Закон і Бізнес


«Очищати поступово, але грунтовно»

Відмова у виданні паспорта означала автоматичне виселення з режимного міста


Історія, №16 (900) 16.04—24.04.2009
2972

35 років тому, в 1974-му, нарешті вирішили видавати паспорти сільським жителям СРСР, заборонивши, правда, приймати їх у містах на роботу. Оглядач «Власти» Євген ЖИРНОВ відновив історію боротьби радянського керівництва за збереження відміненого кріпацтва.


35 років тому, в 1974-му, нарешті вирішили видавати паспорти сільським жителям СРСР, заборонивши, правда, приймати їх у містах на роботу. Оглядач «Власти» Євген ЖИРНОВ відновив історію боротьби радянського керівництва за збереження відміненого кріпацтва.

 

«Виникла необхідність більш точного обліку»

 

Коли радянські школярі вчили вірші про «краснокожую паспортину», багатьом з них рядки Володимира Маяковського нагадували про те, що їхні батьки при всьому бажанні не можуть отримати «дубликат бесценного груза», оскільки він, за законом, для сільських жителів не передбачався.

А також про те, що, збираючись поїхати з рідного села кудись далі від райцентру, кожний колгоспник був зобов’язаний обзавестися довідкою із сільради, яка посвідчувала його особу і діяла не більше ніж 30 днів. І що давали її виключно з дозволу голови колгоспу, аби довічно записаний у його лави селянин не надумав залишити колективне господарство за власним бажанням.

Одні селяни, особли­во ті, хто мав численних міських родичів, соромилися свого становища. А інші про несправедливість радянських законів навіть не замислювалися, оскільки ніколи за своє життя не покидали рідного села і ланів. Утім, як і багато поколінь їхніх предків.

Отже, не було нічого дивного в тому, що міліція вирішила спростити собі життя шляхом тотального обліку. Адже після закінчення громадянської війни і запровадження нової економічної політики почалося не тільки пожвавлення приватного бізнесу та торгівлі, а й масове переміщення населення, яке шукало кращої долі. Проте ринкові відносини передбачали і наявність ринку праці з робочою силою, що може вільно переміщатися. Тому пропозицію НКВС у Раднаркомі зустріли без особливого ентузіазму.

У січні 1923 року нарком внутрішніх справ Олександр Бєлобородов скаржився в ЦК РКП(б): «С начала 1922 года перед НКВД встал вопрос о необходимости изменения существующего порядка о видах на жительство. Декрет ВЦИК и СНК от 28/VI-1919 г. определял лишь введение трудовых книжек в городах Петрограде и Москве, а в остальных частях республики никакие документы этим декретом не вводились и лишь косвенно указывалось (ст.3 этого декрета) на существование паспорта, по предъявлению которого и выдавалась трудкнижка. С введением нэп отпал смысл выдачи трудкнижек в Москве и Петрограде и вместе с тем, в связи с установлением частного товарооборота и частного производства, возникла необходимость более точного учета городского населения, а следовательно, и необходимость введения того порядка, при котором учет мог бы быть полностью обеспечен.

Кроме того, практика децентрализованной выдачи документов на местах показала, что документы эти выдавались крайне разнообразные и по существу, и по форме, причем выданные удостоверения настолько просты, что подделка их не представляет никакого затруднения, что, в свою очередь, крайне затрудняет работу розыск­ных органов и милиции. Учитывая все изложенное, НКВД разработал проект положения, который после согласования с заинтересованными ведомствами 23 февраля 1922 г. был внесен в СНК на утверждение. В Малом Совнаркоме в заседании от 26 мая 1922 г. признано введение единого вида на жительство в РСФСР нецелесообразным» (Тут і далі стилістичні та лексичні особливості цитованих джерел збережені. — Прим. ред.).

