Закон і Бізнес


Лакейська наука

Для закріплення рефлексу підкорення групу академіків-істориків звинуватили в зберіганні антирадянщини


Історія, №12 (896) 21.03—27.03.2009
1762

80 років тому, 4 березня 1929-го, на фоні загострення в СРСР кризи в Ленінграді відкрилася сесія Академії наук. До членів цієї найвищої наукової установи після довгої боротьби вкоренили групу комуністів на чолі з Миколою Бухаріним. Як з’ясував оглядач «Власти» Євген ЖИРНОВ, нагальна більшовизація академічних лав була потрібна для зміцнення падаючого авторитету керівництва країни.


80 років тому, 4 березня 1929-го, на фоні загострення в СРСР кризи в Ленінграді відкрилася сесія Академії наук. До членів цієї найвищої наукової установи після довгої боротьби вкоренили групу комуністів на чолі з Миколою Бухаріним. Як з’ясував оглядач «Власти» Євген ЖИРНОВ, нагальна більшовизація академічних лав була потрібна для зміцнення падаючого авторитету керівництва країни.

 

«Щоб хтось не пустував навкруги академії»

 

Нинішня криза відрізняється від усіх попередніх не тільки масштабом фінансових утрат, а й однією, хай і куди менш прикметною, деталлю. Вперше за багато десятиріч під час економічних ускладнень уряд не схопився, як за рятувальний круг, за представників російської науки.  Адже й під час катастрофічної економічної ситуації рубежу 1980—1990-х, і в 1998 році на телебаченні та в пресі представники академічної науки невпинно тлумачили події та давали прогнози подальшого розвитку ситуації.

Керівництво країни вдавалося до допомоги вчених і в інших критичних ситуаціях. Так, після аварії на Чорнобильській АЕС наукові працівники пояснювали громадянам СРСР, що боязнь радіації — радіофобія — чи не більш небезпечна, ніж сама радіація. Дещо раніше, в першій половині 1980-х років, коли почалися сер­йозні складнощі з продовольством, на підприємства і в організації відправилися лектори з ученими ступенями, які розказували трудящим, яку величезну користь може принести введення в раціон їхніх сімей їстівних дикорослих трав і коріння.

До авторитету вчених ступенів і академічних звань радянська влада та її спадкоємці вдавались у важкі хвилини зовсім не випадково. У Росії, де в усі часи реальна письменність населення і справжній рівень освіти управлінців потребували багато кращого, науковці мали куди більший авторитет, ніж їхні колеги-європейці.

На авторитетне об’єд­нання учених — Академію наук, створену Петром I, — не зважився покуситися навіть цар-солдафон Микола I, котрий вишиковував за ранжиром усіх і все в Російській імперії. Він формально підпорядкував академію Міністерству народної освіти, але її члени не втратили права звертатися до імператора, Сенату та інших високих державних установ. Причому міністерство зобов’язувалося передавати всі листи і доповіді академії адресату без за­тримок і коригування.

Правда, деколи до академіків приписували далеких від науки й абсолютно нікчемних людей, а президентами РАН призначалися сановники, котрі відпо­відно до табелі про ранги належали до перших чотирьох класів, або ж члени імператорської родини, які самі не вирізнялися великою вченістю. А час від часу влада забувала повноцінно фінансувати осереддя знань — і академіки, згадуючи студентську юність, починали жити надголодь. Проте це зовсім не заважало всім прошаркам російського суспільства ставитися до вчених мужів і до академії з великим пієтетом, що не зник і після революції.

Нарком освіти РРФСР Анатолій Луначарський, якому в 1918 році колеги по Раднаркому доручили переговори з членами Ро­сійської академії наук, згадував про реакцію Володимира Леніна на спроби з ходу перетворити РАН у щось відповідне духу пролетарської революції. «Я прекрасно помню, — писав А.Луначарський, — две-три беседы, в которых он буквально предостерегал меня, чтобы кто-нибудь не озорничал вокруг академии». За словами наркома освіти, В.Ленін говорив йому: «Нам сейчас вплотную академией заняться некогда, а это важный общегосударственный вопрос. Тут нужна осторожность, такт и большие знания, а пока мы заняты более проклятыми вопросами. Найдется у вас какой-нибудь смельчак, наскочит на академию и перебьет там столько посуды, что потом с вас придется строго взыскивать» (Тут і далі лексичні, стилістичні й особливості синтаксису цитованих джерел збережені. — Прим. ред.).

