результаті розслідуваннями тяжких злочинів займалися малограмотні стражники, а то й зовсім сільські поліцейські, яких селяни обирали зі свого середовища.

«Все полученные при ревизии сведения и отзывы местных полицейских властей, — говорилося в доповіді М.Ковалевського, — единогласно свидетельствуют о крайней неудовлетворительности состава и деятельности чинов сельской полиции. Неграмотные, не получающие, за редкими исключениями, никакого вознаграждения за свою службу и избираемые обыкновенно из худшей части населения сотские и десятские не только не исполняют тех многосложных обязанностей, которые возлагаются на них законом, но большею частью не имеют понятия об этих обязанностях; не только не содействуют чинам общей полиции в раскрытии и обнаружении преступлений и не помогают им в надзоре за порядком, безопасностью и благоустройством в селениях, но, напротив того, нередко заботятся о том, чтобы скрыть от глаз правительственной полиции следы преступлений, существующие в селениях беспорядки... Те немногочисленные обязанности, которые на практике несет сельская полиция, выполняются ею настолько неудовлетворительно, что, например, побеги арестантов, пересылаемых под охраной сельской стражи, повторяются постоянно, а иногда даже встречаются случаи, что чины сельской полиции, отправленные для сопровождения арестантов, отпускают их, отдавая даже арестантам на руки бумаги, при которых они пересылаются» (Тут і далі лексичні, стилістичні та синтаксичні особливості цитованих джерел збережені. — Прим. ред.).

Головною причиною, як завжди, називалося невелике грошове утримання, адже з 1862 р., попри інфляцію, його не переглядали. І з тієї ж причини всі поліцейські — від сільських десятських до поліцмейстерів у столицях — практично відкрито брали хабарі, а чини розшукової поліції покривали лавки і шинки, немудро грабували ночами припізнілих перехожих і самі ж потім спускали розслідувані справи на гальмах. На цьому фоні крадіжка речей у затриманих виглядала сущою дрібницею, за яку карали просто осудом.

У ті роки на будь-який факт стрілянини влада, перелякана терактами революціонерів усіх мастей, реагувала дуже нервово. На щастя для обивателів, далеко не всі поліцейські, особливо сільські, були озброєні. Тож ні в чому не повинних людей вартові порядку вбивали досить рідко.

 

«Свідомі пройдисвіти й негідники»

 

Після революції картина стала зовсім іншою. Створені 30 жовтня 1917 р. (за старим стилем) перші червоногвардійські міліційні загони боролися не стільки зі злочинцями, скільки з представниками повалених класів та іншими людьми, яких увважали ворогами диктатури пролетаріату. Причому у виборі засобів перші захисники революційного правопорядку нічим себе не обмежували.

«12 ноября, — писала петербурзька газета «День» про майбутні вибори до Установчих зборів, — живописец Михайлов, везший заказанные ему Петроградским торгово-промышленным союзом 8 вывесок с призывом голосовать за партию народной свободы, был остановлен на Троицком мосту группой красногвардейцев. Послед­ние отняли у Михайлова вывески и побросали их в Неву. Михайлов попробовал протестовать, заявив, что он рабочий и что красногвардейцы лишили его заработка, отняв вывески, за которые он денег еще не получил. В ответ красногвардейцы набросились на Михайлова и избили его до полусмерти. Ударом приклада у Михайлова сильно повреждена рука. Кроме того, ему разбили глаз, выбили два зуба и проломили голову».

А обраних до Установчих зборів опозиціонерів А.Шингарева і Ф.Кокошкіна вбили не без допомоги червоногвардійців-міліціонерів, котрі охороняли їх.

«Еще за два дня до перевода А.Шингарева и Ф.Кокошкина из Петропавловской крепости в больницу, — повідомляли газети, — первый городской районный совет раб. и солд. деп. был оповещен о том, что ему поручается организовать перевод узников и их охрану. В распоряжении совета имелся отряд красногвардейцев, старшим которых считается некий Куликов. В качестве разводящего и старшим был назначен солдат-инструктор главного штаба красногвардеец Басов... Басов показал, что он оставил в коридоре караул и отправился в штаб красной гвардии, но на углу Кирочной и Литейного проспекта встретил группу матросов, которые предложили отправиться с ними пить чай. Басов отправился с этими лицами потом в больницу, откуда в то же время заведующим городским штабом старшим красногвардейцем Куликовским было приказано увести оставленный ранее караул. Басов зажег керосиновую лампу, стоявшую на столе, и проводил неизвестных лиц, которые с ним пришли, в палаты, где находились А.Шингарев и Ф.Кокошкин. По словам Басова, А.Шингарева душил какой-то матрос-эстонец, а остальные в это время в А.Шингарева стреляли. Убийцы подарили Басову кожаную тужурку А.Шингарева».

