Бої помісного значення

Від беззаконня дворян не захищав ні суд, ні цар

175 років тому, в 1831 році, Сенат покарав посадовців, які допомагали уникнути відповідальності відставному генерал-лейтенанту Льву Ізмайлову, який прославився на всю Росію тим, що витратив мільйон рублів на похід рязанського ополчення під час війни 1812—14 років. Не менш відомими були його полювання, загули й екстравагантні витівки. Він завів у маєтку великий гарем з малолітніх, а також тюрму і каторгу для кріпаків. Завдяки багатству і зв’язкам Л.Ізмайлов тримав у страху сусідів-поміщиків і знімав з посади губернаторів, але в результаті став жертвою інтриг власного юриста.

Дядько найчесніших правил

Дивна поведінка заможних класів на Русі спостерігалася споконвіку. Розпутні пустощі князівських і боярських дітей існували з давніх-давен, і злі забави, які любив цар Петро Великий, для російської знаті не були абсолютно чужою наругою над вітчизняним благочестям.
Відмінністю було лише те, що, виявивши у молодості завзятість, староруські вельможі вдавалися до зовнішньої благопристойності, а ближче до старості починали вже абсолютно щиро і ревно замолювати гріхи. А от пташенята кубла Петрового і їхні сучасники, а також кілька наступних поколінь дворян, почавши дивно поводитись у молодості, не припиняли цього до гробової дошки.
Марксистські історики вважали причиною аномалії тиск царизму на дворянство, відпочинком від казармових і службових суворих буднів для якого були розгульні витівки. Але все значно простіше. У галантному XVIII ст. в російських головах утвердилася думка, що просто і природно поводяться лише ті, хто живе в природних умовах, — селяни та інші представники низів. А будь-яка благородна людина, яка поважає себе, повинна відрізнятися від них незвичністю слів, учинків і розваг. Тому більшою чи меншою мірою химерували всі.
Постійно блазнював кумир військової молоді граф Суворов, який одного разу нібито послизнувся на дзеркальній підлозі Зимового палацу і таким чином нагадав усім, що він не паркетний полководець. Викидували фортелі й інші увінчані зірками генерали й адмірали. Розповідали, що один літній генерал-аншеф проводив увесь свій час на свіжому повітрі, боячись захворіти від задушливого домашнього. Тому його гостям доводилося в найбільші морози сидіти за столом у саду і пригощатися від щедрот його з приголомшливою швидкістю, адже вишукані страви миттєво вкривав лід.
Витівки були і засобом самореклами. Про кожну вдалу витівку або фразу довго говорили в салонах, і їхні автори могли стати надзвичайно популярними. А отже — здобути потрібні знайомства і вплив у суспільстві.
На рубежі XVIII—XIX ст. у російській гвардії служив Ваксель, якого обожнював і чиїх жартів побоювався весь Петербург. Знаменитим же він став після того, як, побившись об заклад, під час огляду смикнув за кіску імператора Павла I. «Кіска сповзла набік, ваша імператорська величносте, — доповів здивованому самодержцю Ваксель. — Я насмілився поправити. Боявся, молодші офіцери побачать». — «Спасибі, братику», — з почуттям подякував імператор, що ненавидів непорядок у формі та зачісці.
Запальний російський дипломат, який лякав столичну світську публіку і чиє ім’я для забуття не називали і через півстоліття, учинив якось такий жарт: він найняв усіх візників, які чекали публіку біля театру, після чого всі балетомани, котрі не мали власного виїзду, по заметах і калюжах брели додому в парадному взутті.
Сучасники помічали, що чим простішими були умови, в яких зростав дворянин, і чим гіршим було його виховання, тим більше йому хотілося виділятися незвичністю вчинків. У Симбірській губернії дворянин Кротков, якось образившись на ненька, продав улюблений батьківський маєток, уписавши в перелік кріпаків власного тата. Старому насилу вдалося виплутатися з безглуздої ситуації. А потім той же хлопець у Петербурзі оголосив про свою кончину і, лежачи в труні, пропрямував від столиці до родового гнізда, де благополучно «воскрес». Суспільство сприйняло такі витівки як знущання над етичними засадами і канонами віри.
