Закон і Бізнес


«Розгнуздані представники грузинських госпорганізацій»

Керівні комуністи-земляки серйозно ускладнювали життя Сталіну своїми постійними чварами


Історія, №17 (901) 25.04—01.05.2009
3046

75 років тому, у квітні 1934-го, в Москві за вказівкою Йосипа Сталіна арештували велику групу «грузинських гульвіс і колоброд». Кореспондент «Власти» Світлана КУЗНЕЦОВА з’ясовувала, чому «батько народів» розлюбив своїх земляків.


75 років тому, у квітні 1934-го, в Москві за вказівкою Йосипа Сталіна арештували велику групу «грузинських гульвіс і колоброд». Кореспондент «Власти» Світлана КУЗНЕЦОВА з’ясовувала, чому «батько народів» розлюбив своїх земляків.

 

«Цар Сосо Великий»

 

Коли горбачовська епоха завершилася, люди з оточення першого й останнього президента СРСР звинувачували його в слабкості та неспроможності. Втім, усі попередні генсеки, починаючи з Й.Сталіна, до публікацій зарубіжної преси про себе ставилися з такою ж трепетною увагою і витрачали чималі кошти на те, щоб виглядати якнайкраще в очах західної громадськості.

Політбюро ще в 1920-ті роки виділяло гроші на утри­мання прорадянських по суті, але формально незалежних зарубіжних видань. Усі представництва СРСР за рубежем — від дипломатичних і торгових до кореспондентських пунктів ТАРС і газет — були зобов’язані відстежувати публікації про вище керівництво Радянського Союзу і негайно доповідати про них у Москву. А за діяльністю і характером публікацій іноземних кореспондентів, які були постійно акредитовані або приїжджали в СРСР, увели невсипущий і суворий контроль.

Тих, хто писав не те, що хотілося прочитати кремлів­ським постояльцям, під слушними приводами ви­проваджували із Союзу. А прогресивних (у радянському розумінні цього слова) кореспондентів підгодовували цікавою, а часом і сенсаційною інформацією. Так, одному з британських журналістів дали можливість зібрати матеріал і отримати фотографії для обширної статті про дружину Й.Сталіна Надію Аллілуєву. А багатьом іншим інокореспондентам надавали можливість відвідати Грузію, і після цікавої поїздки та щедрого пригощання тим не залишалося нічого іншого, як написати добрий і веселий репортаж про процвітання рідного краю «батька народів».

У статтях про Грузію та її столицю, яка тоді ще називалася Тифлісом, звичайно розказувалося про ті казкові зміни, що відбулися за роки радянської влади. Запорошене містечко, в якому раніше не було навіть справжнього водопроводу, турботами Й.Сталіна отримало воду і фонтани, електростанцію та електричне освітлення, а його вулиці й набережні заасфальтували, що було рідкістю на той час. Тифліс бурхливо розбудовувався і перетворювався на красиве місто європейського рівня.

Проте репортери й уявити не могли, скільки коштів із союзного бюджету виділялося для потреб Грузії та її столиці. Для них знаходилася валюта з особливого резерву Раднаркому, а замовлення тифліської міської ради, за вказівкою політбюро, виконувалися Наркомзовнішторгом першочергово. У Москві діяло представництво Тифлради, яке могло проштовхнути потрібні місту рішення через будь-які інстанції.

Як свідчили американські репортери в 1931 році, вдячні грузини називали Й.Сталіна, більш відомого їм як Сосо Джугашвілі, «цар Сосо Великий» і жартували, що всі попередні грузинські царі приєднували Грузію до Росії, і лише Й.Сталін приєднав Росію до Грузії.

Багато що, проте, свідчить: генсек, можливо, і любив рідні місця, але недолюблював земляків. У середині 1920-х, коли до його обожнювання радянською пропагандою було ще далеко, Й.Сталін розказував, що походив з дрібнобуржуазного середовища: батько володів шевською майстернею і мав найманих працівників. Потім Віссаріон Джугашвілі розорився, маленький Сосо разом зі всією сім’єю пережив ганьбу і приниження банкрутства. Далеко не простими виявились і стосунки із земляками в духовній семінарії, де, судячи зі спогадів сучасників, Йосипа не полюбляло багато наставників і товаришів по навчанню.