Після довгого ходіння по інстанціях питання про паспорти було розглянуто в найвищому законодавчому органі — президії ВЦВК, але там його відхилили. Проте О.Бєлобородов наполягав: «Потребность в установленном документе — удостоверении личности — так велика, что на местах уже приступили к решению во­проса по-своему. Проекты разработали Петроград, Москва, Турк-Республика, Украина, Карельская Коммуна, Крымская Республика и целый ряд губерний. Допущение разнообразных типов удостоверений личности для отдельных губерний, областей чрезвычайно затруднит работу административных органов и создаст много неудобств для населения».

У ЦК також не відразу дійшли згоди. Але врешті-решт вирішили, що контроль важливіший за ринкові принципи, і з 1 січня заборонили дореволюційні документи, а також будь-які інші папери, що використовувалися для посвідчення особи, включаючи трудові книжки. Замість них вводилося єдине посвідчення особи громадянина СРСР.

 

«Кількість затриманих була досить значною»

 

Проте на ділі паспортизація так і не була проведена, все звелося до довідок установленого зразка з домоуправлінь, за допомогою яких налагодити реальний контроль за переміщеннями громадян так і не вдалося. Комісія Політ­бюро, яка в 1932 році розглядала питання про паспортизацію країни, констатувала: «Порядок, установленный декретом ВЦИК от 20.VI.1923 г., измененный декретом от 18.VII.1927 г., являлся настолько несовершенным, что в данное время создалось следующее положение. Удостоверение личности не обязательно, за исключением «случаев, предусмотренных законом», но такие случаи в самом законе не оговорены. Удостоверением личности является всякий документ вплоть до справок, выданных домоуправлением. Этих же документов достаточно и для прописки, и для получения продовольственной карточки, что дает самую благоприятную почву для злоупотреблений, поскольку домоуправления на основании ими же выданных документов сами производят прописку и выдают карточки.

Наконец постановлением ВЦИКа и Совнаркома от 10.XI.1930 право выдачи удостоверений личности было предоставлено сельсоветам и отменена обязательная публикация об утере документов. Этот закон фактически аннулировал документацию населения в СССР».

Питання про паспорти постало в 1932 році не випадково. Після суцільної колективізації сільського господарства почалася масова втеча селян у міста, що посилювало продовольчі труднощі. І саме для очищення міст, насамперед Москви і Ленінграда, від зайшлого елемента запроваджувалася нова паспорт­на система. Єдиний документ, що посвідчував особу, вводився в містах, оголошених режимними, і паспортизація була одночасно способом їх чистки від збіглих селян.

Паспорти, правда, не видавали не тільки їм, а ще й недругам радвлади, позбавленим виборчих прав, неодноразово судимим злочинцям, а також усім підозрілим і соціально чужим елементам. Відмова у виданні документа, що посвідчував особу, означала автоматичне виселення з режимного міста, і за перші чотири місяці 1933 року, коли проходила паспортизація двох столиць, у Москві населення зменшилось на 214700 чоловік, а в Ленін­граді — на 476182.

У ході кампанії, як водиться, траплялися численні помилки і перегини. Так, Політбюро вказало міліції, що старим, діти яких отримали паспорти, документ теж слід видавати, навіть незважаючи на приналежність до революції до заможних і правлячих класів. А для підтримки антирелігійної роботи дозволили видавати паспорти колишнім священнослужителям, які добровільно відмовилися від сану.

У трьох найбільших містах країни, включаючи тодішню столицю України Харків, після паспортизації покращала не тільки кри­мінальна обстановка, а й стало менше їдців. У результаті постачання хай і не дуже суттєво, але покращало. На що не могли не звернути уваги в інших великих містах країни, а також прилеглих областях і районах. Услід за Москвою паспортизацію провели в 100-кі­лометровій зоні навколо столиці. А вже в лютому 1933 року до списку міст, де паспортизація проводилася першочергово, включили, наприклад, Магнітогорськ, який тільки будувався.

У міру розширення списку режимних міст і місцевостей посилювалася і протидія населення. Громадяни СРСР, які залишилися без паспортів, обзаводилися липовими довідками, змінювали біографії та прізвища і перебиралися в місця, де паспортизація тільки мала проводитись і можна було пошукати щастя ще раз. А багато хто приїжджав у режимні міста, жив там нелегально і роздобував собі харчі, працюючи вдома за замовленнями різноманітних артілей. Отже, навіть після закінчення паспортизації чистка режимних міст не припинялася.

