Закон і Бізнес


Садибний марш

Радянські закони до «дачобудівників» високого рангу застосовувати не намагалися. Хоча декому було соромно


Історія, №21 (801) 26.05—01.06.2007
3336

50 років тому, 1957 року, у зв’язку з ліквідацією більшості міністерств їхні керівні працівники втратили службові дачі. Історію «дачнобудівельної лихоманки» та її наслідків відновив оглядач «Власти» Євген ЖИРНОВ.


50 років тому, 1957 року, у зв’язку з ліквідацією більшості міністерств їхні керівні працівники втратили службові дачі. Історію «дачнобудівельної лихоманки» та її наслідків відновив оглядач «Власти» Євген ЖИРНОВ.

«Берія форсував будівництво»

Протягом майже всього часу існування СРСР на початку кожного літа монолітна єдність радянського суспільства порушувалася, коли матеріально благополучна частина пролетаріату, інтелігентський прошарок і керівні слуги народу — чиновники — починали збиратися на дачі. Тут і з’ясовувалося, хто є хто в країні загальної рівності. Одні відправлялися на садові ділянки з фанерними або щитовими будиночками, що ледве вміщували одне-два ліжка.
А інших, які стояли в перших рядах у черзі в комунізм, чекало цілком упорядковане державне заміське житло, побудоване й обставлене казенним коштом. Ті ж, хто не мав ні того ні іншого, знімали кімнати в сільських будинках.
Найвищою кастою серед дачників були власники заміських особняків, оскільки тривалий час такі дачі надавали нарівні з урядовими нагородами громадянам СРСР, які відзначалися. Наприклад, у 1949 році творців радянської ядерної бомби нагородили орденами, вченими ступенями, званнями і преміями, а також дачами. А в жовтні 1957 року, після запуску першого штучного супутника Землі, Микита Хрущов сказав на засіданні президії ЦК: «Учасникам присвоїти ленінські премії, вчені ступені, побудувати дачі гарні, з обстановкою».
Придбати або побудувати дачі могли лише люди, зарплата яких багатократно перевищувала середню по країні: видатні актори, світила науки й медицини, найвищий генералітет, міністри та їхні заступники. Але в сталінські часи ті, кому належало мати службовий заміський будинок, обзаводитися власною дачею не могли: це вважалося найгрубішим порушенням норм партійної етики і могло спричинити найсерйозніші заходи впливу, аж до виключення з партії та вигнання з керівних висот.
Послаблення почалися невдовзі після кончини батька всіх народів. Причому приклад подало керівництво країни. М.Хрущов згадував, що Лаврентій Берія казав йому: «Всі ми ходимо під Богом, як говорили в старі часи, старіємо, все може статися з кожним із нас, а в нас залишаються сім’ї. Треба подумати і про старість, і про свої сім’ї. Я запропонував би побудувати персональні дачі, які повинні бути передані державою у власність тим, для кого вони побудовані».
Л.Берія пропонував звести такі дачі в Сухумі. Ідею, як стверджував М.Хрущов, підтримав В’ячеслав Молотов, але просив побудувати йому дачу не на Кавказі, а під Москвою. «Берія форсував будівництво, — розповідав Н.Хрущов,— але до його арешту так нічого й не було зроблено. Коли ж його арештували, ми негайно все відмінили».
Проте це рішення багато представників радянської еліти, перш за все генералітет, сприйняли як керівництво до дії.

«Десятки нових садиб маршалів і генералів»

