«Прив’язне» свідоцтво

Спочатку паспортний збір був уведений для поповнення скарбниці та коштів на утримання судової системи

290 років тому, в 1719 році, в російському законодавстві вперше з’явилася згадка про паспорт. Причому із самого початку цей документ служив не стільки для посвідчення особи власника, скільки для обмеження його відлучання з місця постійного проживання. Одержувати паспорт були зобов’язані не тільки селяни, а й дворяни та особи духовного стану. Щоб отримати право на пересування, доводилося проходити непросту процедуру, а за часів Катерини II за видання документа потрібно було сплатити солідний паспортний збір.

290 років тому, в 1719 році, в російському законодавстві вперше з’явилася згадка про паспорт. Причому із самого початку цей документ служив не стільки для посвідчення особи власника, скільки для обмеження його відлучання з місця постійного проживання. Одержувати паспорт були зобов’язані не тільки селяни, а й дворяни та особи духовного стану. Щоб отримати право на пересування, доводилося проходити непросту процедуру, а за часів Катерини II за видання документа потрібно було сплатити солідний паспортний збір. Багато зі створених паспортною системою обмежень діяло навіть на початку XX століття, через що в Російській імперії, як ніде у світі, процвітала підробка паспортів.

 

«Поліція є душею громадянства»

 

Яку сферу російського життя не візьми, обов’язково виявиться, що повний або майже повний переворот у ній на початку XVIII століття зробив Петро I.

Іноді складається враження, що цар-реформатор не стільки прагнув змінити Росію за зразком своєї улюбленої Голландії, скіль­ки хотів зробити її схожою на чітко працюючі заморські механізми, які вразили його в юності. Правда, побут і звичаї росіян ледве піддавалися впорядкуванню та регулюванню. Проте цар невпинно продовжував крок за кроком просуватися до наміченої мети.

Особливу незадоволеність у нього викликала відома спрадавна пристрасть, яку Петро I іменував гультяйством. Саме за царя-реформатора на Русі почалася боротьба з непосидами, які вирушали з рідних місць світ за очі: за кращою долею, в тривалі поїздки до родичів або на богомілля, а також з мандрівниками-жебраками.

Спроби домогтися, щоб піддані не залишали місць свого постійного проживання, робив ще батько Петра I Олексій Михайлович, за царювання якого в 1649 році упорядкували Соборне уложення. В ньому селянам під страхом суворого покарання заборонялося покидати села, до яких вони були приписані згідно з писарськими книгами. Те саме зведення законів не дозволяло без особливого дозволу залишати свої домівки й жителям міських посадів — торговцям і реміс­никам.

Але, як завжди, суворість російських законів компенсувалася необов’язковістю їх виконання. І тому через сім десятків років цар Петро Олексійович зіткнувся із серйозними проблемами під час формування регулярної армії. При оголошенні набору до війська, не чекаючи на прибуття рекрутських команд, селяни та городяни масово покидали насиджені місця. А ті з них, кого все-таки вдавалося поголити в солдати, при першій слушній нагоді вирушали в мандри. В 1718 році таких налічувалося до 20 тис. людей. В одному з найблагополучніших петровських полків, Бутирському, в бігах був кожний четвертий солдат.

Повсюдна втеча селян і городян породжувала й інші проблеми. Цар нерідко переселяв цілі села і навіть містечка на нові території, котрі, як він уважав, потрібно було населити й освоїти. Але перспектива переїзду, наприклад, на болотисті береги Неви явно не радувала жителів середньоруських рівнин. Отже, царські плани нерідко виявлялися невиконаними. Але головне, відсутність підданих у місцях їхнього постійного проживання дуже утрудняла збирання податків. А без подушного, яке Петро I вирішив запровадити, було важко уявити регулярне поповнення скарбниці.

Зрозуміло, що пересуватися по країні та знаходити собі дах і харчі без відома дрібного чиновництва збіг­лі не могли. І тому Петро I, утомившись видавати численні укази про піймання і повернення «гулящих людей», взявся саме за цю категорію своїх підданих. У березні 1719 року він оголосив, що кожний государевий служивий повинен заприсягтися, що нічого не знає про втікачів. І тим же указом велів мати кожній захожій людині доручні записки, підписані високим начальством тих місць, звідки вона прибула.

На відміну від багатьох інших починань царяреформатора письмові свідоцтва про людину, що посвідчували її особу, зовсім не були новим словом у законодавстві та побуті. З давніх-давен купцям, які вирушали в далекі країни, давали різного роду грамоти воєводи та князі. А за Соборним уложенням, письмове свідоцтво про відбуття покарання видавалося випущеним з тюрми злодіям, яких засилали у віддалені місця чи міста.

