«Двічі по двісті — суд честі»

Випускники училищ стали демонстративно напиватися, щоб якнайшвидше опинитися на «гражданці»

Економічна криза зробила проблематичним проведення військової реформи. Як з’ясував оглядач «Власти» Євген ЖИРНОВ, жодне попереднє скорочення армії не обходилося без серйозних проб­лем, а результати не задовольняли ні військове, ні політичне керівництво.

Економічна криза зробила проблематичним проведення військової реформи. Як з’ясував оглядач «Власти» Євген ЖИРНОВ, жодне попереднє скорочення армії не обходилося без серйозних проб­лем, а результати не задовольняли ні військове, ні політичне керівництво.

 

«Асигнування на армію знизяться до мінімуму»

 

До самого кінця існування СРСР нікому з офіцерів Радянської армії не потрібно було пояснювати значення формули «двічі по двісті — суд честі — мільйон двісті». Навіть ті, хто не служив на початку 1960-х, знали, що під час хрущовського скорочення армії було достатньо двічі попастися на випивці, щоб потрапити під суд честі та стати одним з 1200000 звільнюваних зі збройних сил, а по суті — викинутим на вулицю. Чомусь на фоні цього скорочення армії всі попередні масові демобілізації виявилися незаслужено забутими, хоча вони проходили не менш драматично і приносили не менше шкоди, ніж користі, як скорочуваним, так і скорочувачам.

Перша широкомасштабна демобілізація почалася в 1921 році, відразу після закінчення громадянської війни. Злиденна країна в мирний час не могла одягати і годувати більш ніж п’ятимільйонну армію. І тому наприкінці 1920 року Володимир Ленін запропонував негайне різ­ке скорочення чисельності червоноармійських частин. Природно, військові заперечували. Причому багато хто боявся не тільки позбутися звичних командних постів, а й, опинившись поза лавами Червоної ар­мії, знову стати тими, ким вони були до революції та війни: людьми без освіти, а часто і професії. Адже за роки війни кожний видний червоний командир нажив немало ворогів як у державному апараті, так і у високих армійських штабах, вказівки яких по-партизанськи нерідко ігнорував. Командувач Першої кінної армії Семен Будьонний згадував: «У середовищі військових дуже вже багато говорилося про те, що має відбутися велике скорочення армії, що після з’їзду асигнування на армію знизяться до мінімуму і всі сили та кошти буде кинуто на відновлення і розвиток народного господарства. «Як учинять із Першою кінною? — думав я.— Недругів у неї вистачає. При скороченні армії, а воно, безумовно, буде, її розформують у першу чергу. З такими зусиллями створювали її, а розпустити можна одним розчерком пера. Тільки чи час?» Уві­йшли до Великого театру, і тут я побачив Володимира Ілліча... Володимир Ілліч поцікавився, про що говорять і думають червоноармійці. Ми відповіли, що в бійців тяга до мирної праці, що всім набридла війна. Ленін сказав, що тепер можна з набагато більшою впевненіс­тю і твердістю взятися за справу господарського будівництва. Але нам слід як і раніше бути напоготові. Ми завдали імперіалізму сильного удару. Але, не покладаючись на це, свою Червону армію за будь-яку ціну повинні зберегти й посилити її бойову готовність... Хоча армію ми скорочуватимемо...

— А чи не позначиться саме це на бойовій готовності? — обережно запитав я.

Ні, — відповів Володимир Ілліч.— Можна розраховувати на величезний досвід, якого за час війни набула Червона армія.

— Переконали, Володимире Іллічу».

Кінармія С.Будьонного завдяки заступництву Йосипа Сталіна пройшла скорочення з мінімальними втратами для командування. Хоча в ній залишилося лише дві дивізії, штаб і управління не зазнали кадро­­вих утрат. Інші ж частини РСЧА скорочувалися за пов­ною програмою.

Голова Реввійськради республіки Лев Троцький писав: «В декабре 1920 года открылась эпоха широкой демобилизации и сокращения численности армии, сжатия и перестройки всего ее аппарата. Этот период длился с января 1921 г. до января 1923 г. Армия и флот сократились за это время с 5300000 до 610000 душ» (Тут і далі лексичні і стилістичні особливості документів збережені. — Прим. ред.).

Ось тільки результат ви­явився не зовсім таким, на який розраховувало більшовицьке керівництво. Рядові червоноармійці й молодші командири поверталися додому охоче, не створю­ючи жодних проблем. Мало того, їх згуртовані й загітовані під час служби групи ставали провідниками радянських ідей у рідних місцях. А щоб вони успіш­ніше вели пропагандистську роботу, їх при демо­білізації щедро забезпечували книжками і брошурами, в яких містилися роз’яснення щодо поточного моменту і політики партії на той час.

