Багато грошей з нічого

300 років тому перші фінансові піраміди створювалися на благо держави

Автор ідеї заробити за короткий строк багато грошей, не до­кладаючи при цьому ніяких зусиль, не відомий. Проте вона в усі часи виглядала вкрай привабливо. Тому фінансові піраміди, що обіцяли величезні дивіденди з невеликих вкладів, мали популярність як у минулому, так і тепер.

Автор ідеї заробити за короткий строк багато грошей, не до­кладаючи при цьому ніяких зусиль, не відомий. Проте вона в усі часи виглядала вкрай привабливо. Тому фінансові піраміди, що обіцяли величезні дивіденди з невеликих вкладів, мали популярність як у минулому, так і тепер. Усі подібні схеми — від Компанії південних морів до інвестиційного підприємства Бернарда Медоффа — працювали за одним і тим самим принципом: широке коло клієнтів передає гроші в руки невеликої групи, яка створила цю піраміду.

 

Уміння вчасно відійти вбік

 

Перші фінансові піраміди відомі з початку XVIII ст., причому створювалися вони не з якою-небудь шахрайською метою, а на благо держави.

Компанія південних морів з’явилася в Британії 1711 року. І заснував її лідер торі (правлячої партії) Роберт Гарлі, котрий увійшов у історію як граф Оксфорд. Він народився 1661 року в сім’ї великого землевласника і впливового політика сера Едварда Гарлі.

Гроші батьків допомогли Роберту отримати чудову освіту в приватній школі в Шилтоні, графство Оксфордшир. У 1689 році Р.Гарлі обрали до нижньої палати парламенту, де він, за сімейною традицією, прилучився до вигів, а потім перейшов до табору торі: він був не задоволений зовнішньою по­лі­тикою короля Вільгельма III, у воцарінні якого брали активну участь Гарлі.

Через кілька років Роберту вдалося стати на чолі парламенту. Завдяки неабиякому інтелекту й виверт­кості Р.Гарлі в 1710 році отримав під контроль усі фінанси країни, зайнявши посаду канцлера казначейства. А в травні наступного року йому надали титул «граф Оксфорда», призначивши на одну з найвищих державних посад — лорд-скарбника, як іменувалися тоді прем’єр-міністри.

У той час величезний інтерес стала викликати Південна Америка з її незчисленними скарбами. Створена Р.Гарлі торгова Компанія південних морів мала стати провідником британського впливу на континенті, де господарювала Іспанія. Принаймні так усе виглядало збоку.

Насправді ж Р.Гарлі, завідуючи казначейством, прагнув знайти спосіб швидко виплатити державний борг, який у ті роки досяг колосальної суми — 30 млн фунтів стерлінгів і продовжував зростати. Банк він згідно із законом організувати не міг, тому довелося створити торгове підприємство. Не можна сказати, що воно не виконувало ніяких торгових функ­цій: Компанія південних морів успішно переправляла до Південної Америки рабів, куплених у Західній Африці. Але її основна діяльність усе ж таки полягала в продажу акцій населенню в рахунок погашення державного боргу (як оплата за цінні папери приймались урядові облігації). Компанія обіцяла виплати набагато вищі, ніж приносили облігації, а оскільки за нею стояв лорд-скарбник, усі легко цьому повірили.

За перші роки діяльності вдалося акумулювати облігації на суму понад 10 млн фунтів стерлінгів, за якими уряд платив набагато менше, ніж власникам облігацій. Такий стан справ усіх улаштовував: держава виплачувала борг з низькими відсотками, правління Компанії південних морів одержувало стабільний та чималий дохід, а англійці продовжували вірити, що акції з часом принесуть їм набагато більший прибуток, ніж облігації.

Проте погашення державного боргу відбувалося все ж таки набагато повільніше, ніж його збільшення. До 1719 року він досяг астрономічної суми — 50 млн фунтів стерлінгів. Були потрібні термінові заходи для його скорочення. Компанія заявила про намір викупити в населення облігації на суму більше ніж 30 млн фунтів стерлінгів.