Проте, судячи з усього, запровадження доручних записок проходило не дуже успішно. Тому в листопаді 1719 року Петро I обнародував новий указ, в якому збіглим солдатам і матросам було наказано добровільно з’явитися у свої полки та на кораблі і роз’яснювалося: а коли ні, то їх повісять. Крім того, влада всіх рівнів була зобов’язана за­тримувати всіх гультяїв. Причому головним критерієм для арешту відтепер уважалися не обгрунтовані підозри в тому, що піймана людина — збіглий солдат, а відсутність у нього спе­ціального документа — паспорта. З тих пір на дорогах, особливо на околицях великих сіл і міст, стали множитися застави, де солдати розквартированих у цих місцях полків перевіряли у всіх перехожих і проїжджих наявність паспортів.

У 1724 році, після офі­ційного запровадження подушного, Петро I удосконалив паспортну систему і ввів оригінальний спосіб видання документа, що дає право пересування по країні. Селянин мав отримати від свого власника чи керуючого маєтком відпуск­ний письмовий дозвіл із зазначенням мети поїздки, маршруту і термінів відсутності в рідних місцях. Потім він вирушав до земського комісара, який відповідав за виконання всіх указів і розпоряджень імператора, і той, поміркувавши, чи не створить від­сутність цього селянина будь-яких перешкод для виконання монаршої волі, виписував паспорт, де вказувалися ті самі подробиці поїздки.

Проте це зовсім не означало, що мандрівник міг вирушати в путь. Йому слід було ще відвідати командира розквартированого в цій місцевості полку, на утри­мання якого і збиралося подушне. Лише після того як військовий начальник переконувався, що прохач не має податкових недоїмок, він ставив на паспорт полкову печатку, і селянин міг вирушати в мандрівку за вказаним маршрутом. Причому закон говорив, що рухатися можна було виключно по проїжджих дорогах, аби на заставах будочники із солдатів чи поліцейських могли перевіряти і реєструвати паспорти проїжджаючих, щоб контролювати всю мандрівку кожного непосидючого підданого Російської імперії. «Поліція є душею громадянства», — казав цар.

Становище городян відрізнялося від селянського лише тим, що відпускний дозвіл потрібно було одержувати в міському управ­лінні. А далі робилося все те саме. Причому процес отримання паспорта міг зайняти більше часу, ніж поїздка на ярмарок. Але цар-реформатор передбачив і цей нюанс. Для поїздок не дальше ніж 30 верст від домівки достатньо було письмового відпускного сві­доцтва від поміщика, керуючого чи міського управ­ління. В результаті в наступні півтора століття переважна більшість жителів імперії зроду не від’їжджала від своїх міст і сіл навіть на цю дозволену згори відстань.

 

Срібний збір у золоту добу Катерини

 

Паспортна система подобалася далеко не всім. Але обмеження на пересування вводилися головним чином для податних станів — селян і городян неблагородного походження, а широких верств дворянства і духівництва не зачіпали. І скарги стосувалися переважно труднощів при наборі селян на ті чи інші фортифікаційні, будівельні або портові роботи. Отже, ні дружина першого ро­сійського імператора Катерина I, ні його внук Петро II, роблячи окремі послаблення, не стали відміняти паспортний режим.

А ось племінниця Петра I, імператриця Анна Іоаннівна, зробила неоціненний внесок у посилення паспорт­ного контролю. Особливу увагу вона звернула на духівництво, яке в той час мало, м’яко кажучи, погану славу.

Через рік після вступу на престол, у 1731 році, імператриця почала боротьбу з неробством і гультяйством духівництва, підписавши указ про заборону священнослужителям приймати у свої домівки ченців-мандрувальників. У 1732-му імператриця заборонила духівництву відлучатися з місць, до яких вони були приписані, без документів. А також наказала видавати ченцям паспорти лише на короткий термін, з точною вказівкою маршруту і карати за відхилення від нього. Але оскільки й після цього в столичних шинках не стало менше духовних пастирів, Анна Іоаннівна за­провадила суворі обмеження на в’їзд духівництва в Петербург і потім ще не раз вимагала від священнослужителів дотримуватися пристойності та благочинства. По суті, вона прирівняла осіб духовного звання до податних станів. Але і це не було закінченням посилення паспортного контролю.

