За «господарський ухил»

Щоб повалити невгодного градоначальника, його звинуватили в усіх смертних гріхах, включаючи плани захоплення влади в країні

У березні 1954 року посла СРСР у Польщі Георгія Попова відкликали в «білокам’яну» і звільнили з посади. Причому це було далеко не перше його усунення з посади.

У березні 1954 року посла СРСР у Польщі Георгія Попова відкликали в «білокам’яну» і звільнили з посади. Причому це було далеко не перше його усунення з посади. Як з’ясував оглядач «Власти» Євген ЖИРНОВ, багато високопоставлених осіб не могли пробачити колишньому градоначальнику використовування службового становища в інтересах москвичів.

 

«Наука, з якої немає ніяких підручників»

 

Коли в кінці життя Г.Попов розказував про причини бід, які звалилися на нього, то серед винуватців своїх неодноразових звільнень із займаних посад називав Лаврентія Берію і Геор­гія Маленкова, Миколу Булганіна і помічника Йосипа Сталіна — Олександра Поскребишева. Проте головним недругом він не без підстав уважав Микиту Хрущова, про якого й сам відгукнувся вкрай невтішно: «Тупа й нахабна людина, яка не має ні сорому, ні совісті».

Взаємна неприязнь виникла в 1938 році, незабаром після того, як випускника Промислової академії Г.Попова направили на роботу в ЦК ВКП(б), інструктором відділу керівних пар­тійних органів, а потім обрали другим секретарем московського міського комітету партії. У такому кар’єрному злеті не було нічого дивного. Під кінець «великого терору» комуністів, котрі закінчили вузи, і комуністів-старшокурсників сотнями направляли в ЦК, НКВС і Раднарком, щоб заповнити безліч вакансій, які з’явилися через репресії.

Відділ, куди в липні 1938 року потрапив Георгій, за­ймався головним чином підбором і призначенням керівників парторганів і промисловості. Проте в жовтні 1938-го, після того, як Г.Попов засвоїв ази нової роботи, йому доручили особливе завдання — перевірку кадрів військової контррозвідки, особливого відділу НКВС СРСР. Результати перевірки приголомшили молодого інструктора. Начальнику відділу Г.Маленкову він доповів: «Это непорядок: НКВД и управление кадров РККА следствиями, арестами рушат военные институты, работающие на оборону» (Тут і далі лексичні, стилістичні й особливості синтаксису цитованих джерел збережені. — Прим. ред.).

Г.Попов не знав, що, перевіряючи особливий від­діл, сам проходить перевірку на вміння самостійно працювати і відповідність новим вимогам до партійних кадрів. Але він міг зрозуміти це хоча б із того, що на його доповіді були присутні люди, котрі не відповідали за армію та НКВС, — колишній голова московської парторганізації М.Хрущов, у січні 1938 року призначений першим секретарем українського ЦК, і секретар донецького обкому Олександр Щербаков. Відразу після закінчення доповіді вони разом з Г.Маленковим перейшли до питання про нове призначення Г.Попова. Молодому інструктору пояснили, що вирішено висунути його другим секретарем ММК, О.Щербакова — першим, а запропонує московській партконференції їх обрати М.Хрущов.

Микита Сергійович не дарма метушився навколо своїх наступників. Він, хоча і не входив у «трійку», що виносила вироки «ворогам народу», але мав до репресій безпосередню причетність. Саме він вимагав збільшити Москві ліміти на арешти й розстріли. Він же залишав без розгляду численні скарги і прохання про перегляд безпідставних вироків і виключень з партії. А всього за час його керівництва московською парторганізацією було репресовано понад 55 тис. комуністів.