Але справжня біда траплялася, якщо на додаток до поганих схильностей були ще й значні можливості для розгулу. Л.Ізмайлов був саме таким: багатим і покірливим тільки щодо власних бажань, головним серед яких усе життя залишалося прагнення виділитися і прославитися у будь-який спосіб. Він належав до старовинного роду, представники якого здавна служили воєначальниками в російських царів. Проте багато хто з них вельми своєрідно розумів вірність обов’язку і государю.
У 1633 році окольничого Артемія Ізмайлова із синами Василем і Семеном позбавили голови на пласі за зраду. Артемій разом з боярином Михайлом Шеїним керував московськими військами, яким не вдалося взяти в облогу зайнятий поляками Смоленськ. А Василь Ізмайлов у той самий час вів таємні переговори з ворогом, за що трьох Ізмайлових разом із Шеїним було страчено: свавілля їхнє проявилося у формі очевидного державного злочину.
Але найдужче з Ізмайлових прославився на ниві невірності Михайло Львович. Він був одним з найбільш довірених наближених імператора Петра III і не залишив його навіть після перевороту, вчиненого Катериною в 1762 році. Але, приїхавши до змовників з повідомленням від Петра III, М.Ізмайлов виторгував собі велике й багате село Дєдново в Рязанській губернії, яке імператор нібито обіцяв йому при коронації, але так і не дав, і став на бік Катерини.
Повернувшись до Петра III, він на правах старого друга вмовив імператора підписати зречення від престолу, після чого колишнього самодержця вбили. На знак подяки Катерина II зробила М.Ізмайлова генерал-поручиком і нагородила орденом Святого Олександра Невського, але надалі ніколи до себе не наближала, кажучи: «Той, хто зрадив друга, вірним бути не може».
Цей сановник доводився Льву Ізмайлову рідним дядьком, а через сирітство останнього — ще й вихователем і опікуном. Як водиться, щоб обійти обов’язкову для дворян службу з нижчих чинів, у 1770-му, у віці шести чи семи років, його записали в лейб-гвардії Семенівський полк. Через 13 років він за заочною вислугою отримав перший офіцерський чин і почав дійсну службу. Його біографи стверджували, що до вступу до полку він в очі не бачив ніяких гувернерів і книг, вів дозвільне життя в селі, де мав усе і де безмежне свавілля стало головною його рисою. Один з товаришів по службі, І.Долгоруков, писав про нього: «Він був дуже запальний і нікому не хотів підкорятися, сваволив надзвичайно і, будучи багатим, маючи знатних протекторів, не боявся нікого».
У Санкт-Петербурзі він проводив час у грубих витівках, грав у карти і пиячив. Але між цими заняттями він брав участь і в бойових діях. 27 травня 1790 року гвардійського капітана Л.Ізмайлова нагородили орденом Святого Георгія IV ступеня «во уважение за усердную службу его при шведском наступлении 24 мая на Саивтайпольский пост, когда отличным мужеством ободрил подчиненных и поспешествовал к получению победы». (Тут та далі лексичні і стилістичні особливості цитат збережено. — Прим. ред.)
Як і багато гвардійських офіцерів, які не зробили придворної кар’єри, він перевівся в армію з підвищенням у чині, воював у Польщі, де відзначився й отримав у командування полк. Злі язики, правда, твердили, що підвищення Л.Ізмайлов отримав не за звитягу, а завдяки давній дружбі з гвардійцями братами Зубовими, середній з яких, Платон, несподівано став фаворитом Катерини II.
З тієї ж причини кар’єра Л.Ізмайлова й урвалася. Павло I, котрий зійшов на престол після смерті матері в 1796 році, взявся за очищення армії від Зубових і їхніх прибічників, і першим серед вигнаних виявився племінник людини, яка колись зрадила його батька, — Л.Ізмайлов. У 1799 році помер дядько останнього, котрий залишив йому багаті маєтки, і він вирішив осісти в селі.