Про те, як відбувалося зведення генеральських і маршальських дач у підмосковному Архангельському, в ЦК КПРС 1957 року писали солдати-будівники, зайняті на цих об’єктах: «Просим извинить нас т.Хрущев, что отрываем вас от больших государственных дел. Но считаем, что, если мы будем молчать, это нанесет вред нашему движению вперед, строительству социализма в нашей стране. Дело в следующем: мы, солдаты-строители архангельской строительной площадки при военном санатории «Архангельское» Красногорского района Московской области, строим сейчас дачи маршалам Василевскому, Гречко, генерал-полковникам Желтову, Смирнову, Неделину и др.
Всего предполагается строить в районе санатория «Архангельское» около двух десятков дач. Кроме того, уже построены ранее дачи маршала Конева, Мерецкова, Тимошенко и др., около десяти дач. Дачи все большие, двухэтажные, каменные. Участки отведены большие, по 2—3 гектара земли. Они огорожены высокими заборами, за ними собаки-овчарки. Окружающее население — колхозники и рабочие — говорит: вот раньше здесь была одна усадьба князя Юсупова, а сейчас сколько стало «юсупят», советских помещиков.
Мы считаем, что так концентрировать дачи не следует. Ведь сюда приезжают экскурсии, видят все, видят бывшую юсуповскую усадьбу, ныне музей, и видят десятки новых построенных и строящихся усадеб маршалов и генералов с домами для прислуг, гаражами, птичниками и др. хозяйственными постройками и большими садами. Кроме того, здесь же много дач министров, построенных ранее.
Второе. На днях мы наблюдали такую картину: жена маршала Гречко приказала заменить стекла в дверях строящейся им дачи. Мы сняли двери с петель по распоряжению прораба и приготовились к замене стекол. Вставленные стекла были разноцветные, супруга маршала Гречко подошла к дверям и стала ногой выбивать эти разноцветные прекрасные стекла, и все выбила. Кроме того, она дала нам сто рублей и приказала вскопать на усадьбе огромную площадь земли, и мы подчинились. На что это похоже! Это, мы считаем, люди не советские...
Мы гуляем с девчонками и от прислуг министров слышим многое: об их жадности, скопидомстве и издевательстве. Например, жена министра культуры т.Михайлова за два года сменила десятки прислуг, все ей никак не угодят, не нравятся, она заставляет их даже туфли себе надевать и часто вспоминает: «Вот когда мы были за границей, в Польше, там не такое обслуживание, вам надо пример с них брать». Мы могли бы много еще рассказать, но и этого, считаем, достаточно, чтобы вы сделали нужные выводы». (Тут і далі особливості стилю документів збережені. — Прим. ред.).
Але куди більше громадян СРСР обурювало те, що особисті дачі для маршалів і генералів будуються державним, а не їхнім коштом.
«Умер маршал Воробьев, — писав у ЦК влітку 1957 року вельми обізнаний товариш на прізвище Петров, — из-за его дачи идет спор между его женами, но это дело суда, он разберется и примет решение. Но ведь эта дача строилась за счет государства, и она обошлась, как говорят строители, более 400 тыс. руб., а покойный Воробьев едва заплатил за нее 30% ее фактической стоимости. А дачи тт. Белокоскова, Конева, Хрулева, Москаленко, во что они обошлись государству! И каждый заплатил за нее едва 20—30% от фактических затрат. Дело в том, что строительством дач занимались их подчиненные, а они в порядке получения повышения по службе старались угодить начальству».
Проте сваритися зі всім генералітетом відразу М.Хрущов не став. А слідом за маршалами «дачна лихоманка» охопила й цивільних керівних товаришів. Тим більше, що умови для її поширення створив сам перший секретар ЦК КПРС. Під час розпочатої ним кампанії з реорганізації управління промисловістю ліквідовувалося багато міністерств. А належні їм дачі передавалися не новим органам управління (територіальним радам народного господарства), а місцевій владі — міськвиконкомам і облвиконкомам. Як наслідок, видні апаратники мали конкурувати за право користуватися дачами з ветеранами партії та міськими чиновниками. Але приклад маршалів був перед очима, і багато радянських та партійних керівників наполегливо взялися за зведення власних заміських будинків.

«Розкрадають державні гроші»