У 1935 році глава НКВС Генріх Ягода і прокурор СРСР Андрій Вишинський доповідали в ЦК і Раднарком про створення спе­ціальних трійок для порушників паспортного режиму: «В целях быстрейшей очист­ки городов, подпадающих под действие ст.10 закона о паспортах, от уголовных и деклассированных элементов, а также злост­ных нарушителей Положения о паспортах, Наркомвнудел и Прокуратура Союза СССР 10 января 1935 г. дали распоряжение об образовании на местах специальных троек для разрешения дел указанной категории. Это мероприятие диктовалось тем, что число задержанных лиц по указанным делам было очень значительным, и рассмотрение этих дел в Москве в особом совещании приводило к чрезмерной затяжке рассмотрения этих дел и к перегрузке мест предварительного заключения».

На документі Йосип Сталін написав резолюцію: «Быстрейшая» очистка опасна. Надо очищать постепенно и основательно, без толчков и излишнего административного восторга. Следовало бы определить годичный срок окончания чисток».

До 1937 року всебічну чистку міст у НКВС визнали завершеною і доповідали в Раднарком:

«1. По СССР выданы паспорта населению городов, рабочих поселков, районных центров, новостроек, мест расположения МТС, а также всех населенных пунк­тов в пределах 100-километровой полосы вокруг гг.Москвы, Ленинграда, 50-километровой полосы вокруг Киева и Харькова; 100-километровой Западно-Европейской, Восточной (Вост. Сибирь) и Дальне-Восточной пограничной полосы; эспланадной зоны ДВК и острова Сахалина и рабочим и служащим (с семьями) водного и железнодорожного транспорта.

2. В остальных сельских не паспортизованных мест­ностях паспорта выдаются лишь населению, уходящему на отходничество, на учебу, на лечение и по другим причинам».

Власне, це й було другою за черговістю, але головною за значенням метою паспортизації. Сільське населення, яке залишилося без документів, не могло покинути рідних місць, оскільки порушників паспортного режиму чекали трійки та ув’язнення. А ­отримати довідку на виїзд для роботи в місті без згоди правління колгоспу було абсолютно неможливо. Отже, селяни, як і за часів кріпацтва, виявилися намертво прив’язаними до рідних домівок і мали наповнювати засіки батьківщини за трудодні або зовсім безкоштовно, оскіль­ки іншого вибору їм просто не залишили.

Паспорти видали лише селянам у прикордонних заборонених зонах (у 1937 році в закавказьких і середньоазійських республіках), а також жителям сільських місцевостей, приєднаних до СРСР Латвії, Литви та Естонії.

 

«Такийпорядок нічим не виправданий» 

 

У наступні роки паспорт­на система лише посилювалася. Вводилися обмеження на проживання в режимних містах для всіх нетрудових елементів, за винятком пенсіонерів, ін­валідів і трудящих, які були на утриманні, що насправді означало автоматичне позбавлення прописки і виселення з міста будь-якої людини, котра втратила роботу і не мала працю­ючих близьких. З’явилася практика закріплення на важкій роботі шляхом вилучення паспортів. Наприклад, з 1940 року в шахтарів у відділах кадрів забирали паспорти, видаючи замість них спеціальні посвідчення, власники яких не могли ні влаштуватися на нову роботу, ні залишити свої місця проживання.

Звісно, народ шукав лазівки в законах і намагався вирватися на волю. Залишити рідний колгосп можна було лише завербувавшись на ще більш важку роботу: лісозаготівлі, розробку торфу, будівництво у віддалених північних районах. Якщо згори надходила рознарядка на робочу силу, голови колгоспів могли тільки воловодити і зволікати з виданням дозвільних документів. Правда, паспорт завербованому видавався лише на строк дії договору, максимум на рік. Після чого колишній колгоспник усіма правдами і неправдами намагався продовжити угоду, а потім перейти в штат постійних працівників цього підприєм­ства.