Зрозуміло, що в такій обстановці про боротьбу з бандитами, котрі наповнили Петроград, говорити не доводилось. у 1920 р., наприклад, у місті було зафіксовано 5059 крадіжок зі зломом, 2880 бандитських нальотів, 5396 інших кра­діжок і 112 убивств. Наступного року рівень злочинності став значно вищим. Тільки вбивств зареєстрували 190. А міліція з 590 вуличних постів, що існували до революції, забезпечувала постовими від сили 40—60.

Як і в царські часи, недоліки в роботі й вельми поширене хабарництво пояснювалися матеріальними труднощами. У протоколі виступу начальника петербурзької губернської міліції Сєрова перед під­леглими в 1921 р. йшлося: «Касаясь материального положения вообще, тов.Серов указывает на срочную необходимость улучшения быта милиционера, т.к. при существующих условиях пайка, обмундирования и жилища милиционер трудовой семьи, даже честный и стойкий, стоя на посту и исполняя свои служебные обязанности, ежечасно подвергается опасности соблазна и изыскания второстепенных способов существования, что наблюдается очень часто. Это недопустимо».

Як основний засіб боротьби з недоліками, крім дійсно необхідного підвищення рівня життя міліціонерів, вирішили використовувати такий, як чистка міліційних лав. У стенограмі іншого виступу Сєрова записано: «Тов.Серов говорит, что состав милиции не совсем соответствует своим задачам, есть процент честных беспартийных товарищей и процент идейных товарищей коммунистов, это 1-я группа, которая является ударной, 2-я группа — сознательные прохвосты и негодяи, которые скрываются в милиции, и 3-я группа — слабая, забитая, никуда не могущая уйти из ее рядов по разным причинам. Вот каков состав красной милиции, блюстительницы порядка и народного спокойствия».

І далі: «Таким образом, милиция была и разута, и раздета, и плюс ко всему голодна, способна идти на преступления. Вот общее состояние милиции до сего времени, а теперь пере­йдем к созданию нового аппарата, к чему уже приступлено согласно приказу милиции республики и постановлению ВЦИК о переутомленности работников и замене их новыми».

У результаті перетворень чисельність міліції скоротили майже вдвічі, змогли збільшити пайки та навіть більш-менш стерпно одягти. Ось тільки на якості захисту громадян це майже не позначилося. Начальник пітерського карного розшуку Бєляков на загальногубернській конференції міліції в 1922 р. нарікав: «Опытных работников очень мало осталось. В центре уголовного розыска имеется всего 10 человек прежних работников-агентов и не самой высокой марки, но все они являются просто чиновниками, и своей, так сказать, инициативы не проявляют и организационного опыта не дают, и вообще не дают того, что им предписывается. Эта публика чрезвычайно тупая и без всякого проявления инициативы».

Не вдалося розв’язати і ще одну важливу проблему. Під час громадянської вій­ни в червоногвардійців-міліціонерів для потреб фронту забрали всю більш-менш нову зброю та видали їм старі й украй зношені гвинтівками системи Бердана. Вартові порядку скаржилися, що на холоді в них неможливо вставити патрон і вистрілити. Після довгих прохань міліція отримала німецькі револьвери, до яких не додавалися патрони, і пораду — купувати боєприпаси на ринку, де можна було дістати абсолютно все. Оскільки грошей на це казна не виділяла, їх здобували шляхом грабежу громадян і отримання хабарів від приватних торговців.

Петроградська влада, наприклад, нарікала, що ніяк не вдається викоренити заборонену торгівлю з рук на вулиці. Міліційне начальство не раз наказувало підлеглим очистити вулиці від приватних продавців, але вартові порядку нічого не робили.

На Далекому Сході міліціонери жили, обкладаючи даниною контрабандистів і китайців, котрі володіли опієкурильнями, а в сільській глибинці покривали самогонників, одержуючи свою частку натурою. Поголовне пияцтво, у свою чергу, викликало бажання позбиткуватися над населенням, й у зведеннях подій регулярно з’являлися повідомлення про те, що п’яний начальник міліції згвалтував громадянку, котра прийшла із заявою, або побив селянина, який не побажав поділитися самогоном.

Згадки про вбивства вартовими порядку ні в чому не повинних громадян у зведеннях 1920—1930-х рр. траплялися вкрай рідко, швидше як винятки. Справа, видно, полягала в тому, що будь-якого застреленого сп’яну громадянина одним розчерком міліційного пера можна було перетворити на контрреволюціонера, куркуля, пособника банд і т.д. та оформити як убитого при затриманні. А в крайньому випадку затягнути слідство на довгі місяці, щоб про злочин устиг­ли забути. Адже всерйоз перевіряти такі випадки почали тільки після закінчення Другої Світової війни.