Під час заслання в Сольвичегодськ Й.Сталін, як згадував його поза­шлюбний син Костянтин Кузаков, зробив своїм охоронцем не когось із грузинів, а чеченця Якуба, котрий відбував покарання за кілька вбивств. Не довіряв він свого життя землякам і після революції: його денщиком і охоронцем, а потім і начальником охорони стала людина величезної, як казали, фізичної сили — білорус Микола Власик.

Крім усього іншого, керівні комуністи-грузини серйозно ускладнювали життя генеральному секретарю ЦК Й.Сталіну постій­ними чварами, які регулярно доводилося уладжувати. Проте іншого виходу в генсека в ті роки просто не було. Під час боротьби з недругами в керівництві партії будь-який голос члена ЦК або делегата з’їзду цінувався на вагу золота. Тому Й.Сталін як істинний кавказець почав їх купувати, надаючи допомогу ре­гіонам, готовим віддати за нього голоси. Точно так, як і Тифлісу, виділялися, наприклад, гроші на впорядкування Києва і Харкова. Одначе тільки грузини вважали, що генсек у відповідь на беззастережну під­тримку зобов’язаний на перше прохання давати їм усе, в чому вони мали потребу, включаючи і керівні посади.

 

«Людина з маленькими мавпячими очима»

 

«Круговорот» грузинів у керівному радянському середовищі був дивною картиною. Як правило, товариша висували на одну керівну посаду, і, якщо він не міг упоратися, раз у раз переміщували на іншу. Завдяки турботі Й.Сталіна, напри­клад, грузинський революціонер Андрій Лежава встиг побувати в керівництві Наркомату зовнішньої торгівлі, де його вказівки викликали чимало нарікань у фахівців, потім очолив внутрішню торгівлю, де в нього під носом чиновники разом з непом створили цілу систему розкрадання держфондів. Потім його призначили головою Держплану РРФСР і звільнили з цієї посади після того, як на початку першої п’ятирічки за планування довелося взятися всерйоз. Плачевними виявились і результати керівництва трестом «Союзриба», і врешті-решт А.Лежаві знайшли спокійну посаду начальника головного управління субтропічних культур у Наркоматі землеробства.

Переміщення менш значних вихідців з Грузії відбувалося без участі вождя, добре що в Кремлі та на Старій площі в них вистачало високопоставлених земляків. Центральну контрольну комісію партії, що мала великий вплив на кадрову політику, і Наркомат робітничо-селянської інспекції всю другу половину 1920-х років очолював Серго Орджонікідзе, а кадри радянського апарату були в руках секретаря ЦВК СРСР Авеля Єнукідзе.

Саме тому до квітня 1933 року службові переміщення господарника Кирила Какабадзе залишалися поза увагою вождя. Хоча, як свідчили довідки ОДПУ, зацікавитися ним слід було набагато раніше: «Какабадзе Кирилл Дмитриевич, 50 лет, грузин. Происходит из купеческой семьи. До Октябрьской революции занимался торговлей в г.Кони. После Октябрьской революции, в 1917 г., вступил в компартию, занимал ряд ответственных должностей в кооперации, причем в 1925, 1927 и 1929 гг. ездил за границу на международные кооперативные съезды. Затем Какабадзе был председателем с.х. банка и в последнее время — председателем Госплана и зам. пред. СНК Грузии. В 1931 г. Какабадзе выехал за границу в качестве председателя Всесоюзного объединения «Рудоэкспорт» в Германии и там занимал пост директора «Марганэкспорта». В 1932 г. Какабадзе обвинил главн. директора «Марганэкспорта» Розова и пред. правления «Рудоэкспорта» Салтанова в заключении убыточных договоров. Это дело разбиралось ЦКК — РКИ. Партколлегия ЦКК — РКИ объявила Розову и Салтанову выговор, после чего Розов был вызван из Берлина и назначен на работу в правление «Марганэкспорт», Какабадзе же выехал на работу в Берлин».

Проте після перемоги над ворогами К.Какабадзе прослужив у торгпредстві порівняно недовго.