«Вождь світового пролетаріату» пропонував використовувати авторитет цієї шанованої найвищої наукової установи для того, щоб перетягти на бік більшовиків інженерів, лікарів та інших фахівців, котрі їм не симпатизували. І тому вважав письмову згоду частини академіків співпрацювати з новою владою величезним успіхом, який потрібно розвивати, виділяючи РАН істотне фінансування. Проте на вирішення «більш проклятих питань» ішли всі мізерні фінансові ресурси, і до закінчення громадянської війни Академія наук виявилася в стані повного занепаду.

 

«Від думки про науку до питання про нечистоти»

 

У травні 1922 року віце-президент РАН Володимир Стеклов підготував доповідь «Сучасний стан наукової справи Російської академії наук», в якій говорилося: «Российская академия наук, сосредоточившая в своем составе все лучшие научные силы России, приобретшая всемирную славу, не прерывавшая свою научную работу при почти невыносимых физических условиях, академия, к помощи которой всегда прибегала и постоянно прибегает правительственная власть во всех мало-мальски серьезных нуждах, неизменно встречая с ее стороны всяческую помощь и содействие, вновь попадает в то безвыходное положение, в котором находилась около 200 лет тому назад во времена Анны Иоанновны или Анны Леопольдовны.

Почти дословно приходится повторять отчаянные вопли Михайлы Ломоносова, что академия и наука пришли в совершенное оскудение... Материальное положение ученых, быть может, и лучше ломоносовского, хотя и был случай, что жене академика пришлось перед Пасхой продавать сапоги на базаре и за то претерпеть большие неприятности, но в остальном положение Академии наук становится хуже, чем при Ломоносове.

Академия, имеющая 12 больших, а всего 17 зданий, вмещающих около 40 научных учреждений, музеев, лабораторий, библиотек, из которых многие содержат неоценимые сокровища, накоплявшиеся в течение более чем 200 лет, часто равносильные первоклассным заграничным, уже четвертый год страдает от недостатка топлива.

В Зоологическом музее (второй за Британским музеем, а по не обработанному еще материалу его превосходящий) коллекции портятся, работа ученая и по разработке материала становится невозможной; в Азиатском музее ценнейшие манускрипты покрываются плесенью, тлеют, то же в Музее этнографии и антропологии. В лабораториях останавливается работа, тончайшие исследования с чувствительными приборами становятся почти невыполнимыми (физико-математический институт, физиологическая лаборатория, особая зоологическая, ботаническая, требующая температуры 17°С для разводки культур, и т.д.).

Водопроводные трубы лопаются, заливают помещения (в математическом кабинете, напр., вода проникла через два этажа и залила часть книг и рукописей 1,5 года тому назад, такой же потоп был дважды в физической лаборатории и в других помещениях). Для сносного отопления зданий необходимо не менее 2000 куб. дров. Совещание сократило до 1600 куб., что составляет поистине голодную норму, но возьмем по необходимости таковую...

На всевозможные хозяйственно-операционные расходы РАН вот уже четыре месяца 1922 г. не отпущено ни одной копейки (ученые, хозяйственные нужды).

Как ни печально, но приходится переходить от мысли о науке к вопросу о нечистотах. Правда, речь идет не о расцвете, а о возможной гибели науки, но от этого не легче. За четыре года вследствие отсутствия ассенизационного хорошо организованного транспорта и невозможности пользоваться услугами частных предпринимателей РАН не имела физической возможности хоть один раз вычистить надлежащим образом выгребные ямы (люки). Люки засорялись твердыми осадками и в настоящее время требуют коренной чистки; жидкость выпирает наружу, проникает в уборные, распространяя иногда зловоние и, надо думать, заразу. Несколько раз нечистоты выступали и подмачивали имущество книжного склада. Все переговоры с очистителями привели к выводу, что минимальная стоимость надлежащей очистки 36 люков равна 1 млрд сов. руб. Итак, только неотложная очистка люков требует миллиардного расхода, и отложить его, отказаться от него — невозможно.

