Страта через казну

Тих, хто на слідстві не «здавав» свій «дах», до розстрілу не засуджували

45 років тому, в лютому 1962 року, Президія Верховної ради СРСР прийняла указ про застосування найвищої міри покарання за отримання хабара «в особливо великому розмірі». Цим та іншими не менш суворими актами, що стосувалися посадових і економічних злочинів, радянська влада вперше в історії права встановила чітку грошову межу, перевищення якої загрожувало смертною карою. Будь-який спекулянт, розкрадач або хабарник, котрий збагатився більш ніж на 100 тис. крб., ризикував отримати «вишку».

Вкрасти не можна стратити

Суворі заходи, запропоновані Микитою Хрущовим для боротьби зі злочинами в економічній сфері, не були принципово новим явищем у російському кримінальному праві. Зловмисників, які зазіхнули на фінансовий добробут держави, в Московії стали карати позбавленням життя ще в ті часи, коли гроші мали вельми обмежений обіг, а більшість населення харчувалася в основному тим, що вирощувала своїми руками.
Першими такими злочинцями в Московській державі були фальшивомонетники, згадка про яких міститься в літописах XV ст. За свій шкідливий промисел їх засуджували до бузувірського покарання — заливання в горло розплавленого свинцю чи олова. Іноді фальшивомонетникам придумували іншу кару: зокрема, Іван Грозний, крім традиційної страти, практикував і інші види покарання: злочинців варили у величезних казанах, спалювали на повільному вогні й колесували. У XVII ст. повішення і відсікання голови загрожувало за незаконну торгівлю ревенем і тютюном. Петро I карав злочинців, котрі порушували встановлені закони про торгівлю, батогом і шпіцрутенами. Ці покарання були замаскованими способами страти, оскільки часто закінчувалися смертю засудженого.
Мабуть, найспокійнішими часами для російських шахраїв і аферистів усіх мастей був період між другою половиною XVIII ст. і Лютневою революцією 1917 року. Починаючи з правління Катерини II і закінчуючи стратою декабристів у 1826 році найвища міра офіційно не застосовувалась, а Микола I і подальші монархи якщо кого і страчували, то тільки політичних злочинців, а всіх інших вважали за краще відправляти на каторгу.
Після того як у жовтні 1917 року до влади прийшли більшовики, для діячів чорного ринку настали вкрай тяжкі часи: їхні махінації прирівнювалися до особливо небезпечних державних злочинів, за які карали розстрілом. Причому часто революційні суди навіть не дивилися, на скільки злочинці обікрали державу. Для виголошення смертного вироку «трійкам» і «п’ятіркам», що розглядали такі випадки в прискореному темпі, часто було достатньо одного лише факту правопорушення. Якщо розкривалася злочинна мережа, розстріляти могли всіх її учасників поголовно. Наприклад, у 1919 році у справі про систематичні розкрадання вантажів з вагонів і складів залізниці в Ташкенті до виняткової міри покарання засудили 9 чоловік, серед яких був прибиральник потяга, провідник і стрілочник.
Нерідко траплялося, що міра покарання за такого роду злочини залежала не стільки від тяжкості провини, скільки від походження злочинця. Інструкції тих років свідчили, що «особи пролетарського і напівпролетарського походження можуть розраховувати на поблажливість», в інших випадках «відносно посадовців і представників спекулятивного світу» правосуддя мало здійснюватися «зі всією неухильністю».
У 1930-і роки злочинці, які спокусилися на майно держпідприємств, колгоспів і кооперації, прирівнювалися до ворогів народу. Їхні справи рекомендувалося розглядати «з максимальною швидкістю», що означало, висловлюючись мовою сталінської пропаганди, «не панькатися», а відразу засуджувати до розстрілу. Для боротьби з такими злочинцями в 1937 році в НКВС створили спеціальний відділ боротьби з розкраданнями соціалістичної власності та спекуляцією, що благополучно проіснував до 1990-х років.
Після війни, в 1947 році, радвлада, прагнучи показати всьому світу, що й СРСР ніщо гуманне не чуже, прийняла постанову про відміну смертної кари і запропонувала зробити те саме іншим країнам. Проте час, коли максимальним покаранням було 25 років тюрми, тривав недовго: 1 жовтня 1950 року смертні вироки були винесені високопоставленим партійцям, обвинуваченим у змові і спробі захоплення влади в так званій ленінградській справі.
Утім, спекулянти і розкрадачі соцмайна могли почуватися відносно спокійно: в разі піймання їм, швидше за все, загрожувало лише тюремне ув’язнення. Скажімо, спекулянти валютними цінностями цілком могли відбутися 3 роками тюрми, а максимальний строк, який вони могли отримати, становив 8 років.
Проте на початку 1960-х років М.Хрущов вирішив знову закрутити гайки, змусивши злодіїв, хабарників і спекулянтів пригадати розстрільну романтику революційних років.