«Летом 1933 года, — йшлося в довідці ОДПУ, — заведующий кадрами берлинского торгпредства Минкин предложил Какабадзе использовать очередной отпуск в СССР. На это предложение Какабадзе ответил рядом контрреволюционных и антисоветских заявлений. Материал по этому вопросу был переслан парторганизацией берлинского торгпредства в ЦКК. 23 сентября 1933 Какабадзе заявил, что в Советский Союз он никогда не поедет и что у него имеются документы, характеризующие мошенническую деятельность торгпредства, которые дадут ему возможность устроиться на работу у Круппа».

Видно, К.Какабадзе керувала не тільки образа за спробу відправити його в СРСР. У нього був роман з німкенею-підлеглою, котра, як уважали в ОДПУ, була тісно пов’язана з нацистами, що прийшли до влади в Німеччині в 1933 році: «Летом 1933 года Какабадзе объявил себя невозвращенцем, бросив работу — «Марганэкспорт» — и не явившись для сдачи дел. До последнего времени Какабадзе нигде не служил, проживая на накопленные им сбережения. В Берлине Какабадзе связан с быв. сотрудницей «Марганэкспорта» немкой Эльзой Дикау, близко стоящей к наци, и студентом-грузином меньшевиком Тодриа Романом. 24 октября 1933 г. Какабадзе против торгпредства в Берлине возбудил судебный процесс, вчинил иск в 5000 марок. На судебном процессе Какабадзе выступил с политической декларацией, указав, что он считает себя не гражданином СССР, а гражданином «свободной национальной Грузии», порабощенной Советами. Решением суда в иске к торгпредству было отказано. Какабадзе хорошо знаком с марганцевой промышленностью Союза, с методами нашей внешней торговли и главным образом — нуждами Союза в импорте».

Проте його знання ви­явилися незатребуваними, а накопичення до весни 1934 року закінчились, і К.Какабадзе вирішив якомога дорожче продати все, що він знав про Й.Сталіна та його оточення, західним ЗМІ. Відомостей про те, кому і як перебіжчик пропонував свої одкровення, ОДПУ отримати не вдалось. Але про підготовлювану публікацію в англійській «Санді експрес» лондонський кореспондент ТАРС відправив телеграму в Москву за день до виходу газети, 7 квітня 1934 року.

«Статья, — мовилося в повідомленні, — посвящена главным образом «описанию жизни» Сталина, его «грубому обращению с подчиненными» и «оргиям» в его «личных имениях» в Зубаловке (12,5 га) под Москвой и на «Красных Горках» в Грузии, «где одно время жил Ленин в период своей болезни». Какабадзе приписывает себе сейчас новые должности, а именно — «начальник большевист­ских сил, выступавших на Петроград против Юденича, член ЦИК Грузии, глава Госплана Грузии».

Через день після публікації повпредство СРСР у Лондоні телеграфувало Й.Сталіну: «Первая статья, озаглавленная «Сталин Грозный», полна гнуснейших клеветнических выпадов и обвинений лично против Сталина, по лживости и низости побивающая рекорд всего того, что до сих пор публиковалось другими невозвращенцами. Подлинник статьи послан вчера ТАСС воздушной поч­той».

Як водиться, газетярі спробували подати сенсаційний матеріал якомога ефектніше. Текст наповнили безліччю подробиць, які шокували обивателів, хоча й абсолютно фантастичних. У статті, наприклад, говорилося, що Й.Сталін живе в апартаментах Івана Грозного.

Не відповідала дійсності й інформація про те, що Володимир Ленін жив у маєтку в Грузії. Проте плани відправити Ілліча відпочивати на грузинське побережжя дійсно існували, а це означало, що хтось із оточення Й.Сталіна, де обговорювалося це питання, або особисто знав перебіжчика і розказував йому про це, або базікав так багато, що розмови дійшли до К.Какабадзе.

На це ж указували і найскандальніші місця в статті:

- «Перед його автомобілем їдуть дві великі машини, а слідом ще дві. Кожна з них замість звичайних фар має прожектори, а автомобіль Сталіна занурений у повну темряву».

- «У нього є маєток у 300 тис. акрів за Москвою, іменований Зубалівкою. Він розташований більш ніж за годину їзди від Кремля. Отримавши цей маєток, Сталін позбавив усіх селян майна і відправив їх на роботу в місто».