У 1720 році до британського парламенту був унесений білль про розширення сфери діяльності Компанії південних морів, який надавав їй виняткові права на торгівлю з іспанськими колоніями в Америці. Паралельно в суспільстві почали поширювати чутки про швидку угоду з Іспанією, яка відкриє доступ до золотих ресурсів Південної Америки. Правління компанії знову пообіцяло своїм акціонерам величезні дивіденди, і в результаті вартість акцій зросла з номінальних 100 до 130 фунтів стерлінгів  ще до голосування за білль.

Емісії цінних паперів компанії проводилися кілька разів: спочатку акції продавалися по 300 фунтів стерлінгів, потім — по 400. Всього за кілька днів були зібрані мільйони. На ринку цінних паперів почалося безумство: акції зростали в ціні щодня, їхні власники ставали все багатшими, під­штовхуючи до купівлі цінних паперів своїх друзів і сусідів. У результаті до середини 1720 року за кожну акцію Компанії південних морів платили в 10 разів більше від її номінальної вартості. У результаті більше ніж 80% облігацій опинилося в руках торгового підприємства.

На піку зростання курсу цінних паперів стали з’являтися чутки, що керівництво компанії позбавляється від своїх часток: нібито справи в підприємства йдуть кепсько. Ціна акцій упала до 900 фунтів стерлінгів. Спроби членів правління заявити про успі­хи компанії викликали ще більші підозри й обвалили вартість цінних паперів до 400 фунтів. Втручання короля і Банку Англії не допомогло зібрати достатніх коштів для порятунку компанії. Вартість акцій упала до ще не забутих 130 фунтів стерлінгів, у результаті десятки тисяч людей розорилися.

Проблему держборгу було вирішено. Але через масове невдоволення обдурених вкладників, серед яких опинились і члени парламенту, почалося розслідування. За рішенням Палати громад створили спеціальний комітет для вивчення операцій цієї фінансової піраміди. У результаті майже всі члени правління Компанії південних морів опинилися за гратами.

Граф Оксфорд благополучно уникнув усіх напастей. Коли виник скандал з акціями, він уже не брав діяльної участі в долі компанії: коли в 1714 році престол перейшов до Георга I, Р.Гарлі відійшов від державних справ і переїхав у свій маєток у Херефордширі. Нова влада не ставилася до нього прихильно, і незабаром проти графа висунули обвинувачення в державних злочинах, не пов’язаних з Компанією південних морів, визнали винним і посадили на 2 роки в Тауер. Помер Р.Гарлі у 1724 році.

 

Уміння затягувати з отриманням спадщини

 

В основі будь-якої фінансової піраміди повинна лежати легенда про те, як саме гарантуються високі доходи вкладників. Справжнім майстром була одна хитромудра француженка, котра зуміла обвести довкола пальця і простого торговця, і президента.

Тереза Ембер (при народженні Доріньяк) з’явилася на світ у 1856 році в благополучній сім’ї в селі Оссон на півдні Франції. Коли Терезі було 14 років, її мати померла, залишивши сім’ю майже без засобів для існування. Зрозумівши, що розраховувати на батька не доводиться, дівчина почала щосили користуватися власною природною чарівливістю і розвинутою уявою, аби переконувати продавців у різних магазинах надавати їй кредит на покупки. Вона змушувала їх повірити, що незабаром їй у спадок перейде розташований на кордон з Іспанією замок Маркот або що вона заручена із сином торгового магната з Бордо: їй з легкістю вдавалося видавати брехню за правду.

Проте через три роки терпінню купців, котрі так і не побачили своїх грошей, настав кінець. Вони об’­єднались і розкрили обман, позбавивши сім’ю Терези всього — навіть маєтку. Аферистці довелося переїхати з батьком у Тулузу, щоб спробувати знайти там роботу.

Одначе замість заробітку Тереза знайшла чоловіка. Річ у тому, що її тітка Марі Теньє була замужем за Густавом Ембером, професором права в Тулузькому університеті. Він був захоплений політикою і зробив відмінну кар’єру, ставши міністром юстиції. З Терезою одружився його син Фредерік. Весілля вийшло розкішним: одне плаття нареченої коштувало 5 тис. франків (на ці гроші можна було винаймати квартиру в Парижі цілий рік). За традицією, витрати на церемонію брала на себе сім’я нареченої, і Терезі знову вдалося отримати кілька кредитів, більша частина яких так і не була виплачена.