Проте дуже скоро з’ясувалося, що демобілізувалися майже всі перевірені червоноармійці-більшовики і комісарам більше ні на кого спиратися при проведенні по­літроботи. Мало того, кадрові командири ще царського гарту під шумок стали позбуватись і самих комісарів, демобілізуючи їх у першу чергу. З місць до Москви пішли тривожні повідомлення про те, що дисципліна падає, що червоноармійці через голод у країні і погіршення постачання грабують населення, а командири поступово починають установлювати в армії старі порядки, аж до мордобою.

Партія та високе ар­мійське начальство вирішили виправити помилку і заборонили демобілізацію комуністів, але у відповідь почалося те, що Л.Троцький назвав духовною демобілізацією: червоноармійці почали масово виходити з РКП(б). Отже, довелося дати комісарам право ви­рішувати питання в індивіду­альному порядку.

Але на цьому проблеми з рядовими бійцями не закінчилися. Завдань у скорочених частин виявилося набагато більше, ніж особового складу, і тому в столицю з місць постійно йшли скарги про те, що червоноармійці переобтяжені роботами і нарядами. Ось тільки виправити становище ви­явилося куди складніше, ніж скоротити армію. Новий призов пройшов, м’яко кажучи, не цілком успішно. Проте скарги на крайню стомленість бійців і практично повну небоє­здатність частин продовжували надходити в 1922 і 1923 роках.

Ситуацію з командним і політичним складом спробували виправити на початку 1923 року, коли з’явився наказ про порядок демо­білізації, в якому робився на­тиск на нові, підготовлені за радянських часів кадри: «Увольнению не подлежат окончившие военно-политические и военные курсы, школы военно-учебных заведений и военные академии, не прослужившие установленного срока за обу­чением в военно-учебных заведениях... Учитывая тот значительный урон в политсоставе, который дает эта демобилизация, политорганы должны принять все меры к тому, чтобы она прошла наиболее безболезненно. Развить широкую агиткампанию за оставление ценного элемента из числа подлежащих демобилизации в армии».

Щоправда, командири з «колишніх» як і раніше не збиралися покидати Червону армію, і ситуацію з їх демобілізацією змогло змінити тільки економічне становище. Завдяки непу голод у країні закінчився, і незабаром військовослужбовці за матеріальним станом почали відставати від цивільних службовців і тим більше підприємців.

«Тяжелое материальное положение командного состава армии, — мовилося в чекістському огляді становища в країні за липень—вересень 1923 року, — особенно по сравнению со служащими советских и хозяйственных учреждений, создает среди него сильные демобилизационные тенденции. По анонимной анкете, проведенной среди лиц комсостава 18-й милиционной дивизии, выяснено, что 65% комсостава не желает служить в армии из-за материальной необеспеченности. В школе красных коммунаров МВО 20% комсостава подало рапорты об увольнении. В Первой дивизии Приволж­ского военного округа среди комсостава отмечается стремление уйти с военной службы на гражданскую. Подобное положение толкает комсостав на мелкие преступления (18-я милиционная дивизия), а комсостав Третьей кавбригады Приволжского военного округа обзавелся хозяйством и связан с сызранскими спекулянтами, некоторые даже состоят членами биржи».

У результаті питання з демобілізацією командирів стало вирішуватись і в добровільному, і в примусовому порядку — через слід­ство і ревтрибунал. Отже, зі зменшенням армійського апарату впоратися нарешті вдалося. Проте друге завдання — перебудова військового керівництва — завело командування РСЧА в глухий кут. Усі новостворені органи управління негайно починали тягнути ковдру на себе, причому процес цей ішов безперерв­но протягом восьми років — з 1921 до 1929 року.

«Реввоенсовет СССР, — писав маршал Радянського Союзу Матвій Захаров, — вынужден был в февра­ле 1929 года назначить ко­миссию во главе с С.Каме­невым. Комиссия установила, что функции штаба и главного управления РККА значительно переплелись и запутались, поэтому директивные указания этих планов низшим звеньям аппарата были противоречивы. Чтобы упорядочить работу штаба и главного управления РККА, С.Каменев рекомендовал все исполнительные функции возложить на ГУ РККА, а директивные — на штаб РККА».