«Так за таке самих суддів судити треба!»

Нові кримінальні кодекси союзних республік, ухвалені в 1961—1962 роках за ініціативою М.Хрущова, передбачали смертну кару за розкрадання державного і суспільного майна, за виготовлення чи збут підробних грошей і цінних паперів, валютні операції, а також отримання хабара. Звичайна градація — значний, великий та особливо великий розмір збитку — була законодавчо конкретизована. Тепер найвища міра покарання невідворотно застосовувалася, як тільки розмір викраденого або отриманого від хабародавців перевищував 100 тис. крб.
Цікавою є причина, яка спонукала М.Хрущова піти на запровадження більш жорсткого законодавства. За свідченнями очевидців, на ухвалення закону, що передбачав розстріл за розкрадання державного майна, незаконні валютні операції та інші економічні злочини, вплинула знаменита «кухонна суперечка» між М.Хрущовим і віце-президентом США Річардом Ніксоном, що відбулася в 1959 році. Політичні діячі, наводячи різні аргументи, доводили переваги свого державного ладу.
Під час суперечки Р.Ніксон вказав М.Хрущову на велику кількість всіляких спекулянтів, фарцовщиків, валютників у СРСР, і нібито радянського лідера це так розсердило, що він велів негайно надати йому звіт про реальний стан справ. Судячи з того, як її описував керівник відділу другого головного управління КДБ (контррозвідки) Сергій Федосєєв, якому доручили боротьбу з валютниками, ця доповідь навряд чи могла порадувати першого секретаря ЦК КПРС.
«На початку 1960-х років московський чорний ринок мало чим відрізнявся від валютних товкучок арабського Сходу, — згадував згодом С.Федосєєв. — Тут теж існувала своя ієрархія: «посланці», перекупники, зберігачі товару, зв’язкові, охоронці, посередники та «купці». Видима частина чорного ринку — це фарцовщики і «посланці», котрі обсіли іноземців. Посередники ж, залишаючись у «тіні», створювали особисту допоміжну мережу з 20—30 «посланців», яка замикалася на «купцях» — так тоді називали тіньових акул чорного ринку, котрі володіли значним капіталом. Вони були відомі на прізвиська лише вузькому колу осіб і уникали самостійних контактів з іноземцями. Роль навідників відігравали «посланці» та посередники — вони прокладали «купцям» дорогу і готували умови для делікатної роботи».
Торгівля іноземними грошима на чорному ринку була надзвичайно прибутковою справою, враховуючи ті обмеження, які власті накладали на грошовий обмін. Туристи, які в’їжджали в СРСР, мали обмінювати валюту за офіційним курсом, тоді як «посланці» пропонували ціну, в п’ять-шість разів вищу. А жителю СРСР, котрий готувався здійснити закордонну подорож, дозволялося обміняти не більше ніж 30 крб. за курсом від 40 до 60 коп. за долар у різні роки. Отриманої валюти явно не вистачало для придбання за рубежем модних речей і магнітофонів, і тому радянські туристи, наплювавши на «моральне обличчя», охоче віддавали валютникам по 5 крб. за долар.
Найпомітнішими фігурами серед московських валютників були Ян Рокотов, Владислав Файбишенко і Дмитро Яковлєв. Їм вдалося налагодити тісні зв’язки зі співробітниками іноземних посольств, які постачали їм інвалюту. Я.Рокотов також був близький з арабськими офіцерами, котрі вчилися у військових академіях і у великих обсягах забезпечували його золотими монетами, які також ураз розходилися через підпільні канали. Утім, відносна легкість і безкарність, з якою вони займалися своїм промислом, пояснювалася тим, що радянські служби, чудово обізнані про їхню діяльність, хотіли перед арештом уважно вивчити всі їхні зв’язки.
Восени 1960 року, мабуть, вирішивши, що нічого корисного від них більше не отримати, КДБ протягом короткого часу спіймав усіх злочинців на гарячому. Під час обшуку в них знайшли золоті монети загальною вагою 12 кг, велику кількість іноземної валюти й інші цінності. За підрахунками слідчих, за весь час діяльності трійці загальний оборот становив більш ніж 20 млн у карбованцях, що мали обіг до 1961 року, або 2 млн у нових карбованцях.
Про все це й розказали М.Хрущову. «Як тільки мова зайшла про валютні махінації Яна Косого, — писав С.Федосєєв, який разом з головою КДБ Олександром Шелепіним доповідав «дорогому Микиті Сергійовичу» про результати розслідування, — М.Хрущова немов підмінили: «Що чекає Я.Рокотова і Файбишенка?» Я пояснив, що чинне законодавство дає право засудити Я.Рокотова і В.Файбишенка до п’яти-шести років тюремного
ув’язнення. М.Хрущов насторожився і з недовірою подивився на мене.
Я продовжив свої пояснення, зауваживши, що згідно з прийнятим недавно указом Президії Верховної ради СРСР строк покарання за порушення правил про валютні операції і контрабандну діяльність збільшено до 15 років. Але указ цей був прийнятий після того, як Я.Рокотов і В.Файбишенко опинилися під арештом, тому така міра покарання не може бути застосована до них: відповідно до загальноприйнятої у світі юридичної практики закон зворотної сили не має. Порушення такого порядку неминуче викличе негативну реакцію за рубежем, і його не можна буде переконливо мотивувати. «Це може негативно позначитися на потеплінні, що настало, в наших відносинах із Заходом», — доповнив мене О.Шелепін. Доводи, які здавалися нам достатньо переконливими, викликали в М.Хрущова прилив гніву».
Незабаром за наполяганням М.Хрущова провели нове розслідування, і в результаті валютникам, усупереч усім юридичним принципам, дали по 15 років. Але й такий вирок генсека не задовольнив. «Та за таке самих суддів судити треба!» — кричав він, розмахуючи газетою із заміткою про суд і вчасно підкладеним йому листом робітників ленінградського заводу «Металіст», які обурювалися м’якістю рішення Московського міського суду й вимагали рішуче покінчити з «чужими радянському суспільству тенденціями». Усе це в результаті вилилось у те, що в липні 1961 року на вимогу М.Хрущова Президія Верховної ради СРСР прийняла новий указ, яким встановлювалася смертна кара за окремі економічні злочини, скоєні «в особливо великих розмірах».
Як розповідав С.Федосєєв, після цього події розвивалися стрімко. Провели ще один розгляд, і за неповні два дні засудили Я.Рокотова, В.Файбишенка і Д.Яковлєва до виняткової міри покарання — розстрілу. І ось що показово: якщо перші слухання спричинили багато галасу і привернули загальну увагу (в залі суду не могли розміститися всі охочі), то цього разу засоби масової інформації відхилилися від більш-менш докладного висвітлення процесу. Було вирішено обмежитися скупим тарсівським інформаційним повідомленням. Незабаром усіх трьох «купців» було страчено. Так і закінчилася ця гучна «валютна справа».