Розбиратись у всіх цих справах О.Щербаков доручив Г.Попову, який мав досвід подібної роботи. Проте побачені документи, навіть після того, що він дізнався у військовій контррозвідці, жахнули другого секретаря ММК і всю його бригаду, створену для перевірки скарг на вироки і катування. Вони переглядали по 30—40 справ у день, але роботи виявилося стільки, що її довелося продовжувати багато місяців. І не виключено, що Г.Попов, не ознайомлений досконально з правилами апаратної боротьби, ділився своїми враженнями про репресії та участь у них М.Хрущова з колегами і тим самим нажив собі сильного і небезпечного ворога.

Апаратне мистецтво другому секретарю ММК доводилося вивчати на ходу — на засіданнях, пленумах і з’їздах, про що він сам на схилі днів згадував з явним задоволенням: «Участие в работе XVIII съезда партии, а затем пленумов ЦК обогатило мои знания, я стал более конкретно представлять весь процесс образования руководящих органов пар­тии. Я помню, как из старого состава ЦК подверглись критике Ежов, Литвинов (нарком закордонних справ. — Прим. ред.) и некоторые другие. Критика и ответ на критику носили чрезвычайно острый характер. Я думал, что Ежов действительно мощный человек, а на самом деле он оказался маленького роста, с довольно жалким лицом. Наоборот, Литвинов защищался, как лев, дело доходило до взаимных оскорблений. Его полемика с Молотовым носила явно враждебный характер. Когда назвали фамилию Лозовского, его лицо покрылось крупными каплями пота. Но его тревога была преждевременной, он остался в составе ЦК. Мы, молодые, сидели затаив дыхание, мы проходили курс науки, по которой нет никаких учебников».

 

«Знову не порозумілися з міністрами?»

 

Проте головною школою апаратного життя для Г.Попова, як він уважав, стало спілкування з Й.Сталіним. Про першу зустріч з вождем він згадував: «Выпуск авиамоторов задерживало отсутствие магнето, которые выпускал Московский завод автотракторного оборудования. Поскольку я как секретарь Московского городского комитета партии занимался промышленностью, главный нажим был сделан на меня...

Я заявил И.Сталину, что МГК партии примет нужные меры и обеспечит авиамоторные заводы необходимым количеством магнето. Должен сказать, что для меня это было боевым крещением, так как сталинский нажим надо было уметь выдержать, а слово, данное Сталину, — сдержать. Он вообще был требовательным, а здесь дело касалось обороны страны. После беседы я первым вышел из кабинета и пешком пошел в МК партии. На улице Куйбышева меня нагнал нарком авиапромышленности Шахурин, и мы пошли вместе. Он передал разговор, который был уже без меня. Сталин сказал: «А Попов знает дело». Видимо, я держался правильно, когда, излагая свою точку зрения на вопросы, не вступал в полемику».

Судячи зі спогадів Г.Попова, він відносився до Й.Сталіна з щирим захопленням: «Через два месяца меня снова пригласили к И.Сталину, — згадував Г.Попов, — в его загородную резиденцию около Кунцева. Мы собрались предварительно в ЦК у Маленкова. В одну машину сели Жданов, Маленков, Щербаков, затем они заехали за Берией в НКВД, а на другой машине поехали Вознесенский, Шахурин и я...

Беседа продолжалось с 11 часов вечера до 6 часов утра... Обращаясь ко мне, Сталин сказал: «Займитесь теперь авиамоторами, нам крайне необходимы скоростные истребители и штурмовики». Впервые я видел И.Сталина не в официальной обстановке. Он встал, подошел к радиоле и стал выбирать пластинки. Те пластинки, которые ему нравились, он отмечал красным крестиком — это был его условный знак. Он поставил одну из пластинок с ритмичной музыкой. В зале стоял рояль и была гармошка. За рояль сел А.Жданов, затем взял гармошку и стал играть «барыню». Чувствовали себя все непринужденно. Я подошел к И.Сталину, налил ему и себе небольшие рюмки грузинского вина и, чокнувшись, выпил за его здоровье. Я напомнил ему, что он меня прошлый раз здорово пилил, а он в ответ улыбнулся и сказал: «Такая уж у нас профессия».