 

«Армія цілком може без них обійтись»

 

Наступне грандіозне скорочення армії задумали в серпні 1944 року, хоча до кінця війни було ще дуже далеко. Начальник головного управління кадрів Наркомату оборони генерал-полковник Пилип Голиков направив Й.Сталіну і В’ячеславу Молотову пропозиції про майбутню демо­білізацію, в яких ішлося: «Мы в настоящее время располагаем самыми ценными военными кадрами, какие когда-либо до сих пор имели, так же как и самыми лучшими — в сравнении с кадрами любой армии мира. Хотя у нас имеется очень большое количество офицеров, тем не менее при переходе на мирное положение мы не можем допустить массовой, валовой демобилизации офицеров, а обязаны увольнять их только в персональном порядке, спланировав и растянув сроки демобилизации до полугода с тем, чтобы отобрать и удержать в армии как можно больше ценного в политическом, деловом и физическом отношениях...

При отборе офицеров особое внимание уделить тому, чтобы оставить в армии как можно больше молодого состава в возрастном отношении, с тем чтобы он был боеспособен по истечении последующих 15—20 лет... При переходе армии от военного на мирное положение необходимо освободить армию от всего, что ее обременяет и в известной степени мешает росту ее кадров. Среди офицерского состава нашей армии до сих пор имеется некоторое количество лиц, которые мешают армии: одни в силу своей неработоспособности независимо от их добрых желаний (из-за болезни, старости, отсталости); другие — в силу моральной неустойчивости, например систематические пьяницы и недисциплинированные элементы; третьи — в силу политической неустойчивости, сомнительности и враждебности. Армия вполне может без них обойтись».

Маршал Георгій Жуков, якому відправили на роз­гляд доповідь П.Голикова, був налаштований куди менш оптимістично: «При разработке плана использования и создания кадров Красной армии после войны нужно прежде всего исходить из опыта, который мы получили в начальный период отечественной войны. Чему нас учит полученный опыт? Мы не имели заранее подобранных и хорошо обученных командующих фронтами, армиями, корпусами и дивизиями. Во главе фронтов встали люди, которые проваливали одно дело за другим (Павлов, Кузнецов, Попов, Буденный, Черевиченко, Тюленев, Рябышев, Тимошенко и др.). На армии ставились также малоизученные и неподготовленные люди... Короче говоря, каждому из нас известны последствия командования этих людей и что пережила наша Родина, вверив свою судьбу в руки таких командующих и командиров... Я только за оставление нужных и способных кадров, а не таких, как у нас были, вроде провалившихся».

Демобілізація почалася 5 липня 1945 року, і, судячи з документів і спогадів очевидців, далеко не скрізь ішла так, як замислювалося і наказувалося.

Першими відправляли додому немолодих солдатів і жінок-військово­служ­бовців. Офіцер Володимир Гельфанд улітку 1945 року написав у своєму щоденнику: «Весь день прошел в неопределенности. Еще до обеда вызывали в строевой отдел. Там было много солдат старших возрастов, женщин. Их отправляют домой по демобилизации... Сопровождаю «старичков» в запасной полк. Много девушек. Почти всех их отправляют домой. Осиротела наша столовая, прачечная, санчасть и прочие заведения, где подвизались многие любители роскошной жизни за счет торговли своим телом из числа женского персонала. Большинству девок не хотелось ехать, они плакали, писали рапорта, чтоб их оставили. Не помогло. Сделали иначе. Которые просились домой — в последний момент были оставлены в части, и наоборот».

Всі заяви про правильний підбір офіцерських кадрів, яких залишали, і турботу про демобілізованих виявилися порожніми словами. Кожний або майже кожний командир намагався залишити не найкращих, а найвірніших людей. Крім того, побоюючись за власне крісло, всі вони прагнули вчасно відзвітувати про скорочення особового складу. Тому знаходилися будь-які приводи для звільнення в запас бажаючих залишитися в армії офі­церів. Причому винятків не робили ні для кавалерів багатьох орденів, ні для героїв Радянського Союзу. Тим же, хто все-таки примудрився залишитися, пропонували посади зі значним зниженням.