В настоящее время общая смета уже утверждена, никакие изменения в ней невозможны, сделанные ошибки, которые тяжко отзовутся на ученой деятельности РАН, в обычном порядке непоправимы. Но ошибки эти должны быть исправлены без замедления, этого требуют интересы государственные. Пресечь рост ученого организма, постоянно развивающегося в течение более 200 лет подряд на виду у всего мира, будет безумием».

У відповідь влада вирішила й далі забезпечувати потреби академіків на мінімальному рівні. І справа була не тільки і не стільки у відсутності коштів. Для численних зарубіжних ідейних соратників та їхніх організацій політбюро знаходило в мізерній державній скарбниці кошти, порівнянні із сумами, що вимагала РАН. Строго дозованими виплатами, що надходили за слізними благаннями про фінансування, академіків поступово привчали до думки про те, що партія і для них — керівна та спрямовуюча сила.

 

«Т.Бухаріна буде обрано»

 

Застосування батога, як водиться, перемежовували з пригощанням пряниками. Так, у 1925 році як захід всесоюзного масштабу відсвяткували 200-річчя Академії наук. Обрадувані забутою увагою академіки надто пізно зрозуміли, як говорили в ті роки, на чий млин ллє воду це свято. В очах країни і світу все ви­глядало так, ніби вчені пов­ністю й беззастережно визнали радвладу, хоча насправді багато хто з них, перш за все фізіолог Іван Павлов, продовжували практично відкрито демонструвати її несприйняття.

Та все ж доти, доки економічна і політична ситуація залишалася більш-менш стерпною, необ­хід­ність серйозного опрацьовування академічної проблеми не виникала. Обговорення питань про Академію наук на політбюро раз у раз відкладалось, і влада загалом задовольнялася тим, що за роботою академіків наглядала спеціально призначена комісія на чолі з Авелем Єнукідзе.

Проте до 1927 року більшовики під натиском дозволеної непом приватної ініціативи почали втрачати керівні позиції в торгівлі, окремих галузях промисловості, а головне — в селі, яке годувало країну. А їхні дії у відповідь — боротьба з куркульством, обмеження приватної торгівлі та інші заходи — вели до зниження і без того невисокого рівня життя громадян СРСР. Звичайно, більшовики й самі могли придумати, як пояснити народу причини нових злигоднів і бід. Одначе спертися на авторитет науки та її головного храму було зовсім не зайвим. Тоді-то і почалася підготовка до пов­ної та остаточної радянізації Академії наук.

У травні 1927 року партія та уряд підготували новий статут академії, головний пункт якого — про позбавлення звання академіка — колективно шліфували на засіданні політбюро. В остаточній редакції ст.22 говорила: «Академик лишается своего звания, если он не выполняет заданий, возлагаемых на него этим званием, или если его деятельность направлена явным образом во вред СССР».

Таким чином створювалася основа для позбавлення від найбільш нетерпимих до нового ладу вчених мужів. Але це було лише половиною справи. Без захоплення керівництва академією її перебудова на більшовицький лад видавалася мало­ймовірною. Отже, лави академіків було вирішено поповнити: замість 50 чоловік, як було за дореволюційним статутом, спочатку затвердили 70, а потім і 80. Політ­бюро розраховувало на те, що вчені, котрі одвічно ворогували і ділилися на групи, не упустять випадку провести в РАН своїх соратників, а разом з ними пройдуть справжні більшовики-суспільствознавці та лояльні до влади вчені інших спеціальностей.

Підготовка до виборів велася за повною програмою. З академіками вели відкриті й таємні переговори, а їхні розмови між собою підслуховувала агентура ОДПУ. Проте напередодні голосування майбутні результати здавалися більш-менш передбачуваними. У жовтні 1928 року комісія зі спостереження за виборами до Академії наук доповідала в політбюро про шанси комуністів, котрі балотувалися, — марксистів Рязанова, Михайла Покровського, М.Бухаріна, Абрама Деборіна і Миколи Лукіна, інженера Гліба Кржижановського, геолога Івана Губкіна, грунтознавця Василя Вільямса і літературознавця Володимира Фріче: «На основании не­однократных переговоров с академиками Ольденбургом и Ферсманом, подтверждаемых проверочными разговорами с ак. Лазаревым и ак. Марром, а также секретной информацией, можно предположительно установить такие шансы на избрание.