За допомогою свого могутнього свекра вона змогла отримати кілька іпотечних кредитів на сотні тисяч франків, закладаючи майно у Франції та за рубежем, яке ніколи їй не належало, — наприклад, уже згадуваний замок Маркот. У короткі строки, викуповуючи і перезаставляючи маєтки, Ембери перетворилися на дуже великих власників, котрі володіли апартаментами в Парижі та замком з озером неподалік столиці.

Чоловік Терези йшов по стопах свого батька — він став депутатом французького парламенту. З часом сім’я придбала чотириповерховий особняк на авеню де ла Гранд Арме, одній з найпрестижніших вулиць Парижа. У них на прийомах бували не тільки багаті буржуа, а й найвпливовіші по­літики Франції, а також діячі мистецтва: Еміль Золя, Марсель Пруст, а також Сара Бернар.

Для Терези полонити нових знайомих і заручитися їхньою довірою було не складніше, ніж ошукати сільських торговців. Вона знову придумала казку — про те, як у 1879 році, опинившись в одному вагоні потяга з американським мільйонером Робертом Кроуфордом, вона врятувала йому життя, не давши померти від серцевого нападу. На подяку він нібито заповів їй усі свої статки в 100 млн франків — €300 млн за сучасним курсом. Але вона не могла отримати спадщину доти, доки її молодша сестра (яка теж була в поїзді) не досягне 21-річного віку і не вийде заміж за одного із синів Р.Кроуфорда. У цю історію, що стала запорукою доброї репутації Терези, повірило багато її багатих друзів, які охоче допомагали аферистці зібрати 6 млн франків приданого для сестри, які нібито вимагалися в останній волі покійного. Їй усі вірили на слово, не сумніваючись, що заповіт дійсно лежить в її сейфі.

Проте зібраних міль­йо­нів Терезі виявилося недостатньо, і в 1893 році вона вирішила створити банк Rente Viagere. Він обіцяв клієнтам одні з найвищих відсотків на вклади, і незабаром до Великої Терези, як її стали називати, понесли свої гроші як дрібні інвестори, так і справжні магнати. Ні в кого не з’являлось і тіні сумніву в тому, що підприємство світської левиці, яка незабаром повинна отримати величезну на ті часи спадщину, виплатить належне вчасно.

Проте на ділі банк Т.Ембер нікуди не вкладав кошти, він просто їх накопичував та іноді роздавав як дивіденди. Коли один з керівників Банку Франції Жуль Біза запитав у Терези, як вона розпоряджається інвестиціями, вона відповіла, що купує на них урядові облігації. Але Ж.Біза, перевіривши це, переконався, що Тереза бреше. Він доповів про свої підозри прем’єр-міністру Франції П’єру Вальдена-Руссо. Банк Rente Viagere до того моменту став однією з найбільших фінансових установ країни, і прем’єр-міністр побоявся особисто звинувачувати його власників у шахрайстві, щоб не виявитися замішаним у скандалі. Він вирішив діяти через пресу, доручивши газеті Matin провести розслідування операцій банку.

Досить швидко з’ясувалося: на рахунках фінустанови накопичилося стільки грошей, що для виплати відсотків на них не вистачить навіть величезних статків Ембер, отримання яких вона до того ж відтягувала. Їй це вдавалося за допомогою нескінченних судових тяжб щодо спадкоємства, які вона вела з представниками неіснуючих синів Р.Кроуфорда. Протягом майже 20 років Тереза різними способами «перетаскувала» справу з одного суду в іншій. Але з появою викривальних матеріалів у Matin суд зажадав від неї 8 травня 1902 року продемонструвати вміст сейфа і заповіт.

За день до призначеної події Тереза втекла із сім’єю з Парижа. Сейф розкрили, й перед очами здивованої публіки постав його вміст: італійська монета, стара газета і гудзик. Новина блискавично рознеслася по всій Франції, та відшукати Терезу відразу не вдалося. Тільки через кілька місяців її знайшли в Мадриді. На суді з’ясувалося, що заборгованість її банку набагато перевищила 100 млн франків. Тисячі людей втратили майже всі свої накопичення. Вирок, утім, виявився не таким уже суворий — 5 років. Вийшовши на волю, Тереза емігрувала в США, де померла в 1918 році в Чикаго.