Наступний крок на вказаному шляху зробила Катерина II, яка вважала себе прямою спадкоємицею Петра Великого, хоча і не по крові, але по реформаторській діяльності. Під час її правління з’явилися особливі полкові паспорти, які видавалися полковими командирами дворянським недоросткам, записаним з народження в гвардійські полки. Документ посвідчував, що дитя, яке числиться на службі, відпустили у відпустку для домашнього виховання. Але це швидше було відхиленням від наказів Петра I, який вимагав, щоб дворяни починали службу рядовими солдатами. А ось для утруднення пересування підданих по країні відповідно до петровських заповітів імператриця зробила максимум можливого.

Про ситуацію в країні та фінансовому відомстві — штатс-конторі — на момент свого воцаріння Катерина II писала: «28 июня 1762 г. армия была еще за границею и не получала осьмой месяц жалованья. На штатс-конторе было 17 млн долгу, ни единый человек в государстве не то чтоб знал, сколько казне было дохода, ниже не ведал званий доходов разных. Повсюду народ приносил жалобу на лихоимство, взятки, притеснения и неправосудия разных правительств, а наипаче приказных служителей... Тюрьмы были так наполнены колодниками, что хотя при смерти своей императрица Елизавета Петровна освободила до 17 тыс. колодников, однако при коронации моей 22 октября 1762 г. оных еще до 8 тыс. было.

К заводам приписных крестьян я нашла 49 тыс. в явном ослушании и открытом бунте против заводчиков и, следовательно, власти той, которая их приписала к заводам. Монастырских крестьян и самих помещичьих почиталось до полутораста тысяч, кои отложилися от послушания и коих всех усмирять надлежало. Доверенности же к правительству никто не имел, но всяк привык был думать, что иное учреждение не могло выходить, как вредное общему благу. Жестокие пытки и наказания за безделицу как за тяжкое преступление ожесточили так умы, что многим казалося, что тот и самый порядок правосудия, а не иной какой. Политические же обстоятельства были таковы, что сверх сего еще мы ожидали пришествия татар на Украину» (Тут і далі лексичні, стилістичні та особливості синтаксису цитованих джерел збережені. — Прим. ред.).

Тому волею імператриці з 1 січня 1764 року набуло чинності нововведення, яке суттєво ускладнило незаможним підданим пересування по країні. Для поповнення скарбниці та коштів на утримання судової системи було введено плату за видання паспортів — паспортний збір. За документ, що діяв протягом року, прохачем виплачувалося 10 коп. сріблом, за дворічний — 50 коп., а за трирічний — 1 руб.

Із суворих паспортних правил робився тільки один виняток — для солдатських дружин. Селянин, потрапляючи на військову службу, автоматично переставав бути кріпосним, що стосувалося також його дружини та дітей (саме тому землевласники намагалися віддавати в армію неодружених і бурлаків). Отже, жінки могли вибирати — залишатися в рідному селі і продовжувати, по суті, бути кріпосними або вирушати вслід за чоловіком у полк. Командири надсилали солдаткам особливий відпускний лист, на підставі якого їм видавали спеці­альні паспорти для прямування до місця служби чоловіка.

Подальше залежало від вибору місця проживання солдатської сім’ї. Якщо вона погоджувалася жити в казармі, їй виділялося місце, сім’ю ставили на утримання, проте за це солдатські дружини зобов’язувалися допомагати в господарських потребах полку. А якщо армія виступала в похід, сім’ї служивих через відсутність іншого способу знайти харчі прямували за отцями сімейств у полковому обозі.

Бували, правда, і винятки. Якщо жінка знала якусь справу (наприклад, шила) або знаходила собі місце прислуги за межами полку, то сім’я жила в орендованому кутку і мала більш райдужні перспективи.

Проте виняток лише підтверджував загальне правило. Як тільки настали чергові фінансові труднощі, в 1794 році плату за видання паспортів суттєво підвищили. Річний паспорт почав коштувати 1 руб. асигнаціями, дворічний — 3, трирічний — 5. Але ще дорожче почала обходитися можливість пересуватися по країні за часів сина Катерини II — Павла I. Через рік після воцаріння, у 1797-му, він підвищив паспортні збори, залишивши колишньою лише плату за річний паспорт, що використовувався селянами, які вирушали на відхожий промисел у місто, що імператор уважав корисним для країни і цілком допустимим. Збір же за трирічний паспорт було збільшено удвічі — до 10 руб.