Ще одним дієвим способом отримання паспорта стало раннє відправлення дітей на навчання у фабрично-заводські училища і технікуми. В колгосп добровільно-примусово записували всіх, хто жив на його території, починаючи з 16 років. І фокус полягав у тому, щоб підліток почав учитися в 14—15 років і вже там, у місті, отримав паспорт.

Проте найнадійнішим способом уникнути колгосп­ної кабали багато років залишалася служба в армії. Віддавши батьківщині патріотичний борг, сільські хлопці масово йшли на заводи, будівництво, в міліцію, залишалися на надстрокову службу, лише б не повертатися додому, в колгосп. Причому батьки їх усіляко в цьому підтримували.

Здавалося б, кінець колгоспному ярму мав би настати після смерті Й.Ста­ліна і приходу до влади люблячого селян Микити Хрущова. Але «дорогий Микита Сергійович» зовсім нічого не зробив для зміни паспортного режиму в селі, мабуть, розуміючи, що, отримавши свободу пересування, селяни перестануть працювати за гріш. Нічого не змінилося і після усунення М.Хрущова і переходу влади до тріумвірату — Леоніда Брежнєва, Олексія Косигіна і Миколи Підгірного. Адже країні, як і раніше, було потрібно багато дешевого хліба, а вирощувати зернові інакше, ніж експлуатуючи селян, давно вже розучилися. Саме тому в 1967 році пропозицію першого заступника голови Радміну СРСР і головного відповідального за сільське господарство Дмитра Полянського перші особи країни зустріли багнетами.

«Согласно действующему законодательству, — писав Д.Полянський, — выдача паспортов в нашей стране распространяется только на лиц, проживающих в городах, районных центрах и поселках городского типа (в возрасте 16 лет и старше). Те, кто живет в сельской местности, не имеют права на получение этого основного документа, удостоверяющего личность советского гражданина. Такой порядок в настоящее время ничем не оправдан, тем более что на территории Латвийской, Литовской и Эстонской ССР, Московской и Калининградской областей, некоторых районов Казахской ССР, Ленинградской области, Краснодарского и Ставропольского краев и в пограничной зоне паспорта выдаются всем проживающим там, независимо от того, горожане они или деревенские жители. Кроме того, по сложившейся практике паспорта выдаются и гражданам, проживающим в сельской местности, если они работают в промышленных предприятиях, учреждениях и организациях или на транспорте, а также материально-ответственным работникам в колхозах и совхозах.

По данным Министерства охраны общественного порядка СССР, число лиц, проживающих сейчас в сельской местности и не имеющих права на паспорт, достигает почти 58 млн человек (в возрасте 16 лет и старше); это составляет 37 процентов всех граждан СССР. Отсутствие паспортов у этих граждан создает для них значительные трудности при осуществлении трудовых, семейных и имущественных прав, поступлении на учебу, при получении различного рода почтовых отправлений, приобретении товаров в кредит, прописке в гостиницах и т.п...

Одним из главных доводов нецелесообразности выдачи паспортов гражданам, проживающим в сельской местности, являлось стремление сдержать механический рост городского населения. Однако проведенная в указанных выше союзных республиках и областях паспортизация всего населения показала необоснованность имевшихся на сей счет опасений; она не вызвала дополнительного притока населения из деревни в город. К тому же такой приток можно регулировать и при наличии паспортов у сельских жителей. Нынешний порядок паспортизации, ущемляющий права советских граждан, проживающих в деревне, вызывает у них законное недовольство. Они справедливо считают, что такой порядок означает для значительной части населения ничем не обоснованную дискриминацию, с которой надо покончить».

Під час голосування щодо запропонованої Д.Полянським постанови в по­літбюро найбільш маститі його члени — Л.Брежнєв і Михайло Суслов — проект не підтримали, а не менш упливовий О.Косигін за­пропонував обговорити питання додатково. А після виникнення розбіжностей, за заведеним Л.Брежнєвим порядком, будь-яка проблема знімалася з розгляду на невизначений час.