Кандидатура т.Рязанова никаких возражений со стороны академиков не вызывает, и ее проведение обеспечено. Кандидатура т.Покровского хотя и вызывает возражения некоторых академиков, но стоит достаточно твердо и будет проведена. Кандидатура т.Бухарина стоит менее твердо: формально академики ссылаются на «публицистический характер его работ», а по существу в своем узком кругу высказывают опасения, что избрание тов. Бухарина, как одного из руководителей Коминтерна, «может создать для академии всякие осложнения в ее международных сношениях», «уронит ее авторитет» и т.п.

Исходя из того, что академия вряд ли пойдет на политическую демонстрацию, чем являлось бы в данном случае забаллотирование этой кандидатуры, можно считать, что т.Бухарин будет избран. Кандидатура т.Кржижановского, не вызывающая резких возражений со стороны академиков, будет проводиться ими по социально-экономическим, а не техническим наукам. Шансы на избрание т.Кржижановского достаточно тверды.

Значительно хуже обстоит дело с кандидатурами тт.Деборина, Губкина, Лукина, Фриче и Вильямса, из которых наибольшие шансы имеет т.Деборин. Это объясняется в основном желанием академиков сократить до возможного минимума избрание членов ВКП(б), а ими самими мотивируется как нежелание принизить научный уровень академии. В своих разговорах по этому во­просу академики ссылаются на отрицательную оценку работ т.Деборина «со стороны некоторых очень видных московских марксистов» и на то, что сам т.Лукин якобы заявлял, что «какой же он, дескать, академик».

Что же касается кандидатуры т.Фриче, то академики указывают на «полное отсутствие у него исследовательских работ», а в отношении т.Губкина хотя и признают прикладную ценность его трудов по нефти, но считают, что в основном его деятельность носит не столько научно-исследовательский, сколько организационно-административный характер. Кандидатура тов.Вильямса вызывает самые резкие возражения как не обладающего достаточно солидными научными работами. Таким образом, если все же и можно рассчитывать на проведение кандидатуры т.Деборина, то с кандидатурами тт.Губкина, Фриче, Лукина и Вильямса, судя по настроению и отзывам академиков, дело обстоит очень затруднительно».

Для підтримки партійних висуванців була організована дискусія в «Известиях», в ході якої академікам чітко й однозначно вказали на необхідність підкорятися вимозі партії. В.Вільямсу, як явно непрохідному, тимчасово дали відвід. Але на виборах 12 січня 1929 року А.Деборін, М.Лукін і В.Фріче не набрали двох третин голосів присутніх на загальних зборах. А М.Бухарін, І.Губкін і Г.Кржижановський проскочили буквально дивом: отримай кожний з них одним голосом менше, вони б були забалотовані.

У газетах почалося справжнє цькування. Академіків називали ворогами радвлади, РАН вимагали розігнати, а її членів — посадити. Обраний членом РАН Рязанов відверто за­явив новим колегам, що така академія країні не потрібна і може бути розпущена. І в результаті президія тут же пішла назад і запропонувала провести перевибори знехтуваних кандидатів.

 

«Ми були під тиском президії»

 

У звіті про виступи академіків на надзвичайних зборах Академії наук СРСР 17 січня 1929 р. йшлося: «Первым взял слово акад. И.Павлов. «Выборы происходили на основании устава; все было формально правильно; если трое оказались неизбранными, то на этом дело и кончается. Однако если президиум позволил себе войти в анализ событий, то разрешите и мне встать на этот путь, — сказал он, — дать более глубокий анализ и постараться вскрыть социальную сторону всего этого дела».