Після нас хоч розстріл

«Справа валютників» започаткувала низку «економічних процесів», які закінчувалися смертними вироками. Розстрілювали не тільки валютників, а й діячів господарської сфери, викритих у розкраданнях соціалістичної власності, починаючи від банальної крадіжки й закінчуючи підпільною підприємницькою діяльністю з використанням державних верстатів і матеріалів.
Один з киргизьких господарників згадував: «На рубежі 1950—60-х років Фрунзе був містом небаченого в радянській провінції промтоварного достатку. Те, що в інших республіканських столицях було в постійному дефіциті — білизна, тюль, гардинове полотно, килимові доріжки, — у Фрунзе можна було купити відносно вільно. Секрет був простий: знайшлася тут група заповзятливих і винахідливих людей. Творці трикотажного достатку діяли з відома найвищого республіканського начальства».
На початку 1960-х недоброзичливці підприємців з Фрунзе написали кляузу до Москви. Як і у випадку з валютниками, М.Хрущов був обурений діяльністю трикотажників і наказав швидко навести лад. Провели арешти, обшуки, відбувся суд, — і 21 чоловік отримав найвищу міру покарання. У цій історії радянське правосуддя теж порушило загальноприйняті юридичні норми, надавши указу 1961 року зворотну силу: більшу частину своїх злочинів трикотажники з Фрунзе скоїли до ухвалення цього акта, але, як і в справі з валютниками, це не завадило радянському судочинству покарати злочинців заднім числом.
Як і у Фрунзе, в інших містах СРСР у 95% випадків у великих розкраданнях викривалися керівники та працівники держпідприємств, котрі використали службове становище для організації підпільного бізнесу. І в половині випадків це були чиновники, задіяні в торгівлі, які в обхід радянської системи розподілу розробляли свої схеми збуту дефіцитних товарів.
Як правило, підпільна торгівля приносила доходи, яких з лишком вистачало і на ревізорів, аби вони не дуже вдивлялися в бухгалтерську звітність, і на рядових співробітників магазинів і складів, котрі одержували солідну надбавку до офіційної зарплати. Прокуратура СРСР у своїх звітах щорічно констатувала, що практично в кожному випадку розкрадання йшли рука в руку з хабарами, які передавалися керівним і контролюючим чиновникам. Корупція досягала найвищих рівнів влади, і в міліційній звітності 1960-х років згадувалися випадки самогубств заступників міністрів, котрі «заплуталися в злочинних зв’язках і побоювалися невідворотного покарання». Часто такі побоювання були цілком виправданими.
Спійманий за руку підприємець, не бажаючи відповідати за все сам або розраховуючи на пом’якшення, «здавав» односправників у владних структурах. Саме такою була розв’язка «справи Ройфмана і Шакермана», які наприкінці 1950-х організували на базі краснопресненських лікувально-виробничих майстерень при психоневрологічному диспансері цехи з виробництва вовняних виробів.
«Оснастивши цехи виготовленим на промислових підприємствах і придбаним ними за великі хабарі устаткуванням, — згадував слідчий, який вів цю справу, — вони не реєстрували це устаткування, а погоджували й реєстрували норми виробітку, встановлені для ручної праці. Проводячи за рахунок обладнання величезну кількість светрів, джемперів, пуловерів, спортивних костюмів, кофт та інших виробів з вовни, реалізовували товар через співучасників — працівників галантерейних магазинів і наметів. У злочинну діяльність тільки однієї групи, що діяла на базі краснопресненських лікувально-виробничих майстерень, було втягнуто в цілому більше ніж 300 чоловік у різних регіонах країни. У Дзержинському районі, використовуючи працю психічно неповноцінних громадян-інвалідів, розкрадачі організували нелегальне виробництво хімічних засобів — хлорвінілової плівки. Протягом трьох років ця група викрала понад 30 млн крб.».