Сталінську науку Г.Попов без зволікання почав застосовувати на практиці. На когось тиснув, когось гриз, щоб досягти найголовнішого — результату. У свою чергу «батько всіх народів» високо цінував здібного учня, котрий виконував усі його доручення і до, і під час, і після війни. Як згадував Г.Попов, Й.Сталін іноді любив, посадивши його у свою машину, разом проїхати по Москві, обговорити питання озеленення та різні проблеми життя міста, яке вождь уважав обличчям країни.

Коли в 1945 році помер О.Щербаков, у «батька всіх народів» навіть не виникло сумнівів у тому, хто повинен стати першим секретарем московського міського й обласного комітетів партії. І його улюбленець піднявся на наступний щабель пар­тій­ної ієрархії.

Г.Попов згадував, що Й.Сталін нерідко ставав на його бік під час суперечок з членами політбюро, напри­клад під час обговорення питання про квартплату. Після широко розрекламованого зниження цін 1947 року без зайвого галасу підняли тарифи на проїзд майже на всіх видах транспорту і підвищили ціну на електрику для населення. А потім радянський уряд вирішив удвічі збільшити квартплату.

В’ячеслав Молотов аргументував свою позицію тим, що в структурі витрат радянських людей плата за житло становить 8—10%, а на Заході — не менше ніж 30%. Г.Попов злетів і почав доводити, що в нас багато людей живе в старих бараках і піднімати плату за них — значить дискредитувати партію та державу. Крім того, будь-яке збільшення квартплати призведе до зниження і без того невисокого рівня життя й невдоволення трудящих. Аргументи Г.Попова видалися «батьку народів» досить вагомими, і, на величезне незадоволення В.Молотова, питання було знято з обговорення. Так московський градоначальник нажив ще одного ворога, і, слід зазначити, їх кількість постійно зростала.

Крім прихильності Й.Сталіна, Г.Попов володів ще однією великою перевагою в апаратній боротьбі — своїм особливим становищем у вертикалі влади. Кожне союзне міністерство мало партійну організацію, під­відомчу районному комітету партії, на території якого розміщувалася установа, а райкоми виконували вказівки ММК, тобто Г.Попова. Також міністри, котрі прямо підпорядковувалися лише голові уряду Й.Сталіну і по­літбюро, були змушені також виконувати накази першого секретаря ММК.

В одних випадках, наприклад у виробництві надпланової техніки для колгоспів Московської області, міністри погоджувалися з Г.Поповим і давали відпо­відні вказівки підвідомчим підприємствам. Одначе в інших, особливо коли справа стосувалася будівництва, чинили опір його тиску щосили.

У післявоєнні роки головним радянським дефіцитом залишалася житлоплоща. І кожне відомство та підпри­ємство вибивали фонди на будматеріали й оплату роботи будівельників, щоб звести будинки для своїх співробітників. Г.Попов же наполягав на тому, щоб усі фонди і кошти на спору­дження житла в Москві були передані владі міста, яка б потім його розподіляла. Природно, це абсолютно не влаштовувало міністрів, і вони за допомогою членів політбюро, котрі відали галузями, відбивали всі атаки першого секретаря ММК.

Московський градоначальник вирішив відігратися під час наміченого Й.Сталіним зведення в «білокам’яній» перших висотних буді­вель. Усі висотки збиралося споруджувати силами в’язнів МВС СРСР, але Г.Попов категорично заперечував проти ввезення в столицю радянської імперії величезного контингенту табірників і вимагав, щоб будівництво велося силами москвичів. Звичайно, кожний зі сперечальників намагався перетягнути Й.Сталіна на свій бік, але «батько всіх народів» ухвалив компромісне рішення.

Головну будівлю МДУ і дім на Котельницькій набережній він доручив зводити МВС, Міністерству шляхів сполучення (МШС) — висотку для нього ж біля Червоних воріт, Міністерству бу­дівництва підприємств важкої індустрії — будинок на площі Повстання, Міністерству авіаційної промисловості — готель «Україна». Г.Попова ж Й.Сталін зобо­в’язав контролювати спорудження висотних будівель.