«Я, — згадував Олександр Пильцин, — постепенно становился все менее разборчив в предлагаемых мне долж­ностях и уже согласен был на любую. Вот когда я «дозрел»: будучи майором, дал согласие на должность старшего лейтенанта в Косогор­ский райвоенкомат Туль­ской области в подчинение, как оказалось, к капитану, просидевшему всю войну в тылу... В косогорском военкомате я ведал учетом офицеров запаса. Работы было много, шло постепенное сокращение армии — это мы, военкоматовские работники, чувствовали по все большему притоку на учет офицеров, уволенных в запас. И что меня больше всего волновало: боевые офицеры, не имеющие гражданской специальности, шли на самые непрестижные должности — сторожами, дворниками, а то и, несмотря на тяжелые ранения, на самые тяжелые работы — навалоотбойщиками в угольные шахты под Тулой. Помню даже случай, когда подполковник, бывший начальник связи корпуса, большой специалист-практик, но не имевший по этой отрасли специального образования, едва смог устроиться дежурным телефонистом в какую-то контору».

Ще гіршими були справи з житлом.

«Меня берут начальником штаба в отряд ГВФ, — згадував демобілізований льотчик Петро Полуян. — Квартирный вопрос, самый острый вопрос, остается для нас нерешенным. В штабе, где я работаю, стоит один стол. После работы на этом столе прожили дней десять. Я ежедневно обхожу подряд все дома, разыскивая на двоих квартиру. Одного берут с удовольствием, с женой — ни в какую. Ходил я тогда в новых брезентовых сапогах. Износил до основания сапоги, обошел почти весь Ставрополь, но квартиру не нашел».

Така ж сама картина спостерігалась у всій країні. Завідувач оргінструкторського відділу ЦК ВКП(б) Шамберг у 1946 році доповідав секретарю ЦК Георгію Маленкову: «В некоторых районах нарушается законодательство о предоставлении работы демобилизованным: возвратившимся из армии снижают заработную плату, используют не по специальности... Наиболее неблагополучно обстоит с обеспечением демобилизованных жильем, особенно в тех областях, которые подвергались немецкой оккупации... В Новгородской области более 1000 человек демобилизованных не обеспечены жилплощадью, из них 436 человек продолжают жить в землянках».

Не солодко довелось і тим, хто залишився в армії. Після того як газети оголосили про закінчення другого етапу демобілізації, сім’ї військовослужбовців у всьому СРСР втратили допомогу, навіть якщо їх годувальники продовжували служити. А молодим солдатам, призваним у 1944—1945 роках, через скорочення довелося служити кому сім, а кому й вісім років. У поспіху і суєті також не вийшло організувати відбір і підготовку командирських кадрів на випадок війни. Зате завдання вождя зі скорочення армії було виконано, і в збройних силах з 11 із гаком мільйонів чоловік залишилося менше ніж 3.

 

«Невідпорний удар по ворогах миру» 

 

Час для наступної, трохи менш масової демобілізації настав у 1955 році. Як водиться, причиною стали економічні труднощі та бажання заощадити на всьому, включаючи армію, чисельність якої після початку холодної війни знову зросла, перевищивши 5400000 чоловік. Коштів не вистачало, і генералітет, хай і не без опору, пішов на скорочення особового складу.

«В соответствии с постановлением Совета министров СССР от 12 августа 1955 года №4181-825, — доповідали в лютому 1956 року маршали Г.Жуков і Василь Соколовський, — Министерством обороны произведено сокращение штатной и списочной численности вооруженных сил на 340 тыс. человек и, кроме того, установлен обязательный некомплект личного состава в количестве 300 тыс. человек с учетом уже имевшегося к тому времени в вооруженных силах некомплекта в количестве 178217 человек».

Проте таке скорочення Микиті Хрущову здалося надто малим, і за його наполяганням військові підготували нові пропозиції про скорочення чисельності армії: «Министерством обороны произведено сокращение штатной и списочной численности вооруженных сил на 340 тыс. человек и, кроме того, установлен обязательный некомплект личного состава в количестве 300 тыс. человек с учетом уже имевшегося к тому времени в вооруженных силах некомплекта в количестве 178217 человек».

У грудні 1957 року президія ЦК КПРС ухвалила рішення про нове зниження чисельності армії, проект якого замість відправленого у відставку Г.Жукова представляв новий міністр оборони маршал Родіон Малиновський: «Министерство обороны... считает возможным сократить штатную и списочную численность вооруженных сил в 1958 году на 300000 человек путем сокращения органов управления, тыловых и обслуживающих частей и учреждений, военно-учебных заведений и боевых соединений и частей».

При цьому процес скорочення аж до найдрібніших деталей збігався з тим, що відбувався після війни.

«Настроение неважное, — писав у листі, перехопленому КДБ, офіцер Петренко. — 300 тысяч касаются и нас... должности моей уже нет, выхода толкового тоже. Или идти на низшую должность, или уходить из армии. О чуткости к людям речь не идет, академия в счет тоже почти не берется, надежды на пенсию тоже особой нет, ибо уже намекают, что она будет снижена, что война в счет не будет браться и пр. До 20 лет мне еще полтора года... Многие офицеры ругаются, волнуются, надеются и т.д.».