Левова частка

Але довго нудьгувати в селі Л.Ізмайлову не довелося. Можна припустити, що він був причетний до змови проти Павла I, оскільки після вбивства імператора його повернули в армію і зробили генерал-майором. А потім, як і багато інших змовників, він відправився в помістя, щоб своєю присутністю не нагадувати Олександру I про батьковбивство. Так 38-річний відставний генерал опинився віч-на-віч зі своїми селянами, сусідами, нудьгою і пекучою тягою до екстравагантних учинків.
Нудьгу свою Л.Ізмайлов розгонив по-різному: час від часу наказував посеред ночі бити у дзвони, як при пожежі, і з задоволенням дивився на напіводягнених баб і мужиків, які метушилися по селу.
А незабаром Лев Дмитрович так відзначився, що про нього згадали в Санкт-Петербурзі. У своєму тульському маєтку Хитровщині він влаштовував бенкети для сусідів з виїздами на природу і всілякими веселощами. Одного разу, виїхавши на ігрища з гостями і дівками, генерал несподівано виявив, що «ігриць» на всіх не вистачає, і доручив довіреному мужику негайно заповнити недостачу. Але жителі села відмовилися віддавати для розпусти дружин і дочок. Тоді пан з гостями і слугами вирушив у каральну експедицію.
«Гнів його, — писав біограф Л.Ізмайлова С.Словутинський, — перш за все впав на Євдокима Денисова. Хата нещасного селянина негайно ж була розкидана на колоди. Потім псарі склали солому з хати на вулиці, у дві скирти, запалили їх, а між ними, поклали старого Денисова та його стару дружину і так жорстоко висікли їх арапниками, що через три місяці після того захиріла від покарання стара померла. Але пан свій гнів ще не втамував: Ізмайлов наказав підпалити подвір’я і залишки хати Є.Денисова, зламаної тільки по вікна, і, якби не «ігриця» Афросинья, божевільний наказ, звичайно, було б виконано.
Афросинья двічі кидалася в ноги навіженому генералу, з нестримними риданнями благаючи скасувати наказ, — чомусь вона була переконана, що двоє маленьких онуків нещасного Є.Денисова сховалися через страх десь у дворі або в хаті. І справді, великодушне заступництво «ігриці» врятувало життя одному з хлопчиків, який забився тоді в передній кут підпіччя розкиданої хати».
Чутки про свавілля поміщика дійшли до столиці, і в березні 1802 року Олександр I надіслав тульському цивільному губернатору рескрипт: «До сведения моего дошло, что отставной генерал-майор Лев Измайлов, имеющий в Тульской губернии вотчину, село Хитровщину, ведя распутную и всем порокам отверзтую жизнь, приносит любострастию своему самые постыдные и для крестьян утеснительнейшие жертвы. Я поручаю вам о справедливости сих слухов разведать без огласки и мне с достоверностью донести без всякого лицемерия, по долгу совести и чести».
Результати розслідування залишилися в таємниці, але генерал Л.Ізмайлов на деякий час утихомирився, брикаючи лише час від часу. Після чергової гулянки він наказав з двох сторін пристебнути до особливого воза — «човна», на якому звичайно возили «ігриць», двох ведмедів, велів покласти в нього 15 сусідів-дворян, які заснули після доброї випивки, і пустив цей екіпаж під гору в річку.