Проте компромісу не ви­йшло. Через рік після початку зведення висоток, у квітні 1947 року, московський градоначальник доручив мі­ністру держконтролю Льву Мехлісу перевірити витрачання коштів на цих будівництвах, і з’ясувалося, що в МШС уже розкрадено 5,5 млн крб. Через деякий час міністра шляхів сполучення Івана Ковальова зняли з посади. Потім Г.Попов перевірив ефективність використовування сил і коштів на будівництві МДУ. Як виявилось, із 7 тис. чоловік, котрі числилися на будівництві, на об’єкті працювало менше ніж 3 тис. Інші займалися обліком, бухгалтерією та охороною в’язнів. У результаті начальнику Головпромбуду МВС Олександру Комаровському довелося погодитися на заміну частини в’язнів вільнонайманими будівельниками.

Г.Попов не залишав міністрів, котрі не виконували його вказівок, у спокої і на міських партконферен­ціях. Так, у лютому 1949 року він виступив з різкою критикою міністра внутрішніх справ СРСР Сергія Круглова, чиї будівельники зірвали введення в експлуатацію водопровідної станції, за­явивши: «Вы поставили на 500-миллионный объем финансирования руководителем не специалиста, а оперативного работника, так как все лучшие кадры переводите на строительство Волго-Донского канала».

Хтось погоджувався з критикою, хтось скаржився. Проте Й.Сталін явно почав стомлюватися від конфлікту міністрів і Г.Попова. Коли московський градоначальник укотре просився на прийом, вождь зустрівся з ним і запитав: «Ну гаразд, чим стурбовані? Знову не порозумілися з міністрами?»

 

«Дії Попова прямо-таки сумнівні»

 

Зміну ставлення вождя до Г.Попова зразу ж відчули його недруги з політбюро. І незабаром на московського градоначальника почалася атака за всіма правилами апаратного мистецтва.

У січні 1949 року на об’­єднаному пленумі московських міського й обласного комітетів ВКП(б) виступив слухач Московської партшколи К.Макаров, який завжди вважався наближеним М.Хрущова. Він говорив про затискання критики, зайве афішування успіхів, а також про те, що питання в московській парторганізації вирішуються не всіма комуністами, а лише вузьким колом соратників Г.Попова. Власне, все так і було. Ке­рівництво Москвою нічим, окрім масштабів, не від­різнялося від управління країною. Градоначальник заперечував, нагадуючи, що К.Макаров давно відійшов від столичних справ, виїхав до України з М.Хрущовим, але це вже не мало значення. Інформація про незадоволеність московських комуністів своїм керівником лягла на стіл Й.Сталіна.

Потім сталася історія з електрокомбайном, який Г.Попов побудував випробуваним методом натиску на міністрів та підприємства і збирався піднести «батькові всіх народів» на сімдесятиріччя. Його соратники поквапилися повідомити про відмінні результати випробувань кореспонденту «Правды», і в статті говорилося, що комбайн створено за вказівкою ММК. І вийшло, що всю країну проінформували: московський міськ­ком в обхід голови Раднаркому Й.Сталіна дає розпорядження підприємствам союзного підпорядкування. Щоб подібний досвід не стали копіювати в інших регіонах, «батько народів» покарав Г.Попова і його соратників, а комбайн знищили.

Після цього в ЦК й уряд пішов потік листів трудящих, котрі звинувачують московського градоначальника в усіх смертних гріхах, включаючи плани захоплення влади в країні, подібні до тих, у підготовці яких звинувачувалися арештовані «ленінградці» — секретар ЦК Олексій Кузнецов, голова Держплану Микола Вознесенський та їхні соратники.