Технологію процесу описав у своєму спокутному листі колишній заступник міністра промисловості продовольчих товарів Іван Сиволап. У 1950-і його ім’я знали в кожному радянському будинку, оскільки під його керівництвом була написана біблія радянських господинь — «Книга про смачну і здорову їжу», і тому для нього були відкриті двері всіх керівних кабінетів.
«Я обратился с просьбой и получил разрешение зам. председателя Совета министров СССР т.Мацкевича о выделении мне земельного участка для строительства дачи размером 0,25 га вместо 0,12, как это установлено решением правительства, — писав І.Сиволап. — Считаю, что я не должен был обращаться к т.Мацкевичу с подобной просьбой.
Желая построить дачу и имея сбережения, я обратился к зам. министра строительства СССР т.Хрулеву, который дал указание строительной организации этого министерства (п/я 2510 Главспецстроя) заключить со мной договор.
Заключая договор с указанной хозрасчетной строительной организацией, у меня не могло возникнуть сомнения в законности этого. При этом я целиком полагался на т.Хрулева и руководителей строительной организации, которые хорошо знают законы в этом вопросе. Однако теперь мне стало ясно, что я допустил ошибку, обращаясь с подобной просьбой к т.Хрулеву, который не должен был этой организации поручать строительство дачи.
Мною построена 4-комнатная дача жилой площадью 62 м2 по типовому проекту и оплачена по представленным мне строительной организацией счетам в общей сумме 143 тыс. руб...
Признаю неправильным покупку кирпича и леса по нарядам Мосгорплана и Химкинского райисполкома по государственной оптовой цене. Это произошло потому, что на заводе, где я покупал кирпич, и в лесничестве, где я купил лес, других цен нет...
Остальные строительные материалы (цемент, олифа, белила и др.) куплены членами моей семьи в розничных магазинах. Покупка в некоторых случаях этих материалов выше норм отпуска в одни руки имела место в межстроительный сезон (декабрь — январь), когда они имелись в магазинах в большом количестве.
Признаю себя виновным в том, что не запретил членам моей семьи покупку в розничных магазинах строительных материалов с нарушением порядка торговли ими».
До всього іншого І.Сиволап спробував купити меблі зі своєї колишньої службової дачі за залишковою вартістю. Але цапом-відбувайлом його зробили зовсім з іншої причини. Підпомагав йому в будівництві дачі генерал армії Андрій Хрульов, що керував під час війни тилом Червоної армії та був старим недругом М.Хрущова. Останній і скористався нагодою, аби помститися. До того ж керівним працівникам слід було дати сигнал, що в президії ЦК не схвалюють приватного дачного будівництва. Треба було заспокоїти і трудящих, які писали про зведення чиновницьких дач: «Существуют советские законы, но почему-то эти законы не применяются к лицам, занимающим большие должности.
Народ подписывается на заем, отказывая себе, от чистого сердца хочет помочь государству, а вот некоторые начальники не понимают этого, расхищают государственные деньги для своих личных целей. И это все проходит на глазах у всех и безнаказанно.
Эти поступки не только не достойны советских граждан, но они противоречат уставу КПСС. А эти начальники, безусловно, члены КПСС. Таких фактов очень много, а борьба с ними ведется слабо».
У результаті, І.Сиволапа виключили з КПРС і відправили завідувати відділом в НДІ спиртної промисловості. А генерала А.Хрульова відправили в почесну відставку — у групу генеральних інспекторів Міністерства оборони. Проте чиновницькі маси цей слабий сигнал не почули чи не схотіли зрозуміти.

«Питання стає суспільно-політичним»