Залишалася надія, що генерал стане розсудливішим після весілля. Але багатого приданого він не потребував, а, закохавшись у дружину одного з поміщиків, просто відняв її в чоловіка. Скаржитися той не наважився, оскільки всі знали, що в Л.Ізмайлова в столиці численні друзі-сановники.
У 1806 році він приїхав у гості до рязанського губернатора Д.Шишкова. За столом Л.Ізмайлов кілька разів досить різко висловився про поточні політичні справи. Крамольні розмови, на відміну від катувань селян і знущання над сусідами, могли потрапити в розряд державних злочинів. Губернатор спробував зупинити Л.Ізмайлова, пояснивши, що в його присутності так говорити не можна: він — начальник губернії і генерал перебував під його негласним наглядом. Лев Дмитрович скочив на коня і поскакав у Петербург. Підсумком його поїздки стало усунення губернатора Д.Шишкова.
Тепер уже все дворянство губернії переконалося, що в окрузі сильнішого за генерала Ізмайлова нікого немає, і з натхненням і хвалебними одами його обрали рязанським губернським предводителем дворянства. У ті часи цю посаду ніхто не вважав номінальною. Предводитель дворянства в губернії вважався другою особою після губернатора, який призначався зі столиці. Л.Ізмайлов ставив себе вище. Тепер він міг робити все, що хотів. На полюванні він ганявся за звіром, не дивлячись — чужі поля перед ним чи косовиці. Ніхто не скаржився на збитки, всі чудово знали, що на ниви скаржників він спеціально приїде з численим почтом, псарями і козачками й толочитиме весь урожай.
Єдиним захистом від Л.Ізмайлова була сила. Найзнатніші з його сусідів, не бажаючи терпіти образи від генерала, на околиці своїх володінь край дороги, по якій до них наїжджала орда Льва Дмитровича, збудували село — замаскований форт. Відрядженим туди бійцям було наказано при появі кінників Л.Ізмайлова відкривати вогонь з гармати. Але, як згадували сучасники, незважаючи на це, сусіди могли жити спокійно лише три місяці на рік, узимку, коли генерал з челяддю відправлявся в Москву.
Примітно, що, попри всі витівки Л.Ізмайлова, дворяни обожнювали свого предводителя. Секрет успіху був простий: він збирав у себе небагатих поміщиків, знущався над ними, але при цьому незмінно залишався щедрим. С.Жихарев, який знав його, писав, що Л.Ізмайлов міг «програти 1000 рублів прихильнику своєму Шиловському, розлютитися на нього за якесь без умислу сказане слово, кинути програну суму дрібними грошима на підлогу і примусити підбирати ці гроші під побоюванням бути викинутим за віконце!
Каприз, лише каприз — стихія цієї людини. На жаль, знаходяться ще люди, які марять ним, і, незважаючи на всі приниження, яких зазнають, вони дивляться йому в очі, як жерці далай-лами своєму ідолу... Шиловський розкидані по підлозі грошенята всі підібрав і знову часом метає йому банк, наче й не було нічого між ними».