Деякі деталі дозволяли звузити коло підозрюваних у недоречній балакучості до однієї людини. Про оргії Й.Сталіна, наприклад, мовилося: «Веселі вечори з молодими жінками. Раніше він вів розгульне життя. Він став розсудливим лише в останні два-три роки». Постійним учасником цих заходів був лише А.Єнукідзе. І він же за посадою знав про те, в скільки обходиться обслуговування генсека і скільки його ворогів відправляється в ГУЛАГ. «Сталін живе як цар, — мовилося в статті Какабадзе. — Це обходиться в 300 тис. фунтів стерлінгів у рік і в 1000 життів у день».

Проте, напевно, найне­приємнішими в статті були особисті характеристики Й.Сталіна й особливо опис його зовнішності: «Людина з маленькими мавпячими очима».

 

«Відповідальний носій ідеї»

 

Після появи статті радянські дипломати і пропагандисти стали шукати спосіб дати відсіч перебіжчику і його покровителям. Повпредство в Лондоні запропонувало два варіанти можливої реакції. У телеграмі в Москву 9 квітня говорилося: «Можете ли сообщить какие-либо данные, компрометирующие Какабадзе, и опровергнуть его утверждения о его преж­ней близости к нашему партруководству. Эти сведения мы постарались бы передать в прессу».

А наступного дня запропонувало використовувати й офіційний шлях: «Не считаете ли целесообразным сделать по этому поводу демарш перед «Форейн офис»? В случае положительного ответа укажите также, какого рода должен быть демарш (в официальном или частном порядке) и кто персонально должен будет его сделать».

З приводу реакції йшли суперечки і в Москві. Нарком закордонних справ Максим Литвинов пропонував зробити офіційну заяву ТАРС, але відповідальний керівник агентства Яків Долецький хотів уникнути виконання цього неприємного доручення: «Тов. Литвинов предлагает дать за границу опровержение ТАСС, в котором указать имеющиеся у нас данные о Какабадзе как мелком торговом служащем, невозвращенце, и опровергнуть его заявления о том, что он был членом Ленинградского комитета партии, членом ЦИКа Грузии, комиссаром, и таким образом опорочить его статьи как клеветнические. Мне кажется это нецелесообразным. Гораздо эффектнее будет в фельетонах в «Правде» и «Известиях» резко ударить по «Санди экспресс», прибегающей в борьбе с влиянием СССР к опубликованию статей проходимца и жулика Какабадзе. Официальное опровержение ТАСС может привлечь еще большее внимание к антисоветским статьям, которые будут перепечатываться иностранной печатью именно вследствие того, что мы создадим большой авторитет их автору своим официальным опровержением».

Урешті-решт Й.Сталін вирішив, що чим менше уваги приділятиметься К.Какабадзе і його статтям, тим швидше про них забудуть. А відігрався вождь на земляках-грузинах. 13 квітня, зразу ж після того, як генсек отримав переклад статті Какабадзе, в Москві почалися арешти численних представників різноманітних грузинських організацій, що солодко жили в радянській столиці та лобіювали інтереси своїх рад, колгоспів або підприємств. Наступного дня Й.Сталін відправив секретарю Закавказького крайкому Лаврентію Берії шифровку: «Кроме арестованных в московских гостиницах грузинских кутил и безобразников, арестована еще большая группа безобразников в Ленинграде. Разнузданность так называемых представителей грузинских хозорганизаций легла позором на закавказских организациях. Обязываем вас принять срочные меры к ликвидации безобразий, если не хотите, чтобы закорганизации попали под суд ЦК ВКП(б). О принятых мерах сообщите».

Через деякий час Й.Сталін розпорядився перевірити господарську діяльність грузинських представництв, де знай­шли заплутаний бухгалтерський облік і розтрату підзвітних коштів. У липні 1934 року справу про роз­трату «грузинських коло­брод» передали в суд, але процес провели тихо, без помпи і широкого висвітлення в центральній пресі.

Так само тихо кілька місяців опісля звільнили з посади й А.Єнукідзе — за втрату пильності при підборі кадрів для кремлів­ської бібліотеки, в коло співробітників якої проникли терористи, і всього підлеглого йому апарату секретаріату ЦВК СРСР.