В одному з таких послань, яке дійшле до Й.Сталіна, мовилося: «Действия Попова прямо-таки сомнительные. Будучи одержим манией вождизма, его одолевает мысль в будущем стать лидером нашей партии и народа. Ленивый по природе, безграмотный в ленинизме, он избрал иной путь — путь насаждения на ответственные участки людей, беспредельно преданных ему, но не нашей партии.

Всех работников МК и Моссовета, выдвинутых т.Щербаковым, Попов разогнал до единого и выдвинул своих, совершенно недостойных, прогоревших, но спасенных Поповым. Фаворитка «врага народа» Пригульского (бывшего директора завода им.Ильича) Олимпиада Козлова, работая секретарем Замоскворецкого райкома партии, обставила себе квартиру немецкими трофеями, которые доставлял Пригульский из Германии. На райконференции Козлову разоблачили и с треском выпроводили. Попов же подобрал ее и выдвинул в секретари МК ВКП(б). Кстати, ввел ее в свой гарем...

В кругах МК открыто говорят, что за плечами Попова т.Сталин и что пост великого вождя перейдет Попову. Широкие круги москов­ских коммунистов, зная темные и грязные дела Попова, с тревогой следят, какие шаги еще примет Попов. Если Попову удадутся его планы, это будет трагедией для советского народа».

Незважаючи на те що лист був анонімним, а звинувачення — бездоказовими, Й.Сталін наказав створити комісію з перевірки діяльності Г.Попова. А потім політбюро ухвалило рішення про звільнення його з усіх посад, включаючи місце секретаря ЦК ВКП(б), яку той отримав, коли ще був у милості у вождя.

Як водиться, за цим настало покаяння Г.Попова на пленумі московських обкому й міськкому. Він визнав, що затискав критику, намагався керувати міністерствами, став грубим з міністрами і займався господарством на шкоду ідеологічним і партійним питанням. Одначе тут же пояснив присутнім, що ні в якій антидержавній діяльності його, на відміну від «ленін­градців», не звинувачують: «Центральный комитет партии совершенно справедливо делает упрек, и мне т.Сталин лично сказал: «У вас хозяйственный уклон». В чем тут дело? Дело, конечно, товарищи, заключается в том, что надо, как т.Сталин выразился, понимать душу партийной работы. Вот этого понимания души партийной работы не было в достаточной мере».

Знятого з роботи Г.Попова незабаром увели в коло його колишніх най­зліших ворогів — урядовців, поставивши на чолі Міністерства міського бу­дівництва СРСР. Проте незабаром міністерство розформували, і в 1951 році колишнього першого секретаря ММК призначили директором авіа­ційного заводу в Куйбишеві. Здавалося б, його кар’єру можна було вважати завершеною, але в 1953-му, після смерті Й.Сталіна, М.Хрущов ви­кликав його в Москву.

 

«Припустився політичних помилок і неправильних дій»

 

Під час зустрічі М.Хрущов, як згадував Г.Попов, несподівано запропонував йому поїхати послом у Польщу, хоча весь попередній досвід роботи колишнього московського градоначальника доводив, що він і дипломатія практично несумісні. Можна припустити, що, даючи Г.Попову явно провальне завдання, «дорогий Микита Сергійович» хотів усунути потенційного конкурента і прибрати з по­літичної сцени людину, мабуть, більше всіх обізнану про його особисту участь у репресіях.

Хоч як дивно, Г.Попов досить довго не давав приводу для гучної відставки і відправки в політичне небуття. У Варшаві в нього відбувся конфлікт з іранським посланником. Новоприбулий посол згідно з протоколом мав приїхати до колег, щоб представитися. Проте іранець був нижче класом, ніж радянський посол, тому, за іншими правилами, мав першим з’явитися для знайомства зі старшим за дипломатичним званням. Конфлікт удалося вирішити, але М.Хрущов узяв його на замітку. А ось із польським керівником Болеславом Берутом, таким же переконаним сталіністом, як і він сам, Г.Попов швидко порозумівся.