Самодур-полководець

Та сама щедрість допомогла Л.Ізмайлову під час війни 1812—14 років очолити рязанське ополчення. Власне, ніхто інший у губернії й не міг стати на чолі допоміжного війська із селян і відставних офіцерів. Лев Дмитрович негайно запропонував узяти офіцерів губернського ополчення на своє утримання. А місцем розквартирування зробив своє село Дєдново. Але за стіл та інші блага він вимагав від офіцерів беззаперечної покори.
Вся подальша історія цього дивного формування, яке складалося з одного кінного і шести піхотних полків, покрита мороком. У деяких джерелах говориться, що рязанські полки виступили назустріч наполеонівським військам і одним своїм виглядом змусили французів відступити. Але з документів випливає, що військо Л.Ізмайлова довго стояло в Дєднові й не виконало розпорядження командування рухатися на об’єднання з третьою російською армією, що захищала від Наполеона південні губернії. Достовірно відомо лише те, що ополченці охороняли продовольчі обози, а в закордонному поході допомагали армії вести облогу фортець, у яких засіли французи.
У поході Л.Ізмайлова супроводжували десятки дворових, а особистий обоз генерала перевищував розмірами обоз будь-якого полку. В одному з німецьких містечок він запросив на обід усе місцеве населення, а коли гості розсілися, в пані несподівано спалахнули підпалені слугами Л.Ізмайлова чепчики. Вогонь тут же загасили, а скривдженим німкеням генерал зробив багаті подарунки, тож образи тут же вщухли.
За участь у війні Л.Ізмайлов отримав чин генерал-лейтенанта і золоту табакерку в діамантах із рук імператора. На радощах він подав прохання про нагородження своїх офіцерів, які відзначилися, і відправився відвідати вотчину. Проте тут на нього чекав неприємний сюрприз. Дворяни, які намучились із ним, разом з тими, хто відвик від його витівок і не бажав їх повторення, обрали собі нового предводителя.
Л.Ізмайлов розлютився. Він витратив на війну власний мільйон рублів — суму, яка дорівнювала доходам від усіх маєтків за три з гаком роки. На ці гроші в ті часи можна було купити мало не 7 тис. коней. Схоже, що з помсти сусідам він сприяв тому, аби його ж власний рапорт про нагородження офіцерів-ополченців ліг під сукно.
А коли до п’ятиліття початку війни, в 1817 році, один з полкових командирів вирішив відновити справедливість і подав прохання про нагородження офіцерів-ополченців, папір потрапив на підпис до Л.Ізмайлова, і той написав: «Вообще все полки Рязанского ополчения в 1812 году в бывшее с неприятелем действие ни в каких местах никогда употребляемы не были». Сам генерал виглядав після цього безглуздо: полководець і герой війни, який командував військами, що не воювали. Зате жоден з його недругів не отримав навіть жалюгідної медальки.
Скривджений генерал відійшов від громадських справ і зайнявся наведенням ладу в маєтках. Л.Ізмайлов не зглянувся на те, що співмешканка народила йому двох дочок, але пригадав, що в неї є чоловік, і просто вигнав її з маєтку, залишивши дітей при собі. У селі йому не сиділося, тому він часто вирушав у подорожі, потішався над знайомими і незнайомими людьми. Він щорічно відвідував ярмарок у Лебедяні та липецькі мінеральні джерела і кожного разу відзначався там новими витівками.
Якось він надто пізно вирішив відправитися на ярмарок, і його посланці не змогли зняти ні готелю, ні приватного будинку. Л.Ізмайлов вибрав будинок у центрі міста і наказав козачкам і конюхам викинути у вікна його господарів, постояльців і всі їхні пожитки. Потім, як завжди, за образи щедро заплатив.
З часом витівки генерала втратили колишнє значення. Таку поведінку всі вважали для нього природною. Всі чекали від нього викрутасів і подальшої плати за збитки. Нові злі забави нічого не додавали до його слави. Це він став прототипом Троєкурова в пушкінському «Дубровському». Це про нього Олександр Грибоєдов написав у «Лиху з розуму»:

Тот Нестор негодяев знатных,
Толпою окруженный слуг;
Усердствуя, они в часы вина и драки
И честь, и жизнь его не раз спасали: вдруг
На них он выменял борзые три собаки!!!