Інші посилення торкнулися раніше найбільш привілейованого стану — дворянства. Павло виключив зі служби як в армії, так і в цивільних відомствах чиновників, які числилися там, але не бували в присутствених місцях, а також офіцерів, які покинули полк. Тепер для переміщення по країні (наприклад, для поїздки у власні маєтки) служивому дворянству слід було оформляти паспорт. Мало того, про час відпустки повідомляли місцевому начальству, і дворянина, який прострочив момент повернення з маєтку, мали з поліцією доставляти в найближче місто, звідки під конвоєм відправляти до місця служби. А для отримання відпустки навіть на найкоротший термін усім офіцерам аж до молодших потрібні були особистий дозвіл імператора і наказ по армії — фактично той же паспорт.

Озлоблення дворянства досягло такого ступеня, що деякі з учасників змови проти Павла I і вбивства імператора визнавали, що їх спонукала до цього необхідність одержувати паспорти нарівні зі своїми селянами.

 

«Змайстрували два фальшиві документи»

 

Посилення правил і підвищення паспортних зборів, цілком зрозуміло, призели до повсюдного поширення підробки паспортів. Коштували підробки дешевше за оригінали, а при тодішньому рівні криміналістичної техніки і зв’язку між містами та селами власники фальшивих документів могли майже нічого не боятися. У результаті на початку XIX століття підробок стало так багато, що новому імператору Олександру Павловичу довелося обнародувати спеціальний указ про видання паспортів, написаних на спе­ціальних друкованих бланках.

Але це лише ненадовго зупинило тих, хто виготовляв фальшиві документи. Як тільки дозволили відкривати приватні друкарні, стражденні змогли знову одержувати паспорти в обхід закону. Мало того, в самому законодавстві була лазівка, що допомагала збіглим власникам фальшивок: з рукописними паспортами, як і раніше, можна було їздити, але не дозволялося зупинятися на нічліг, що загалом було вирішуваною проблемою.

Аби оцінити масштаби явища, достатньо сказати, що з приєднаної до Росій­ської імперії Бессарабії, куди за часів Олександра I намагалися переправлятися втікачі, за кілька років вислали назад близько 50 тис. людей, які видно, скористалися під час шляху на південь фальшивими паспортами.

У всьому цивілізованому світі в цей час на фоні індустріальної революції відбувалося послаблення обмежень на пересування людей. А ось у Російській імперії часів Олександра I, якого вважали лібералом і реформатором, а піддані іменували Благословенним, обмеження постійно посилювалися. У 1805 році, наприклад, чиновникам знову наказали, що вони можуть залишати службу для поїздки на відпочинок чи в особистих справах тільки з дозволу начальства і отримавши паспорт. А губернатори, щоб виїхати за межі губернії більш ніж на два-три дні, одержували паспорт від самого імператора.

У 1809 році влада вирішила впорядкувати перебування селян-заробітчан та інших ремісних і торгових людей у Петербурзі. Відтепер кожного з них після приїзду в столицю зобов’язали з’являтися в спеціальне адресне бюро, де паспорт обмінювали на особливу адресну картку. Це дозволяло стежити за тимчасовими жителями, фіксуючи місце, куди вони найнялися на роботу, їхню нову адресу, а також виявляти осіб з простроченими паспортами.

Та все ж на фоні свого брата і наступника Миколи I Олександр I виглядав і лібералом, і Благословенним. У 1832 році за участі Миколи Павловича було складено зведення статутів про паспорти і збіглих. Цим законом отримання паспортів передбачалося для всіх станів без винятку: «Ніхто не може відлучитися від місця свого постійного проживання без узаконеної посвідки чи паспорта».

Не менш суворі порядки встановлювалися і стосовно термінів дії документів. Будь-яка особа з простроченим паспортом прирівнювалася до збіг­лих. Єдиний виняток цар-солдат зробив для відставників, причому незалежно від їхнього колишнього чину і звання. Відставні солдати, як і відставні офіцери та чиновники, разом з дружинами та дітьми одержували безстрокові паспорти і могли подорожувати, доки дозволяли кошти, і вибирати будь-яке місце для проживання.

Крім того, імператор увів обов’язкове правило для реєстрації приїжджих у поліції. Будь-який господар готелю чи домовласник був зобов’язаний без зволікання повідомити про гостя в поліцію. Правда, для зручності життя привілейованих станів потім було зроблено деякі послаблення в застосуванні цієї норми. Реєструвати в готелях дозволялося не відразу, а через три дні після прибуття гостя. Отже, знімаючи номер на ніч для розваг, чоловіки могли не побоюватися, що будуть зареєстровані їхні імена та імена їхніх супутниць.