Цьому прибутковому бізнесу, здавалося, ніщо не загрожувало, оскільки його покривали високопоставлені офіцери ВБРСВ. Але донос на Шакермана в КДБ написав чоловік його коханки, і завжди готові насолити міліціонерам оперативники з Луб’янки довели цеховиків та їхніх покровителів з МВС до суду й найвищої міри покарання.
Проте потім такі випадки стали швидше винятком, ніж правилом. Тих, хто на слідстві тримався до кінця і не «здавав» свій «дах», до розстрілу не засуджували. Наприклад, слідчий ВБРСВ Євген Гризунов, розкручуючи справу про зловживання на одному з підприємств, скаржився на те, що прокурорську санкцію на арешт якогось Хасанова, який вважався організатором підпільного бізнесу, довелося чекати кілька місяців, — підозрюваний «мав покровителів і зв’язки на різних рівнях». Більш того, як писав Є.Гризунов, завдяки своїм зв’язкам Хасанов міг навіть здійснити вражаючий кар’єрний стрибок: «Так, його добре знали достатньо вагомі фігури з урядового і партійного апарату республіки. За їхньою протекцією він готувався перейти на більш високу посаду завідувача господарсько-адміністративного відділу обкому партії». Підтримка на високому рівні відіграла свою роль і після того, як Хасанова заарештували. Радянський суд, зобов’язаний бути нещадним у таких справах, проявив гуманність і, хоча звинувачення вимагало найвищої міри покарання, засудив його до 15 років тюрми.
Але жоден тіньовий підприємець не міг бути впевненим, що його не зроблять цапом-відбувайлом під час чергової кампанії за збереження народного добра і не припишуть йому «особливо великий розмір» розкрадань. А в цьому випадку його чекав розстрільний коридор в’язниці, де виконували найвищу міру покарання. Знаючи про таку перспективу, чимало цеховиків, розкрадачів і хабарників починало відкрито витрачати нетрудові доходи — купувати дачі, антикваріат, гуляти в ресторанах. У 1970-і роки розказували про підпільного радянського мультимільйонера, який перед неминучим арештом найняв круїзний лайнер і разом з красивими дівчатами та міліціонерами, які стежили за ним, близько місяця подорожував Чорним морем, як арабський шейх.
В інших масштаб розкрадань і розгулу був куди меншим. Співробітник ВБРСВ Михайло Фомін згадував: «Начальник компотного цеху пиячить, веде розгульний спосіб життя, часто з жінками відвідує ресторани в робочий час, витрачає великі суми грошей... А прізвище його Липовський... Своєї сім’ї не має, ось і казиться, гроші кидає направо й наліво не рахуючи».
Як писав М.Фомін, після арешту «Липовський, бригадири, та й працівники торгівлі — співучасники розкрадань — на допитах не упиралися, та й діватися, як мовиться, їм було нікуди: документи за своєю силою доказів скоєних злочинів спростувати вони не могли. У своїх зізнавальних свідченнях розкрадачі підтвердили конкретні факти розкрадань коштів — з однієї тонни компоту наживали 500 крб., які ділилися на паритетних засадах. Лише Липовський був у привілейованому становищі, йому віддавалася левова частка навару. Московський міський суд виніс розкрадачам (а їх було 12 чоловік) тривалі строки позбавлення волі з конфіскацією майна, великих сум грошей, цінностей, нажитих злочинним шляхом. І в цьому випадку Липовський опинився в «привілейованому становищі»: суд призначив йому міру, вищу за ті строки покарання, які отримала решта учасників розкрадань». Під «привілейованим покаранням» М.Фомін, очевидно, мав на увазі смертний вирок, який, судячи з поведінки Липовського до арешту, навряд чи став для нього несподіванкою.