«О степени засорен­ности этого аппарата, — йшлося в рішенні політбюро, — свидетельствует то обстоятельство, что при проверке работников секретариата ЦИК СССР специально назначенной ЦК ВКП(б) комиссией из 107 человек оказалось возможным оставить для работы в Кремле только 9 человек, остальные либо подлежали увольнению, либо переводу на работу вне Кремля. Надо сказать, что многие из участников и в особенности участниц кремлевских террористических групп (Нина Розенфельд, Никитинская, Раевская и др.) пользовались прямой поддержкой и высоким покровительством тов. Енукидзе. Многих из этих сотрудниц тов. Енукидзе лично принял на работу, с некоторыми из них сожительствовал.

Само собой разумеется, что тов. Енукидзе ничего не знал о готовящемся покушении на товарища Сталина, а его использовал классовый враг как человека, потерявшего политическую бдительность и проявившего несвойственную коммунистам тягу к бывшим людям. Однако тов. Енукидзе несет за все это политическую ответственность, поскольку он в подборе работников руководствовался соображениями, не связанными с интересами дела, тем самым способствовал проникновению в Кремль враждебных советской власти террористических элементов».

У березні 1935 року А.Єну­кідзе перевели на посаду голови ЦВК Закавказької РФСР, а в червні на пленумі ЦК ВКП(б) вивели з членів ЦК і виключили з партії. І в тому ж році золотий дощ, що лився на Грузію з Москви, практично вичерпався. Якщо тепер гроші й виділяли, то тільки після особистих (деколи багатократних) звернень Л.Берії. У Тифлісі більше ніхто не звав Й.Сталіна «Сосо Великий», а після перевірки партквитків, у ході якої лави грузинських комуністів помітно порідшали, в республіці пішли зовсім інші розмови про правління вождя всіх народів. У доповідях НКВС Й.Сталіну цитувалися деякі з них: «Коммунистическая партия стала фашистской. Такой грабеж крестьянства в прошлом производился только в Турции. Я соглашаюсь с меньшевиками в национальной политике: армяне и русские должны находиться у себя, а Грузией должны править грузины».

Можливо, тому вождь санкціонував у республіці чи не найжорстокіші в СРСР репресії проти інтелігенції та старих комуністів. Однак і після цього неприязнь Й.Сталіна до земляків не зменшилася. Про те, як генсек протидіяв проникненню грузинів у союзні органи влади, писав пізніше в покаянних листах Всеволод Меркулов, котрий приїхав у 1938 році з Тбілісі в Москву разом з призначеним заступником голови НКВС Л.Берією: «Он предложил мне ехать с ним, и я согласился. Вскоре Берия выписал из Тбилиси ряд работников: Кобулова, Мамулова, Деканозова, Шария, Капанадзе, Эсиава, Гагуа и др. Приехало из Грузии так много работников, что позже Берия пришлось часть из них откомандировать обратно, т.к., кажется, товарищ Сталин обратил на это внимание... Хотя в конце 1938 г., когда Берия стал наркомом внудел СССР вместо Ежова и, несмотря на мои просьбы не делать этого, выдвинул меня своим первым заместителем, он в оперативной работе все же опирался главным образом на Кобулова. Сейчас мне совершенно ясно, что Берия вы­двинул меня на эту должность главным образом только потому, что я был единственным русским из его окружения. Он понимал, что назначить первым заместителем Кобулова или Деканозова он не может. Такие кандидатуры не будут приняты. Оставалась одна моя кандидатура. Думаю, что Берия понимал, по крайней мере внутренне, что я не был приспособлен по своему характеру для этой должности, но другого выхода, видимо, у него не было».

Відтоді керівники республіки свої прохання про допомогу і підтримку направляли спочатку Л.Берії, і вже той вирішував, доповідати про них вождю, коли він був у гарному настрої, чи відкладати на безрік. У результаті Грузія все одно одержувала більше бага­тьох інших республік (наприклад, вона випереджала багато регіонів СРСР за кількістю фахівців з вищою освітою та вчених на душу населення).

Проте ставлення Й.Сталіна до земляків залишилося незмінним. Коли на початку 1950-х років вождь вирішив, що Л.Берія сконцентрував у своїх руках дуже багато влади, то без коливань під час так званої мінгрельської справи почав готувати нову хвилю репресій у Грузії проти ставлеників найближчого соратника. І лише смерть Й.Сталіна поклала цьому край.

 

Світлана КУЗНЕЦОВА,

«Коммерсант-Власть»