Проте питання виникло знову два роки по тому, в 1969-му, причому порушив його міністр внутрішніх справ СРСР Микола Щолоков, який стикнувся, як і його попередник Бєлобородов, з необхідністю орга­нізації точного поголовного обліку всіх громадян країни. Адже якщо на кожного паспортизованого громадянина країни в міліції разом з його даними зберігалася фотографія, то упізнати злочинців — гастролерів із сіл було неможливо. М.Щолоков, правда, спробував представити справу так, ніби йдеться про видання нових паспортів усій країні, в результаті чого можна усунути й несправедливість відносно селян.

«Издание нового Положения о паспортной системе в СССР, — ішлося в записці МВС до ЦК КПРС, — вызывается также необходимостью иного подхода к решению ряда вопросов, связанных с паспортной системой, в связи с принятием новых уголовного и гражданского законодательств. Кроме того, в данное время согласно существующему положению паспорта имеют только жители городских местностей, сельское население их не имеет, что создает для жителей села большие трудности (при получении почтовых отправлений, приобретении товаров в кредит, выезде по туристским путевкам за границу и т.п.).

Происшедшие в стране изменения, рост благосостояния сельского населения и укрепление экономической базы колхозов подготовили условия для выдачи паспортов и сельскому населению, что приведет к устранению различий в правовом положении граждан СССР в части документирования их паспортами. Вместе с тем ныне действующие паспорта, изготовляемые по образцам, утвержденным еще в тридцатых годах, морально устарели, их внешний вид и качество вызывают справедливые нарекания трудящихся».

М.Щолоков належав до найближчого оточення Л.Брежнєва і міг розраховувати на успіх. Проте тепер уже М.Підгірний, який голосував за проект Д.Полянського, виступив проти: «Цей захід несвоєчасний і надуманий». І питання з паспортизацією колгоспників знову зависло в повітрі.

Лише в 1973 році справа зрушилася з місця. М.Щолоков знову направив у Політбюро записку про необхідність зміни паспорт­ної системи, яку підтримали всі керівники КДБ, прокуратури та органів юстиції. Могло здатися, що єдиний раз за всю історію СРСР правоохоронні органи захищали права радянських громадян. Але це тільки здавалося. У відгуку відділу адміністративних органів ЦК КПРС, який займався армією, КДБ, МВС, прокуратурою і судовими органами, йшлося: «По мнению МВД СССР, назрела необходимость по-новому решить ряд вопросов паспорт­ной системы в стране. В частности, предлагается паспортизировать не только городское, но и все сельское население, которое в настоящее время паспортов не имеет. Это касается 62,6 млн жителей сельской местности в возрасте старше 16 лет, что составляет 36% к численности всего населения такого возраста. Предполагается, что паспортизация сельских жителей улучшит организацию учета населения и будет способствовать более успешному выявлению антиобщественных элементов. Вместе с тем следует иметь в виду, что осуществление этого мероприятия может повлиять в отдельных местностях на процессы миграции сельского населения в города».

Створена для підготовки паспортної реформи комісія Політбюро враховувала інтереси всіх сторін, працювала неквапливо і підготувала свої пропозиції лише в наступному, 1974 ро­ці: «Полагали бы необходимым принять новое Положение о паспортной системе в СССР, поскольку действующее сейчас Положение о паспортах, утвержденное в 1953 году, в значительной мере устарело и некоторые установленные им правила требуют пересмотра... Проектом предусма­­­ривается выдавать паспорта всему населению. При этом для колхозников сохраняется существующий порядок приема их на работу на предприятия и стройки, т.е. при наличии справок об отпуске их правлениями колхозов».

У результаті сільське населення нічого, крім можливості діставати зі штанів «краснокожую паспортину», так і не отримало. Зате на нараді щодо безпеки і співпраці в Європі, яка проходила в тому ж 1974 році в Гельсінкі, де дебатувалося питання про права людини в СРСР, ніхто не міг дорікнути Л.Брежнєву, що в нього 60 млн чоловік позбавлені свободи пересування. А те, що вони як працювали, так і продовжували працювати за гріш, залишалося другорядною деталлю.

 

Євген ЖИРНОВ,

«Коммерсант-Власть»