Корупції — бій

Усього в роки хрущовської кампанії проти економічної злочинності за законами 1961—62 років було страчено близько 8000 чоловік. Але чи дало це якісь результати? Радянські економісти, котрі дослідили статистику протизаконних дій, дійшли невтішного висновку: в 1960-х роках кількість економічних злочинів не тільки не зменшилась, а, навпаки, зросла. Суворі заходи, запропоновані М.Хрущовим, лише загнали розкрадання в ще глибше підпілля, чим сприяли подальшому зміцненню тіньової економіки.
Іншим результатом репресій у господарському секторі стало зниження загального рівня компетенції управлінських кадрів: разом зі злочинцями постраждало немало талановитих керівників з підприємницькою хваткою, які не стільки шкодили, скільки допомагали радянській економіці. Можливо, тому після усунення М.Хрущова маховик економічних репресій почав скорочувати свої оберти.
При Леоніді Брежнєві та його наступниках кількість засуджених до смертної кари за хабарі й розкрадання скоротилася в кілька разів, і це при тому, що загальна чисельність засуджених за цими статтями залишалася приблизно на тому ж рівні. У практиці радянського правосуддя стали широко застосовуватися помилування, на які могли розраховувати не тільки розкрадачі народного добра й хабарники, а найбільш небезпечні злочинці — вбивці, грабіжники та гвалтівники. За ті 18 років, поки генеральним секретарем був Л.Брежнєв, у РРФСР було розстріляно близько 7000 чоловік — приблизно стільки ж, скільки за останні три роки, коли при владі був М.Хрущов.
Рішуче боротися проти хабарництва і розкрадань намагався Юрій Андропов. Але на той час партійний апарат був корумпований аж до самих верхів. При розподілі підпільних доходів діяла відпрацьована протягом років схема: кожний чиновник передавав половину лівих грошей своєму начальнику, той теж половину — своєму, і так до найвищих керівників. Ю.Андропов ініціював кілька гучних процесів, у яких фігурували імена керівників Державного імпортного управління Смелякова і Павлова, начальника управління торгівлі Мосміськвиконкому Трегубова, колишнього заступника міністра зовнішньої торгівлі СРСР Сушкова та інших посадовців, викритих у корупції «в особливо великих розмірах».
Але навіть в епоху такої активної партійної «зачистки» далеко не всі судові розгляди закінчувалися смертними вироками. Навпаки, порівняно з хрущовськими часами рішення вирізнялися відносною м’якістю: наприклад, Сушкова засудили до 13 років, а в 1992 році взагалі відпустили. Деяким високим керівникам, які одержували товсті конверти ледь не відкрито, навіть не пред’являли обвинувачень, обмежуючись політичним забуттям.
Серед таких — колишній міністр рибної промисловості Олександр Ішков, якого називали творцем системи розкрадань у його галузі. А «справу Ядгар Насріддінової», голови Ради національностей Верховної ради СРСР, яку звинувачували в тому, що вона підписувала помилування за 100 тис. крб., було закрито за відсутністю складу злочину. Проте, як і хрущовська, андроповська кампанія боротьби з корупцією та чорним ринком виявилася такою ж безглуздою і марною.

Євген ДЕНИСОВ,
«Коммерсант-Деньги»