 

«Поставив його на коліна і розстріляв»

 

Після війни почалося закручування гайок, щоб примусити народ-переможець повернутися в колишнє, обкреслене вождем русло життя, і від успіху наведення порядку в най­ближчому до населення правоохоронному органі — міліції — залежав успіх всієї кампанії. Не останню роль тут відіграло й суперництво керівників каральних служб, котрі боролися за увагу і благовоління Йосипа Сталіна. Отже, всі надзвичайні події в міліції стали розслідувати з особливою пристрастю. А спробам приховати їх досить жорстко клали край.

Так, у 1945 р. Прокуратура СРСР утрутилася в розслідування «справи Михайлова», колишнього начальника Золочівського райвідділу НКВС УРСР, і забезпечила доведення її до вироку військового трибуналу.

«23 февраля 1945 г., — мовилося в довідці у спра­ві, — группа работников райотдела и бойцов истребительного батальона прибыла в с.Хельцецы для ликвидации банды. Как показывают работники райотдела Грушевой, Хмелевой, Сливинский и Линев, еще до начала операции Михайлов забежал в дом допризывника Сюрко, который никакого отношения к банде не имел, вывел его во двор и расстрелял из автомата. Во время операции работник райотдела Линев задержал мужчину и под охраной милиционера Грушевого отправил его в штаб. Когда об этом узнал Михайлов, он, не спрашивая фамилии задержанного, лично его расстрелял. По приказанию Михайлова была также расстреляна Романова, а труп ее брошен в огонь».

Проте, незважаючи на всі зусилля керівництва МВС і прокуратури, вбивства міліціонерами ні в чому не повинних громадян відбувалися знов і знов. Наприклад, у доповіді «Про політико-моральний стан, службову дисципліну і пар­тійно-політичну роботу в органах міліції» за I квартал 1948 р. говорилося: «Уч. уполномоченный В.Двор­ской волости Тракайского уездного отдела МВД Литовской ССР Шестаков 10 марта 1948 г. в нетрезвом состоянии зашел к гр-ну Симановичу, дер. Чижуны, и предложил ему запрячь лошадь для поездки за женой Шестакова в мест. Семилишки. Пока гр-н Симанович запрягал лошадь, Шестаков вывел старшего сына Симановича во двор, поставил его на колени и расстрелял.

В марте 1948 г. уч. уполномоченный Хыровского РОВД Дрогобычской области Украинской ССР Цибанов, будучи в нетрезвом состоянии, зашел в квартиру бригадира железнодорожных путей ст.Хыров гр-на Ковальчука. Проверив паспорта членов семьи, Цибанов стал вымогать деньги, но т.к. денег у них не оказалось, он подверг избиению гр-на Ковальчука и его жену, а затем обнажил оружие и произвел выстрел, которым нанес ранение в голову Ковальчуку. После совершения преступления Цибанов снял с руки раненого часы и присвоил их.

17 апреля 1948 г. от­вет­ственный дежурный 2-го отделения милиции г.Вильнюса Озур напился пьяным и в помещении отде­ления изнасиловал задержанную для проверки личности гр-ку Качинскую.

Многие начальники, политработники и секретари партийных организаций органов милиции недооценивают всей опасности и вредности последствий нарушения законности, несвоевременно реагируют на жалобы трудящихся и протесты прокуратуры, смягчают вину работников милиции, нередко берут их под защиту, оставляя безнаказанными».

Під час розслідування злочинів, скоєних вартовими порядку, встановлювали вражаючі деталі. Так, у 1951 р. в Києві якийсь громадянин Слободян побив тестя міліціонера Строєнка. Останній, не мудруючи лукаво, домовився з колегою вбити кривдника. А щоб не стріляти з власної табельної зброї, попросив хранителя збройової кімнати старшину Черняка дати йому який-небудь інший «ствол». Як виявилося, для справ подібного роду у відділенні міліції зберігалося 12 неврахованих револьверів.

Після кожного такого випадку карали не тільки винних, а і їхніх безпосередніх начальників, видавали грізні накази, а міліційне керівництво писало в ЦК й уряд доповіді про необхідність поліпшення матеріального становища вартових порядку, оскільки побутові проблеми приводять їх у нездоровий пси­хічний стан. Просили також надати допомогу в зміц­ненні міліційних рядів на­дійними кадрами. До органів правопорядку направляли сотній тисячі людей, проте в результаті злочинів, скоюваних міліціонерами, менше не ставало.

У 1953 р. в черговій доповіді про політико-моральний стан охоронців порядку мовилося: «18 марта с.г. старший оперуполномоченный Нарынколского райотделения милиции Алма-Атинской области Н.Оразалиев, возвращаясь из командировки в пьяном состоянии, встретил две остановившиеся машины и сидевших недалеко от них шоферов с двумя работниками. Сидевшие граждане пригласили его закусить вместе с ними. В ответ Оразалиев обозвал их свиньями, а потом открыл стрельбу из пистолета. В результате были убиты шофер Коваленко, старший бухгалтер Попова и тяжело ранен шофер Песнюк.