Причина апаратного опору крилася в тому, що «дачна лихоманка» охопила переважну більшість керівників країни на рівні міністрів, їхніх заступників, начальників управлінь і завідувачів відділів ЦК. Їхнє особисте заміське будівництво за особливими цінами чи цілком державним коштом було в повному розпалі, і перетворювати його на «незавершенку» не збирався ніхто. Причому найактивнішими були ті, кого посада зобов’язувала стежити за раціональним витрачанням державних грошей.
Пильні громадяни доповідали в ЦК про міністра Миколу Байбакова: «Говорят, что министр нефтяной промышленности СССР купил себе дачу на ст. ж.д. Пионерская, в этом ничего нет предосудительного, но вот на переоборудовании в этом году этой дачи работали около 2 месяцев рабочие, техники, агенты, служащие в министерстве, ежедневно шли автомашины, подвозя всевозможные материалы со складов министерства. Наблюдающие оценивают стоимость материалов и рабсилы по ремонту и переоборудованию этой дачи около 40 — 50 тыс. руб. и говорят, что министр внесет в кассу министерства 3—5 тыс. руб. и будет считать, что все сделано правильно... Удивляемся, откуда это барское пренебрежительное отношение к государственному имуществу. А этого министра, как говорит народ, будто бы назначили сейчас председателем Госплана РСФСР!».
А голова центральної ревізійної комісії КПРС Петро Москатов, як повідомляв у жовтні 1958 року керівництво партії керуючий справами ЦК КПРС Дмитро Крупін, побудував собі дачу руками учнів ремісничих училищ, оскільки раніше очолював систему профтехосвіти.
«Средствами министерств и ведомств,— писав Д.Крупін, — широко развернулось строительство собственных дач для руководящих деятелей.
Здесь количество собственных дач за счет «собственных» средств стоимостью 300—500—800 тыс. достигло многих сотен, если не тысяч.
Не прошло это и мимо аппарата ЦК, где семь руководителей отделов (30%) обзавелись собственными дачами высокой стоимости.
Очевидно, что этот вопрос становится общественно-политическим, и с частниками в партийном, советском, профсоюзном аппарате и др. надо решительно рассчитаться».
Проте секретарі ЦК обмежилися ознайомленням з довідкою Д.Крупіна, після чого її благополучно списали в архів. Чи не єдиним членом найвищого керівництва, незадоволеним станом справ, виявився відомий своїм аскетизмом у побуті перший заступник голови уряду СРСР Олексій Косигін. Він доручив розробити заходи, спрямовані проти високопоставлених дачників. Але апаратники незабаром перейшли в наступ.
1959 року деякі обкоми прийняли постанови про вилучення дач у тих, хто мав квартири. Абсурдність рішень була очевидною, але потік скарг трудящих у ЦК і Радмін привів до того, що питання про вилучення дач в апаратників було відкладено на невизначений термін. Користуючись моментом, старі друзі допомогли відновитися в партії І.Сиволапу.
О.Косигін, щоправда, не здавався. До літа 1962 року його співробітники підготували проект указу, яким дозволялося вилучати дачі, побудовані незаконним шляхом. Але в процесі узгодження документа «будівництво незаконним шляхом» замінили «будівництвом на нетрудові доходи». Тож значення закону стало зовсім іншим. Але навіть у цьому варіанті проти нього заперечували деякі члени президії ЦК. Михайло Суслов, наприклад, говорив, що все-таки небезпечно ухвалювати таке рішення. Проте після дебатів найвищий партійний орган доручив президіям верховних рад союзних республік видати указ «Про безвідплатне вилучення будинків, дач та інших споруд, зведених або придбаних громадянами на нетрудові доходи» за типовим зразком.
Укази передбачали створення комісій для перевірки сигналів трудящих і зобов’язували місцеві органи влади направляти підтверджені дані в суд для вилучення нерухомості, побудованої на неправедні гроші. Як водиться, слідом за цим пройшла кампанія зразково-показових вилучень, і «Правда» писала: «Иван Саблин работал продавцом в одном из столичных магазинов. Единственный кормилец семьи из четырех человек, Саблин сумел выкроить из зарплаты средства на покупку автомашины «Победа». Потом он присмотрел в Подмосковье дачу: за три комнаты с тремя верандами выложил 170 тыс. руб. (в старых деньгах). С тех пор прошло пять лет. Все эти годы Саблин жил в благоустроенной столичной квартире, а дачу сдавал в аренду за солидную плату.
Руководствуясь указом Президиума Верховного совета РСФСР от 26 июля 1962 года «О безвозмездном изъятии домов, дач и других строений, возведенных или приобретенных гражданами на нетрудовые доходы», исполком Звенигородского горсовета создал комиссию из депутатов совета и представителей общественности для проверки обстоятельств приобретения дачи Саблиным.
Заключение комиссии не оставляло сомнений в том, что дача приобретена на нетрудовые доходы. Рассмотрев материалы комиссии, Звенигородский городской суд постановил изъять у Саблина дачу, приобретенную им на нетрудовые доходы, и передать ее в коммунальный фонд исполкома горсовета. Решение суда приведено в исполнение».
Природно, чиновники залишалися осторонь від нової правозастосовної практики, особливо в брежнєвські часи. Щоправда, час від часу доводилося вдаватися до різноманітних прийомів. Коли забороняли будувати власні дачі, вони оформляли новобудови на своїх дітей. А коли з’являлася можливість користуватися державною дачею за більш ніж помірними цінами, фіктивно продавали або дарували власну родичам.
Звичайно, когось подекуди карали. Але це траплялося лише у кричущих випадках (якщо, наприклад, партійний контролер будував дачу в селищі контрольованої організації). Та й то як попередження для інших. Адже Леонід Ілліч, на відміну від Микити Сергійовича, чудово розумів, що тримати в страху армію чиновників без регулярних репресій не можна. І тому на прояви їхніх приватновласницьких інстинктів до певного часу можна заплющувати очі.

Євген ЖИРНОВ,
«Коммерсант-Власть»