Проте бути просто спо­стерігачем і «ретранслятором» побажань польського керівництва Москві та вка­зівок останньої полякам новий посол за природою своєю не міг. Під покровом маленького культу особи Б.Берута в польській еліті йшла війна двох угруповань, відмовитися від участі в якій Г.Попов не захотів, та й навряд чи зміг би. У доповіді в Москву він цитував вислови голови Державної ради Польщі Александра Завадського про його політичних недругів: «Для меня совершенно ясно, что группа в лице Бермана, Замбровского и Минца захватила в свои руки фактическое руководство ПОРП и умело отодвигает Берута на задний план. У меня нет оснований выражать им политическое недоверие. Они, безусловно, умные и способные люди, но многим полякам, в том числе и мне, бросается в глаза их исключительная спайка, солидарность и единомыслие при решении любых вопросов в ЦК и правительстве. Как мне известно, отдельные наши руководящие работники (Юзвяк, Охаб) также озабочены этим, но говорить об этом вслух не хотят».

Сам Г.Попов дотримувався тієї ж думки: «Одним из вопросов, которым интересовалось наше посольство, был вопрос о руководящих деятелях партии и правительства. Надо сказать, что вторым человеком после Б.Берута стал Якуб Берман. Его брат, сионист, эмигрировал в Израиль. В руках Я.Бермана как члена политбюро и секретаря ЦК были сосредоточены ключевые позиции: центральный комитет, внешняя политика и государственная безопасность. Такая концентрация наиболее важных вопросов государства в одних руках всегда чревата опасностями... В своей информации я обращал внимание тогдашних руководителей ЦК КПСС на фигуру Я.Бермана».

Б.Берут схилявся до того, щоб за порадою посла позбутися набираючої сили другої людини в партії. Проте М.Хрущов несподівано затіяв абсолютно іншу гру. Г.Попов, аби переконати Москву зняти Б.Берута, переправив у ЦК листа радянського полковника Червинських, котрий служив радником у Війську польському. Там теж говорилося про антирадянські настрої та пияцтво польських офіцерів. Коли в грудні 1953 року Б.Берут приїхав у СРСР, під час переговорів М.Булганін прочитав йому лист Червинських, не кажучи про те, хто був його автором. За антиберманівським настроєм Б.Берут вирішив, що лист писав Г.Попов, і страшенно образився на посла. Мовляв, Берман Берманом, а армію чіпати було не варто. Й у свою чергу поскаржився на втручання Г.Попова в польські внутріпартійні справи. Чого, власне, й добивався М.Хрущов. У березні 1954 року вийшло рішення президії ЦК КПРС, в якому йшлося: «ЦК КПСС устанавливает, что т.Попов Г.М. на посту посла СССР в Польше допустил политические ошибки и неправильные действия. Т.Попов нарушил указания ЦК КПСС и советского правительства о недопустимости какого-либо вмешательства послов СССР во внутренние дела народно-демократических стран и пытался взять на себя функции контроля за деятельностью ЦК ПОРП и польского правительства. Т.Попов, не имея на то никаких полномочий, позволил себе в беседах с т.Берутом произвольное и неправильное толкование тех советов, которые ЦК КПСС давал ЦК ПОРП по вопросам государственного и партийного строительства. Поведение т.Попова является политически неправильным и могло нанести серьезный ущерб советско-польским отношениям».

Відсторонений від посади посол потім працював у Мінавіапромі, а пізніше керував заводом. В 1964 році він виступив на нараді в Москві, М.Хрущов згадав про його існування й наказав негайно відправити Г.Попова на пенсію. Залишившися без діла, колишній градоначальник писав спогади, де доводив, що піклувався про москвичів і їхнє місто. І це було чистою правдою. Адже, борючись із міністрами, він використовував партійну владу не в особистих, а виключно в інтересах москвичів.

 

Євген ЖИРНОВ,

«Коммерсант-Власть»