Можна було не реєструвати й кріпосних, які привозили в міські будинки своїх господарів їстівні припаси із села, якщо термін їхнього перебування в місті не перевищував тиждень. У решті випадків на осіб, винних у неповідомленні поліції про приїжджих, накладався штраф — 5 руб. за кожний день прострочення.

Проте злагоджену конструкцію миколаївської паспортної системи загрожував зруйнувати технічний прогрес. Для того щоб не відстати від європейських держав, Росії були потрібні залізниці. Але швидке пересування людей по рейках, на яких не передбачалося поліцейських застав, суперечило всім уявленням про контроль за переміщеннями підданих імперії. Саме тому, як стверджують деякі мемуаристи, а зовсім не через відсутність досвіду і коштів, затримувалося будівництво залізниці між Петербургом і Москвою.

Навіть після її спору­дження в оточенні Миколи I тривали суперечки про те, як зробити поїздки пасажирів більш контрольованими. Як головний засіб нагляду вирішили залишити правила, що діяли для пасажирів диліжансів, які курсували між двома столицями. У мандрівників, крім паспорта, перевіряли наявність спеціального документа з поліції, в якому мовилося, що власті не мають до ім’ярек ніяких претензій і знають про його намір вирушити в путь.

Але застосування цього правила на залізниці призвело до непередбачених ускладнень. Для запису та перевірки паспортів і дозволів, без чого неможливо було купити квиток, була потрібна величезна кіль­кість службовців, в результаті залізничні компанії за­знавали збитків. А з погляду самих пасажирів, процес займав стільки часу, що до деяких передмість легше було добратися в екіпажі. Таким чином, видання спеціальних дозволів по­ліції довелося відмінити. Власне, із цієї миті, з 1851 року, створена Петром I паспортна система стала руйнуватися.

Після поразки в Кримській війні і воцаріння Олександра II почалися розмови про паспортну реформу і засідання численних комісій для її здійснення. Як водиться, в очікуванні змін поліція послабила контроль. У результаті, коли виникла необхідність боротися з вітчизняним революційним тероризмом, виявилося, що громадяни ніяких паспортних правил, по суті, не дотримуються. Господарі готелів не повідомляють поліції про приїжджих, а самих поліцейських це не дуже турбує. Але головне, підроблені паспорти отримали таке поширення, що всі вороги престолу та вітчизни безперешкодно подорожували по країні і з абсолютною липою примудрялися без проблем залишати місця заслання.

Наприклад, відомий більшовицький публіцист Ю.Стеклов згадував про свою втечу із Сибіру в 1899 році: «С помощью отыскавшегося в колонии и состоявшего из нескольких фальшивых печатей «паспортного бюро», заключенного в круглую жестяную коробочку из-под монпансье и несколько лет провалявшегося без употребления, мы смастерили два фальшивых документа: проходное свидетельство, якобы выданное мне якут­ской полицией по окончании ссылки для свободного следования в Херсон, и паспорт — книжку на имя мифического инженера-технолога II разряда (существуют ли такие, мы, впрочем, не знали) какого-то Ивана Алексеева. Недостающие печати вырезал для нас шлиссельбуржец Мартынов, в то время находившийся в Якутске. Кроме того, один чиновник дал мне свой настоящий паспорт, которым я мог пользоваться лишь в случаях крайней необходимости, например при прописке в больших центрах Европейской России. Проходное свидетельство на мое имя было сделано настолько удачно, что Темников, увидевши его, пришел в восторг и просто ахнул от изумления, до того ловко была подделана подпись полицеймейстера. Это свидетельство я имел в виду предъявлять, если бы меня узнали по дороге».

Власне, можна ствер­джувати, що боротьбу за контроль над країною влада програла повністю. Уряд висував і обговорював нові паспортні правила, пізніше в Думі дебатувалося питання про надання жителям Росії свободи пересування. Але це вже не мало сенсу. Остаточно царська паспорт­на система зазнала краху не в 1917-му, а в 1914 році — після початку Першої світової війни, з появою величезної кількості біженців, пересування яких неможливо було контролювати.

Проте ера свободи пересувань тривала порівняно недовго. Вартувало більшовикам повністю й остаточно взяти владу у свої руки, як вони знову згадали про паспортну систему, прописку і обмеження на пересування громадян. Ось тільки спиралися вони, за­проваджуючи в 1932 році паспорти, не стільки на царську, скільки на німецьку систему. Але суть і мета її залишилися цілком у дусі Петра I.

 

Євген ЖИРНОВ,

«Коммерсант-Деньги»