Демобілізованим, правда, надавалися законодавчі гарантії перепідготовки, працевлаштування й отримання житла, проте в реальності далеко не всім удавалося отримати роботу і дах над головою.

«Министерство обороны, — доповідав у ЦК в 1959 році Р.Малиновський, — располагает данными, что положение дела с трудовым устройством и особенно с жилищным обеспечением уволенных в запас офицеров остается еще неудовлетворительным. По состоянию на 1 октября 1958 года из числа уволенных офицеров запаса, принятых на учет военкоматами, не трудоустроено 3916 человек и не обеспечено жилплощадью 11674 человек. Среди нетрудоустроенных офицеров запаса 2081 человек не получают пенсии. С учетом же офицеров, уволенных по прежним оргмероприятиям, количество нетрудоустроенных составляет 4736 человек и не обеспеченных жилплощадью — 47674 человек».

Судячи зі спогадів демобілізованих тоді офіцерів, багато хто з них, особливо ті, кому залишалося до пенсії зовсім трохи, всіма правдами і неправдами прагнули затриматися в армії. Але партія швидко знайшла спосіб боротьби із цими ухильниками від демобілізації. У 1959 році пенсії офіцерам різко зменшили, тож ніяких підстав чекати військової пенсії вже не було.

А наприкінці  того ж року М.Хрущов направив у президію ЦК КПРС записку, в якій висловив свої думки з приводу подальшого скорочення армії: «Мне думается, что следовало бы сейчас пойти на дальнейшее сокращение вооружений в нашей стране даже без условий о взаимности со стороны других государств и на значительное сокращение личного состава вооруженных сил. Я считаю, что можно было бы сократить, может быть, на миллион, на полтора миллиона человек, но это надо еще посоветоваться, изучить с Министерством обороны. Вы­йти с таким решением и проведение его — это имело бы очень большое положительное влияние на международную обстановку, и наш престиж невероятно вырос бы в глазах всех народов. Это было бы неотразимым ударом по врагам мира и по поджигателям и сторонникам холодной войны...

Почему я считаю сейчас это возможным и неопасным? Мое такое мнение основывается на том, что, во-первых, мы сейчас до­стигли хорошего положения в развитии экономики Советского Союза; во-вторых, мы имеем прекрасное положение с ракетостроением; мы, собственно говоря, сейчас имеем ассортимент ракет для решения любой военной проблемы как дальнего, так и ближнего боя, как «земля — земля», «воздух — земля», «воздух — воздух», атомные подводные лодки и прочее, и по мощности взрыва также мы имеем хороший ассортимент... Думаю, что сейчас было бы неразумным иметь атомные и водородные бомбы, ракеты и в то же время держать большую армию».

У січні 1960 року президія ЦК КПРС ухвалила рішення про скорочення чисельності армії ще на 1200000 чоловік. Усередині країни цей захід справив набагато більше враження, ніж на світовій арені. Там про хрущовську ініціативу поговорили і забули, а в СРСР престиж офіцерської служби впав до найнижчого за всю попередню історію рівня. У скороченій армії перспектив на просування по службі не було, й молоді офіцери знайшли новий спосіб застосування формули «двічі по двісті — суд честі — мільйон двісті». Випускники училищ стали демонстративно напиватися, щоб якнайшвидше опинитися на «гражданці» й почати нове життя.

Завдання партії та уряду вкотре було виконано. Але коли в 1964 році почалися розмови про відправку М.Хрущова на пенсію, військові цю ініціативу одностайно підтримали. Після усунення М.Хрущова чисельність армії почала неухильно зростати, але наслідки демобілізації відчувалися ще довгі роки. Всі більш-менш підготовлені випускники шкіл і технікумів уважали за краще вступати в цивільні вузи, тож у військові училища потрапляли, як правило, лише ті, хто нікуди більше вступити не міг. Щоб підвищити привабливість військової освіти, училища із середніх зробили вищими — з виданням диплома про вищу цивільну освіту. Але лише на початку 1970-х років, після значного збільшення зарплат і пенсій, кількість абітурієнтів у військових училищах перевищила кількість місць.

Таким чином, мрія про створення невеликої, високопрофесійної та першо­класно оснащеної армії так і залишилася мрією і, мабуть, залишиться такою назавжди.

 

Євген ЖИРНОВ,

«Коммерсант-Власть»