 

Уміння бути шахраєм до кінця

 

Хоча фінансові піраміди з’явилися задовго до початку XX ст., в англомовних країнах їх називають «схемами Понці» — на честь Чарльза Понці, італійця, котрий іммігрував до США. Він придумав, як витягувати гроші з повітря. Цей чоловік народився в 1882 році в містечку Луго на півночі Італії. Сам Чарльз пізніше говорив, що його цілком забезпечена сім’я жила в Пармі. В юності він трохи попрацював на пошті, а потім відправився в Рим, щоб там продовжити освіту.

Ч.Понці вдалося вступити до Римського університету, проте навчання не дуже захоплювало його: він уважав за краще проводити час, розважаючись із друзями. «У ті роки я був марнотратом, — якось зізнався Чарльз в інтерв’ю газеті New York Times, — тобто вступив у той небезпечний період життя молодої людини, коли витрата грошей здається найпривабливішим заняттям у світі».

Незабаром гроші в Ч.Понці закінчилися, і він вирішив відправитися в країну мільйонерів — Сполучені Штати. Йому був 21 рік, коли він зійшов у Бостоні з трапа пароплава «Ванкувер» без гроша в кишені: всі свої кошти Ч.Понці програв під час подорожі якомусь картковому шулеру. Але Чарльз не втрачав надії заробити: «У США я приїхав з $2,5, але в мріях у мене вже був $1 млн, і ці мрії ніколи не залишали мене».

Декілька років молодий чоловік перебивався випадковими заробітками: мив посуд у Нью-Йорку, фарбував дорожні знаки у Флориді. Потім він усе ж таки знайшов роботу поряд з грошима — там, де відчував себе найбільш комфорт­но. У 1907 році Чарльз переїхав до Монреаля та зайняв там посаду асистента касира в Banco Zarossi — фінустанові, створеній Луїджі Зароссі для обслуговування італійських іммігрантів.

Проте незабаром банк прогорів, оскільки Л.Зароссі виплачував своїм клієнтам досить високі на ті часи дивіденди (6%) із коштів нових вкладників. Коли цих грошей перестало вистачати, він утік із залишками банків­ських накопичень до Мексики. Ч.Понці знову залишився без засобів. Бажання повернутися в США змусило його підробити банківський чек на кілька сотень доларів, за що його й відправили до в’язниці на 3 роки. Після виходу на волю Чарльз уплутався в переправлення нелегальних італійських іммігрантів у США і знову опинився за гратами.

Нарешті йому вдалося повернутися до Бостона, де в 1918 році він одружився. А рік по тому на благо молодої сім’ї почав колосальні махінації. У 1919 році Ч.Понці отримав лист з Іспанії з прикладеним до нього поштовим купоном, який він міг обміняти на марки в США, щоб відправити відповідь. Він помітив, що в Європі ці купони коштують набагато дешевше, ніж ті американські марки, на які їх можна обміняти. Він почав просити своїх родичів в Італії присилати йому купони, порахувавши, що прибуток від обміну й подальшого перепродажу марок становитиме 400%. У цьому він зміг переконати й кількох друзів, пообіцявши їм 50% доходу з укладень в його справу за 45 днів.

Незабаром він заснував Securities Exchange Company для управління вкладами і почав активну рекламну кампанію в пресі. Газета Boston Traveler, наприклад, надрукувала статтю під великим заголовком «Ми гарантуємо вам 50% прибутку за 45 днів», набраним заголовними буквами. У ній газета цитувала слова одного поштового інспектора: «Ми не з’ясували, як їм удається добиватися таких прибутків, але вони, здається, впевнені у своїх здібностях».

До певного моменту діяльність підприємства Ч.Понці не викликала ні в кого підозр. Тисячі людей шикувалися в чергу, щоб придбати купони Securities Exchange Company, деякі з них закладали будинки і продавали майно з метою вкласти більше коштів у справу, що обіцяла величезний дохід.

26 липня 1920 року газета New York Times надрукувала матеріал про те, як Ч.Понці на прохання місцевого прокурора відмовився від подальшого прийому коштів до проведення аудиторської перевірки. «Декілька сотень людей сьогодні не змогли віддати свої гроші Чарльзу Понці», — писала газета, додаючи, що про закриття підприємства не йдеться. У статті вказувалося, що прибуток компанії сягав $8,5 млн (більше ніж $90 млн за курсом 2008 року) лише за кілька місяців і за весь цей час жодному з його клієнтів не було відмовлено у виплаті дивідендів.