Прежде всего, по словам Павлова, надо констатировать, что выборы происходили в совершенно исключительной обстановке по трем причинам: массовость кандидатов, чрезвычайная краткость срока и главным образом то, что «часть кандидатов были кандидаты правительственных организаций». «Мне могут сказать, что, позвольте, это же кандидаты, выставленные общественностью, но я должен сказать, что в наших условиях общественность — это правительство, так как всякую другую общественность, независимую общественность, принято называть контрреволюцией. Независимой общественности у нас нет.

Кроме того, было еще одно обстоятельство, влиявшее на общую обстановку выборов, — это то, что в первой стадии выборов участвовали агенты правительства (в зале чувствуется некоторое смущение от сказанных слов, и Павлов считает нужным пояснить свои слова); ну да, агенты правительства, так как же их иначе назвать, когда никому из нас они как научные величины не известны, их ученый ценз никому не известен, так что, конечно, это агенты правительства. И вот, несмотря на то, что имела место такая исключительная обстановка (когда академики, с одной стороны, были связаны свободой своей совести, а с другой — присутствием агентов правительства), несмотря на это, все же выборы прошли более или менее нормально, и тот факт, что три кандидатуры не получили 2/3, является тоже явлением вполне нормальным, не представляющим ничего необычного, исключительного, чрезвычайного...

У академиков может быть к постановлению президиума три отношения: первое — это рабское, лакейское «чего изволите», второе — «благоразумное», так называемое оппортунистическое. Это такое положение, положение чисто психологического порядка, когда борются два начала. С одной стороны, соображения чисто научного характера, что кандидатуры не подходят, а с другой — соображения, связанные с тем, что, мол, разладятся отношения с правительством, а тут, мол, у академии большие материальные нужды и что, мол, лучше сделать «им» уступку и избрать этих трех кандидатов.

И наконец, последнее, третье — отношение чистого ученого, ни с кем и ни с чем не считающегося... То, что произошло в первой стадии выборов, на заседаниях комиссий, нельзя принять всерьез. Это не было свободным выражением мнения. Мы были под давлением президиума, который угрожал даже применением ст.22».

«Наконец, еще одно, не последнее», по мнению Павлова, «обстоятельство — это совесть. Это опасение, что сделаешь против совести, так потом она тебя заест. Сделать плохое легко, но потом покоя не найдешь». Павлов заканчивает свое выступление протестом против постановления президиума, вынесенного на утверждение общего собрания».

Проте члени РАН не послухали напучень І.Павлова і трьох забалотованих обрали членами Академії наук. Усе подальше показувало, наскільки мала відстань відділяє трагедію від фарсу. М.Бухарін склав проект рішення фракції академіків-комуністів. По суті, інструкцію для новообраних, в якій мовилося: «Коммунисты-академики должны иметь в виду, что они обязаны в течение ближайшего же года дать ряд соответствующих научных работ, а также принять меры по организации своих кадров молодежи, работающих при академии. Следует иметь в виду, что в ежегодных отчетах АН печатаются сводки научных работ каждого академика, произведенных в течение отчетного года».

А в самому рішенні фрак­ції уточнювалося: «Коммунисты-академики никоим образом не должны очутиться в положении нерабо­то­способных членов академии».

А потім знову настав час трагедії. Для закріплення в членів РАН рефлексу підкорення в тому ж 1929 році почалося кримінальне переслідування групи академіків-істориків, котрих обвинувачували в зберіганні антирадянських історичних документів. А голова комісії з перевірки академії Ю.Фігатнер у грудні 1929 року доповідав: «У нас 81 академик. Нигде не сказано, что их не может быть 150. Лондонское королев­ское общество, которое фактически является английской академией наук, имеет 300 академиков. Американская национальная академия наук в Вашингтоне — 250. Норвежская Академия наук — 200 и т.д. Почему нам нельзя увеличить количество академиков? Это даст возможность влить в Академию наук новые свежие силы советски настроенных ученых, которые превратят старых академиков-реакционеров в маленькую ничтожную группу, ничего серьезного в академии не представляющую».

Після здійснення цих планів можна було прикривати авторитетом науки будь-які огріхи в управлінні країною.

 

Євген ЖИРНОВ,

«Коммерсант-Власть»