Работники 2-го отделения милиции г.Ферганы Узбекской ССР Кучкарев и Маринов 28 апреля с.г. задержали гражданина Киркина за учиненную им ссору. В силу отказа Киркина идти в отделение Кучкарев и Маринов применили силу: волоком тащили Киркина по земле, вывертывали руки. В помещении отделения милиции милиционер Маринов нанес Киркину несколько ударов ногой в область живота и грудь, в результате чего Киркин умер.

1 мая с.г. оперуполномоченный Торчинского райотдела милиции Волынской области Коваленко и милиционер Яцков выехали на оперативное задание. Машина, на которой ехали Коваленко и Яцков, застряла в грязи. За отказ помочь вытащить машину Коваленко выстрелом из пистолета убил колхозника Кордаша».

Як свідчать документи, міліціонери направляли зброю не тільки на співгромадян, а й на самих себе. Так, у першому півріччі 1954 р. тільки в Москві зафіксували 12 самогубств і спроб самогубств вартових порядку, як мовилося в довідці МВС, «на грунті морально-побутової розбещеності, сімейних негараздів і, як правило, в нетверезому стані».

Все це можна було б визнати тенденційним підбором фактів, що чорнили захисників правопорядку. Проте послідовна вибір­ка зі спецповідомлень головного управління міліції керівництву МВС СРСР про злочини, скоєні міліціонерами за січень 1954 р.

1.01.54. У Молодеченській області міліціонер Плотников, котрий охороняв відділення Держбанку, відкрив вогонь по колегах-міліціонерах і інкасаторах. Двоє вбитих, один тяжко поранений.

11.01.54. У Сталінській (нині — Донецькій) області п’яний міліціонер Ясинецький, вистріливши з пістолета, важко поранив незнайому йому жінку, матір чотирьох дітей.

19.01.54. У Москві інспектор РУД, як тоді іменувалася ДАІ, молодший лейтенант міліції Фокін з родичем побили і пограбували перехожого.

24.01.54. У Владивостоку дільничний уповноважений старший лейтенант міліції Монаков після пиятики двома пострілами вбив товариша по чарці, котрий посварився з ним.

28.01.54. У Куйбишев­ській області лейтенанти міліції Чаркін і Селєв після розпивання спиртного взялися за зброю, внаслідок чого вбито тещу Чаркіна.

31.01.54. У місті Ташаузі паспортист молодший лейтенант міліції Халієв убив трьох і важко поранив двох жінок — родичок і сусідок колишньої дружини.

З ганебними для радянських правоохоронців явищами боролися, але кількість таких злочинів не зменшувалась, і, крім стрілянин в себе та інших, були такі випадки, як роз­тління маленьких дівчаток інспектором дитячої кімнати міліції в Баку.

Час від часу терпіння вищого керівництва країни закінчувалось, і партія ухвалювала суворі рішення про боротьбу з порушеннями законності в міліції, як це, наприклад, трапилося в січні 1958 р. Уже 2 червня МВС доповіло в ЦК КПРС, що відповідно до січневих рішень міліційні ряди поповнили 5000 нових праців­ників, головним чином комуністи. А через кілька днів відбулася чергова НП про яку довелося доповісти в ЦК: «Участковый уполномоченный отдела милиции Ленинского райисполкома (Московская область) младший лейтенант милиции В.Барабанов в 18 часов 8 июня пришел со службы к себе домой, где в это время на кухне находились его жена и теща П.Серкина,1915 года рождения, домашняя хозяйка. Обнажив оружие, он произвел выстрел в тещу, которым нанес ранение ей и находившемуся у нее на руках сыну (в возрасте одного года) сестры своей жены. После этого Барабанов произвел шесть выстрелов в жену, при этом одним из них ранил в ногу своего семимесячного сына, спавшего у нее на коленях. Затем он выбежал на улицу, перезарядил пистолет и двумя выстрелами покончил жизнь самоубийством. А.Барабанова в пути следования в больницу умерла; Серкина и двое мальчиков находятся на излечении».

Всі учасники процесу розуміли марність розмов про зміну кадрів для поліп­шення роботи міліції. Проте хоча би скільки життів віднімало чергове вбивство, зроблене вартовим порядку, жоден з подібних випадків не став причиною відставки мі­ністра внут­рішніх справ. Проте як тільки розклад сил у політ­бюро ставав таким, що міністра домовлялися змінити, йому тут же пригадували всі скоєні його підлеглими злочини. Контр­аргументів, окрім одвічних розмов про матеріальну незабезпеченість міліції, як правило, не знаходилося.

 

Євген ЖИРНОВ,

«Коммерсант-Власть»