Тим часом сам Ч.Понці жив у розкоші: він купував дорогі автомобілі, побудував у штаті Массачусетс особняк, в якому були кондиціонери і басейн з підігрівом, а також купив для своєї матері квиток першого класу на трансатлантичний лайнер, щоб вона могла з комфортом переїхати з Італії в Сполучені Штати. Зумівши з чорноробів піднятися до вершин багатства, він став утіленням американської мрії.

Проте, незважаючи на те, що аудиторська перевірка документів компанії не виявила ніяких порушень, правда про його діяльність стала потроху розкриватися. Крах компанії почався з того, що прес-секретар Вільям Мак-Мастерс вирішив за $5000 продати в газету Boston Post статтю про махінації свого шефа, в якій пояснив, що борг підприємства становить, як мінімум $2 млн.

Клієнти кинулися забирати свої гроші. Перевірці зразу ж піддалися всі банків­ські рахунки підприєм­ства — з’ясувалося, що заборгованість за ними сягне $7 млн, якщо всі інвестори вирішать повернути свої кошти. Згодом стало ясно, що ніяких поштових купонів Ч.Понці не купував. Він узагалі нікуди не вкладав гро­ші — аудиторам залишалося гадати, куди могли пропасти ті мільйони, які пройшли через його підприємство.

Після того як Ч.Понці провів у американській тюрмі 5 років за обвинуваченням у шахрайстві, він спробував провернути ще одну схожу аферу: цього разу з продажем «прибуткових» земельних ділянок, які насправді виявилися болотом. Але справу швидко розкрили і засудили Ч.Понці до 1 року в’язниці. Строк цей, щоправда, збільшили на 7 років після того, як він учинив невдалу спробу втечі.

У 1934 році Чарльза депортували до Італії, де він якийсь час працював перекладачем. Потім двоюрідний брат, полковник ВВС Аттіліо Бізео, який у той час був особистим пілотом Беніто Муссоліні, допоміг Чарльзу отримати посаду в казначействі, переконавши Дуче, що Ч.Понці — банкір міжнародного рівня. Пізніше Чарльза призначили главою відділення італійської національної авіакомпанії LATI Airlines в Ріо-де-Жанейро. Проте незабаром він попався на хабарах, які брав у контрабандистів, і був звільнений. Знову повернувшись до перекладацької діяльності, він насилу зводив кінці з кінцями і помер у 1949 році в лікарні для жебраків.

 

Уміння створювати бездоганну репутацію

 

Попри те що протягом XX ст. майже всі розвинуті країни прийняли закони для боротьби зі «схемами Понці», справа ця процвітає. Приклад Б.Медоффа, якого називають творцем найбільшої у світі фінансової піраміди, — краще тому підтвердження.

Б.Медофф народився 29 квітня 1938 року в небагатій сім’ї в районі Нью-Йорка під назвою Квінс. Про його батьків — Ральфа та Сильвію Медофф — відомо тільки те, що вони в якийсь період займалися торгівлею цінними паперами, але це не приносило їм великих доходів. Берні, як його називають друзі, вчився в Far Rockaway High School, яка протягом десятиріч випускала відомих учених, спортсменів і політиків.

Як говорять колишні однокласники, Бернард віддавав перевагу плаванню над іншими заняттями в школі. Його тренер надав йому першу роботу — ря­тівника на пляжі Atlantic на Лонг-Айленді.

Свою освіту майбутній мільярдер продовжив в Університеті Алабами, а звідти перевівся в приватний нью-йоркський університет Гофстра. Отримавши в 1960 році диплом політолога, Б.Медофф вирішив організувати власний бізнес. У молодої людини в розпорядженні було $5 тис., накопичених ще під час роботи рятівником, і він вирішив відкрити компанію Bernard L. Madoff Investment Securities. У справах йому допомагала дружина Рут Альперн-Медофф. Їхнє підприємство займалося торгівлею акціями недавно створених або дрібних компаній. Діяльність ця приносила стабільний, але невеликий дохід.