Залишалося тільки або кинути все, або втнути щось таке, про що зі здриганням згадували б нащадки. До того ж прогресувала подагра, характер генерала через постійний біль ставав дедалі гіршим, і всю свою злість Л.Ізмайлов почав зганяти на селянах Хитровщини і довколишніх сіл.
У Л.Ізмайлова відвіку існувала власна виправно-трудова система. За щонайменші гріхи покаранням була прочуханка, але тепер її стали застосовувати без міри. За більш серйозну провину — кандали або, що ще гірше, рогатка — залізний ошийник із зубами, який не дозволяє поспати навіть хвилину. Причому залежно від тяжкості покарання змінювалася вага рогатки — від одного до семи з половиною кілограмів. Під час покарання належало виконувати звичайні роботи. Тих, хто насмілився про що-небудь просити в пана, садили на ланцюг у спеціальному флігелі-тюрмі на хліб і воду.
Існувала і власна каторга — лазарет, куди Л.Ізмайлов відправляв на лікування тих, кого вважав ледарями. В одному дранті з полотнини в будь-яку погоду вони м’яли і тріпали льон. Каторгою з полегшеними умовами тримання вважалися панські поташний і цегляний заводи. Біда була не в тільки в умовах тримання, а й у тому, що покараними в тій чи іншій формі були всі дворові й селяни Л.Ізмайлова.
Генерал чудово розумів, що чинить беззаконня. Щоб убезпечити себе, він заборонив усім — від останнього холопа до своїх домочадців — ходити в церкву, де на сповіді могли розкритися його неподобства, про що священик доповів би духовному і світському начальству (чолобитним селян вірити в провінції було не прийнято, скарга ж священика могла мати наслідки). Отже, за рік сільську церкву відвідували не більше ніж дванадцять чоловік, тоді як однієї челяді в генерала було не менше сімдесяти душ.
На сповідях могло відкритися й найстрашніше — таємниці генеральського гарему. У маєтку не було жодної більш-менш привабливої дівчини, старшої за 12 років, яка не пройшла б через флігель із гратами на вікнах, увійти до якого можна було тільки через покої генерала. У звичайний час вони прислужували в будинку, доглядали дітей, а ночами ублажали генерала і його гостей. Л.Ізмайлов щедро ділився наложницями з приятелями, а потрібним людям обов’язково надавалася незаймана сільська дівчинка.
Ці й інші огидні подробиці відкрилися під час слідства, яке почалося в 1826 році. Нещастя Л.Ізмайлова почалися зі зміною імператора. Микола I, який сів на престол, увзявся за зміцнення вертикалі влади і приборкання поміщиків, котрі особливо зарвалися. У березні 1826 року він видав указ, яким забороняв застосування кандалів, ланцюгів та інших залізних предметів для покарання селян.
У Л.Ізмайлова на все був свій указ: рогатки використовувалися в нього як і раніше. Але генерал уже не міг встати, його покровителі були не в шанобі, і ситуацією вирішив скористатися юрист генерала, який представляв його в судах, повірений Федоров. Він правильно розрахував, що довга справа принесе йому солідний дохід, і підбив селян написати скаргу про генеральські звірства.
Перебіг слідства відповідав канонам часу: слідчі повітів довго жили в маєтку, годувалися за рахунок генерала і канючили в нього дрібних грошей. Губернський чиновник провів розслідування на користь Л.Ізмайлова, запросивши й отримавши 15 тис. руб.
Здавалося, все мало завершитися благополучно для генерала і кавалера Л.Ізмайлова. Але імперські власті вирішили для зразка покарати найвідомішого порушника порядку. Як не старалися місцеві суди виправдати генерала і засудити селян, які звинувачували його, їм це не вдалося. Спеціальним розпорядженням над маєтками було встановлено опіку, а генерала відправили в одне з його невеликих сіл.
Спеціальним указом Сенату всі посадовці, котрі намагалися вигородити Ізмайлова, отримали стягнення. Але ветерану розгулу, який не міг рухатися через хворобу, все це було вже байдуже. У 1836 році «багатьох орденів кавалер» помер. Поховати себе він заповідав не в Хитровщині, де його могилі навряд чи б дали спокій, а в Дєднові, де рідко колобродив.
Він зміг відзначитися навіть після смерті. На могилі було встановлено білий пам’ятник на масивному постаменті — жінка в туніці з величезним хрестом.
Л.Ізмайлов немов ще раз глумився над усім тим, що зневажав у житті. Після революції пам’ятник знищили і могилу зрівняли із землею. Але в 1996 році, на честь 300-річчя російського флоту, до якого Л.Ізмайлов не мав щонайменшого стосунку, нащадки його кріпосних відновили могилу і поставили на колишнє місце надгробну плиту. Що ж, у Румунії Дракулу шанують уже давно.

Світлана КУЗНЕЦОВА, «Коммерсант-Деньги»