Шлях до справжнього багатства Б.Медофф почав з появою перших комп’ютерів: він зрозумів, що з їх допомогою проводити операції з торгівлі акціями набагато зручніше. При вдалому збігу обставин електронна торгівля цінними паперами дозволила б створити біржовий майданчик, здатний конкурувати з Нью-йоркською фондовою біржею, яка працювала за старими технологіями. Цю ідею підтримала Національна асоціація фондових дилерів, і в 1971 році при ній була створена біржа NASDAQ, яку очолив Б.Медофф.

Він, ставши одним з головних гравців на новому майданчику, почав заробляти сотні тисяч, а з часом і мільйони доларів у рік. Разом із цим Б.Медофф став заводити надзвичайно корисні знайомства у Вашингтоні — він перетворився на дуже впливову людину, став одним з керівників Асоціації фондової індустрії США. Багато політиків прагнули подружитися з ним, а пізніше й довірити йому свої гроші.

Компанія Bernard L. Madoff Investment Securities майже весь час свого існування була сімейною справою: брат Б.Медоффа Пітер став працювати в ній з початку 1970-х. Отримавши вищу освіту, в компанію прийшли і сини її засновника — Ендрю і Марк. Але ніхто з них не підозрював, що, крім брокерської діяльності, Б.Медофф займався ще і безпосереднім управлін­ням коштами клієнтів. Точ­ніше, вдавав, що займався.

За власним зізнанням Б.Медоффа, в 1990-х він почав приймати в своє розпорядження гроші великих бізнесменів і організацій, зокрема добродійних. Вони довіряли йому свої активи, тому що сподівалися на могутність і авторитет фондового гуру, котрий мав зв’язки і вплив не тільки у фінансових, а й у політичних колах. І Б.Медофф прагнув виправдати ці надії. Його компанія Fairfield Sentry стала відгалуженням Bernard L. Madoff Investment Securities, але всі дані про її діяльність Б.Медофф тримав у секреті. Він тільки пояснив вкладникам, що примножуватиме їхні гроші за рахунок операцій з акціями найбільших компаній та їх опціонами. Дивіденди він обіцяв скромні, не більше 10—20% у рік, але це нікого не засмучувало, навпаки, заспокоювало: клієнти вірили, що Б.Медофф не втягне їх у фінансову піраміду.

Насправді Б.Медофф просто клав гроші своїх клієнтів на банківський рахунок, з якого, якщо вимагалося, виплачував дивіденди. З моменту заснування компанія щороку, навіть коли фондовий ринок переживав спад, повідомляла про прибутки приблизно в 10,5%. У листопаді минулого року, наприклад, в звітах організації говорилося про зростання капіталу на 5,6% з початку року, тоді як акції 500 найбільших компаній згідно з рейтингом Standard & Poor’s за той же період упали у вартості на 37,65%.

Втім, неправдоподібні звіти майже нікого не бентежили: гроші текли постійно, і до моменту краху фінансової піраміди Б.Медоффа тисячі клієнтів уклали в неї $65 млрд. Можливо, якби не фінансова криза, вона продовжувала б працювати й далі, але в якийсь момент дуже багато вкладників вирішили забрати свої гроші. 10 грудня минулого року Б.Медофф зустрівся зі своїми синами і розказав їм, що компанія, якою він керував одноосібно, прогоріла й у нього не залишилося ніяких коштів для виплат своїм клієнтам. Тільки $200—300 млн, які хотів витратити на новорічні бонуси співробітникам, перш ніж здатися властям. «Все це одна велика брехня, простіше кажучи — гігантська «схема Понці», — сказав він.

Наступного дня Ендрю і Марк повідомили про незаконну діяльність батька одночасно ФБР і Федеральну комісію з цінних паперів і бірж. Б.Медоффа арештували, і на суді він визнав свою вину за 11 пунктами обвинувачень. Оголошення вироку призначено на 16 червня, а доти його триматимуть під вартою. Його майно: шикарні будинки, яхти, колекції коштовного каміння і витворів мистецтва загальною вартістю $823 млн — буде конфісковано для виплати грошей обдуреним клієн­там.

 

Єгор НІЗАМОВ,

«Коммерсант-Деньги»